Зібране Богдана Гордасевича

 

Зібране Богдана Гордасевича

Публіцистика різних часів і про різне



БОГДАН  ГОРДАСЕВИЧ  ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ «МОЄ СЛОВО»


ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА
Екологія наших душ (Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)
Злочин проти...
Шевченко? Так, Шевченко.



ПЕРЕДМОВА

Передмова буде з того, з чого починалось все моє літературне дійство:

Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе «дітьми застою». Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той  же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше – про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг – і наче в раю побував. Тепер не те – виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили – неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити – треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де – брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого «дуже правдивого» повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це – абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм – це погано, а інтернаціоналізм – це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного?  Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж ба, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші – мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов'янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, – абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знади, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А, може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей – і нема проблем! Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї «величі». Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу.
В цьому світі все дуже взаємопов'язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза – криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія – все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: В дитинстві – колискові пісні та казки; в юнацтві – легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості – чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці – балади, думи, побутові пісні; в старості – збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що в від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула – ні! Тоді Ти – представник свого народу серед інших народів світу! Ти – продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти – ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя – це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі – справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

(Опубліковано в газеті «Комсомолец Донбасса» 19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк)



Злочин проти...

Останнім часом в зв'язку з послабленням тоталітарного режиму в нашій державі почалась активно пробуджуватись та проявлятись самосвідомість націй, через що появились на світ божий давно замовчуванні конфліктні ситуації. І тут же гучною лавиною залунали обурені голоси різних денаціоналізованих громадян-інтернаціоналістів: «Як це так! Що це за проблеми?! Їх раніше не було! Все це вигадки! Нам нічого ділити! Українців ніхто не утискував і не забороняв розмовляти українською мовою! Нам треба інтернаціональної єдності! І т. д.».
Гидко слухати всю цю брехню, не говорячи про те, щоб на неї відповідати. Тим паче, що таким «товаришам» правда якраз і не потрібна, бо вони добре знають чиє сало з'їли...
Єдине що нагадаємо такий досить гіркий жарт з часів «застою»: у нас є інтердівчата в Союзі та інтерхлопчики в Афганістані, а все це разом називається «інтернаціональною політикою».
Як знаєте – правдива інформація про цих хлопчиків та дівчаток з'явилась тільки в останні часи та й то далеко не повна, але і цього досить, щоб побачити всю глибочінь нашої ганьби. Відносно третього чинника – інтернаціональної політики... Промовчимо поки що з її характеристикою, а почнемо просто викладати факти, щоб читач міг сам зробити висновки. Для того, щоб добре показати «інтернаціоналізм, як він є», візьмемо самий найбуденніший матеріал – назви вулиць і площ міста Тернополя. Чому саме його? По-перше, тому, що це місто невелике за розмірами і перелік вулиць не буде занадто обважливим для читача, зате можна легко простежити основні тенденції та метод аналізу, а що він справедливий і для всіх інших міст та селищ України може переконатись кожен бажаючий. По-друге, Тернопіль є чи не єдиним обласним центром на Україні, де спілкуються виключно українською мовою і практично не чувати російської, а це робить наругу ще більш брутальнішою.
Отож беремо в руки карту міста Тернополя, що має такі вихідні данні: «Главное управление геодезии и картографии при Совете министров СССР Москва 1968г. Редактор А.Ю.Рогатюк Тираж 40 000 экз.» Всі тексти на карті-схемі написані російською мовою, а її аналогів українською мовою не існує. Та й для чого вони, коли ми всі «інтернаціоналісти»... Однак на такий вияв інтернаціоналізму можна було б і не дуже ображатись, бо він розповсюджений не тільки на українців, але і на всі інші народи СРСР (окрім російського зрозуміло). На перший погляд виправити таку несправедливість досить легко: можна взяти карту з текстами, що написані російською мовою, і перекласти їх на національну мову, після чого опублікувати такі «оновлені» карти – і нема проблем! На жаль, все набагато і набагато в гіршому стані, ніж це може здаватися на початку, а щоб ви зрозуміли всю підступність тої єзуїтської тактики розтління душі народів, прочитайте уважно наведений далі аналіз назв вулиць міста Тернополя за списком, що знаходиться у вказаній вже карті.
Метод, за яким буде проводитись аналіз, обрано найпростіший: весь список назв вулиць розбивається на окремі групи та підгрупи за якоюсь певною ознакою, після чого подається характеристика цих ознак та їх взаємне порівняння. Аналіз розпочнемо з назв, що мають найбільш прямий історичний зв'язок з містом та його культурою; далі розглянемо назви, що мають опосередкований зв'язок, починаючи від найбільш виправданого, через сумнівно виправданий до взагалі невиправданого.
Правопис подано за джерелом російською мовою.
Отже, що ми маємо? Дивіться.


Група 1

І. Гаевая
2. Глубокая
3. Заозерная
4. Набережная
5. Объездная
6. Подгородная
7. Березовая
8.  Мостовая
9.   Театральная
10. Подольская
11. Загребельная


Охарактеризувати цю групу назв можна  як найбільш пов'язану з місцевістю, оскільки в них відбито певні ознаки довколишнього рельєфу.

Група 2

1. Бережанская
2. Белогорская
3. Збаражская
4. Лозовецкая
5. Львовская
6. Подволочиское
7. Хмельницкая
8. Тернопольская
9. Черновицкая
10. Киевская
11. Галицкая


Цю групу теж характеризую конкретний прямий зв'язок, який відображає географічні особливості, що повністю оправдано для даної місцевості.

Група З

1. Заводская
2. Бригадная
3. Железнодорожная
4. Клиническая
5. Метрологическая
6. Новосолнечная
7. Промышленная
8. Радгоспная
9. Строителей
10. Текстильная
11. Тролейбусная
12. Энергетическая

Ну от пішло-поїхало: маємо групу назв, які можна охарактеризувати тільки як примітивно-необов'язкові. Хоча своїм походженнях ці назви також завдячують тільки місцевим умовам, а точніше – «геніальній» фантазії головного архітектора міста, все ж мусимо визнати, що в них мало і історії, і краси, і змісту. Найкраще це помітно по назві №4. Таких назв можна знайти дуже багато в будь-якому місті і причина їх виникнення криється там же, де і всі наші біди: в тому, що нашим «батькам народу і міста» абсолютно начхати на умови, в яких живе народ. Нащо їм завий раз голови морочити? Вони рахують, що народ в нас простий, тупуватий, – от і треба йому все якесь-простіше... Добре, що не назвали «Унітазна» чи там «Помийна»! Далебі, дякуємо.

Група 4

     Підгрупа А
1. Крушельницкой
2. Наливайка
3. Лесі Українки
4. Франко
5. Шевченко
6. Богдана Хмельницького    

 Підгрупа Б
1. Грабовского
2. Котляревского


Тепер маємо групу назв, яка характеризує їх причетність до української нації, її культури та історії. Задля полегшення розгляду, назви розбито на підгрупи, де до підгрупи А увійшли назви, що мають безпосередній зв'язок до Тернополя. Робимо особливий наголос на цьому тому, що імена Шевченка, Франка, Лесі Українки та Богдана Хмельницького вживаються практично в обов'язковому порядку по всій Україні і навіть за її межами /але тільки вони!/, – цією групою з чотирьох імен найвидатніших представників української нації «інтернаціоналізм» визначив внесок України в загальносвітову культуру. Тому їх і використовують,  як своєрідні невід'ємні атрибути, а вже стосовно інших діячів української культури та історії, то тут треба довго шукати, бо, на жаль, на них інтернаціоналізм не розповсюджено. Ось чому така маленька і непривітна підгрупа Б, до якої включено назви вулиць в честь людей, які не мали прямого відношення до історії міста Тернополя, але опосередковано відзначаються, як видатні українські письменники та діячі. Стосовно ж якоїсь недоречної підгрупи В з українських назв (увага! – порівняйте з тим, що піде далі), то тут і мови не може бути – все, що стосується національної пам'яті і гідності, має особливо прискіпливий нагляд наших... /далі мало б бути: «органів влади», але совість не дозволяє сказати про них щось інакше ніж як «апендикси» або «гноївки»/ . Отже відносно назв з цієї національної групи: маємо аж чотири «свої» і чотири «обов'язкових» за що повинні бути ще вдячні, а особливо наша «вдячність» зростає при порівнянні цієї групи назв з всіма наступними...                    

Група 5

Підгрупа А
1. Затонского
2. Карла Маркса
3. Энгельса
4. Ленина
5. 1 Мая     

Підгрупа Б
1. Красноармейская
2. Пролетарская
3. 9 Января
4. Ленинского комсомола 

Підгрупа В
1. Ворошилова
2. Примакова
3. Дзержинского
4. Кирова
5. Котовского
6. Крупской
7. Куйбышева
8. Орджоникидзе
9. Свердлова
10. Фрунзе

А ось і розпочався суто інтернаціоналізм: цю групу назв характеризує їх походження від революційних подій в царській Росії. Але як відомо, після громадянської війни 1918-1920 рр. територія Тернопільщини була окупована Польщею, і лише у 1939р. вона була приєднана до СРСР. Тому якщо з назвами підгрупи А можна ще погодитись; відносно назв підгрупи Б можна подискутувати; то вже з назвами підгрупи В погодитись абсолютно неможливо: жоден з перелічених тут діячів на Тернопільщині не жив, не працював і взагалі не має до неї ніякого відношення /гикавку від згадки про Залізного Фелікса до уваги не береться/ .

Група 6

Підгрупа А
1. Живова
2. Бугайченко
3. Карпенко
4. Максименно
5. Пигарева
6. Пустоварова
7. Танцорова
8. Кучеренко
9. Чалдаева
10. Осипенко
11. Бургуна
12. Красовского     

Підгрупа Б
1. Ковпака
2. Кирпоноса
3. Ватутина
4. Жукова
5. Генерала Людникова
6. 15 Квитня   

Підгрупа В
1. Гвардейская
2. Кантемировцев
3. Зои Космодемьянской

Цю групу назв характеризує їх походження від подій Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. І знову маємо три підгрупи з яких підгрупа А відображає безпосередній зв'язок до міста – це назви вулиць в честь воїнів, що загинули при визволенні м. Тернополя від фашистів. З підгрупою Б можна так-сяк погодитись, але з підгрупою В погодитись аж ніяк не можна. Особливо дивує назва №3 – яке вона має відношення до Тернополя? І своїх героїв маємо досить. Більше того: аж занадто багато. Вшанування пам'яті полеглих героїв справа хороша, але треба ж якісь межі знати. Хіба простий солдат, що загинув в нашому місті, не має право на пам'ять? Має. І ми зобов'язані пам'ятати всіх полеглих, однак це ж не означає, що треба взяти поіменні списки і в честь кожного перейменувати по порядку всі вулиці. Вийде ж повне безглуздя, – в якому ми і прогресуємо наразі.

Група 7

Підгрупа А
1. Коперника
2. Мицкевича
3. Шопена
4. Сливенская

Підгрупа Б
1. 50 лет СССР
2. Юности
3. Мира
4. Свободы
5. Воссоединения
6. Победы /ул./
7. Победы /пл./ 

Підгрупа В
1. Нахимова
2. Невского
3. Островского
4. Паустовского
5. Пирогова
6. Пушкина
7. Репина
8. Суворова
9. Чайковского
10. Чехова
11. Маяковского
12. Жуковского
13. Макаренко

I ось, на закінчення, маємо групу, яку характеризує, так би мовити, чисто інтернаціональне. Як вам воно подобається? Підгрупа А, що репрезентує зв'язки з Польщею, які набагато глибші тут за зв'язки з Росією, не викликає жодних заперечень, чого вже не скажеш про підгрупу Б, де досить багато назв викликають сумнів щодо їх доцільності. Але що стосується підгрупи В, то тут висновок може бути тільки один: всі наявні тут назви мають чисто русифікаторський характер і жодними братніми зв'язками чи там інтернаціоналізмом це не виправдати. До більшості з цих діячів персонально жодних претензій немає, але використання їх імен в такому контексті викликає тільки негативні почуття.
Тепер, після досить детального аналізу назв вулиць, зробимо узагальнюючий синтез нашого критичного огляду. А для цього проведемо деякі підрахунки, бо хоч мова цифр досить суха, але зате вона дуже переконлива і тому дуже вражаюча.
Усього назв вулиць на карті маємо 106. Як же відображено серед цієї кількості назв національне та інтернаціональне? Якщо брати в чистому співвідношенні, тобто груп 4 і 7, то виглядатиме це так: 8 проти 24. Але до групи 7 треба додати ще групу №5, що має також чисто інтернаціональний характер, а тоді вже виходить: 8 проти 43, тобто співвідношення національного та інтернаціонального практично дорівнює 1 до 5 – і після цього хтось може говорити про відсутність утиску українців?
Далі, давайте поглянемо ще з історичної точки зору. Відомо, що Тернополю має скоро виповнитись 450 років з дня його заснування. Як же відображена в назвах вулиць його багатовікова історія? По суті тільки імена Наливайка та Крушельницької відображають її, але навіть якщо взяти всю підгрупу А з групи №4 і добавити ім'я Міцкевича, то все одно матимемо усього 7 назв. Зате якщо порахувати назви вулиць, що виникли після 1939-го року, то їх буде аж 77! (складаємо групи №З, №5, №6, №7) Тут вже бачимо не п'ятикратну, а одинадцятикратну несправедливість! Що ще можна додати? І цього, думається, достатньо.
А тепер, після усього вище сказаного, скажіть, будь ласка: що, по-вашому, означає «інтернаціоналізм» у такому вигляді?
Не знаємо, як розсудить читач, але вважаємо, що висновок може бути тільки один: такий «інтернаціоналізм» ставить собі за мету позбавити всі народи їх особливих національних рис, тобто денаціоналізувати народи, зробити їх однорідним конгломератом, сірою масою «армії труда». Подібний процес породження «рабсили» вигідний тільки для тоталітарної адміністративно-бюрократичної системи, але всім відомо, що далеко не все, що є вигідним – порядне і законне. Работоргівля теж справа вигідна, але чи можна визнати її порядною? А інтервенція – це хіба законна річ? Ні, все це є злочин. Так само треба визначити: якщо розуміти інтернаціоналізм, як денаціоналізацію – то це ЗЛОЧИН. І не просто, а ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДСТВА, бо при цьому знищуються цілі народи. Такий інтернаціоналізм не має права на існування!

(Стаття в трохи інакшому варіанті була опублікована в 1989 р. в незалежній напівлегальній газеті «Досвітні вогні», яку видавало товариство «Вертеп» м. Тернополя. Р.S. В 1991-му році більшість вулиць м. Тернополя було перейменовано, але в багатьох містах України наруга існує і досі.)



Шевченко? Так, Шевченко.

Приїхав я додому злий, як дідько. Жінка це одразу помітила і, ясна річ, одразу запитала, що там трапилось? У відповідь я лише гірко посміхнувся і відповів, що ТАМ якраз нічого і не трапилось, ТАМ просто нікого не було, а точніше: ТАМ був один тільки я... Але чому?! Чому не прийшли інші люди?
– Тому, просто відповіла мені жінка, – що людям це зараз не потрібно.
– А мені? – зірвався я.
– А тобі потрібно, – знову просто сказала жінка.
Так, мені це потрібно, без цього я не можу: кожного року, де б я не був, але 9-го та 10-го березня я завжди йду до найближчого пам'ятника Тарасу Шевченку, щоб покласти квіти та запалити свічку в знак пошанування мого Кобзаря. Мені це потрібно.
Добре пам'ятаю 1986-й рік, коли в Донецьку в обласному будинку працівників культури відбувався вечір, присвячений Шевченкові, і як по ходу дії хор бандуристок заспівав «Заповіт». Ми з мамою одразу підвелись і прослухали весь спів «Заповіту» навстоячки, а от всі інші майже п'ятдесят чоловік, залишились сидіти, хоча серед них було досить різних «культурних діячів», які на теперішній час раптом поставали «суперукраїнцями» і успішно отримують всілякі премії за свій так би мовити вклад... гм, в нашу українську культуру. Вкладають оце вони, значить, те, що тоді наклади з остраху...
Пам'ятаю також Тернопіль у 1989-му році, коли нас, студентів педінституту, всілякими засобами намагались усунути від самостійного вшанування 175-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка, але ми таки добилися свого і клали квіти 9-го, і палили свічки 10-го, і співали «Заповіт», і читали вірші Шевченка біля його пам'ятника. Як ми тоді пишалися своїм вчинком!..
І ось у 1993-му році у місті Львові 10-го березня о восьмій годині вечора біля пам'ятника Тарасу Шевченку я стояв один, абсолютно один... Стояв, палив свічку, дивився на Шевченка, читав пошепки його вірші і сумував... Ще б не сумувати! Подумати тільки, що у майже мільйонному Львові не знайшлося і десяти чоловік, які б не змовляючись, а просто за власною душевною потребою прийшли б до пам'ятника нашого Великого Кобзаря, щоб постояти з палаючою свічкою в руках в знак пошанування його пам'яті... Але не знайшлося.
І це ж не зрусифікований Донецьк, це – Львів! Місто, що претендувало на провідну роль в сучасному Українському Відродженні! Невже я не сплю? Невже все це мені не примарилось? Невже все це дійсно відбувалося у Львові?! Всього сподівався, але щоб ТАКЕ побачити – уяви не вистачало.
Справа в тому, що Шевченківські свята є та тема, до якої я ставлюся з особливою увагою і навіть побожністю, – а тому мені дуже хотілось описати, які урочисті події відбувалися з цього приводу у Львові, тим паче, що це вперше львів'яни святкуватимуть разом з новеньким пам'ятником Тарасові Шевченкові в їхньому місті.
– Ото, – думаю я, – торжества будуть, як ніколи! Бо ж стільки боролись за той пам'ятник, так його домагались, гроші величезні зібрали... І ось, нарешті – маємо! Радість-то яка! Візьму напишу про все детально-детально і пошлю на Донбас, в Донецьк, щоб там опублікували, щоб там подивились, як треба святкувати, приклад показати, значить...
М-да, показали...
Що я маю тепер писати? Як що? Правду і тільки правду! Напишу все так, як воно було насправді, про все, що я бачив на власні очі і чув також на власні вуха. Нічого: люди тепер не дурні – самі розберуться, хто є хто.
Отож 9-го березня після роботи, а було це десь о шостій годині вечора, поїхав я до центру Львова прямо до пам'ятника Тарасу Шевченку. Біля нього, як завжди, товклася групка не більше тридцяти чоловік, які, знову ж таки: як завжди, – чесали язики об політику. Поклав я свою квіточку до ніг Шевченка, постояв і занудьгував серед цього збіговиська «геніальних політиків», що так завзято, бризкаючи одне на одного слиною, в котре переливали з пустого в порожнє. Наразі їх не цікавив Шевченко, а мене – вони. Робити нічого: вирішив пройтись по місту і подивитись, як воно там свято дається в знаки. Ще минулого року я бачив в багатьох вітринах магазинів виставлені уквітчані рушниками портрети Шевченка, а цього року не вгледів жодного. Все, як завжди, жодних візуальних ознак чогось особливого, якогось там натяку на свято та на Шевченка.
Зате поблизу театру опери і балету мною були виявлені автобуси з телевізійною апаратурою. Все ясно: тут має відбутися офіційний урочистий вечір з нагоди 179-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка. Хороша справа, схвалюю. Правда потім я чув, як один директор школи скаржився, що не знати яким способом розповсюджувались квитки на цей вечір, бо от на школи не дали жодного і він ледве-ледве спромігся дістати собі один квиток «по блату», а коли ж він зайшов до театру, то побачив... Здогадуєтесь? Правильно: він побачив, що якщо на сцені театру ще можна було побачити когось більш-менш причетного до культури, то вже в самому залі подібне явище не спостерігалось: там практично всі місця окупував, як там його правильно по-сучасному прозивати: чи то «бомонд», чи то «обормонд», а кажучи по-простому, за звичною революційною термінологією – місцева буржуазія. Нашу ж інтелігенцію від культури до залу не запросили, і я тепер вважаю, що правильно зробили: чого вона варта – так її і цінять. Воно, звичайно, в теплому місці, під сяйвом прожекторів та прицілом об'єктивів телекамер набагато легше і приємніше демонструвати всю свою любов до Шевченка, ніж скромно і непомітно зробити це на холоді біля його пам'ятника, а тому ми і маємо те, що маємо.
Від оперного театру повернув я назад, іду і раптом бачу: щось там поблизу Шевченка діється. Я мерщій туди. – Ну, – думаю, – почалось! – Підходжу ближче і бачу, що невеличкий хор співає «Заповіт», а довколишні люди покинули балачки і важно слухали. І в одну мить стала відчутна урочиста атмосфера свята. Серед присутніх я помітив голову крайової ради Руху п. Ключковського і здогадався, ким була організована ця акція. – От молодці, – подумки похвалив їх я,-зараз і люди почнуть до пам'ятника збиратись, як побачать, що тут щось відбувається. – На жаль, хор, проспівавши ще одну пісню, скінчив свій виступ. М-да, не густо, хоч і не пусто, і те добре, що хоч щось. Більше тинятись тут не було жодного  сенсу, тому я поїхав додому.
Пізніше я дізнався, що в цей день о другій годині коло пам'ятника Тарасу Шевченку відбулось віче і що в ньому приймали участь актор Святослав Максимчук, письменники Роман Іваничук, та Роман Федорів, а від держадміністрації аж сам Всеволод Іськів («аж» тому, що це далеко не перша особа). Але люди дорогенькі: все це зовсім не те, все це офіціоз, а мене цікавила саме неофіційна частина святкування. О другій годині дня більшість нормальних, тобто я хотів сказати: звичайних людей, – ще знаходяться на своїй роботі, а тому прийти до Шевченка вони могли тільки ввечері, як, до речі, і мусив зробити я сам. Всім добре відомо, що офіційна частина всіх свят є справою обов'язковою, і що справжню цінність являє собою абсолютно добровільний і повністю самодіяльний прояв  народних почуттів, а саме цього я якраз і не побачив.
Хтось може обуритись: чого це він все бурчить та вередує, коли тут тобі і віче було, і вечір урочистий, і навіть хор співав.
Ех, якби не боліло, то я би і не скиглив, – а то ще кілька років тому я помітив, як люди все більше і більше почали втрачати інтерес щодо відзначення Шевченківських свят. Є в наших людей така риса натури, що допоки заборонено щось, то ми саме того і вимагало, кричимо, сваримось, а коли стає можна – дуже швидко про все і позабували. Ну, скажіть по щирості: невже у Львові не вистачило б хорових колективів, щоб вони не змогли б цілий день позмінно співати біля Шевченка хоч би по півгодини? А колективи підприємств невже такі бідні, що не можуть віднайти кошти на покладання квітів? Я вже не кажу про оте причмелене УНСО і йому подібних, що як бійку вчинити, пікетувати, мітингувати або рядженими марширувати – так перші, а от почесну варту біля пам'ятника Тарасу Шевченку хоч би на свята виставити – вже не спроможні. Стосовно ж товариства української мови ім. Тараса Шевченка, то воно, як на мою думку, повинно було днювати і ночувати коло його пам'ятника всі ці дні, щоб розповсюджувати там різну літературу, вимпели, значки, збирати пожертви на розвиток товариства і т.д. В принципі ТУМ взагалі має бути головним організатором і керівником у святкуванні днів Шевченка, а що ми маємо на ділі? Ні слуху, ні духу, ні жодної згадки.
Прошу пробачення за різкість, але річ у тому, що вже три роки минуло, як мною був розроблений такий собі невеличкий сценарій-схема проведення Шевченківських свят, і хоч він досить простий по-суті, проте, на мою думку, він має певні корисні ідеї. Так, в ньому я пропонував, щоб 9-го березня в кінці робочого дня по всіх підприємствах, організаціях, товариствах та їх осередках проводити свої невеличкі аматорські вечори, присвячені Шевченку, а потім, по закінченні вечора, вирушити делегацією прямо до пам'ятника Тарасу Шевченку, щоб покласти біля нього квіти і заспівати кілька українських пісень.
Мені одразу закинули в докір, що як можна співати у Великий піст, але пробачте, шановні, – я ж не весільні пісні пропоную співати, а урочисті, ті, що виконуються за будь-яких обставин. Такими, на мою думку, є наш гімн «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», «Думи, мої думи...», «Реве та стогне Дніпр Широкий», а також «Червона калина» – хіба оцього переліку вже не досить? До речі, наскільки мені відомо, раніше, ще «за Польщі», тут, на Західній Україні, люди завжди святкували дні Шевченка, хоч вірили тоді в Бога набагато більше, ніж ми зараз. Просто диву даєшся, які всі набожні раптом поставали, хоча ковбаса в магазинах і сало на базарах чомусь не залежуються, і телевізор та радіо всі щодня включають, а це хіба не гріх? Так що давайте не будемо фарисеями і лицемірами: не хочеш – не треба, але іменем бога не прикривайся. Тим паче, що 10-го березня вже ніщо не перешкоджає провести молебні, постояти з запаленими свічками довкола пам'ятника нашого Кобзаря і заспівати наново «Заповіт» та інші пісні.
Коли я писав свій сценарій, то мені якраз і уявлялось це свято не як застільна забава, а як повністю тверезе, таке суворе, таке мужнє і героїчне усвідомлення торжества українського духу, нашої волі і сили. Мені грандіозно уявлялось, як по всій Україні, в усіх містах і селах, рівно о восьмій годині вечора довкола місцевого пам'ятника Тарасу Шевченку або і просто коло його портрету збираються люди, запалюють свічки і разом співають «Заповіт», вся Україна водночас – оце було б дійство, оце була б акція духовного єднання всього нашого народу, і щоб отак щороку! Але...
Але всі мої домагання впровадити свій сценарій в життя пішли, як вода в пісок. Всі занадто зайняті справами «вищої політики», і їм зовсім немає часу перейматись ось таким дріб'язком, як ото організація подібного свята: мороки багато, а персональної слави ніякої. Так що не сунься ти, хлопче, з своїм сценарієм і Шевченком, – без тебе знаємо, що треба робити. Теж, дивись, вумник вишукався.
Дякую за комплімент, але я тут ні причому: рано чи пізно ми все одно всі прийдемо до Шевченка. Чому? Життя змусить. Зараз через що жити важко? Ні, помиляєтесь, справа не в економічній кризі – жили люди і в набагато гірших умовах. Вся справа в кризі духовній, в тому, що у більшості людей зараз немає ні віри, ні духу, а є повна душевна прострація. Але нація не може повноцінно жити і розвиватись, якщо її не запліднює якась велика духовна ідея. Без неї нація або зникає, або волочить мерзенне існування населення третьосортної держави. Скажіть, хіба не єдина духовна ідея зберегла на протязі тисячоліть від знищення єврейську націю і нарешті призвела до утворення їхньої держави? А так звані економічні дива в розвитку Німеччини та Японії, країн, що були переможені у Другій світовій війні, – хіба не духовна ідея реабілітації згуртувала ці нації і надала їм таку наснагу до відродження? То-то і воно.
Ми є народ, який усього десь трохи більше року, як вийшов з неволі, і до того часу єдиною нашою духовною ідеєю було устремління позбутися цього осоружного рабства і стати вільним народом у незалежній державі. Все це вже є, і тепер нам потрібна нова духовна ідея, щоби провести своє національне відродження. Такою ідеєю я вважаю, стане Тарас Шевченко і його творчість. Одразу зазначу, що я ані трішки не збираюсь і не хочу боготворити Шевченка і робити з нього ікону. Ні, Шевченко був все ж таки людиною, звичайною, нормальною людиною, він був добрячий п'яничка та гульвіса, та це зовсім нічого не значить стосовно Шевченка як митця, як творця і мислителя. В своїх творах Шевченко так точно сконцентрував і висловив усю сутність української нації, що просто безглуздо пробувати заперечувати ту величезну домінуючу силу його впливу як на формування суто української мови, так і на становлення всієї української культури і нації в цілому. Тож і теперішнє наше відродження можливе тільки під провідною зіркою на ймення Тарас Шевченко, і саме по ньому ми маємо звіряти свої духовні устремління
Як це відбуватиметься конкретно стосовно до кожного – я не знаю, але я знаю точно інше; мудрець сказав: «Якщо хочеш бути щасливим – будь ним», Я – щасливий, бо я був ТАМ, я був 10-го березня з запаленою свічкою коло Шевченка, а значить початок вже є.


(Стаття була написана майже одразу по кількох днях і 23-го березня я віддав її до редакції газети «Літературний Львів» де вона пролежала безрезультатно майже півроку, після чого так само безрезультатною була моя спроба опублікувати її в часописі обласного осередку Товариства української мови їм. Тараса Шевченка «Просвіті». А тепер... Що тепер? На жаль превеликий,  тема полишається бути актуальною. Не вміємо ми ні добре працювати, ні добре святкувати, і вчитись не збираємось. Так само убого відзначались і всі інші знаменні дати, а найсвіжіший спогад: святкування 24-го серпня Дня незалежності України. Я в цей день перебував на відпочинку в Карпатах, а тому пішов до найближчого села до церкви на молебень, потім приймав участь в хресному ході і освяченні символічного хреста, поставленого і приуроченого саме до цієї дати: Дня незалежності України, Потім був концерт місцевої самодіяльності. Все було, окрім одного – людей. Гребенів – величезне село, населення десь кілька тисяч, а прийшло на свято від сили чоловік п'ятдесят – не більше. Всі інші скористались з вихідного дня тим, що працювали на власному господарстві. Взагалі свято тут відбулось тільки завдяки домаганням голови сільради, що є дуже свідомим українцем і патріотом. А в сусідньому селі, в славетній Тухлі, взагалі нічого не було, Ось так святкуємо. Люди зневірені і не даремно. Чому до них не приїхали ні з району, ні з області, ні з того Львова? На Східну Україну від нашого регіону їздити повчати мчаться залюбки, а от у себе прийти в село до людей нема нікого: ні депутатів, ні письменників, ні журналістів – ну абсолютно нікого. Не запросили? А що, треба сильно припрошати на таке? Одна старенька жінка, коли я висловив їй подібні бідкання, відповіла мені так: «Хто хтів, той сам взнав і прийшов, а інших і не треба». Безперечно вона має рацію, але я вважаю, що треба, обов'язково треба прикласти чимало зусиль для того, аби люди захотіли. А для цього потрібно, в першу чергу, починати готуватись до свята не за день-два і аби як, а принаймні за кілька місяців, і залучати до цього, до підготовки і активної участі в святі як найширше коло різного ладу – оттоді вони і прийдуть.)


Своя мелодія.

Ви бували в палаці культури учнівської молоді у Львові –  це той, що до «демократії» був ім. Юрія Гагаріна? Так? Ні? Хоча яка, загалом, різниця: в будь-якому разі при першій нагоді обов'язково зверніть свою увагу на прекрасне мозаїчне панно, що знаходиться в холі цього палацу. Панно красиве саме по собі, але 19-го червня 1993-го року воно раптом набуло глибокого алегоричного зв'язку з тими подіями, що відбувалися в цьому палаці культури, а точніше: в його актового залі.
Що ж там таке в відбувалось?
А там проходила Львівська обласна конференція на тему «Проблеми морально-етичного виховання молодого покоління у відродженні української нації».
Судячи з програмки, в роботі конференції мали приймати участь хмара різних товариств, в тому числі і якісь «молодіжні організації», але судячи з віку більшості публіки, присутньої в залі, і особливо з віку більшості доповідачів, то практично всі оті задіяні тут товариства можна було б об'єднати в одне і дати йому наймення: «Ті, кому під п'ятдесят і далі». Зрозуміло, не важко здогадатись, як саме і що саме говорилось тут про молодь. Правильно: молодь така-сяка і ніяка, її треба терміново братися виховувати і  перевиховувати, і т. д., і т. п.
Повернемося одначе до панно: що саме за алегорія виникла, на ньому?
Уявіть собі прекрасну мозаїчну картину завбільшки так в довжину метрів з п'ятнадцять, а висотою щось біля чотирьох. На ній зображено, як зліва і справа великі, красиві, розумні дорослі (!) чоловіки та жінки грають на кіфарах якусь високу натхненну музику, танцюють в захопленні витончений танок, хтось з серйозним виразом на обличчі уважно читає газету, і т. д. Все це зроблено в таких рожево-червонястих тонах і чудово передає натхненну атмосферу нашого складного буденного життя.
А посередині панно, в самому його центрі, в самому його епіцентрі уваги, зображено чарівну маленьку дівчинку, що грає на простенькій сопілочці якусь свою невибагливу мелодію. На противагу червоно-тривожним кольорам буденності, дівчинка осяяна синявими кольорами мрії і повністю виключена, повністю відсторонена від всього отого сповненого турбот життя дорослих, що так вирує довкола неї.  І відчуженість ця прекрасна: вона дозволяє дівчинці – не зважаючи на галасливе оточення, – грати свою мелодію. Свою, власну, і саме так, як того бажає її ніжна душа, як розуміє те її чисте незаймане серце, як бачать цей світ її великі проникливі сині очі...
Чарівне панно.
Отож і навіяло мені на думку, коли я роздивлявся його під час перерви, несподівану алегорію про те, що все оте «високопарне виспівування та витанцьовування» дорослих тьоть і дяць там, в залі, зображено на цьому панно, а молодь, якої в тому залі практично нема, молодь, що продовжує жити десь там поза межами оцих стін своїм незалежним життям, – ця молодь все одно зіграє на своїй сопілці свою власну мелодію. Надаремно шановні дорослі намагаються  написати і нав'язати їй свої ноти і музику. Нічого у вас не вийде: кожному своє .
Тепер пройдусь трошки по змісту виступів доповідачів.
Найбільше мене вразило не те, що нас, молодих, в черговий раз ганили і виховували; найбільше мене вразило не те, що згідно з даними, які навів доцент медичного інституту В.Винниченко, різко зростає серед молоді кількість венеричних захворювань, алкоголізму та наркоманії, – все це я і так знаю наочно, з життя. Найбільше мене вразило от що: жоден!, жоден доповідач і словом не обмовився про те, як важко, як безпросвітно важко жити зараз молоді. Невже вони – «дорослі» – зовсім не розуміють, як нині важко бути молодим?! Дуже важко! Надзвичайно важко!
Ні – не розуміють, а найгірше, що і не хочуть зрозуміти. Знаєте, що мене особливо «добиває» в диспутах з «дорослими»? Це їх аргументація типу? а що? – ми он в якій біді жили колись, як самі ще молоді були: тільки одні штани мали, а добрі чоботи на кількох, і масло вершкове тільки на свята їли, і т.п. – Великий Боже, – думаю в таких випадках я, – невже ви не розумієте, що раз ви в злиднях жили, то нащо ж нам цього бажаєте? Ба! – навіть нав'язуєте ! – Так, людина може жити і вижити в різних важких і навіть страшних умовах, але для чого навмисно (!) створювати життя таким?...
Безперечно яскравим доказом справжніх настроїв серед молоді, прозвучали наведені головою Студентського братства Львівщини О.Тягнибоком найсвіжіші статистичні данні, зібрані під час недавнього анонімного соціологічного опитування серед студентів. А зокрема він сказав ось що: зараз приблизно одна третина молодих хлопців та дівчат мають наміри чкурнути за кордон і влаштувати своє життя десь там, а тому на Україну та її проблеми їм глибоко начхати, ще одна третина також турбується тільки про те, щоб ухопити «ласий шматочок», але вже не десь там «за бугром», а тут, на місці, і їх, відповідно, українська державність хвилює остільки – поскільки; а ще одна третина молоді хоч і переживає за долю України і щиро бажає щось зробити на її користь, але не знає, як це здійснити конкретно, де саме треба прикласти свої сили, щоб і добру справу робити, і собі на прожиття заробити.
Вражаюча картина – чи не так?! Ось над чим варто добре замислитись шановним «дорослим», але тут треба мати ще чим... А воно, як платівка, що заїла і знай собі рипить одне і те ж: виховувати, контролювати, вимагати...  Виховувати...  Контролювати... Вимагати...
Мені от що не зрозуміло: чому все довкола робиться так безглуздо? Невже ми всі (!) такі дурні?! А якщо ні, то чому розумні мовчать, а діють тільки дурні?! Не розумію. Невже вам подобається таке життя? Мені – ні.
Я себе відношу до отої статистичної третини молоді, що хоче жити задля України і робити щось корисне, але не знає що, як і де? Через це я раніше пильно цікавився ідеями різних наших політичних лідерів, депутатів, наукових та культурних діячів, уважно слухав і обдумував всі виступи, звернення, заяви, ухвали, програми різних партій та рухів. Ходив на всілякі мітинги, зустрічі, конференції та з'їзди, або, коротко кажучи, – сунув носа скрізь, де тільки міг. І що? – а нічого! До образливого – нічого: все тільки слова, слова, слова...
Куди не поткнешся, – скрізь одне і те ж: всі говорять, що комунізм і совдепія – бяка, а націоналізм і церква – цяця; всі говорять красиві, гучні, дуже патріотичні, але суціль загальні фрази про те, що треба щось робити і ніхто не каже конкретно, що саме (не ексцеси типу мітингів, страйків, пікетувань і т.п., а щось путнє); і в кінці кінців, всі говорять, говорять, говорять: славлять, ганьблять, повчають, вимагають, вказують... і нічого(!) не роблять самі! Все лише велеречиво закликають ставати до «чорнової роботи» всіх інших.
Щоб не бути голослівним, я тепер наведу невеличкий аналіз-огляд підсумкових документів, які були прийняті на цій конференції, а саме Звернення та Ухвалу. Перш за все хочу одразу зауважити, що це повністю типові документи в абсолютно типових обставинах, тобто той самий «гнаний і голодний» соцреалізм.
І ще хочу зробити до того, как... ось такий ліричний відступ: знаєте, я спершу ніяк не міг «дігнати», тобто: зрозуміти, – як можна ще на самому початку різних там з'їздів, конференцій чи зборів вже роздавати готові роздруковані так звані «проекти» отих звернень та ухвал, -Якщо наперед відомо, – думав собі я, – чим все скінчиться, то для чого стільки балачок? Прийшли б, одразу б все ухвалили і затвердили, і так само швидко розійшлись би без зайвої мороки: все одно між «проектом» і остаточним варіантом жодної суттєвої різниці нема...
Поступово я «догнав», тобто: зрозумів, до мене дійшло, що подібні «проекти» так би мовити окреслюють основний напрямок проблем, які повинні бути обговорені і вирішені в процесі виступів та дискусій в даному конкретному випадку. Тобто «проекти» є теоретичними висновками організаторів, що в процесі «дійства» повинні набрати чітких обрисів реальних справ. Правильно? – чи не так?
Проблема одначе полягає в тому, що я-то «догнати» – догнав, а от дочекатись того, коли мене доженуть всі інші – ну ніяк не можу. Тож нема нічого дивного, що мене допекло, коли почали приймати Звернення конференції без жодних поправок та зауважень або пропозиції з боку присутніх. Ох і кортіло мені вискочити на трибуну і виказати всім тим присутнім : «їх високостям», що ж люди добрі, – схаменіться! Та скільки ж можна той дебілізм тиражувати! Та ж подивіться уважніше, який пришелепкуватий документ ви приймаєте! Та ж молодь животики понадриває, його читаючи, – в неї бо клепки на своїх місцях.
Чекайте, я вам зараз процитую «найшикарніші» місця з отого Звернення.
«Поки ми ведемо безконечні і безплідні (розрядка і репліки тут і далі – мої) міжпартійні  чи міжконфесійні усобиці, поки винуємо один одного в гріхах давніх і нинішніх, ворожі сили активно користуються бездіяльністю (!), творять кризовий стан.  Ми дискутуємо про економіку – вони нищать її і руйнують.  Ми сперечаємось про політику – вони (?!) творять її. То ж запитаймо самі себе: чи готові ми всі, від Президента починаючи (ого! сподіваюсь – не США, і не Франції) й наймолодшим вояком закінчуючи (але не собою!), захистити свою державу? Захистити відданістю, жертовною працею (ну о: знову роби задурно), а якби виникла потреба – то й зі зброєю в руках?»
Звучить на перший погляд, ох як патетично і патріотично, а якщо уважно вдуматись: що це за якісь бездіяльні маразматики «ми» і ці зловісно-могутні «вони»?  Знову шукаємо винуватих, хоча самі «безконечні і безплідні», все «дискутуємо», все «сперечаємось», а винуваті – ВОНИ! Явно попахує «ворогами народу», а далі можна сподіватись, що засмердить і трупом конкретних людей, бо ж нащо роздавати зброю на руки? Війни дуже хочеться? Крові? Братовбивства? Мало того мали?
До речі одна доповідачка, говорячи про «злочинну діяльність» різних «вони», кинула в зал зловісне риторичне питання: «А, може, пора вже діяти і нам?!». Зал зустрів ці слова гучними оплесками, от тільки я не зрозумів, чому саме аплодували: чи тому, що пора нарешті починати діяти, а чи тому, що ми аж до цього часу були бездіяльні? По-моєму, останнє більш вірогідне.
У Зверненні саме так і сказано: «Ми фактично залишаємось бездіяльні – від Верховної Ради до кожної окремої людини». Слово то яке вжито: «залишаємось» – звучить, наче клятва на вірність, що ніколи нікуди ми звідси не зрушимо, будемо стояти на смерть, але все одно нічого робити не розпочнемо. Досить і того, що «вони» діють...
А хочете знати, яким – на мою думку – повинно бути звернення?
Хочете? Та певно, що хочете.
Тоді послухайте.
Почнемо з того, що ось у нас виникла потреба і бажання провести якусь конкретну, наголошую: конкретну! – акцію, діло чи там що. Наприклад, доктор медицини Антун Лисец – гість з Сербії і представник Всесвітньої Федерації лікарів, які поважають людське життя, виступив на цій конференції з пропозицією організувати спеціалізований агітцентр по протидії проведенню абортів. Треба сказати, що з усіх виступів промова доктора Антуна Лисеца була самою змістовною: він чітко і переконливо виклав свої принципи і ще чіткіше вказав, що треба робити.
Припустимо конференція підтримала пропозицію доктора Антуна Лисеца,– що тоді? А тоді і тільки тоді і починають писати звернення, де спочатку – преамбула – коротко змальовують причини, які призвели до виникнення подібної проблеми і наголошують на потребі її негайного вирішення. У даному випадку, це такі причини, як аморальність абортів, оскільки тут фактично відбувається вбивство вже живої людини, хай і не народженої. Далі вказати, що аборти призводять до важких психіко – фізіологічних травм жінок, які їх вчинили. І нарешті наголосити, що вони, аборти, спричинюють до виродження нації.
Загалом в преамбулі треба чітко, коротко і ясно висловити те, що можна окреслити, як відповідь на одне всеохоплююче питання: ЧОМУ? Чому виникла подібна проблема?
Після цього переходимо до відповіді на друге, таке ж всеохоплююче питання, а саме: ЯК? Як цю проблему вирішити?  Що ми хочемо зробити? А ми хочемо створити центр по активній пропаганді проти застосування абортів; там ми будемо вивчати та аналізувати причини, що змушують жінок вдаватися до абортів, і будемо намагатися ці причини ліквідувати, як-то, наприклад, погані знання серед молоді про статеві відносини, легковажне ставлення щодо цього, а також нерозуміння всього процесу породження нової людини на Світ Божий, і т.д. Нарешті, можна спробувати навіть створити Фонд допомоги матерям, що йшли па аборт через матеріальні нестатки, якщо вони погодяться народити.
Знову все максимально чітко, коротко і ясно.
Трете наступне всеохоплююче питання стосується мети нашої дії і звучить воно так: ЩО? Що саме хочемо ми досягти? Який результат намітили отримати ми в підсумку?  А він такий: ми хочемо значно знизити кількість абортів і в кінці кінців звести до того, щоб їх робили тільки у виняткових випадках, наприклад, при загрозі життю та здоров'ю вагітної жінки, але конвейєрів поточного виробництва абортів у нас в жодному разі не повинно бути – це безперечно!
Четвертим і останнім, за моєю схемою, в зверненні йде відповідь на питання: ХТО? Хто має все вказане робити? В першу чергу, звичайно, – ми! Ті, хто написали це звернення, але нам потрібна допомога певних верств населення чи певних осіб, і якраз задля того, щоб їх залучити до сумісної праці, і було скомпоновано це Звернення.
Все: звернення готове. На конкретні питання: чому? як? що? хто? – маємо такі ж самі конкретні відповіді: бо аборт; превентивна агітація і поміч; а щоб не було; ми і ви – разом всі.
Сподіваюсь, уважний читач зрозумів, що під виглядом прикладу я насправді подав те звернення, яке, на мою думку, повинна була прийняти ота конференція, але...
Окрім того, я мав на меті через показ, як треба, по-моєму, писати звернення, – розкритикувати всі оті маразматичні цидулки різних звернень, ухвал, постанов, щоб вони більше своїм туманом не макітрили нам голови. Бо чого можна сподіватись від такої безтілесної еманації, якою є ота заключна «найважливіша» частина вже цитованого мною звернення, – ось лиш погляньте:
«Український народе!
Звертаймось до тебе із закликом: рятуймо націю, відроджуймо і оздоровлюймо її моральний дух! Використовуймо те найкраще, що збереглося в народних традиціях, шукаймо нових великих істин (яких-яких? нових? великих? мало лиха комуністичні утопії наробили? – це я знову реплікую), шукаймо шляхів до утвердження високої моралі, Інакше ми не зможемо виховати (ку-ку) патріотів України, інакше ми не зможемо (ну не зможуть вони інакше) зберегти свою державність,
Мусимо мати тверді (на зуб?) закони, що стоять (а чому не лежать? поперек, як перепона, зрозуміло) на сторожі моральності і честі. Мусимо мати спосіб карати й прикликати до відповідальності кожного, хто порушить ці закони.
Без уваги з боку влади й уряду (ніяк нам без уваги уряду не можна, бо хто ще грошенят може дати) без піклування з боку нашої Церкви (а яка вона «наша», як їх на Україні три конфесії, не рахуючи сект?) й без турботи Президента (так-так, але ви про якого президента говорите?!) , без всезагальної підтримки народу не подолаємо катастрофи, що її несе духовний Чорнобиль (ах! яка велична патетика! які метафори!). У цій священній справі знайдімо підставу для єдності».
 Кінець цитати.
Що скажете? Як вам смакує подібне словоблуддя?
Знову подивіться, які слова використовуються: «рятуймо», «шукаймо», «знайдімо» – все знову когось взагалі закликають, а самі що? Слабі на нежить? І без вас знаємо, що справи кепські, тож не кричіть: «Гвалт!», – а давайте хату гасіть.
От що, до речі, подобалось мені в комуністах, так принаймні їх домагання діяти за принципом власного прикладу: роби, як я! Це потім воно виродилось до примітиву: роби, як тобі кажуть і не рипайся. Та зараз мова йде не про останнє, а про перше.
Давайте, шановні, – не говоріть, а покажіть! На власному прикладі!
Тепер, хоч я і так затягнув свою писанину, але мушу принаймні кілька «лагідних» слів сказати і про другий заключний документ з тої конференції, а саме про Ухвалу.
Якщо коротко, то і тут ми маємо типовий «соцреалізм», який загально можна окреслити одною фразою: качати права. Опускаю одразу преамбульську тріпотню і прямо переходжу до суті, тобто до конкретних пунктів Ухвали, що розподілені на дві частини.
В першій частині Ухвали учасники конференції ще звертаються до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України з «пропозицією», щоб там різні моральні книжечки попіклувалися видавати, випускати патріотичні кінофільми і особливо (!) закони карної відповідальності за різне там «асісяй-ніз-зя» і тому подібне.
А в другій частині Ухвали учасники конференції вже навпрямки «вимагають» від «своєї» Львівської обласної Ради та держадміністрації всіх рівнів, аби вони розпочали активно боротися з корупцією (здуріти можна: щоб вовк стеріг кошару). Вимагають хмару різного, але мені особливо «припало до душі» ось такий пункт, цитую: «Ізолювати /слово-то, знову ж таки, яке соцреалістичне/ кінотеатри, відеосалони, виставки (!), що пропагують еротику /тю на вас, та хіба еротика – це щось погане? це ж не порно/, насильство та ін. /уявляєте: «та ін.» – коротко і ясно, можуть же! правда там, де не треба/ від відвідування їх дітьми віком до 17 років, обмеживши при цьому кількість згаданих закладів та точок (а також ком, знаків окличних і особливо – питальних)», – кінець цитати.
Ось такі-то справи: пропонують, вимагають, ізолюють, обмежують, але і на гадці не мають ПОМОГТИ!!! Помогти молоді жити щасливо, маєтно, цікаво – жодного слова, жодного натяку на те,
Яке безумство!
На цьому я міг би і скінчити свій роздум-репортаж про обласну конференцію на тему «Проблеми морально-етичного виховання молодого покоління у відродженні української нації», що відбулася 19-го червня 1993-го року в палаці культури ім. Гната Хоткевича, бувшого до «демократії» ім. Юрія Гагаріна, але не хочу, щоб у читачів створилось враження повної темряви в тому «царстві моралі». Був в тому похмурому царстві «сонячний промінчик», ім'я якому – Ірина Калинець. Якби не вона, не її вміле керування ходом конференції, а особливо якби не її репліки, та відповіді на запитання, то дійсно морок був би повним. Тільки як важко розумній людині серед... гм, щоб не образити, скажемо так: всіх інших, – як важко  зробити хоч щось путнє. Конференція оця наочно переконала мене в розумінні того, чому наша Верховна Рада, а також і ті Ради, що рангом понижче, – такі, м'яко кажучи, придуркуваті.
Я вже тепер придивляюсь і прикидаю приблизно кандидатів на майбутніх виборах, і от за Ірину Калинець я агітуватиму всіма силами, але то вже зовсім інша розмова. Це вже розмова про слово і діло про те, як нам, молодим, самим  братись до справ, власних справ! І самим, самим робити своє життя розумним, цікавим і щасливим!
Скажете: теж занадто патетично? Може...
А все одно хочу грати свою власну мелодію, просту, в чомусь може, і недолугу, але власну! Не хочу танцювати під чужу дудку. Дудки вам! В мене є своя мелодія!

(Написаний і віддрукований цей матеріал був вже 19.07.1993 р., але бути опублікованим в умовах сучасної «свободи» йому аж ніяк не загрожувало. У Львові його могла взяти до друку хіба що газета “Пост-Поступ”, що має комсомольсько-номенклатурну генезу, а тому з величезним задоволенням смакує та паплюжить сучасні негаразди. Могли опублікувати, раз я критикую «демократів», але не схотіли навіть просто уважно прочитати і просто висловити власну думку. А більше податись нікуди: в інших редакціях бал правлять шановні «дорослі». Мені полишається один тільки шлях: самвидав, з чим вас і вітаю. Читайте і заздріть – я громадянин незалежної України! )
 30 жовтня 1993 р.


Браво, «Брама»

Маю дивне упередження до всіляких оголошень: я твердо переконаний, що вони слугують не тільки задля прикрашання різних парканів, стін, щитів тощо, але й несуть в собі певну змістовну інформацію, з якої можна, а то і треба скористатись, особливо коли в оголошенні-афіші зазначено про «вхід вільний». Принаймні, особисто я обов'язково намагаюсь скористатись подібною «дармівщинкою» і то не стільки через письменницьку богемну скнарість, а просто грішно не обдарувати людей принаймні своєю увагою, раз вони грошей не вимагають.
Отак одного гарного сонячного дня йду я собі прогулююсь по вулиці Вірменській, яка знаходиться в старовинній частині нашого славного Львова, роззираюсь довкола, аж дивлюсь: на брамі будинку №25 висить оголошення про те, що  Молодіжний гурт «Брама» представляє виставку кераміки студентів Львівських Академії Мистецтв, вхід вільний. Прочитав я ото магічне словосполучення і без вагань рушив у напрямку, який вказували спеціально розвішені паперові стрілочки і невдовзі прийшов та наважився увійти до великої темної кімнати без жодного вікна, де в променях штучного світла мовчазно чекали на мене керамічні фігури. у кімнаті не було в цей час жодної людини, звучала якась авангардна електронна музика і все це разом викликало дивне відчуття, що ти раптово попав у якийсь позареальний світ. Здавалось би йшов безтурботно по сотні раз ходженій вздовж і поперек вулиці, аж бац! –  і на сто-енний раз вона зовсім несподівано вивела тебе у інший простір, вимір і час...
 З трансу від першого враження мене вивела поява у виставочному залі чарівної  феї  у образі Олесі Дворак, студентки і одночасно голови профкому Львівської Академії Мистецтв. Ми розговорились, і Олеся провела для мене одного оглядову екскурсію і цікаво розповіла про кожен виставлений експонат та його автора, а потім мова зайшла про їх товариство:
–  Олесю, мені цікаво, як і чому виникло ваше товариство «Брама»?
– Як і чому виникло? все дуже просто: захотіли і створили. Задум про утворення мистецького молодіжного гурту «Брама» виник у нас декілька місяців тому, а його метою є об'єднати творчу студентську молодь з різних навчальних закладів Львова, яка цікавиться та пробує свої сили в образотворчому мистецтві. Оця виставка кераміки – одна з наших перших акцій по реалізації нашого проекту.
– Але хтось з верху вами опікується, тобто під чиєю егідою або «дахом» знаходиться ваше товариство? Я так думаю, що ось це приміщення для виставки надала вам, напевно Академія Мистецтва...
– Нічого подібного: ми все робимо тільки самі. Ніхто нами не керує і не опікує. Наприклад, цю виставку зроблено зусиллями всього трьох чоловік: мене, Остапа Бориса та Андрія Ліскевича, які, до речі, є студентами не нашої ЛАМ, а   Університету – Львівська політехніка. Ми чітко розподілили обов'язки кожного: один знайшов спонсора – фірму «С і С Львів», другий потурбувався про приміщення та його оформлення, а я забезпечила відбір і розміщення експонатів виставки.
– Розкажи тоді, як ти діставала і збирала керамічні твори для виставки – важко було?
– Я б не сказала, що мені прийшлось робити щось надзвичайне. Престо у нас на кафедрі кераміки кожного семестру проводиться заліковий перегляд творчого доробку за цей період всіх студентів, отож я просто прийшла і відібрала на власний розсуд найцікавіші роботи. Ми намагаємось не бути упередженими, тому на виставці представлено всі курси факультету кераміки, хоча різниця поміж роботами перших і останніх курсів досить суттєва.
– Справді, це помітно одразу: у першокурсників переважає ідея виявлення новизни через фактуру матеріалу, з яким вони працюють, а у старшокурсників домінує філософський зміст, втілений в кожній окремій роботі зовсім по-різному навіть на одну задану тему, і їх дуже цікаво порівнювати. І ще добре, що кожен експонат має простір і твори не перекривають один одного, не заважають.
– А ми якраз і намагались задекларувати нашу виставку не стільки кількістю учасників, скільки мистецькою якістю робіт, представлених на ній. При чому це наш власний, незалежний погляд, який в чомусь збігається, а в чомусь – не збігається з поглядами наших викладачів, митців   старшого покоління. Ну і що з того? Ми маємо власні естетичні смаки, уподобання, бажання, але в той же час ми не намагаємось ставати у позу антагоністів і все минуле заперечувати. Свідчення тому одночасна участь авторів кількох робіт, відібраних до нашої «брамівської» виставки, також ще в обласній виставці «Львівська кераміка -98», куди відбір робила художня рада в складі професури з нашої Академії Мистецтв.

Розмова з Олесею Дворак закінчилась, я подякував їй за проведену екскурсію і щиро побажав молодіжному мистецькому гурту «Брама» подальших успіхів у їх діяльності. Розпрощавшись, я повернувся з іншого простору в звичний вимір вулиці вірменської, але нові враження і думки мене не полишали. Ось воно – молоде покоління! Позбавлене всіх «совкових» комплексів: захотіли – створили гурт, захотіли – зробили виставку, і ні у кого не питались на те дозволу! Нікого не бояться і не витрачають марно енергію на боротьбу з сумнозвісними  чиновниками типу «як би чого не вийшло». Гарно, коли бачиш початок того, про що стільки часу мріяв!
Нове молоде покоління: їм зараз 18-20 років, а у 1989, коли на Україні все демократичне відродження, по-суті й починалось під дивною назвою «перебудова», їм було усього 10-12 років. Подібно до того, як після смерті Сталіна у 53-у році за 10 років хрущовської «відлиги» виросло покоління «шестидесятників», а ось «семидесятників» чи «восьмидесятників» вже немає – їх понищив брежневсько-сусловський приморозок. Львівський письменник Богдан Смоляк вдало обізвав своє покоління «возадесятниками», але цим він одночасно визнав, що воно знаходиться й поза життям, бо чим може похвалитись це покоління у порівнянні з грандіозною когортою «шестидесятників»? Польовим «сказом» Оксани Забужко чи талановитим садомазохізмом Юрія Андруховича – ото і все? Майже все. Мистецтво   андеграунду або культура «підземелля» – це естетика щурів і хробаків, але іншого вибору у нашого «позадесятного» покоління не було: всі сили йшли на те, щоб доказати своє «право на пісню», а з кляпом у роті навіть «лебединої пісні» не проспіваєш...
Часи минули – їх не повернути, та і бажання такого щось немає, тому, що, як сказав один доморощений філософ: «Так, ми – «діти застою», але це зовсім не забороняє стати нам батьками прогресу». Нехай якщо навіть то буде не економічне процвітання, – все одно то буде прогрес, якщо проминуле десятиріччя виявиться не черговою відлигою перед приморозком, а справжнім початком справжньої весни на Україні.
м. Львів      Богдан Гордасевич



ТОВАРИШУ, ТИ, ЩО ПІДНЯВСЯ З ШАХТИ НА-ГОРА ЧИ СПУСТИВСЯ З БУДІВЕЛЬНИХ РИШТУВАНЬ, ВИЙШОВ З ЗАВОДУ ЧИ ФАБРИКИ; ТИ, ЩО ОБРОБЛЯЄШ ЗЕМЛЮ ЧИ ОБОРОНЯЄШ ЇЇ, ЛІКУЄШ ЛЮДЕЙ ЧИ ВЧИШ ДІТЕЙ; ТИ, ЩО НАБУВАЄШ ЗНАНЬ ЧИ ВЖЕ ПЕРЕБУВАЄШ НА ПЕНСІЇ!

До тебе звертаються учасники Донецької регіональної конференції Народного Руху України за перебудову.
Вже майже рік, як всі засоби масової інформації на Україні розпускають найрізноманітніші чутки про Рух та його учасників. Кажуть, що ми – групка, яка привласнила собі право говорити від імені народу. Кажуть що ми націоналісти і хочемо зробити Україну тільки для українців, утискуючи інші нації. Кажуть, що ми екстремісти і хочемо методами насилля зруйнувати існуючий лад. Кажуть ще багато інших різних нісенітниць,
На жаль, ми не маємо змоги відповісти на всі ці звинувачення в тих же органах інформації і тому вирішили написати це звернення до населення Донбасу.
Прийди до нас, і ти побачиш, що серед нас є робітники, інтелігенція, шахтарі, студенти, пенсіонери, люди різного віку і професій. То хіба це не народ?
Прийди до нас, і ти почуєш, що ті, хто не знає української мови, вільно користуються російською і всі разом обговорюють шляхи справедливого вирішення національних проблем. То хіба це націоналізм?
Прийди до нас, і ти переконаєшся, що не силою, а на основі діючих законів, їх реального виконання та оновлення ми хочемо змінити владу бюрократично-адміністративного апарату на владу народу. То хіба це екстремізм?
Чого ми хочемо?
Ми хочемо перебудувати життя!
Подумай, як ти живеш?
Ти кажеш: добре? Війни вже немає 45 років, є стеля над головою і шматок хліба, діти ростуть. Що ще людині треба?
Війни немає 45 років, а в магазинах порожні прилавки, черги на квартиру в десятки років, діти ростуть і бачать, що нечесні люди живуть краще, ніж чесні і працьовиті. Немає війни, а скільки матерів заливаються сльозами, згадуючи Афганістан! Озирнись довкола себе і ти побачиш засунуте димами небо, засмічену землю, отруйні води. З 68 міст, занесених Держкомгідрометом в список найбільш екологічно забруднених – 6 знаходяться на території Донбасу і ще 5 по сусідству. Коли ти востаннє їв справжній хліб і пив справжнє молоко? На фруктах пестициди, в городині нітрати, м'ясо худоби, годованої біостимуляторами, це ракова пухлина. Навіть дощ може виявитись радіоактивним,
І ти говориш, добре живеш!
Росте злочинність, наркоманія, проституція. Як оберегти від цього багна наших дітей, онуків?
Треба перебудувати життя і зробити це може тільки ти бо ніхто за тебе цього не зробить! Кожен з нас окремо може мало, але якщо ми візьмемось до роботи разом – ми зможемо все! Найкращий тому доказ є недавні страйки шахтарів. Ми не закликаємо до страйків, але ми закликаємо до єдності!
Перестань боятись! Перестань говорити: моє діло маленьке.
Правда і справедливість настануть тоді, коли ми побудуємо правову державу! Пам'ятаймо про тих, хто став жертвами репресій! Це не повинно повторитись з нашими дітьми!
Для цього і створився Народний Рух України за перебудову, щоб кожен міг знайти своє місце в великому процесі оновлення. Ми закликаємо тебе і твоїх товаришів створювати осередки Руху або приєднуватись до тих, що вже існують.
Народний Рух за перебудову – це весь народ, який не хоче, щоб його дурили, мов малу дитину, щоб ним командували, мов безсловесним роботом; не хоче, щоб його трудами користався клас бюрократів, який засів у м'яких кріслах і думає, що так буде довіку.
Найголовніше завдання зараз – добитися демократичного закону про вибори і проконтролювати повне його дотримання під час виборів. В Радах повинні займати місце люди, яким ми віримо, і вони повинні мати реальну владу.

ЗЕМЛЯ – СЕЛЯНАМ! ЗАВОДИ – РОБІТНИКАМ! ВСЯ ВЛАДА – РАДАМ!

(Написано у 1989 р. і мало великий попит. Передруковано в багатьох виданнях преси.
Первинна ідея належить мамі – Галині Гордасевич, але сам текст опрацьовано мною.)


ДО ВСІХ  СВІДОМИХ УКРАЇНЦІВ
 
Пропонуємо проголосити 9 березня, – день народження генія українського народу Тараса Шевченка, – всеукраїнським святом. Проголошення власного свята буде не тільки проявом реального республіканського суверенітету, але найголовніше – свято стане днем єдності українців всього світу.
Для того, щоб уряд України прийняв постанову відносно встановлення такого свята, потрібно показати наявність підстав , а тому треба взятися за діло і активно провести наразі на громадських засадах святкування 176-ї  річниці з дня народження Тараса Шевченка по всій Україні. Центрами по проведенню свята повинні стати, безперечно, осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, що ніякою мірою не обмежує ініціативи різних інших громадських та державних організацій.
Сценарії свята мають складатися на місцях з урахуванням місцевих умов, але думається, що кульмінаційним моментом має стати загальний спів «Заповіту» на, всій території України о певній домовленій годині
Пропонуємо такий план проведення свята.
Початок о 12-13 годині. Свято починається по первинних осередках з проведення власними силами різних заходів як то: засідань, вистав, концертів, фольклорних дійств тощо.
Частина друга: о 16-17 годині, після невеликої перерви для відпочинку, громади знову збираються по осередках і звідти організовано колонами вирушають до місця проведення загального мітингу. Колони мають нести з собою уквітчані рушниками портрети Тараса Шевченка та інших славних синів і дочок нашого народу, прапори, хоругви, співати по дорозі українські пісні та бути зодягненими у парадні національні строї.
Частина третя: о 17-19 годині проводиться загальний мітинг з приводу свята. Сходяться всі громади і розташовуються у певному порядку. Мітинги повинні проходити біля пам'ятників Тарасу Шевченкові. Там, де їх ще немає, треба встановити на центральній площі на підвищенні портрет Шевченка і проводити свято тут.
Головна частина: рівно о 19 годині всі запалюють свічки і разом співають «Заповіт». І так скрізь по нашій землі! В цю мить вся Україна засяє вогнями мільйонів свічок і відгукнеться дружнім співом, що сповістить про об'єднання в єдину могутню волю братньої любові всього українського народу! Слава Україні! Слава Героям!
Подальший спів хай іде за місцевим сценарієм, та вважаємо, що слід би заздалегідь поширити тексти і розучити добре спів таких пісень:         
«Ще не вмерла Україна»
«Реве та стогне Дніпр широкий»
«Думи мої, думи мої»
«Повіяв вітер степовий»
«Ой, у лузі червона калина похилилася»
Заключна частина: о 20 годині починаються масові народні гуляння.
Єдине, про що хочеться нагадати: свято потрібно провести дуже і дуже організовано, без порушень правопорядку. Будь-які ексцеси завдадуть шкоди тільки нам, українцям. Свято 9-го березня має стати першим всеукраїнським святом, але не останнім.
Друзі, шануймося, бо ми того варті!
Оскільки 10-го березня перестало битись серце нашого Великого Кобзаря то пропонуємо в цей день зробити ще одне покладання квітів і провести, де це можливо, панахиди біля пам'ятників Тарасу Шевченкові за упокій його душі, а також поставити там свічки.
Ініціативні групи міст Донецька та Тернополя.

(Це написано в 1990 році і було розіслано, але ніким не підтримано.
Первинна ідея моя.    Богдан Гордасевич)


ПРОСПЕКТ КЛУБУ «ЛІЛЕЯ»

Львівський клуб «Лілея» засновується задля об'єднання людей творчих та інтелектуальних професій з метою створення умов для їх товариського спілкування та задоволення особистих естетичних зацікавлень і потреб кожного окремо. Головне завдання клубу «Лілея» полягає в організації гурту митців, які б представляли різні види мистецтв, але на відміну від існуючих творчих спілок їх єдність в клубі «Лілея» була обумовлена близькістю духовною, але не фаховою. Естетична самореалізація кожного з членів клубу «Лілея» в товариському середовищі, а також просто культурний та приємний відпочинок, вишукане дозвілля – основна ідея діяльності клубу.
Для початку збори клубу відбуватимуться раз на місяць в спеціальному окремому залі зі столиками на 5-8 чоловік з кавою та печивом від організаторів і наданням свободи для самодіяльності, учасників. Кожен вечір матиме поділ на дві умовні частини: в першій буде проводитися окрема програма, яка полягатиме в концерті, виставі, цікавій зустрічі, диспуті тощо, друга частина вечора буде фуршетно-довільна, з естрадною музикою, танцями. Окремо в межах клубу будуть проводитися святкові, бали, карнавали.
Необхідною умовою-членства в клубі буде конкретна фіксованість та обмеженість кількісно, сплата членського внеску від 1 до 20 грн. на місяць. Членам клубу видається спеціальне посвідчення.
Керуватиме клубом «Лілея» на протязі перших двох років його становлення організаційний комітет, а в подальшому щороку відбуватимуться звітно-виборні збори членів клубу.
Організаційний комітет розробляє річну програму вечорів, після узгодження його з громадою, утворює по кожній темі творчий осередок, задіюючи в ньому найбільшу кількість членів клубу, що не мають інших обов'язків. До кожного осередку входитиме по 1-2 члени оргкомітету для координації, але вони не обов'язково повинні очолювати осередок. Після утворення осередку і затвердження його керівника, на протязі місяця розробляється сценарій та кошторис заходу, які вносяться до загального сценарію та кошторису запланованого вечора і контролюються оргкомітетом.
На відміну від творчих осередків клубу, оргкомітет займається переважно технічним забезпеченням вечорів, що включає в себе не тільки приміщення, але й охорону порядку, наявність гардеробу, офіціантів, обслуги, ведучого, оператора світлом і музикою і т.д. Потрібно створити всі умови, щоб члени клубу відчували себе комфортно і у вишуканій обстановці.
Окремим завданням клубу буде організація дозвілля типу туристичних поїздок або відвідання театральних прем'єр за пільговим тарифом, для чого оргкомітет розробляє рекламні релізи і розповсюджує їх серед членів клубу, які записуються на обрані пропозиції. Тим, у кого виникатимуть фінансові проблеми, може бути наданий кредит з фонду клубу з поступовим повернення позички без процентів.
За бажанням членів клубу їм можуть надаватися інші послуги.
Окремою темою в діяльності клубу «Лілея» буде залучення до членства в ньому представників урядових та бізнесових структур, але при цьому наголос робитиметься в першу чергу на особистості, а не на посаді чи банківському рахунку. Це буде програма стимуляції взаєморозуміння економічного прагматизму зі справжнім вишуканим мистецтвом.

(Задум 1995 року письменниці Галини Гордасевич, що не був зреалізованим.)



МОЄ СЛОВО


ТРИ НАВІЩО?

Перша думка в кожної розумної людини є запитання:  – А навіщо це мені?
Далі йде логічна послідовність: – А навіщо це ініціаторам справи?
І нарешті заключне: – А для чого це все взагалі світу і людям?

Відповім спершу за себе: особисто я не мав і не маю бажання робити політичної кар'єри, проте був завжди задіяний в різні громадсько-політичні події, зокрема був серед членів Демократичної партії України, яка стала чи не найпершою з легально створених та зареєстрованих в Україні політичних партій після довготривалого монопартійного панування комуністичної партії. З того всього життя зібралось багато напрацювань і думок, які залишаються не зреалізованими, а хочеться їх з особистих надр «видати на гора», як кажуть шахтарі.
Ще одна причина: я користаюсь доброю порадою розумного чоловіка, який сказав, що коли не знаходиш того, що тобі подобається – бери і твори його сам! Власне цим я і займаюсь: намагаюсь створити ідеологічну платформу новітньої соціально-політичної сили. Новітньої! Тому що коли мені про сучасність починають говорити з позицій Дмитра Донцова або Карла Маркса, то я мушу робити зауваження: – Панове, це все треба знати як історичну ідеологічну цінність, але не більше, бо то ідеї ХІХ і початку ХХ  століть, а зараз йде ХХІ століття з надзвичайно інакшим базовим комплексом соціуму і його буття.
Тепер, для чого це потрібно комусь? То вам вирішувати особисто чи приставати до подібного ідейного спрямування і соціального поступу – чи ні. Особисто мене сучасна політично-соціальна клоунада і несправедливість злостять, тому і берусь робити щось нормальне і закликаю приєднуватись «словом і ділом», причому визначальним є діло і його результат! Бо є досить і досить таких, що можуть критикувати чи радити, як і бути наддіяльними на словах, без наявних результатів. Мене такі помічники не цікавлять. Спершу слово, тоді діло і результат – ось тоді і шана.
Для чого це потрібно світу і людям? У нас в Україні, і не тільки у нас, багато політиків люблять закликати до єдності, але майже завжди та єдність має суто фізичну величину: єдина сила, яка об'єднує багатьох в потужну партію чи щось подібне. І центром того єднання кожен з політиків уперто вбачає тільки себе, як най-наймудрішого і найдосконалішого з усіх можливих. «Вірте мені і ви побачите, який я видатний!» З того всі соціальні помилки і проблеми, тому що не повинен цілий соціум залежати від одної-єдиної людини, навіть якщо вона дійсно геніальна. Значно продуктивніше об'єднання навколо Ідеї. Людина може померти і щезнути вмить, тоді як ідея ніколи миттєво не зникає. Єднання в ідейній площині найкращий формат мобілізації зусиль спільноти, коли кожен стає свідомим творцем свого чину і вчинку, а не є просто виконавцем розпоряджень мудрого чи й не дуже мудрого керівництва.

Соціальна партія України «Гарт» має своїм завданням створити новітній ідейний потенціал соціального буття, як і соціоформат простого індивідуального життя виходячи з сучасних реалій трансглобалізації світу і космічних перспектив людства. Як на мене, то є досить важливо для світу і людей.

Соціальна партія України «Гарт»

Всім відома формула ринку: попит народжує пропозицію. Але що є первинним? Ясно, що пропозиція, бо інакше звідки має виникнути попит на те, чого нема. Інше питання, наскільки пропозиція є актуальною, щоб мати попит.
У даному варіанті є просто пропозиція створити партію нового характеру, а саме таку, яка не виражає інтереси окремої верстви суспільства, але є універсальною і об'єднавчою інтересів всіх членів суспільства. Яким чином це можна зробити? От над цим і спробуємо задуматись.
Нормальне вільне суспільство в демократичній державі характеризує його багатошаровість і розпорошеність інтересів людей на противагу тоталітарним чи монархічним державам, де все уніфіковано під певний ідейний стандарт керуючої влади.  І що цікаво: кожна влада своїм основним критерієм існування й панування виставляє добробут народу як своє головне завдання, але майже завжди то є облудою для самої влади і бідою для людей.  Проблема в тому, що не можна ощасливити кожну окрему людину без врахування її суб'єктивної волі інакше, аніж надавши їй свободу вибору в тому пошуку особистого щастя. Свобода – це є право вибору! Вільного і розмаїтого. І особистого!
Ось чому я вважаю за можливе і навіть необхідне творити суспільство з різних ідейних форм співжиття позитивного характеру, тобто щось приблизно як у Давній Греції, коли міста-поліси мали свої порядки, тільки, зрозуміло, в осучасненому варіанті. Далі можна буде деталізувати, але наразі зупинимось на цьому. В принципі теперішні державні федерації досить непогано демонструють варіантність місцевих норм співжиття.
За своїм задумом Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт») – це партія інтелекту, отже в ній можуть бути люди різних соціальних груп від бомжів до олігархів, хоча в результаті діяльності цієї партії не повинно бути не бомжів – ні олігархів, як взагалі повинно зникнути протистояння типу експлуатованих та експлуататорів, соціальні антагонізми і глобальні конфлікти. Все це не є якоюсь нездійсненною мрією – світ неухильно до того йде, а я просто конкретно обумовлюю цей процес.
Інше питання, що для виникнення об'єднання потрібно мати в достатній наявності що об'єднувати. Якщо за рівень інтелекту брати показник, який наявний зараз у Верховній Раді України згідно діяльності народних депутатів, то він занадто низький, щоб йти туди з партією інтелекту.  Ще важче, щоб таку партію оцінили виборці, які більше полюбляють обирати різноманітних «гречкосіїв», а не таких, які кажуть просту правду: щоб мати – потрібно працювати. Задурно тільки ярмо видають. Одним з моїх особистих розчарувань під час процесу відомої «горбачовської перебудови» яка призвела до розвалу СРСР було усвідомлення наскільки нікчемна інтелектуальна потуга є у всій нашій країні, особливо провідній верстві, якою на той час була компартія СРСР. На мою думку тільки це стало першочерговою причиною розвалу держави СРСР – убогість інтелекту починаючи від найбільш елітного апарату КДБ і до низу по всіх структурах партійних і державних. Якщо комусь здається, що я не правий, то після того, як він перехреститься і буде й далі так вважати, тоді най спробує і спростує мої закиди. Зокрема, коли мені говорять, що розвал СРСР має зовнішні причини типу дій ЦРУ чи масонів, то прошу ласкаво вказати, де були наші розумники, які все оте підступне дійство прогавили? І т. д.
Особисто я був в часи перебудови Горбачова його прихильником, як і був проти розвалу СРСР, тобто не надто переймався ідеєю повної незалежності України. І думаю будь-яка розумна людина була б проти руйнації того громадного соціально-економічного комплексу, який вже склався в СРСР, якби вчасно було реформовано політичні важелі суспільного буття, але не вистачило на те розуму – однозначно. Спробую пояснити, як би мало бути тоді на мою думку. В Радянському Союзі була спотворена система влади, яка була зосереджена фактично в абсолюті у структурі компартії як єдиної партійної сили в державі, а інші державні органи були чисто номінальні за значенням десь як дублери. Від такого «сумісництва» економіка в СРСР ставала суцільним волюнтаризмом-самодурством, а ніякою не плановою та розумно скерованою, через що і зайшла в повний ступор і «штопор», з якого так і не змогла вийти. Китай зумів завдяки інтелекту Ден Сяопіна, а ми – ні. Хоча сам задум був правильний, але коли Горбачов почав свої реформи з того, що став передавати всю владу від компартії до виконкомів рад різних рівнів, то єдиною формою збереження керованості країною стало масове переобрання чиновників компартійної номенклатури до всіх рад і їх виконкомів. Але при тому громадна інфраструктура державного керівництва через партійні ланки виявилась спустошена і тим автоматично зліквідована, замість того щоб всіма засобами треба було намагатись її зберегти і надати нової форми дії, а саме перетворити їх на осередки інтелектуальних штабів перебудови, своєрідні мозкові центри без ідеологічної упередженості. Тепер через 25 років я вже розумію наскільки це було малоймовірною задумкою, хоча і гарною: як виявилось, у СРСР не було  не тільки сексу, але й інтелекту, тобто через відсутність інтелекту не було і сексу.  Десь так.
Одночасно варто звернути увагу, що комсомольська структура в Україні зробила спробу подібного переформатування своєї структури і створила обласні так звані «ресурсні центри» за рахунок своїх коштів та майна, але вони себе абсолютно не проявили як прогресивні осередки, тому що займались виключно поглинанням різноманітних грандів й подібних програм, або легалізацією грошей в якості конвертаційних центрів тощо. Один комсомольський  за генезою Центр Разумкова діяв глобально в інтелектуальній сфері, проте і він скорше перетворився у соціологічну службу, а не потужний центр прогресивних ідей. Таким чином в Україні, як і в цілому по СРСР, кількісно значний прошарок освіченого люду не перейшов у якісний формат – це варто визнати.
Тому перші 10 років в Україні пішло на встановлення хоч якоїсь подібності до державного апарату й влади. Можна нагадати, що в Україні вже на цей час відбулось коло 12 змін державного устрою кардинального характеру, а різних малих переподілів влади – не зрахувати. Тому не дивно, що після скасування Конституційної реформи 2004 року без легітимного затвердження іншої Конституції, навіть відновленої, ми живемо в позаправовому полі, не кажучи, що фактично жоден закон чи постанова Верховної Ради України не була прийнята конституційно, тобто щоб всі голоси депутати виявляли особисто і безпосередньо під час голосування. Голосують карточки депутатів, але не їх власники, причому це робиться публічно, то кого ми такою законотворчою діяльністю дуримо окрім самих себе? Де тут розум й інтелект? Нема.
Друга важлива річ: для кого визбирувати перла інтелекту? Особисто я ніколи не погоджусь з поділом суспільства на провідну правлячу еліту і сіру масу з обивателів. Який сенс у найвидатнішій еліті, яку не може зрозуміти народ? Ніякого. Перли не розкидають перед свинями. Тобто еліта повинна мати розуміння у масі людей, щоб продуктивно керувати нами як свідомою соціальною сутністю, а не стадом худоби. І знову натикаємось на парадоксальну ситуацію, що начебто цілком освічені люди діють абсолютно всупереч розумній логіці.
Для прикладу, на нашому виборчому окрузі 117 у Львові двічі підряд обирали в народні депутати відомого ультрас-дисидента Степана Хмару виключно тому, що він «морди комуністам б'є». Коли ж у Львові почали масово закриватись великі виробництва, якими керували оті самі комуністи – тільки тоді люди почали задумуватись чи правильно вони чинять. Дивна політична деструкція мислення навіть наче розумних людей з науковими званнями мене завжди дико шокувала, бо раціональний зміст справи постійно поступався перед особистими ірраціональними й суто суб'єктивними бажаннями. Виключенням з правил був хіба що тільки Ігор Юхновський, але один він в полі не воїн. Ясно, що не морди комуністам треба було бити, як завдання №1, а шукати виходів спільно з кризової ситуації після розвалу СРСР і наявної економічної стагнації в Україні. Прогавили ми цей момент державного єднання і тепер маємо антиукраїнську буржуазну еліту з колишньої партноменклатури, яка абсолютно антинародна й антидержавна за своїми устремліннями.
Моя позиція на період 1991 р. була проста і однозначна: починаємо з чистої сторінки, з повного нуля незалежно від того хто і ким був до цього часу. Так: повна і всеохоплююча амністія всім комунякам, комсомолії, номенклатурі та кедебістам з усіма їх стукачами – прощення в ім'я розбудови Української Держави. Міг би сказати, що на жаль, мої ідеї не були актуальні, однак не скажу, тому що життя пішло більш складним і розумнішими шляхом. Саме так: розумнішим. Потрібен час, щоб відбулась психічна переміна в масовій свідомості соціуму, який за своїм головним принципом надзвичайно консервативний, що і добре. Спрацював принцип: «Біда вимучить – біда й виучить!»
Не буду викладати та аналізувати всі процеси, які пройшли в Україні за часи панування президентів Кравчука – Кучми (двічі) – Ющенка – Януковича, але скажу одне – всі вони були дуже корисними для нас всіх, бо ми пройшли важку і важливу школу від рабів до свідомості вільних людей. Пройшли всі: і хто хотів, і хто не хотів бути вільною людиною, але мусів нею стати. Будемо відверті: Україна свободи не завоювала – нам її нав'язали через розвал СРСР в першу чергу за ініціативи з Росії. І скажу, як на мене, – на той час це було дуже мудре рішення державників Росії: скинути баласт і виплисти з економічної кризи позбавивши з себе відповідальності за всі союзні республіки, перед тим викачавши через  Ощадбанк з них всі грошові ресурси. План розвалу СРСР був оприлюднений урядом Росії на чолі з Сілаєвим ще у 1988 році! Зверніть увагу: за 3 роки до фактичного розвалу СРСР, в якому вже ніхто не сумнівався! Більше того, знаю інформацію, що коли 1980 р.помер голова кабміну СРСР Олексій Косигін, то Леонід Брежнєв запропонував цю посаду Володимиру Щербицькому, першому секретарю ЦК компартії України, але той відмовився! Відмовився! І сказав щиро чому саме це зробив своєму помічнику: «Цю махіну вже не витягнути – воєнка все з'їла»
Остаточно економіку СРСР добила авантюрна війна в Афганістані, яка не просто завершилась локальною поразкою з ганебним вивиденням всіх військ після 9-ти років кривавої бійні, але фактично добила і розвалила Радянський Союз.
Рекомендую, щоб не було сумнівів, прочитати чудову за своєю об'єктивністю книгу Нурсултана Назарбаєва «Без лівих і правих» – розвал СРСР є передусім внутрішня причина цього державного утворення, а не суто зовнішня провокація, як це багато хто намагається подати. Не смішіть цапа: агресії проти Росії 1918 – 1920 та 1941 – 1944 років були куди глобальніші – і Російська імперія встояла! Тож ні ЦРУ та США з своїми сателітами тому винні – виключно зсередини прогнило все в СРСР. Але нас цікавить інше: свободу нам нав'язали буквально давши копняка під зад! Не тільки Україні, а всім так званим союзним республікам включно з Прибалтикою,  бо невже хтось має сумнів, що якби могли втримати – то б відпустили? Щоб отак хутко пішли з Східної Європи, якби могли далі утримувати війська й уряди цих країни? Я особисто в те не вірю, що то було добровільно за власним бажанням Михайла Горбачова. Криза економічна і соціальна в СРСР за часи так званого «застою» набула настільки глобального характеру, що можна подякувати Горбачову та Єльцину, що все ще досить гарно пройшло з тим розвалом.
Менше всього я також вірив у швидке процвітання України після того, як вона з колонії стала незалежною державою. Просто знаю з історії, що ніколи, наголошую: ніколи не траплялось такого, щоб колишня колонія швидко ставала прогресивним мобільним державним утворенням – на все потрібен час. Держава – це надскладний соціальний формат суспільного буття, тому це все одно, що вірити у побудову великого міста всього за кілька років. Неможливо таке: ні Мадрид, ні Санкт-Петербург, ні Бразилія, ні Астана не будувались за коротку мить, а що вже казати про державу. Зауважу, що дуже не люблю, коли починають про Україну казати з погляду порівняння з іншими країнами як Прибалтійські чи Грузія – це абсолютно не співвідносні порівняння, як не можна порівнювати гарний хутір чи містечко з великим містом – це надто різні речі. Україна – величезна держава і розбудова її досить складний процес,  який ми тяжко-важко проходимо й долаємо.
І ще хочу зауважити на одному важливому моменті, який часто використовують в політичних процесах, що ось це наче «єдиний та останній шанс» кудись там вийти чи все врятувати тощо. Коментар може бути тільки один: «єдиний та останній шанс» це може і так, але виключно для вас, хто про це галасує та репетує, тоді як для України все це просто епізод історії людей, що живуть в цей час на її землі. Були до них інші, як дасть Бог – будуть інші й після них. Україна – це земля, де ми гості і дещо паразити. Думаю, це варто сказати і усвідомити кожному. Тому що це головна причина, яка дає мені заспокоєння від того, що життя складається не зовсім так, як би мені хотілось. Власне весь проект Соціальної партії України «Гарт» присвячено тому, що я хочу з одного боку зібрати важливі матеріали як базові для того, щоб виразити яким би я особисто хотів побачити Українську Державу: – Державу честі, спільної справедливості і благополуччя. Мрія? Звичайно. Але ж мрії мають властивість здійснюватись! Особливо, якщо мрія стає масовою.
З іншого боку, моя ідея досить проста і її назва «Мозковий штурм» – це процес, коли люди з певним рівнем ерудиції та досвіду, збираються задля вирішення конкретних проблем і висловлюють всі можливі способи їх вирішення включно до найдивніших. Головне в цій дії хотіти вирішити проблему, а не прославитись особисто, отже не потрібно бути весь час мудрим і логічним, постійно слідкувати за власним реноме. Не кажучи вже про особисту вигоду, що так процвітає в лже-«мозкових штурмах» сучасних народних депутатів ВРУ, як і всіх інших депутатів місцевого рівня по всій Україні.
Соціальна партія України «Гарт» має постати з мережі осередків «інтелектуальних штабів» місцевого рівня з відповідним делегуванням своїх обраних представників до вищих рівнем інтелектуальних об'єднань. Така партія не потребує масового членства, тому що головним в її діяльності є продукування інтелектуального процесу як ідейної константи! І який добровільно підтримується або ж ні суспільством – це основа діяльності СПУ «Гарт».
Принцип простий: розумні люди завжди знайдуть порозуміння. Дурні ж завжди знайдуть причину посваритись.
Так само спокійно можна одночасно (!) діяти і власним шляхом без участі в СПУ «Гарт» – тут якраз важить оте Шевченкове «єдиномисліє подай», а не структурна підпорядкованість. Кожен повинен зрозуміти: які ми – така і Держава! Інакшого не буває. Будуймо державу через себе, свою дію і свою волю!

З повагою – Богдан Гордасевич


Декалог від Богдана

Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми – різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини – органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість – то не мав би дітей, але якби я не мав совісті – то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же – Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру – готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії – з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або – або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких – все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» – я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів – закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб – на своєму Сході, турок – в Турції, а всі українці – в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» – є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне – душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом – всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись – я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи на соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» – це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові – у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший – музиці, ще інший – бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами – що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком – так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь – кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої – варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, – як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав – всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я – за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава – це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я – повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількісттю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший – той і багач, а інші – в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати – у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює – той їсть, а хто працює – має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому – існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду – ось головне завдання економіки, а за тим – і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення – нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті – це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці-виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця – праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле – це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча – це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча – отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця – сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці – багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче – гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, – це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації – білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто – і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, – схаменіться! Як себе не шкода – дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні – не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там – будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.



Світова Людина
(відступ, але не фентезі)

епіграф
«Я ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє»
Жорж Дикий

Свої особисті погляди на життя я виклав у дописі «Люблю я бути українцем», тому не бажаю повторюватись, а бажаю додати дещо більш узагальнено, щоб розставити всі крапки над «Ї».
Розмію, що мене можуть звинуватити у пропаганді індувідалізму чи егоцентризму, а звідци – егоїзму. Ну і ще – космополітизму. Відповідаю на ці звинувачення просто: хто чого шукає – те і знайде. Я особисто шукаю позитивного змісту життя людини, тому що для мене головним в цьому світі є Людина. Кожна людина світу!
Життя кожної людини є неповторним і безцінним,  саме воно є найвищою світовою турботою. Інша справа, що не можна погодитись визнати Людину як світову домінанту над усім в природі. Людина не цар природи, а її частинка, співмешканець разом з усіма іншими частинами природи, отже людство повинно шукати компромісу свого співіснування з Природою, а не екстенсивно знищувати все в природі для власного добробуту, що ми наразі надуспішно робимо.
Звідци виникає проста схема дуалізму: людина приходить у цей світ з гарантованою турботою про його життя і зростання, але потім і людина має віддячити світу своїм позитивним ставлення до життя і світу. Отже всі соціальні утворення як: сім'я, громада, держава, нація, релігія тощо є вторинними по відношенню до кожної конкретної людини – не домінуючими, а вторинними.
В кожній  нормальній сім'ї тішаться з народження дитини і намагаються їй допомогти вирости здоровою і розумною людиною, а не від самого ще зачаття задумуються над тою користю, яку можуть отримати від цього. Так само має ставитись до людини і громада, держава тощо, а тоді правильно вихована людина належно пошанує і свою родину, і громаду, і державу.
Зрозуміло, що в сучасному світі глобалізації багато етичних норм трансформуються, зокрема активно нівелюється етнографічна  розмежованість, зовсім зникає ознака національності як важливої соціальної складової, тому говорити зараз про якість «національні держави»  стає анахронізмом, хочемо ми того чи не хочемо. Поняття національності з соціальної категорії вже перейшло в суто індивідуальну. Не бачу в цьому явищі чогось катастрофічного, але не вважаю втрату національної ідентичності корисною, про що давно вже написав у іншому своєму дописі «Екологія наших душ».
Я є свідомим противником всяких теорій і  соціальних схем, де людина стає атоматично складовою певної суспільної структури і відповідно усталеного змісту життя без можливості усвідомлення своєї свободи вибору. Можливо це виключно мої негативи до колективної волі, до комунізму і тому подібних диктатурних ідеологій, через що я є ідейним прихильником анархізму в правильному розумінні цього терміну. Визнаю, що моєю ідеєю є Людина Світу, яка сама творить своє життя, його зміст, як і сама знаходить своє щастя. Для мене Людина Світу є отим носієм головних тез світової гармонії Свободи і Справедливості.
Знаю, що звучить пафосно і сам насміхався з різних подібних опусів, але я сказав те, що мав сказати. Як вийшло – так і вийшло. Своїх думок я не примушую переймати, а хто захоче – най і бере. Мені не шкода, бо для того і написав це.
Міг би і змовчати, якби мене не турбували так звані «світові месіанські синдроми», тобто коли частинка людей починає вважати себе вищими за інших, а значить вони самі наділяють себе виключним правом розпоряджатись іншими людьми, їх життям і щастям. Маю на увазі не тільки рух масонів, але в узагальненній формі тезу всіх соціо-релігійних концепцій в стилі «стада і його поводирів».
Власне тому і вважаю за потрібне вказати чіткіше, що я не визнаю жодних непроханих доброзичців соціального гатунку, що «без мене мене оженили» – не треба мені вашої непроханої ласки «ощасливлення», бо не маю охоти потім її відробляти сторицею. Нехай моє маленьке особисте щастя буде винятково моєю заслугою і винагородою за усі труди праведні.
І сам я нікому нічого не нав'язую як істину-перфект з усього того, що буду оповідати у своїх подальших дописах. Мій задум інакший: я спробую описати що саме я розумію під космічним узагальненням Людина Світу. Сподіваюсь, що буде цікаво...
Це буде реалізація одної моєї давньої задумки  (можливо не без впливу популярного кінофільму «Отроки во Вселенной»), коли я ще вчився на педагога, яким так і не став, – я тоді придумав ігрову схему наскрізної побудови всього навчального процесу як наче ось учні під керівництвом учителя прибули на Землю з іншої планети і вивчають її як дослідники: а там усі предмети шкільної і позашкільнї програми, ще й виховання потенційних науковців одночасно.  Не склалося, тому вирушаю в дорогу таким, як є: Людиною Світу. Вирушаю, щоб поспілкуватись з і ншими, в чомусь зі мною подібними...

Богдан Гордасевич
Львів –  Рясне 



Гідно продовжити розпочате

Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: «Біда вимучить – біда й виучить»
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що «Все нове – це добре забуте старе», але і водночас варто враховувати, що «Коли двоє роблять одне і теж – це далеко не одне і теж»
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, – я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці – інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: «Відсутність результату також є результат», а ще є гарна сентенція: «Не помиляється тільки той, хто нічого не робить». Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як «Україна майбутнього в Світі майбутнього»
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному – у такій «дрібниці», як визначити: «А що ми маємо зробити?» Тобто треба на якась ейфорична «європейська держава Україна», а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає – то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала – ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції – це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді – побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: «Камо грядеши?» – «Куди йдемо?»
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею – 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають «Будителем української духовності».  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів – Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 «Історія Русів»
2. «Маніфест Івана Мазепи»
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...


Вишкіл Свободою

(Вступ 2)

епіграф
«Без свободи не буває справедливості, а без справедливості не потрібна свобода»
Жорж Дикий

Тандем свободи і справедливості є найнеобхідним початком всякого суспільного буття, як на мою думку. Причому якщо свобода несе більше фізичної складової як реального змісту осмислення стану свободи, то справедливість є виключно психологічною, отже суб'єктивною величиною, тобто не має чіткості визначення.
Вважаю тому за потрібне розставити смислові наголоси стосовно змісту понять «свобода» і «справедливість», щоб можна було далі вибудовувати всі принципи і схеми суспільних взаємовідносин як я їх собі бачу.
Свобода є фізичним станом людини за яким вона повноправно розпоряджається собою в максимальній величині. Свобода означає право людини на власний розсуд вчиняти дії і особисто нести відповідальність за їх результат. Одночасно свобода потребує фізичної самодостатності особи, тому що свободи, як «просто свободи» – не існує. Людина, яка не має засобів для життя як фізіологічного існування  – не є індивідуум в стані свободи, бо вона знаходиться в умовах необхідності суто фізичного виживання. Не думаю, що це потрібно детально доводити на прикладах, тому обмежусь цитуванням Оруєла: «Кожна людина повинна спершу наситити тіло, а вже потім потурбуватись про душу. Це є не порядок цінностей, а послідовність задоволення потреб»
Для нормального суспільного ладу основою з основ є забезпечення кожної людини мінімальним рівнем фізіологічного життя, тобто харчуванням, одягом і житлом. Не має права бути стану, коли хтось не має можливостей поїсти, не має в що вдягнутись і переночувати у нормальних умова – все це безкоштовно, як гарантована норма свободи. На моє тверде переконання сучасне суспільство достатньо розвинеуте, щоб гарантувати цей фізіологічний мінімум кожній людині не залежно від її суспільних функцій. Головне, якщо люди не поводяться як суто антисоціальні , тобто як злочинці. В наш надіндустріальний час, коли існує постійна проблема безробіття як надлишкова кількість робочої сили, для суспільства є можливим задовольняти мінімальну фізіологічну потребу певного прошарку людей навіть якщо вони не бажають заробляти собі на життя. Тобто я проти тези «Хто не працює – той не їсть», бо обов'язкова трудова повинність в СРСР (і не тільки там!), як свідчить історія, красномовно показало, як можна імітувати роботу і нічого не виробляти.
З іншого боку система так званого «ринкового капіталізму» непогано демонструє протилежну тезу: як можна працювати самовіддано на всю силу і при тому мало що одержувати від результатів своєї праці. Таким чином свобода в суспільстві повинна мати обов'язкові гарантії «права на життя» як щоденне забезпечення фізіологічних потреб і захисту, а по-друге – гарантований значний дольовий заробіток від результатів праці.
Про капіталістичні відносини типу вільної ринкової економіки або узагальнено – бізнес, існує влучне визначення, що «Бізнес – це законне привласнення чужих грошей». Власне умовною законністю бізнес і відрізняється від незаконного грабунку, де теж йдеться про привласнення чужих грошей, але якщо брати за глибинним змістом, то будь-яке привласнення чужих грошей є злочином. Будь-яке!
Знову таки немає потреби вдаватись в тонкощі теорій солідаризму або комунізму тощо. Варто зафіксувати прості зрозумілі тези, що для особистої свободи кожного в суспільстві не має бути ні бідних, ні надбагатих. Зараз існує вже поняття «мінімальний прожитковий рівень», але хто за тим пильнує, що людина бідує?
Таким чином «свобода особи» є фізична сукупність соціального забезпечення і захисту кожної окремої людини в мінімально-достатньому вигляді Це той стан, коли людині можна починати вирішувати самому: як жити і що в житті робити або ні. Звідси розпочинається сфера суб'єктивного, яке узагальнює поняття справедливості. Сюди входить як обов'язкове і «недоторканість особи», і право на рівні можливості у навчанні та праці тощо.  Звичайно і зрозуміло, що далі йде складна «Гра Долі», як і надскладна суспільна структуризація – це так і має бути! Ніхто не збирається гарантувати переможного фінішу для всіх, але більш-менш рівних умов старту в житті і справедливих умов змагання забезпечити можна і треба. В першу чергу це гарантує державна правоохоронна структура, яку не даремно часто називають ще як сфера Справедливості.
Зміст слова «правоохоронець» більш ніж прозорий: охоронець права!  Справедливий охоронець, а не те, що ми маємо зараз в Україні. Не буду всіх наших правоохоронців і в міліції, і прокуратурі, і в судах тощо обзивати хабарниками і гадами, але в загальній суспільній думці переважає негативи над позитивами стосовно наших правоохоронців і це перша й головна проблема. Неможлива правова держава, де охоронці права є найпершими його порушниками. Вони створили з  себе якби «касту недоторканих», яких закон переважно не стосується. Рідко-рідко бувають винятки, коли вже як Зварич «по-беспределу» чуда творить – тих прибирають, але ж основна маса правоохоронців в Україні забезпечує свій добробут м'яко кажучи «не дуже чесно».
Висновок з усього сказаного такий: щоб мати можливості для прогресивного вишколу свободою як окремої особи, так і суспільства загалом, нам потрібна в державі достатня соціальна захищеність і справедлива правова система.
А що зосереджено у понятті «Вишкіл Свободою?» Це означає, що кожен може робити вчинки виключно за власною волею, а не з примусу в різних його варіантах, а тоді отримувати свій результат за зроблені вчинки, як позитивний, так і негативний.
Все сказане є дуже узагальненим, але допоки ми не визначимось з таким поняттям, як головні принципи суспільного життя, концепцією та її філософією – рухатись в плані деталізації просто безглуздо. Принципи Великої Французької Революції були «Свобода! Рівність! Братерство!», а філософією теза «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини»
Філософія Жовтневої комуністичної революції було: «Грабуй награбоване» та «Хто не працює – той не їсть!», а результати наглядні: багачі дограбовують награбоване, а хто працює – той і голодний. Злочинні тези можуть призвести тільки до нових ще більших злочинів, але то вже окрема тема.
Людина нового часу має хотіти в першу чергу двох простих речей: Свободи і Справедливості. Все інше – як сам спрацюю і як повезе. Тобто основа з основ: покладатись на власні сили! І тут не йдеться про «надлюдину» з Ніцше, а просто йдеться про бажання людини хотіти прожити життя як нормальна людина: чесно і щасливо, чого і собі бажаю хоч трошки, а то щасливо виходить, а ось інше – не дуже. Умови сучасного життя не дозволяють бути чесним, якби того не хотів і не старався, але і це вже окрема тема.

З повагою до всіх, хто читав і дочитав, а потім ще й відгукнувся.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне


ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ «ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ»

Епіграф:

Десь впадеш, невідомий, в бою,
Та для смутку немає причин,
Бо значили дорогу твою
Ідея і Чин

Галина Гордасевич


Я, громадянин України – Гордасевич Богдан, об'являю ВІЙНУ.
Війну за СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Я звертаюсь до всіх бажаючих в Україні стати добровольцями у боротьбі «ФРОНТУ СПРАВЕДЛИВОСТІ»!
Прошу зголошуватись і починати формувати підрозділи, полки, угруповання, армії.
Ідея боротьби чітка: якщо не Я, то ХТО?! Якщо не ЗАРАЗ, то КОЛИ?!
СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ ПОТРІБНА НАМ ВЖЕ!
І встановлювати справедливий лад нашого життя повинні ми самі, а не хтось там з «обраних». Бо чого варта встановлена справедливість, як і чесність та порядність наших народних обранців – ми вже неодноразово могли пересвідчитись. Тому я не вірю, що хтось може зробити мені моє життя таким, яким я його хочу мати. І що для інших це зробить – я так само не вірю.
Поняття «справедливості», як відомо, є виключно індивідуальним і особистим фактором, тому що не буває справедливості взагалі як ідеальної величини, що підходить усім однозначно і рівномірно. Всі події і факти ми завжди оцінюємо за виключно власними критеріями розуміння справедливості. І якраз сумарна кількість індивідуальних визначень справедливого створює справедливість загальну.
Щоб життя довкола нас набуло обрисів більш справедливого суспільства, чим воно є наразі, то потрібно не вдома чи перед знайомими висловлювати тільки на словах своє незадоволення від різних несправедливостей вашого і нашого буття, а потрібно братись і активно виправляти несправедливе на справедливе. Так і тільки так!
Одному це зробити важко. Правильно: важко, – тому що зло завжди тримається купи і перемогти його можна теж тільки гуртом, об'єднавшись в громади.
Зло завжди агресивне, тому перемогти його можна також тільки активною дією і зорганізованим поступом.
Зло розчиняється і ховається в обширі суспільства, тому і вичищати його потрібно не епізодичними акціями-боями, а фронтально по всій території одночасно. Тому і саме тому потрібно всім нам в Україні ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ.


ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ «ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ»

Головним завданням цієї громадської організації я вбачаю у впровадженні механізмів громадського контролю і співробітництва простих громадян з органами влади всіх рівнів, як необхідної ланки у створенні та нормальному функціонуванні громадянського суспільства в Україні. Потрібно не просто боротись з конкретними порушеннями, а упереджувати їх системну появу.


Реалізація цього задуму має наступні напрямки:

а) захист прав простих громадян у їх взаємовідносинах з органами влади, правова допомога і просвітництво;
б) захист органів влади і чиновників від свавілля керівництва і впливу сторонніх чинників у процес їх діяльності, зокрема прийняття популістських рішень для збереження посади або під тиском чийогось лобіювання локальних вигод, відповідна просвітницька робота;
в) безпосередня участь у формуванні органів влади та контроль за їх діяльністю в першу чергу через постійний моніторинг діяльності власних представників та відстеження на відповідність дій і результатів інших діячів згідно передвиборчих і посадових зобов'язань.
г) співпраця з іншими громадськими та іншими організаціями по створенню суспільства достатньо справедливих взаємовідносин громадянина і держави.

Свою особисту участь у роботі ВГО ФС я вбачаю у сфері культурно-масової діяльності. Пропоную наступні заходи і свою співучасть в їх реалізації:

1. Редакційна та організаційна діяльність в роботі:
– інтернет-сайта;
– інформаційного вісника;
– видавничої діяльності та розповсюдженні різнопланової агітаційної літератури;
– організації та проведенні різнопланових форумів, конференцій, з'їздів;
– видання у перспективі всеукраїнського громадсько-політичного тижневика.

Богдан Гордасевич


КОМЕНТАР

Всіляка нова ідея на своїх початках виглядає дещо дивною, як і її автор, проте з часом вона стає звичною для більшості, отже стає нормальною. Загалом, до ідеї «Фронт справедливості» можна поставитись, як до звичайної ролевої гри, зміст якої полягає у дієвому впливі окремої особи на довколишній світ з метою його поліпшення.
У нас багато людей, які знають, що робити іншим, особливо керівникам держави, але коли справа доходить до них особисто, то вони бідкаються на свою бездіяльність однаково: «Ну, а що я можу зробити?» Таким хочеться задати зустрічне запитання: «А ти пробував хоч щось зробити? Дрібницю, але хоч якусь конкретну дію, вчинок – пробував?»
В тому і є проблема: розумних і знаючих людей у нас багато, а людей дії – обмаль. Особливо, якщо це стосується громадських і суспільних проблем. «Що я – крайній»– думає кожен і чекає, аби хтось зробив те, що міг зробити і він. Але той інший думає так само, і ще інший – теж, отож і виходить, що нікому зробити корисну суспільну справу. Відповідно, всі дружно дивуються, чому довкола так багато несправедливості.
Є гарне прислів'я: «Якщо б кожен господар прибрав коло своїх воріт – вся вулиця стала б чистою». Інакше кажучи: хочеш змінити світ – почни з себе. Почни змінювати на краще те життєве середовище, яке тебе оточує. А для того, щоб тобі було з ким порадитись, пошукати підтримки, поділитись власними думками, ідеями, інформацією, досягненнями тощо – звертайся до новоствореної всеукраїнської мережі громадського об'єднання «Фронт справедливості».

Будь-яка суспільна справа неможлива без ідейного стрижня, що її об'єднує і фіксує.
Для «Фронту справедливості» головною ідейною засадою є УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ.
Як відомо: націоналізм – це любов до своєї нації, а патріотизм – це любов до своєї держави, тому до участі в діяльності «Фронту справедливості» запрошуються в першу чергу ВСІ ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ, але й громадянам інших держав відмови не буде, якщо вони хочуть попрацювати на користь Держави Україна.

Для кожної суспільної організації існує ряд деструктивних чинників, які перекреслюють початкові ідейні засади. Найнебезпечними, на мою думку, є так звані «вождізм», «сектантство» і «маніпулювання з боку «.
«Вождізм» – це коли один або кілька чоловік з керівництва стають одноосібними керманичами організації без жодного впливу і контролю за їх діями з боку маси рядових членів. Іноді, коли в цьому керівництві організації знаходиться справді обдарована людина, рядовим членам навіть довподоби такий стан справ, коли всі визначальні рішення приймаються за них і не треба перейматись цими глобальними проблемами, а залишається тільки виконувати вказівки і пожинати досягнення. Але побудова цілої структури з опертям на одну чи кількох осіб небезпечне тим, що їх зникнення або підміна стає руйнівним фактором всієї організації.
«Сектантство» – це коли організація перетворюється в силу, яка придушує особистість в її індивідуальній неповторності. Це починається з принизливої селекції «прийому-виключення» в членство, а в подальшому обов'язковість виконання рішення більшості членів організації для меншої частини інакодумців. Сумнозвісне «партія дала наказ» не має права на існування. Треба раз і назавжди визначити, що будь-яка суспільна організація – це є механіз, а не суб'єкт! А до механізму потрібно ставитись відповідно: якщо потяг рухається в непотрібному вам напрямі, то з нього виходять, а не пробують переконувати завернути потяг туди, куди вам потрібно.
Нарешті, кожна успішна організація має небезпеку зацікавлення нею «третіх сторонніх сил» зокрема спецслужб, які через різні методи впливу та інфільтрації агентів у керівні органи можуть суттєво вплинути на підконтрольність діяльності організації згідно їхнім бажанням.

Виходячи з вище сказаного, Громадське об'єднання «Фронт справедливості» не матиме централізованої структури з усталеним членством. Це має бути інформаційно-координаційне об'єднання різноманітних суспільних організацій чи просто формацій для узгодження планомірності та співпраці в їх діяльності по розбудові громадянського суспільства в Україні.

Принцип роботи ВГО ФС доволі простий: виноситься на обговорення ідея конкретної справи, оголошується набір добровольців і з них починає формуватись виконавча команда. Кожна така група має бути цілком автономна і самодостатня для обраної дії. Звітність керівництва і його зміна відбувається тільки в межах цієї команди за власне прийнятими умовами внутрішнього статуту. Але для всіх команд обов'язковим буде звітність перед громадськістю в цілому.
Доброволець кожен окремо визначає чим і як він хоче займатись, вказує, які має можливості і навички, а тоді в разі співпадіння інтересів його і організаторів акції, з ним укладається письмовий «контракт взаємодовіри», де має бути чітко обговорено головні моменти співпраці та участі добровольця, після чого він стає повноцінним бійцем команди. Це буде цілком умовний формальний момент, що не матиме жодних юридичних наслідків чи інших подібних зобов'язань, тому що основним «документом» всіх взаємостосунків у ВГО ФС буде вербальне СЛОВО ЧЕСТІ.
Якщо особа добровільно узяла на себе конкретні зобов'язання і дала Слово Честі їх виконати, але не виконала, тобто зрадила, стала дезертиром, тоді ця особа втрачає довіру бо вона є БЕЗЧЕСНОЮ. Її вилучають з складу команди (віртуальний «розстріл за зраду») і більше НІКОЛИ не залучають в інші справи ВГО ФС.


З ЧОГО ПОЧИНАТИ?

Починати, звичайно, треба з себе.
Армія формується з рядових одиниць, тому якість кожного окремого бійця має бути якнайвищою. Найкраще – рівня «профі», тобто професіонала своєї справи. Це рівень здорового індивідуалізму, коли особа сама визначає свою спеціалізацію та рівні фізичної і психічної підготовки. Простіше кажучи: не хтось муштрує рекрута до потрібної кондиції, а він сам себе готує і приходить практично сформованим бійцем, якому для участі в конкретній акції потрібно пройти тільки додаткові спеціалізовані тренажі та освоїти технічне забезпечення.
МИ – АРМІЯ ДОБРОВОЛЬЦІВ!
Відповідно основою всіх стосунків у нас є принцип взаємоповаги. Всі є рівними і підлеглість є просто добровільним підпорядкуванням згідно рольовим обов'язкам.

Другий етап: освоєння території.
1. Збір інформації: місцевість, населення, устрій, персоналії тощо.
2. Місцеві особливі проблеми: безробіття, корупція, кримінал, узурпація влади тощо.
3. Визначення власного плану справедливого вирішення місцевих проблем і пошук однодумців щодо цього. Формування своєї команди і її підготовка до дій.
( якщо маєте бажання розпочинати діяти одразу з вирішення всіх глобальних проблем держави і світу – це пароноя чи шизофренія і не до нашого руху, а до медиків)
4. Починати робити якісь конкретні громадські справи найпростішого характеру.
5. Легалізація в мережі «Фронту справедливості» заявкою про свою діяльність на місцевому рівні і про бажання підключитись до певних акцій в загальному масштабі.
(якою буде мережа Фронту справедливості – покаже час)

Третій етап: регулярна повноцінна добровільна праця в якості складової ланки-учасника Всеукраїнського громадського об'єднання «Фронт справедливості».

Уклав в робочій редакції ці положення 11 березня 2007 р. Богдан Гордасевич.

Проект було законсервовано після появи майже аналогічного під назвою „Народна самооборона” на чолі з Юрієм Луценко, але оскільки все скінчилось реально нереальним, тобто нічим, тому спробую запустити проект вже зараз самотужки.
Наголошую: його головним завданням є спонукати створювати окремі автономні осередки на місцевому рівні в боротьбі за справедливість. Ідея чітка і проста: ми тут живем і нам вирішувати, як жити! Нам треба встановлювати правила і закони, та слідкувати за їх дотриманням, щоб було добре жити більшості, а не меншості.

Біда наших державних мужів у тому, що вони не можуть зрозуміти, що жити у відносно справедливому суспільстві при менших особистих статках значно краще, аніж мати гори грошей і добра у суспільстві соціальних антагонізмів і криз.
Наші депутати всіх рівнів не хочуть розуміти, що їх призначення – творити правове поле СПРАВЕДЛИВЕ ДЛЯ ВСІХ! А вони переважно займаються т.з. «дерибаном», тобто творять правове поле під власні інтереси і надбання, а потім самі щиро дивуються, якщо до них починають ставитись несправедливо, коли переобирають інших депутатів на їх місце, а це ж просто елементарна відплата за їх «кишенькову» законотворчість. Не розуміють наші депутати, що коли творити СПРАВЕДЛИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ, ТО СПРАВЕДЛИВІСТЬ БУДЕ І ЩОДО ТЕБЕ ОСОБИСТО!


ТЕОРІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Коли в 1989 році йшлося про створення народної організації для дієвого впливу на процеси перебудови в Україні (УРСР), то я був скептично налаштований щодо назв аналогічних до Прибалтійських держав, де вживали слово «фронт» (Народний фронт Литви тощо).
Іронізував тоді, що є як у вітчизняну війну 1-й Прибалтійський фронт, 2-гий, а ми почнемо Український фронт створювати, коли краще не воювати, а будувати...
Тобто з щирою душею радів дуже вдалій назві Рух (повна назва: Народний рух України за перебудову), як точній і цілком толерантній, мирного значення і спрямування. Що Рух не став тим, чим хотілось, а став тим, чим став, тобто як став, так і стоїть опудалом – то вже окрема історія.
Тепер у 2009 році я навпаки обрав для назви слово «фронт», як найбільш доречне за своїм змістом глобального, всеохоплюючого, масового впливу і дії. Війна не обов'язково є збройний конфлікт, але є глобальною зміною. За ідеєю Всеукраїнське громадське об'єднання «Фронт Справедливості» і є глобальною зміною в українському соціумі як в першу чергу психічному плані, тобто суб'єктивному, так і в подальшому – у фізичному стані, тобто об'єктивному. За змістом це справді буде війна за справедливість, а тому тут потрібен не рух, а фронт і армії.
Те, що слово «справедливість» фігурує у багатьох сучасних партіях та організаціях, говорить про актуальність цього поняття. Але є одна цікава річ: справедливість подібно до почуття любові – всі знають, що це, але ніхто не годен пояснити, тому що скільки людей – стільки і різних тлумачень. Справедливість не буває абстрактною – це завжди цілком реально річ, яка постає з певної сукупності обставин. Ідеальної справедливості не існує як такої взагалі. Справедливість можна зрозуміти тільки на конкретних прикладах з життя, а не на абстрактних логічних конструкціях, які цікаві тільки для гіпотетичних порівнянь. Повний аналіз поняття «справедливості» спробую провести у очерках цього сайту, а наразі дам своє тлумачення справедливості, як «Справедливість – це щире рішення більшості колективу людей при узагальненні рішення кожного окремо стосовно певної події на підставі правдивої інформації».


Люблю я бути українцем

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці – ?
Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО.
Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства?
Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас».
Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав.
Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність.
Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі.
Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов'язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою.
Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним.
Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б'ється він, бо в розпалі бою він і їх поб'є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі.
Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця.
Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?»
Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб'ю-поруйную…


Що головне? Національна ідея? То прошу!

Коли я почув від правлячого на той час президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об'ємі! Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава – це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося 24 серпня 1991 року!
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ!
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов'язень. Обов'язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз'єднує і послаблює громадську спільноту.
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу, а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу.
Обов'язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана.
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша!
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, – державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея на теперішній час.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді.

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов'язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві.
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом.
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле– і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект.
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і наше не чіпайте!
Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов'ян http://blog.i.ua/community/1925/395879/
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше.


Богдан Гордасевич

Мій націоналізм


Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». –  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» –  «Ба ні,– кажу,–
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм – стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя – міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто   номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда», де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб'єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу – відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов'язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов'язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб'єктивного «хочу – не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України – хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі – кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке – ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм – для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше – підсвідомим представником месіанства колективної волі і держави.
Горезвісний механізм суб'єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або «так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях – та ні, це просто один з численних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв'язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку – столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галиччини – місті Львові. В сучасній Україні ці регіони найчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець – проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей
антагонізм існував насправді масово – держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко – східняки з прикрістю для себе визнали це і  підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального  благополуччя, – і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному – всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації – цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов'язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною – будь нею! А не хочеш – не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи – націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов'язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.

– «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,–
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
11.12.10


Степан Бандера – Лицар Чину

Відповідь Кирилу Александрову на статтю «Бандера: постскриптум «москальского» историка».

«Понять и простить – совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание  своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит – кто, за что и главное: зачем?!– может его простить? Полная несуразица, а каков запев – такова и песня»  Жорж Дикий
 
Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії у тому числі з участю і наших «рідних» провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Почну з того, що сам я походжу з сім'ї репресованої у 1951 р. української письменниці Галини Гордасевич, хоча майже до 30 років нічого про це не знав – мама не розповідала, що була в тюрмі, або про своє тогочасне минуле. Якось не до того було. Єдине, що вона старанно збирала всі радянські видання про «буржуазних националистов», де ті паплюжились так брутально, що навіть нерозумній дитині ставало зрозуміло, що щось тут не так. Тільки раз, пригадую, вона побачила, що я гортаю одну з таких книжок без особливого захоплення нею і запитала, що я думаю про зміст книги, на що я байдуже відмахнувся і сказав, що то якась малоцікава писанина про бандитів, на що мама відповіла тільки короткою реплікою: «То не були бандити, а дуже інтелігентні і культурні люди». Все! Більше на цю тему націоналізму, як і тему репресій, тим більше голодоморів – мама мені ніколи нічого не розповідала. Думаю, що оберігала мене від дурниць десь проговоритись і попасти на крючок КДБ, з яким вона мала досить мороки і без мене.
І тепер теж важливе для подальшого розуміння моїх роздумів по темі: я народився, ріс, вчився і працював до 30 років на Донбасі, в м. Донецьку. Тобто з 1961 я поза офіційної комуністичної трактовки жодної іншої дотичної інформації про Бандеру, ОУН чи УПА та взагалі націоналістичну діяльність в Україні не мав і не знав ніц. Повний вакуум. Практично всю інформацію збирав і своє трактування її я робив сам, почавши фактично з «чистого листа» (табула раса).
Але не з мінуса, тобто злої упередженості, що то були «страшні бандити і садисти» у мене також не було, а це ставало позитивом для нормального розуміння теми.
Нарешті найкращим вчителем методології вивчення була наша «чарівна радянська дійсність», яка примушувала усяку мислячу людину задуматись: якщо пишуть і говорять про наше життя яке вона гарне і красиве, а ми на собі відчуваємо зовсім протилежне, то щось тут не так… Питання для кожного ставало вирішити, хто ж бреше: вуха, що чують одне, чи очі, які бачать зовсім інше.
Хто вибрав очі, той швидко навчився читати комуністичну літературу як то кажуть «поміж рядків». Так я, читаючі ті книжечки про буржуазних націоналістів,  свідомо міняв всі плюси на мінуси, і навпаки. Якщо наші відважні чекісти були такі герої і перебороли стільки небезпек, то видно і вороги у них були не згірш за мужністю і силою волі. Але просто поміняти об'єкти ідеалізації також не дає істини, бо вона насправді знаходиться десь посередині між тим, що кажуть одні й другі. Тому я ніколи не стану ідеалізувати Бандеру чи Шухевича, при всій повазі до цих видатних лідерів, як ніколи не зійду до тупої обструкції всіх працівників КДБ і різних «органів» – вони теж не були виключно падлюками, як колись зображувались націоналісти. Потрібно просто відсіяти полову від зерен правди, реальної правди – правди факту, а не домислу. І, на мою думку, носіями цієї правдивої правди (вибачайте за софізм типу «економіка має бути економною») мають бути в першу чергу науковці, зокрема – історики. Вони знають документи, першоджерела і можуть сказати достовірно, як все було.
Тільки є одна проблема, яку висловлює фраза одного деспота: хто контролює минуле – контролює і майбутнє. Тому існують історики правди факту та історики потрібної правди. До останніх, на мою думку, якраз належить не шанований мною гаспадін Кирил Александров. Бо не можу я поважати історика, який не навів жодного документа чи цитати, точніше навів одну-єдину значну  цитату… з промови Власова при тому, що темою його дослідження був Степан Бандера. Абсурд! Всі висновки гаспадіна історика побудовані на тому, що він так вважає! Такий ось суддя: пофік речові докази, покази свідків, документи, коли він інтуїтивно відчуває хто злодій.
Я не буду аналізувати і спростовувати кожен висновок К.Александрова, а зупинюсь на кількох просто для демонстрації «логіки» їх побудови. Цитувати буду мовою оригіналу, тому що ця «гра слів та ідіом» перекладу не підлягає.
«Бандера вступил на путь революционной борьбы против советской власти, будучи воспитанником Австро-Венгерской империи и верным чадом Греко-Католической Церкви. Он равнодушно относился к исторической судьбе Киева, Киево-Печерской Лавре и Православной Церкви.»
Цю фразу я б ще доповнив на мові оригіналу таким чином: «Но особенно позорным для Бандеры было его отношение к дзен-буддизму в Бурятии, к которому он был не просто равнодушен, а вообще о нём ничего  не знал. Какое духовное убожество!»
Дурість? Звичайно. А ставити в один ряд місто, будову і віровчення – це розумне поєднання? Звідки К.Александров висмоктав висновок, що Степан Бандера байдуже відносився до історичної долі Києва – столиці його майбутньої Самостійної України!?  І до чого тут його ставлення до Києво-Печерської Лаври, тим більше що значно ближче коло Кремянця є не менш видатна Почаївська Лавра. І звідки у Бандери байдужість як сина греко-католицького священика, який править службу за візантійським обрядом  до церкви, де служба відбувається також за тотожним візантійським обрядом?
Гаспадін історик навіть не знає банальних речей, що Греко-Католицька церква така сама Православна Церква, як і його в Росії, а слово «католицька» вказує тільки на її підпорядкування до Риму, Вселенського престолу Папи Римського, але за обрядом вона не є католицькою. Звідки тоді теза про байдужість Бандери? Є цитата з його статті чи навіть приватного листа? Спогади сучасників? Нічого цього нема, а просто гаспадіну історику так навіялось…
Підемо далі: «Безусловно, Бандера стал последовательным, принципиальным и непримиримым врагом советской власти. Но одновременно же он совершил радикальную и необратимую ошибку, вольно или невольно (скорее, преднамеренно) отождествляя большевиков с русскими. Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным для бессчетно уничтоженных ленинцами-сталинцами русских крестьян, казаков, священников, дворян...»
В наш час в Іраці знайдеться дуже багато іракців, які ненавидять американців всіх сукупно, не виясняючи, що у США багато мусульман і таких громадян, які виступають за припинення цієї війни. І як не зрозуміти, що це негативне ставлення іракців до американців є найвищою мірою проявом цинізму і образи до пам'яті мільйонів знищених американських індійців…
Погодьтесь, що такі логічні побудови причин і наслідків на історичну тему звучать просто як відповідь студента-недоучки на іспиті: головне – щось казати схоже на правду, а хто там дуже буде дослухатись, що це просто набір загальних фраз і висновків «на тему» і не більше того.
К. Александров приліпив ярлика Бандері – «Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным…» без жодних документальних доказів, тому що їх просто не існує, бо насправді Бандера декларував свою боротьбу виключно як антикомуністичну, тобто національність тут ніякого значення не мала. Тому було знищено бандерівцями чимало українців – за комуністичну приналежність. Гаспадін рускій історик цього тупо не хоче розуміти і жодним чином не обмовився про антикомуністичну направленість діяльності Бандери, який якраз добре розумів, що «совєцкая власть» є бутафорною ширмою прикриття для комуністичного «безпредела».  А в своїх статтях він і все керівництво ОУН і УПА чітко декларувало, що вони проти ненависті до конкретних націй у тому числі і росіян, бо головним гаслом їх боротьби є «Воля людині, воля народам».
Так хто робить помилки? – «…вольно или невольно (скорее, преднамеренно)…»
Тут можна поставити крапку, бо для розумного сказано досить.
Але залишаються ще інші Кирилки, яким треба тлумачити детально, тому продовжу новою цитатою.
«Бесспорно, Бандера страстно и искренне желал свержения советской власти, уничтожившей в границах УССР миллионы людей и морально растлевавшей ложью и лицемерием остальных, точно так же, как и в других республиках бывшего Советского Союза. Вопреки рассуждениям некоторых представителей советского агитпропа, Степан Бандера, конечно, не был ни изменником, ни предателем, а непримиримым и последовательным врагом большевиков, имевшим политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины»
Можна подякувати, що нарешті пішов прогрес і з Степана Бандери знято тавро зрадника Батьківщини, бо він ніколи не був громадянином СРСР, але раніше його ким тільки не обзивали і таврували не турбуючись про логіку обвинувачень – хто перевірить? Так круто співробітничав з німцями і розвідкою Абвер, що загримів до їх концтабору – отакі вони злісні вороги у СРСР, що навіть до тюрми «друзів»-нацистів радісно підуть, аби допекти комунякам…
Але оте «думаю» я думаю не є обгрунтованим, тому що треба згадати, що у 1939 році якраз значна більшість Західної України з квітами і синьо-жовтими прапорами зустрічали визволителів з Сходу – війська Червоної Армії, які в спілці з німецьким Вермахтом знищили Польську державу. До 90 відсотків українського населення раділи цій події, у тому числі і значна частина націоналістів, мрія яких була Соборна, тобто – єдина, Самостійна Українська Держава. Образ такої декларувала радянська пропаганда у вже існуючій Українській Радянській Соціалістичній Республіці, що зараз нарешті об'єднала всі українські землі в одній державі.
Тому наголошую особливо для усіх: жодного! Жодного супротиву з боку українських націоналістів у 1939 році Червоній Армії не було! Як не було розгалуженої системи опору з бункерами та криївками. Була тільки віра в добро у одних і сумніви у інших, але не було збройного опору, що постав грізною силою у 1944 році по всій Західній Україні, коли вже дійсно націоналісти мали: «…политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины.»
Чому так сталось? Тому, що пропаганда – одне, а реальність – інше. Якою була реальність радянської влади і комуністичного панування на Західній Україні всього один з половиною рік найкраще говорить відповідна ненависть місцевого українського населення до всього радянського. І цю ненависть не Бандера з націоналістами навіяв народу – ось що важливо. Тобто весь терор проти комуністів і радянської влади 1944-1954 років зростила або точніше – спровокувала сама радянська влада.
Наступна цитата така: «Но вместе с тем руководитель ОУН-Б видел грядущее соборное Украинское государство в строгом соответствии с представлениями, десятилетиями формировавшимися о нем исключительно у небольшой группы украинофильствующей интеллигенции в «украинском Пьемонте» Австро-Венгерской империи. А не в соответствии с представлениями об Украине, складывавшимися столетиями, например, у населения и интеллигенции на Киевщине и Полтавщине. И если «галицийский» и «малороссийский» образы не совпадали, то в случае политического успеха безжалостного искоренения последнего Бандера добивался бы столь же страстно, как и ненавистной ему сталинщины.»
Знову перед нами цікаве маніпулювання і абсолютне не співвідносне протиставлення «десятилетиями формировавшимися» до «складывавшимися столетиями» і ще більш абсурдний висновок про можливу нищівну диктатуру Бандери у гіпотетичному випадку керманича України. Де якісь свідчення тому в промовах, листах, статтях Бандери? Нема. Все це домисли гаспадіна історика, але всі вони чомусь зі знаком мінус, але не плюс. У тому вся проблема, чому українці не люблять москалів: бо як той множить два по два, то для Росії у нього виходить 9, а для України як 0, то ще добре, а то ми все й винні їм постійно.
А якщо говорити по суті питання, то Австро-Угорщина, до якої з певною зневагою ставиться К.Алексеев, була передовою європейською державою! І світогляд своїм підданим вона давала відповідний європейський! Так само і Польща була європейською державою з певною системою норм моралі і законодавства. Не потрібно багато думати, щоб зрозуміти протиставлення європейського мислення на процес державотворення від усталеного у віках азіатського принципу «своя рука – владика», що «столетиями» панував на теренах України від часу захоплення її Золотою Ордою, в часи анексії-»воз'єднання» з Російською імперією, не кажучи про часи в СРСР. Власне у теперішньої України вся проблема у тому, що її політична і економічна еліта отруєна чадом азіатчини, і для них закони тільки ширма, а не норма, як то є у Європі.
Ще  хочу обговорити наступну тезу гаспадіна руского історика:»Парадоксально, но автору кажется, что Бандера и предпочел бы погибнуть в этом противостоянии примерно так, как это и случилось в 1959 году, чем просто умереть в каком-нибудь швейцарском санатории, получая от соратников персональную ветеранскую пенсию. Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу»
Коли проста людина каже, що їй здається, то їй радять перехриститись, щоб пройшло, але коли це каже історик в своєму дослідженні, то тут і святий хрест безсилий. Якби Степан Бандера шукав геройської смерті, то пішов би на Україну і загинува разом з Шухевичем, тоді б він не дотримувася суворої конспірації за кордоном, а організовував мітинги і кричав до всіх, що він Бандера, а не Попель. Тобто не смішіть людей своїми «кажется» гаспадін історик. А оце доживання в швецарському санаторії за кошти націоналістичної організації – це що? У вас є тека з подібними прецендентами? Жодного – я певен. Тоді звідки такі домисли? А то вам «ка-аца»... А мені не  «ка-аца»  і не здається, а я певен, що ви повний неук, якщо робите подібні висновки з порожнечі. Ось тут справді: «Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу. «
Степан Бандера не шукав смерті героя – він шукав перемоги в боротьбі з ворогом. Він від самих початків своєї боротьби ризикував власним життям, отримав двічі офіційні судові вироки на «кару смерті», а вже скільки вбивць різних мастей за ним полювало – не зчислити.  І якщо один з вбивць досяг цілі і підступно закатував Степана Бандеру, то допускати, що цим він виконав потаємне бажання самого Бандери – зверх цинічно і підло.
Але чого сподіватись від гаспадіна руского історика, якщо всі вони цілком спокійно ставляться до того, що спецслужби Союзу розсилали вбивць по цілому світу, щоб вбивати своїх опонентів. Недавнє вбивство в Англії колишнього агента ФСБ – тому свідчення. І для росіян це цілком нормально, бо ж якже – вони вороги і їх треба знищувати всіма можливими засобами. Так має бути і це нормально! Нормально!? Ненормальність нормальна для ненормальних!
Можливо, що я висловлююсь занадто грубо, але мене шокує і вибиває з можливості нормальної дискусії просто дика логічна побудова роздумів К.Алексеева. Він собі ляпає щось «от фонаря» про швейцарський санаторій, а я повинен логічно і доказова спростовувати цей ідіотизм. Це можливо тільки при умові, що сам зійдеш до тотожного рівня ідіота, чого я не збираюсь робити. Як спокійно сприймати аналогічну логіку шовініста Власова, який прямим текстом викрив все, що насправді думали і думають в Росії про інші народи.
Прошу з особливою зосередженністю звернути увагу на ту величезну цитату з промови Власова і якщо б К.Алексеев наводив такі цитати з розмов у вузькому колі однодумців самого Степана Бандери, то я б йому щиро був вдячний, але цього нема. Єдине, за що хочу подякувати К.Алексееву, так це хоч за якусь малу еволюцію поглядів у позитивний бік, але все це робиться в стилі, висловленному у промові Власова:
«Я глубоко верю в следующее: народы [после свержения советской власти] получат свою национальную независимость, оскорбленное, униженное национальное их чувство будет удовлетворено, национальные страсти утихомирятся. Начнет диктовать свою волю закон истории, географии и экономики. Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов. Но после этого прошли века совместной жизни народов под одной крышей. Установилась же за это время между ними какая-то связь – культурная, экономическая и даже родственная?
Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего «мостом», соединяющим все народы «евразийского» простора, в силу русской культуры. Поэтому со спокойной совестью иду на честное признание права народов на самоопределение, вплоть до отделения, ибо глубоко верю, что в будущем народы России найдут общий язык, общую платформу для совместного братского сожительства на началах права и справедливости, взаимного уважения, добровольного сговора, а не путем принуждения,  насилия и нового покорения.  В новой России жизнь  должна строиться на  безусловном признании силы права, а не праве силы. Нехорошо поступают те сепаратисты, которые не только защищают право своего народа на национальное самоопределение, но настойчиво проповедуют чувство ненависти к русскому народу, к России. Точно так же нехорошо поступают те русские, которые с пеной у рта отрицают право народов на самоопределение... Пока нам надо свергнуть большевизм, для чего, прежде всего, нужно объединение всех активных антибольшевистских сил».
Наперед можу вирахувати, що кожен москаль свідомо чи підсвідомо в наведенній цитаті свій акцент поставить на другому абзаці з «Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего «мостом», соединяющим все народы «евразийского» простора, в силу русской культуры» – а якже. «Благодетели наши» – вони нам на кінцях штиків культуру принесли, навчили нас «щи лаптями хлебать», а то дикуни серветками, ложками та виделками користувались…
Так само наперед можу вказати на рядки з промови Власова, від яких у кожного, хто не ототожнює себе з російським етносом, виникає справедливе почуття ненависті: «Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов.» Ще б! Для них це все всього-навсього «пусть», якась дрібничка, а для нас це тарагедія, національна трагедія, смерть рідних і близьких, мільйони жертв, зруйновані домашні вогнища і покалічені людські долі, принизлива роль прислуги в окупанта – а для них це звичайно тільки «пусть».  Тому що «установилась же за это время между ними какая-то связь – культурная, экономическая и даже родственная?» Точно як пан дивується, що кріпаки його ненавидять, а як можна скасовувати панщину і «різати по-живому»,  якщо пан мало не кожну дівку згвалтував і по селу повно бігає його байстрят… Так що пішли ви , гаспада москалі, під три чорти з отакими «родственными связями».  І до такого висновку нас не Бандера, а Шевченко набагато раніше закликає своєю безсмертною поемою «Катерина».
Єдине, вчому я переконався з цього матеріалу гаспадіна руского історика: про Степана Бандеру потрібно говорити ще і ще, тому що це дійсно була людина,  чиє прізвище відповідає реальності – він був і є прапором визвольної боротьби українського народу за свободу і державну незалежність.

Богдан Гордасевич
Львів – Рясне
16.12.10

Я вважаю, що було б добре, якби тут на форумі кожен висловив своє бачення сучасного українського націоналіму
оригінал статті Кирила Александрова є тут http://io.ua/s77450

І ще раз поговоримо про Степана Бандеру

Коли мене запитали, як я ставлюсь до рішення якогось там суду щодо позбавлення звання Героя України Степана Бандеру, то я відповід однозначно:»Я ставлюсь до події дуже навіть позитивно!»
Така відповідь одразу шокувало моїх співрозмовників, які знають мене як активного пропагандиста життєпису Степана Бандери і видавця книжок про нього. Тому я зробив роз'яснення своєї позиції своїм співрозмовникам і зараз хочу викласти її та донести іншим.
Почну з того, що майже одразу в радіоефірі почув думку-коментар на цю подію одного тернополянина: «Мене зовсім не турбує рішення якогось суду: героєм Бандеру визнав народ і це відмінити неможливо! Навпаки, мені було б прикро, якби теперішня влада почала активно вшановувати Бандеру і робити його своїм героєм»
Я тої самої думки. Хто знає тих теперішніх Героїв України? Та ні живих, ні мертвих не знаємо, бо вони такі герої і є: не народні, а провладні герої. Ну і якого милого серед них робити Бандері та Шухевичу? Тільки свою героїчну пам'ять ганьбити. Ще мудреці Давньої Індії сказали влучну істину: «Найбільша ганьба достойному є похвала від недостойних». До речі, саме в такому ключі я розглядаю всі безкінечні брутальні коменти в інтернеті різних недостойних щодо Бандери і Шухевича. Я готовий подякувати їм за це, бо якби це чмо стало нахвалювати їх – я б почав турбуватись за українську національну ідею.
Звичайно, що приємного в події мало, бо будь-яке приниження героя є приниженням і людей, які визнають його своїм героєм. Хоча українцям західних регіонів не звикати до брутального оббріхування їх визнанних героїв, тому що в часи СРСР за «совєтів» такого натерпілись – і не піддались, не зреклись своїх героїв! Але ж у своїй Українські Державі терпіти подібне куди прикріше. І це стосується не тільки теперішньої влади.
Будемо відверті: так звану «помаранчову» владу чомусь обзивали «націоналістичною», хоча насправді за нею нічого подібного не спостерігалось всі 5 років її функціонування. Про Юлію Тимошенко, яка все націоналістичне в собі обмежила виключно публічним виживанням української мови, я можу сказати одне: «Дяку вам за те, що нема за що дякувати!» – бо «достойною» цю особу назвати неможливо. Щодо Віктора Ющенка, то давайте не обманювати самі себе: порожняк повний. Увесь націоналізм Ющенка, з яким бореться нова влада: той самий Бандера! Та ще Шухевич! І все! Більше новій антиукраїнській владі боротись немає з чим! Нема!
А пригадуєте, як Ющенко надав звання «Героя України» Степану Бандері? Не на 1 січня 2009, коли тому виповнялось 100-річчя, а як «ображений хлопчисько» в останні дні свого президенства після ганебного програшу виборів у першому турі, коли вже все було ясно. Залишається однак нез'ясованим, чи то Ющенко таким чином подякував Львову, що став єдиним місцем на всю Україну, де він переміг. Чи просто захотілось «голосно грюкнути дверима» і Бандера якраз найкраще надавався для цього. Не знаємо, але і за те вдячні: з нікчемної вівці хоч вовни кавалок.
Всі ми добре розуміємо, що то все є так зване «загравання з електоратом». Тоді було, і зараз є. Ющенко обмежився показовою фолькльорно-історичною темою і однозначно відмежувався від націоналізму, як ідейної системи розбудови держави. В результаті цих мансів-реверансів перед електоратом він для сходу всеодно залишився «націоналістичним прихвостнем», а для щирих патріотів західних регіонів був «ні риба – ні м'ясо», тоді як люди мали за взірець лідера – Бандеру з його крицевою затятістю і наполегливістю, як захистника українства!
Теперішні події теж дивують: чого хоче досягти Янукович подібними судовими інтрижками. Вже лишив себе легітимності, так ще хоче зневаги? Давайте детально розберемось в ситуації: є два однозначні варіанти, коли або Янукович своїм указом скасовує указ попередника, або чітко заявляє – «Хай буде, як є. Проїхали далі. Тема закрита.» А що ми маємо наразі? Хтось скаже: «О! Ми маємо верховенство права!» Ха-ха! Судова система є механізм і не більше того! Дивіться правді в очі: указ найвищого рівня виконавчої влади в державі – Президента України скасовуює якийсь нікчемний адвокатик, що є фактично порожнім місцем! Навіть не депутат ВРУ! То яка ж це влада і яка до неї може бути повага?!
Пригадую, що Путін з Медведєвим до 65-річчя 9 травня перемоги над Гітлером попросили Януковича позбавити Бандеру і Шухевича звань Героя України, а воно он як – не того просили. Тут навіт Ахметов безсилий. Є в Донецьку куди сильніша від усіх сил сила, що має найбільшу владу в Україні: миршавий адвокатик.
Ганьба і тільки. І Януковичу, і всій його конторі радників-дорадників з Ганусею включно, бо знову вся Україна об'єдналась за одним заняттям: плює в одну точку, якою є Президент України. Як від Кучми зачали, так досі не можемо позбавитись цієї непристойної звички. Зате Схїд і Захід – разом! Теж досягнення...

Богдан Гордасевич
12 січня 2011 р.

Демократія без «демо»

Мені часто доводиться промовляти іронічну фразу «Я демократ і ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє»
Чудово розумію, що ми вийшли з сумнозвісного «демократичного централізму», як офіційно називався в СРСР існуючий тоталітаризм, але вже набридло за 20 років бачити, як людина стверджує свої демократичні погляди тим, що зобов'язує оточуючих визнати їх істиність без права на сумнів. І зачасту це є люди, що жертвенно присвятили себе до боротьби з тоталитарною системою. Парадокс, що зачасту переходить в норму.
Всі знаю значення слова демократія, як поєднання двох грецьких слів «демос» – народ і «кратос» – влада. Просто подиву гідно те миттєве перевтілення будь-кого в те «кратос» з повним ігноруванням отого «демос». Хто стає владою – перестає бути народом, тобто перестає ототожнювати себе з народом. Вони вже над народом, майже боги...
З іншого боку теж проходить цікаве перевтілення, бо хто не став при владі – теж не стає народом, а піднімається в іпостасі яко архангел, і криє матом і народ, який обрав і терпить цю огидну владу, і, зрозуміло, обливає лайном саму владу всіх рівнів. І це фактично кожен в Україні, а звідси виходить, що народу як такого у нас і нема. Нема демоса! Всі кратос!
Отож про демократію в Україні говорити безглуздо. Так само і про економічний добробут, бо його творить народ своєю працею, а у нас всі при керівництві зайняті.
І сміх – і гріх, але так воно є. Моя думка тут однозначна: поки народ і влада не усвідомлять, що вони є одне ціле – чогось доброго в Україні чекати марно.
Мені сподобалась відповідь одного чоловіка емігранту-націоналісту, що ганив Україну, бо вона не така, якою мала бути на його думку. Було досить неприємно чути обвинувачення від людини, яка жила в добрах закордону і наїжджала в Україну яко речник істин. І тоді один чоловік сказав наступне: «А знаєте, ми любимо Україну такою, якою вона є і вам радимо того. Іншої України нема.»
Розумію, що негараздів у нас повно, одначе, одначе, одначе... В цьому питанні є тільки одне рішення: коли народ стане владою, а влада – народом, тоді постане процвітаюча Україна.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне 


Вибери мене

На одному міжнародному семінарі з питань демократії з боку української делегації було піднято питання фальсифікацій процесу виборів, на що один з експертів дав гарну відповідь: «Якщо влада свідомо впроваджує масоване фальшування результатів виборів, то навіщо їх взагалі проводити? Власне влада найбільше має дбати про чесні вибори, щоб або підтвердити свою легітимність, або передати владу іншій сповна легітимній політичній силі. Ну а про фальшування все одно всі дізнаються – таємну агентуру ще ніхто не відміняв.» Розумна думка, але хто у нас у владі користується розумом – тільки інстинктами.
Там же я почув якісне пояснення виборчих позицій електорату, про що хочу розповісти, тому що мені вже урався терпець пояснювати агресорам типу «голосуй, бо мусиш – Україна понад усе!», – що вибори є справою добровільною для кожного! Добровільною! Це право, а не обов'язок. Принаймні в Україні! І кожен сам визначає, як тим правом скористатись.
Справа у тому, що у виборах все одно по-суті приймають участь всі виборці сукупно, а різниця в тому, що виборці, які не пішли на вибори – фактично передають свої права виборцям, що прийшли і проголосували. Своєрідна мовчазна згода автоматично визнати правдивим процес виборів за будь-якого результату.
Далі ще цікавіше: виборці голосують за різних кандидатів, але переможець тільки один, то що з іншими виборцями? А вони так само автоматично погоджуються на результат, тому що переможець виборів автоматично стає представником всіх виборців округу. Всіх, а не виключно групки підтримки! Це і є сутність демократичних воборів.
Так що виборці голосують всі, але одні – пасивно, інші – активно. Головне, щоб ні у кого не виникало сумнівів у чесності процесу виборів. Це основа соціальної стабільності в суспільстві.
Нарешті славнозвісна графа «проти всіх», щодо якої стільки галасу осудження,– навпаки є дуже важливою і потрібною! Надзвичайно! По-перше, вона вказує існуючим політичним силам, що вони мають змінитись, якщо хочуть залучити ці голоси. Але найголовніше – наявність «проти всіх» стимулює появу нових політичних сил, які можуть розраховувати на цей електорат! Якщо в країні немає вільного електорату, то який сенс творити політичну партію нової формації? Щоб переманювати чужий електорат? Це нечесно в самому зародку, то чи може подібна нова політична генарація бути позитивною у своїх подальших діях, якщо починає з підлості? А наявність «проти всіх» навпаки цей процес стимулює, як цілком природній і чесний. І я дякую всім виборцям «проти всіх», бо ви стимулюєте майбутнє нашої держави, її розвиток і поступ!
Стосовно прав виборців відкликати депутата – то це повна дурість й нісенітниця. Так, депутат є виразником волі виборців, але не потрібно робити з нього клоуна, який має повсякчас подобатись публіці, тільки догоджати й розважати. Депутат є уповноважений довірою на визначений термін, що можна уподібнити до пілота літака: не можна в польоті провести переобрання пілота на когось з пасажирів, бо щось сильно трясе і всі захотіли більшого комфорту. Думайте і обирайте правильно до посадки в літак, шановні. І запам'ятайте: коли вас обманули, то винуваті обидві сторони! Обидві! І шахрай, і ті лохи, що пішли в нього на поводку!
Депутат не роздає благ виборцям, як і не має звітувати перед ними, бо то є безглуздо. Від того, що вам сто раз скажуть мед – в роті не посолодшає. Є чіткий крітерій оцінки діяльності депутата – ваше повсякденне життя: про владу згадують тоді, коли ваше соціальне буття втрачає комфортність і вже вас не влаштовує! З різних причин. І тоді люди беруть владу за душу і трясуть, як ту грушу. Починають той процес в першу чергу з свого обранця.
Процедура позбавлення депутатських повноважень існує, просто не хочу вдаватись в правознавчі тонкощі цього процесу. Важливо інше розуміння: найбільшою покарою для людини у владі є позбавлення її влади. Не даремно всі, хто відчув смак влади – так до неї рвуться знову і знову! А зась, якщо то мурло вже обирали і воно ніц не зробило корисного для людей, але багато корисного виключно для себе. Пішов геть.
Сподіваюсь це роз'яснення трошки зтишить агресію людей, що рахують себе надто прогресивними і уявляють, що «громадянське суспільство» – це коли всі люди в державі безперервно гарують у різних політичних партіях та громадських організаціях. Ні, ні і ні! Більшість людей мають працювати на роботі – і досить.
Якщо хтось має активну соціальну позицію – то прошу і робити самому, а не примушувати до цього інших. До доброї справи люди і самі долучаться без зайвих закликів. І навпаки, якщо люди не долучаються, то проблема не в їх «недорозвинутості» чи там що, а у тому, що вони бачать пустопорожню гнилизну цієї справи. Люди завжди праві, навіть якщо вони і не праві. Це парадокс, але вираз «людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на своїх» стосуєть і суспільства загалом. Помиляючись – ми всі розумнішаєм.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Жити по правді

З наших давніх літописів мені сильно припали до душі благородні рядки стосовно вимог до правителів: судіті по правдє.
В давні часи слово «правда» було багатозначним і одним з головних його синонімічних значень було те, що ми зараз називаєм словом «закон», або узагальнено – «право», що явно походить від слова «правда».
Отже «судіті по правдє» означало:
1. Правдивого суддю.
2. Правдивє слідство.
3. Правдий присуд.
Ще мені подобалось там поняття «Божий суд»: коли обставини не дозволяли встановити правду події, то суд вирішували поєдинком або, якщо це було неможливо, то розпеченим металом: кого він не обпече – того і правда.
Стан сучасного юридичного права в Україні як на мене є досить далеким від правди. І вина тут не тільки чи не стільки юристів, скільки всього нашого суспільства. Коли наші правоохоронці стають найбільшою загрозою праву людей – це не убожество, а жах!
Але всі вони – частинка нашого народу! Вони не з космосу прийшли, українські правоохоронці! Ми самі створили їм такі умови і їх самих! Я до цього часу пригадую, як з самої головної трибуни Верховної Ради України доповідач, що представляв суддів на затвердження, відпові на закид одного з нардепів стосовно відводу одної з кандидатур через хабарництво: «Шановні, та ви ж самі кинули суддів на «підніжний корм» їх злиденною зарплатнею!» Ось так у нас в Україні величають офіційно хабарі – «підножний корм», а поїдає його...
Я колись дуже обурювався з тези, що ось в Україні є якась політично-бізнесова еліта, а весь інший народ – то бидло. Найяскравіший приклад того – нардеп від БЮТ Лозинський і його вчинки. Проте я зауважив, що вся наша еліта вийшла як не крути – з того самого народу, отже якщо народ є бидло, а вони – його еліта, то ясним чином постає що це є «елітарне бидло», яке харчується «підножним кормом» і власне тому таке тлусте.
Для мене великим смутком є обставина, що творячи «правову державу» ми цілком декласували і здеградували систему правоохоронних чинників у нашій державі, бо що таке корумпований суддя, прокурор, міліціянт? Це той же самий злодій! Причому всі сучасні суспільні обставини їх примушують до того, тому я віддаю велику шану і честь всім тим правоохоронцям всіх служб, які намагаються бути чесними і жити по правді. Більшість задля того перходить до приватних служб, а державні?! Там що? Порядних правників не треба?! Тільки Ківалови-кидалови?
Дуже прикро, що за Ющенка ми згаяли можливість реформування правової системи в Україні, а за Януковича – будем бачити. Можливо, що колишній зек, який пройшов і знає всю злочинну систему з самого низу і до верхів – спробує її реформувати в щось більш-менш порядне, може...
Мені важить інше: моральність всього нашого суспільства, громади: якщо кожен з нас сам буде намагатись жити по правді – все може змінитись.
І тим більше – не захоплюватись з добр різних юристів, подібних судді Зваричу
Розумію, що то є певним чином утопічні ідеї, але, але, але: хто не шукає честі – той її і не буде мати. Як на мене, то є в тому велике задоволення від життя, коли можеш поглянути в дзеркало і побачити там не гниду, що обжерлась чужої крові, а побачити – Людину.
Життя ніколи не було і не буде простим чи легким, проте жити по правді – варто.
Повтору життя ні для кого не буде. І мені хочеться бачити як можна більше щасливих людей навколо, а хіба це можливо без життя по правді?..

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Лист ведучому радіо «Єра» політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше – під час виборчої компанії. Це основне. Закон – це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує «закон під себе», то іронізую в тему, як визнання тим «підганяйлом» власної інвалідності, тому що «під себе роблять» виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою «один депутат – один голос», тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше – безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 – 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі «звітування перед виборцями» або так звану «роботу в округах» скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання «відкликати депутата», бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати ? – за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма «відкликання депутата» є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати – ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо – це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи «проти всіх» є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі «проти всіх» на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа «проти всіх» хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку – це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих «відкритих списків» – це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах – це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів – будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос – ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза «Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має» – цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху – сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів – Рясне


День Свободи! Так! І тільки так!

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так – мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні – важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: «А що  тобі дала та свобода?» – Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це – прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
«Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!»
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів «що вони не діти, а якась худоба...» і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

14 жовтня 69-та річниця створення УПА
  
Моя позиція є в тому, що вагомою складовою кожного свята є його підготовка, яка і робить свято – СВЯТОМ!
Коли надходить Різдво або Великдень, здавалось стільки турбот зайвих добавляється, але всі вони якісь приємні, тому що завдяки ним відбувається творення настрою і вагомості свят для кожного по окремо і всіх разом.
І навпаки, манера святкування наскоком, бо за день-два про нього згадали і щось на швидку зліпили-притулили, стрічки й шаровари, квіти й гонорари швиденько відробили – і вмить забули. А іноді й того нема.
Не знаю, як кому, але мене дуже і дуже засмучують роздуми над тим, як у Незалежній Україні цьогоріч нікчемно відзначили визначну ювілейну дату, якою є 1000-ліття Софії Київської, а також 150-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Просто дика прірва між значенням події та її відзначенням фактичним в Україні. У тому числі й у любому моєму Львові – щось тут П'ємонтом і не пахне, на жаль.
Розумію, що значною мірою суспільна увага прикута до політичної метушні та проблемам побутового виживання, але невже всі такі немічні й убогі? Та начебто ні: довколо себе бачу повно гарних і розумних людей, які добре виглядають і начебто непогано живуть. Бачу тільки одне виправдання подібній байдужості: тоталітарне минуле, яке привчило людей гидувати всіма офіційними святами, як примусовою фікцією свята і почестей. Цим духом негативізму до чогось офіційно-державного просякнуте все наше суспільство і потрібно чимало часу, щоб люди звикли самі йти і вшановувати своїх героїв і державні події заради свого особистого бажання надати значимості цим реаліям.
Всі ми є свідомі, що державний прапор чи герб, або гімн – все це банально прості матеріальні речі: шматок різнокольорової матері, графічна картинка чи якась там музика і спів, а їх символічної значимості надає емоційне суспільне ставлення до цих речей, як особливої значимості для кожного окремо цих символів його держави. Подібним чином вшанування померлих нічого не змінює для самих померли – вони ж бо мертві. То для чого про них згадувати? Тільки задля того, що це потрібно не мертвим – це потрібно живим.
При тому, що я категоричний противник масовості святкувань, особливо примусово, я також і проти штучної винятковості, коли хтось починає себе вважати за унікального і обраного для месіанської стезі серед стовписька непосвячених і нерозумних чад людських... Для прикладу, такими є масонство, що самоізолюється від людського загалу.
Якась патова ситуація виникає. Для прикладу, я цього року 23 і 24 серпня всіма можливими чинами святкував День Прапора та 20-річчя Незалежності України у Львові, де живу, але досить багато з місцевого люду ставились до цього не дуже привітно, бо я таким чином начебто підтримую теперішню «бандитську владу» в Україні. Я відповідав їм просто і однозначно: мені чхати на владу чи ще когось, бо це є МОЄ СВЯТО! День Незалежності України є моїм особистим святом не залежно від обставин життя і влади – це моє святе свято: день мого визволення з неволі, з тюрми народів – СРСР. І я радів та відзначав усі дати-річниці Незалежності від самого початку і буду далі відзначати скільки вистачить мені життя.
Доречно зауважити, що більшість такого поміркованого люду і в часи Ющенка не дуже то проявляли активність, як і за Кучми – все знаходили причину своєї пасивності. Особливо модно стверджувати, що то є «примітивна шароварщина», а ми ото вже европейскі естети, нам смішити світ отим тупуватим патріотизмом вже не гоже тощо. З того всього мушу зацитувати Івана Багряного: маємо те, що маємо, але зобов'язані все те виправити на краще.
Я закликаю кожного, хто хоче плекати особисту гідність як українця, як людини, що не байдужий до власних етнічних та державних реалій життя, історичних коренів і взагалі до життя – закликаю всіх тих проявляти самостійну активність у подібних починаннях та підтримувати інших – разом ми переможемо!
Коли нас закликають об'єднуватись, то я завжди ставлю найпершим запитання: що це має бути за єднання? У нас загалом чомусь домінує думка, що то має бути якесь фізичне єднання в сильний гурт, як єдину партію яко армію чи навпаки з жорстою дисципліною, підзвітністю та організованністю. Я категоричний противник подібного єднання, тому що історія довела його силу фізичну і безсилля розумове та етичне.
Для мене єднання може відбутись тільки добровільно і виключно навколо ідеї! Ідеї, а не людини! Ми, на превеликий жаль, досі діємо навпаки, тому у нас немає ні нормальних партій, ні сильних лідерів, ні доброї влади – все якісь фантоми. І все наше життя стає суцільним фантомом, яким ми начебто і не задоволені, але мусимо жити, як вже виходить так жити...
Чому я зробив значний акцент на святах? А тому що це є знакові маяки у пізнанні людей як лідерів і потенційних претендентів на державну владу. Лідер має організовувати, збирати, просвіщати, вести людей до святинь, а не до навпаки виглядати коло яких місць люди мають тяглість збиратись і скок-прискок він уже тут піариться, в грудки себе б'є, який він шанувальних цього місця, події, героя тощо.
Також і люди, як маса, в процесі творення святкового дійства краще організовуються і заводять знайомства, обмінюються живою інформацією і думками, що є дуже важливо для нейтралізації політично-технологічного зомбування різноманітними ЗМІ і тому подібним чином. Образно кажучи: підготовка і проведення різних державних свят, відзначення важливих дат, історичних персон є для громадськості тим, що для спортсменів є тренажерний зал – м'язи треба тренувати, щоб на змаганнях перемагати.
Давно над тим думав, але не бачив потреби виголошувати подібну промову, а тепер навпаки  вбачаю, що вона на часі. Помічаю в Україні значний рух ініціативності окремих людей в бажанні змінювати своє життя на краще власними силами, а не вичікує на «ману небесну». Вже мало хто вірить і живе в очікуванні «доброго лідера»-керманича для держави і нього персонально, що всіх охопить турботою і достатком. Не буде цього ніколи! Сам рухайся і роби щось для цього. Щоб жити радісно і святково, треба ясно зрозуміти, що правдиве щастя людині ніхто не подарує – вона сама повинна його створити. Щастя не можна вижебрати – тоді яке це щастя?
І якщо хочеш жити святково – то й живи! Бери і твори це свято: свято поваги до роду, народу, держави, а отже і себе самого, як спадкоємця і сучасника. Власне задля цього і гинули всі ті, кого ми будемо згадувати 14 жовтня на свято Пресвятої Покрови-Богоматері: всіх, хто віддав своє життя за те, щоб зараз ми могли вільно обирати долю, життєву ролю і взагалі бути вільними та щасливими.
Цінуючи Чин самопожертви Героїв кожен поглибить зміст та якість свого життя і щастя сьогодення. Давайте будемо щасливі! Занадто багато людей вистраждали нам цю можливість – бути щасливими.
Будьмо!
Слава Україні!
Героям слава!

Богдан Гордасевич
м. Львів

06.10.11

Не газуйте до суду щодо газу

Як ви гадаєте, чи є сенс судитись з Росією за газ? Навіть якщо справа виграшна на всі сто, як було у Фірташа?
Почну пояснення з байки, де є близький Віктору Федоровичу образ вовка: «Якось вовк спіймав здобич, а ведмідь її відібрав. Вовк пішов судитися до царя звірів – до Лева у Львів (він  же і Страсбург), а той присудив справедливо: здобич вполював вовк і вона його, отож ведмідь має повернути її вовку. Справедливість ствердилась! І ведмідь підкорився волі присуду і сказав, що най вовк прийде до нього по свою здобич і забере її. Отак приходь і забирай, але зауваж, що в рішенні суду ні слова нема, що ведмідь не має права полювати на вовка і що той не може сам стати здобиччю разом з своєю законною повернутою здобиччю. Мораль байки така: не лізь в печеру до змія-горинича, якщо ти не грузин»
Одним словом хотів би я бачити того судовиконавця у виграшній справі проти Росії...
То що маємо робити? Коритись диктату з Росії? Звичайно, що коритись, а не нариватись, щоб не стати здобиччю. Якщо когось «примусили до миру», а нас примушують до дружби – будемо дружити на мус з відповідною чесністю і порядністю...
Я от нещодавно прочитав гарну публікацію в «Українській правді» Володимира Дзьобака «Вони на гачку у Путіна. Вона і... Україна!» (http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/9/6574650/) – тут все гарно розписано, але дивним чином пропущено досить важливу тему: «Транзитну мережу газу в Україні включно з газосховищами і власним газовидобутком»
Давайте подумаємо добре і вияснимо: а що нам дасть суд з Росією, окрім неприємностей? Явно мало що. То нащо на нього витрачати зусилля і кошти. Якщо Росія не схоче піти на паритетні домовленості – їх не примусиш жодним чином і тоді що ми робимо? Те, що й робили завжди з такою дружбою на славному газопроводі «Дружба», тільки на порядок збільшуємо масштаби: тобто продовжуємо красти газ з магістральних газопроводів транзиту газу і твердо в тому не зізнаватись. Будемо жалітись, що все старе, а оновити грошей нема – усі в Росію йдуть... Зрозуміло, що одразу почнуться дружньо-погрозливі пропозиції спільного консорціуму для модернізації газопроводу, а ми на те: нащо той клопіт, як ви он новеньке і гарненьке будуєте в обхід України? Нас же і це барахло влаштовує – воно так гарно і корисно для нас протікає...
Гнила комбінація, але я особисто кращої не бачу. Європейці вкотре кидають нас «під танк розборок» з Росією сам на сам, тому і ми маємо право не сильно з ними панькатись і вибачатись до того часу, аж поки вони дружно від імені Євросоюзу не зроблять давно назрілу пропозицію нам: розпочнуть купувати газ на кордоні України з Росією і вже за його транзит домовлятись безпосередньо з нами. Думаю не треба пояснювати наскільки це убезпечить Україну надалі від шантажу з боку Росії в питання постачання газу і його вартості.
Є ще варіант федералізації України з Росією і Ко, про що цілком плідно домовлялись Путін і Тимошенко, але чомусь не дуже погідно стало виходити з Януковичем.
Хто його зна, як все буде далі, але що судитись безглуздо – це однозначно.
Я так вважаю.
А ви?

Богдан Гордасевич
м. Львів

14.09.11, 12:51

А ви помітили?

А ви помітили, хто дякую, кому дякує і за що дякує?
Мова йде стосовно дивно розпіареної в Україні фрази-гасла «Спасибо жителям Донбасса за президента пи_до_раса!»
Особисто моїх інтелектуальних потужностей не вистачає, щоб пояснити цей варіант подяки, бо взагалі традиційна формула, що «обов'язком влади є задоволення потреб народу» під яким я особисто розумію як «підвищення добробуту і духовності громадян країни» в Україні набрало зовсім іншого ненормального характеру.
Погодьтесь, що коли величезна кількість людей країни виголошує подяку за наявність у них президента-збоченця, то значить цим людям із таким президентом добре! Він їх задовільняє! Вах! За кордоном вкотре шоковані фантомом «загадковості слов'янської душі» – принаймні я не уявляю, як вони пояснюють поширеність в Україні вищенаведеного гасла. Спробуйте розтлумачити іншим цей парадокс, коли противники Януковича на виборах у президенти через півтора роки почали масово дякувати своїм опонентам за те, що їх кандидат виявився сексуальним збоченцем – ???
Якщо мова йде про глибоко прихований сарказм, який не кожному дано зрозуміти, то з Донбасу лунає не менш саркастична відповідь «Да пожалуйста! Сосите, сколько влезет – нам не жалко!» І що лишається з того сарказму для шанувальників гасла подяки Донбасу?
Взагалі мене це мало обходить, бо я належу до зникаючого виду чоловіків з нормальною сексуальною орієнтацією стосовно жіночок, тому міг би проігнорувати цей епізод з життя країни, якби не підмітив загадкового моменту: чомусь цей явно не українського походження слоган став поширеним в Україні не тоді, коли президент Янукович підписував сумнозвісні «Харківські угоди», а саме тоді, коли він навпаки став у позицію протистояння щодо диктату з боку Росії. От і задумайтесь, в кого є чим!
І класикою жанру вже є те, що супер-бупер-ультрапатріоти України, які на словах просто голими руками готові роздерти тих москалів, насправді за хитрої та підступної махінації-спецоперації з підбуренням на кшалт такого ось гасла до власної української влади стають ярими помічниками тої самої ненависної їм Московії – і це вже чисто наш традиційний український феномен, з чим всіх нас і вітаю. Такі вже ми є – взаємовічливі.

Богдан Гордасевич
09.09.2011

Відкладем війну на потім

Співдоповідь Богдана Гордасевича з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України.

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.
Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів'я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.
Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку – це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об'єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована «стратегічна багатовекторність», як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу «Митний союз» чи вступ до НАТО і тому подібне.
Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо – вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості – дуже сподіваюся!
Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,– з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня – то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.
Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді – це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу – важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.
А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав – мужик зробив. От Ющенко сказав: «Ці руки нічого не брали» – і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим – чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.
А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...
Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.
Повторюю всоте: війна з владою – це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.
Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах – і результат, і відповідальність буде.

Львів,
28 серпня 2011 р.

Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС «Горбачовської перебудови» на весь союз як «оазою застою» під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву «реструктуризації»  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус «де юре» на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада «де факто».
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад – не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР – це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом – надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну – незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР – ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в «імперії зла» і «тюрмі народів» тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами – чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як «імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо – москалів» Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про «великоросів» як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію «радянський народ» і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко «русскиє» були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області – цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: «А у нас тоже москвичей очень не любят».
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор «імперського шовінізму», як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої – 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне


Починати діяти потрібно вже

Почув від цікавою людини цікаву думку: даремно ми не дали перемогти Януковичу у 2004. Цікаво було б почути огрунтування такого погляду у минуле, тому що я більше дотримуюсь погляду: добре так, як є, хоча хотілось би кращого. Тобто в загальному плані динаміка розвитку суспільства в Україні як поступ від «зони і її зеків» до громадського співжиття вільних людей – мене влаштовує, особливо у порівнянні з країнами-братами по нещастю перебування в СРСР.
В котре переконуюсь, що живе безпосереднє спілкування значно продуктивніше і динамічніше за спілкування в Неті, але водночас воно чисто енергетичне і мало що лишає фіксованого. До того ж спроба фіксувати розмову навіть пост-фактум виглядало б як суцільний сумбур фраз і думок. Описати важко, а не записати означає знищити, бо найперше правило журналістики звучить так: якщо відбулась подія, але про неї ніхто не дізнався – значить події не було.
Найголовнішим в цій ознайомчій зустрічі було те, що дві діаметрально протилежні за своєю генезою, а саме: літератор-демагог та інженер-прагматик, – і знайшли повне порозуміння в головних позиціях сучасного державницького стану в Україні:
1. Двадцять років українське суспільство зріло-визрівало і зараз настає слушна година для... Для всього, тож від нас простих-непростих громадян України тепер залежить, чи ці зміни будуть позитивні чи деструктивні щодо процесу створення громадянського правового і справедливого суспільства в Україні.
2. Ринкова економіка в Україні називається «тіньовою економікою», яка і є головною потугою в майбутньому, а головним завданням є збільшення максимально отої тіньової економіки, щоб можна було без шкоди для держави і людей знищити нікому не потрібну деградовану надбудову державної економіки разом з її анти-анти-анти... державним бюрократичним апаратом.
3. Максимально спрямовувати зусилля на соціальне примирення різних верств в Україні, а не на конфронтацію. І багаті, і бідні, і середні, і службовці, і приватні бізнесмени,і навіть депутати – це все наші люди, громадяни України, а тому нам краще домовлятись про умови нормального співжиття, аніж вишукувати гарної ворожнечі. Зміст простий: багаті не повинні платити за бідних, чим нас постійно спокушають, а багаті повинні допомагати бідним перестати бути бідними! Звичайно що при цьому багаті вже не будуть такими аж багатими, але вони залишаться живими, що, погодьтесь, вартує часткових жертв.

Це основні напрямки, а узагальненим було рішення робити регулярно подібні зустрічі зацікавлених людей для обміну думок і вироблення чітких постулатів та керунків щодо співдії на майбутнє.
Як літератор, я б обіграв зміст нашої розмови таким чином: був час, коли Слово і було Ділом, але вже надійшов час, коли Слово є початком Діла, щоб по часі Слово постало за результатом Діла.
В Україні вже є багато людей, які беруться до діла самотужки на всласний розсуд і їх вже не зупинити, що і добре. Просто варто скоординувати наші зусилля, щоб не плутати справи одне одному. Так я думаю, тому вважаю за потрібне робити подібні до нашої зустрічі-наради в доброму товарствві добрих людей задля доброї справи.


Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

15.07.11, 12:56


Проект «Центру ідей «Майбутнє України»

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії» – тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті – тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей – працюй над цим, а для початку – просто по мрій!

Напрямки досліджень і генерації ідей «Майбутнє України»
1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого – той не вартий і майбутнього.
2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:
    а) існуючі вже на цей час;
    б) задум і проекція нових;
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.
4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.
5. Технологічні задуми під загальним гаслом «Зроблено в Україні»
6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.
7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:
    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні
    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом «Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим»

Задум проекту укладено Богданом Гордесевичем  під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої «Порохової вежі».
Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!


Безформна і безсоромна «Пенсійна реформа 2011»

Для оцінки будь-якої справи існує одна загальна процедура оцінки: кому це вигідно? Або як казав не забутній Козьма Прутков: «Зри в корень»
Не відкрию великої таємниці, коли скажу, що вся теперішня політично-економічна еліта в Україні веде свою генезу з комуністично-номенклатурного прошарку СРСР. Винятки типу бездипломних міністра Зварича чи есбеушника Кислинського не виняток за результатом – їх вилучили з українського владного бомонду.
Отже всі-всі від А (Азаров) до Я (Янукович) включаючи сюди і всіх інших аж з Л (Литвин), з Т + Т (Тимошенко і Тігібко), і навіть з Ю (Ющенко) мають однакову «совкову» парадигму свідомості стосовно формування та функціонування системи влади, а саме: я найрозумніший, а інші – не такі. В класичному народному варіанті радянський принцип влади звучав однозначно просто: «Я начальник – ти дурак! Ти начальник – я дурак»
Молодому поколінню українців важко зрозуміти і покірне старше «сересерівське» покоління, і те, чому влада в ставленні до людей поводить себе так, наче це збіговисько ідіотів і дебілів, яким можна в наглу брехати і дурити, тому що все одно не зрозуміють обману. І я цілком підтримую нашу владу у їх зарозумілій наглості брехати і обкрадати народ, тому що якщо вони при владі – то народ, що їх обрав, дійсно дурень!
В цьому я повністю погоджуюсь з паном Зарубінським, який чітко визначив, що влада є такою, якою її обрав народ. І обиратиме надалі! І не важко нагадати реакцію з Росії на другий тур президентських виборів в Україні: «А нам все одно, хто тепер переможе чи той, чи та...»
Що нам з вами не все одно і що ми не є дурні всі як один в Україні, за винятком влади, я і хотів би показати на прикладі ідіотизму під назвою «Пенсійна реформа 2011»
Наводжу простий приклад у найбанальному питанні стосовно збільшення віку виходу жінок на пенсію.
В Конституції України в редакції 1996 р., яка начебто є чинною на сьогодення, в Статті 24 сказано наступне:
«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорон и праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.»
Отже що ми маємо насправді? Грубе порушення цієї норми основного закону, де під дискримінацію попадають чоловіки! Сучасним законом про пенсійний вік є градація за статтю: жінки на пенсію у 55 років, а чоловіки – у 60. Як це називається? Очевидне порушення конституційної норми рівноправності чоловіків і жінок!
Інша справа, що жінки мають право, що теж зафіксовано у наведеній статті, на «встановленням пенсійних пільг» – то і встановлюйте пільги, нешановна влада, але ж не реформуйте і далі антиконституційну статеву дискримінацію!
Якби пенсійними реформами займались дійсно розумні люди, то вони б зробили просту юридичну новацію: жінки йдуть на пенсію як і чоловіки у 60 років, але за народження і виховання дитини отримують пенсійну пільгу 2 роки за першу і другу дитину і рік за кожну наступну щодо виходу на пенсію, тобто і державі була б значна користь у питанні демографії, і справедливість соціальна була – чи не так, жіночки? Ви б і в 50 могли на пенсію піти заслужено і почесно.
Простий і наглядний приклад, яким я і обмежусь, тому що аналізувати всю дурість псевдо-реформування пенсійного законодавства я не маю ні бажання, ні потреби. Ясно і так формула побудови владної конструкції «розумних щодо дурнів»: хай кожен з працюючих віддає нам свої зароблені гроші на пенсію, на освіту, на лікування, безпеку тощо, а ми, влада, будемо вирішувати, як ці гроші з користю для всіх нас використати і що з них повернути у вигляді соціальної допомоги тій людині, що зуміла вижити і дожити, трясця її матері, до цього!..
Я майже впевнений, що подумки наші урядовці мріють про стан, як в одній з країн Африки, де є чи не найнижчий вік виходу на пенсію у 50 років, а все тому, що середній рівень життя там обчислюється у 40 років, а за 45 мають рідкісні старожили. Однозначно, що реформування пенсійного законодавства йде у подібному напрямку і це власне наводить мене на просту думку: а чому зі передчасною смертю людини всі її соціальні відчислення включно з пенсійними щезають-розчиняються у суспільному казані-кориті? Чому зароблені ним кошти не переходять до найближчого кола рідних? Де справедливість?
Таким чином ми повернулись до того, з чого розпочали: до головного питання «Кому це вигідно?» Для кого ці лже-реформи пенсійні і всі інші? Для людей? Не бачу і не відчуваю «покращення вже сьогодні» ні вчора, ні тепер. І не бачу надій на покращення на майбутнє з такими мудрагелями-реформаторами. Кожній нормальній людині зрозуміло, що це черговий злочинний обман влади спрямований проти народу, а ніяке не реформування законодавства в напряму справедливого пенсійного забезпечення людей.
Справедливість пенсій вимагає простої і однозначної дефініції: хай кожен отримує ту пенсію, яку насправді заробив! А для цього потрібно проста форма обчислення: сам робив і з того, що заробляв, сам собі відкладав і має на старість. Якщо завчасно помер – родина має, а не дяді-депутати з урядовцями укупі наше і нас мають як забажають і куди забажають...
А ми, народ, маємо що? Ось цю безформну і безсоромну «Пенсійну реформу 2011»

Богдан Гордасевич
12:46 07.07.2011
м.Львів-Рясне

 
Святкуємо те, чого нема

    28.06.11, 15:29
Особисто мені дивно, чому у Львові вивісили державні прапори 28 червня без чорних траурних стрічок?.. А ось погода навпаки начебто аполітична, а висказала своє обрурення сповна дощем і буревіями... Над моїм під'їздом так взагалі вітер вирвав прапор разом з гніздом утримувача і той завис полотнищем донизу, зачевившись за якісь дроти...
Символічно!
Взагалі скільки часу я не пробую зрозуміти – і не можу ні сам осмислити, ні від когось почути розумного пояснення, навіщо Януковичу Віктору, після того, як він успішно і що головне – легітимно прийшов до влади на посаду Президента України, після чого не зовсім легітимно, але підчинив собі Верховну Раду України і Уряд КМУ на чолі з абсолютно покірним Миколою Азаровим, тобто де-факто отримавши всю наявну повноту влади в державі – і САМ добровільно де-юре позбавив себе легітимності, зробивши підлог через рішення Конституційного Суду України. Видно у нього такий фатум: не може жити чесно по закону! Звик Віктор Федорович жити, як єнтот, що «в законє», а по-закону – ну ні в яку, ну просто 95-й квартал якийсь виходить...
Що не тільки у мене проблеми з осягненням цього феномену, говорить і запізніла реакція у закордонних держав і їх керівників, що критично прозвучала в адресу Президента України Віктора Януковича на недавньому XVII Саміті держав Центральної Європи у Варшаві, що змусило його клеїти з себе дурника і верзти побрехеньки стосовно неіснуючої в Україні Конституційної Асамблеї, яко активно діючої іституції.
Далі я виклав детально свої думки і докази, але всеодно прошу всіх уважно вчитатись в наступні найголовніші рядки Конституції України

Стаття 5. Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Все! Це основа-основ! Прошу зауважити, що введення в дію Віктором Януковичем  Конституції України в редакції 1996 р. на підставі рішення Конституційного Суду є найгрубішим порушенням законодавчої норми Статті 5 частина 3, а також Статті 75 де сказано наступне: «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.» Отже жоден суд не має права вводити в дію закони або вносити до них зміни, що є правом тільки законодавчої гілки влади, а тим більше – узурпцувати право і змінювати конституційний лад в країні. Президента було обрано за Конституцією України в редакції 2004 р., а діє він за Конституцією України в редакції 1996 р. – отже зміна конституційного ладу відбулась без жодного народного волевиявлення і навіть без участі народних депутатів Верховної Ради України! Тобто фактично існуюча влада сама позбавила себе легітимності, провівши конституційний переворот! Ось які повноваження є у КСУ:
Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Зауважте: все, на що максимально уповноважений цей суд – давати «офіційне тлумачення»!!! І тільки діючої Конституції! Суд може відміняти закони, які суперечать Конституції, але КСУ не в праві відміняти саму Конституцію! В цій патовій ситуації КСУ мав право вимагати в правовому полі тільки: або щоб депутати ВРУ провели процедуру через прийняття рішення конституційною більшістю щодо легітимізації через повторну бездоганно правову процедуру підтвердження положень Конституції у редакції 2004 року, або скасувати всі зміни і проголосувати відновлення виключно конституційною більшістю ВРУ з обов'язковим особистим голосуванням народних депутатів Конституції України в редакції 1996 р. – це є мінімальне, що легітимізує Конституцію в разі визнання КСУ незаконності внесених до неї змін.
Або ще КСУ мав право вимагати максимально демократичної і легітимної процедури, як Всеукраїнський референдум з імперативним висновком, а не дорадчим, якими є призначення народних референдумів в Україні по сучасному законодавству, тобто його ще має одобрити-затвердити більшість депутатів ВРУ, щоб референдум став дійсним і що є абсурдом: рішення народу нижче за рішення жменьки депутатів, тоді як в Конституції є чітка норма щодо цього:
Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Ще раз звертаю увагу, що всенародні багатомільйонні віче Майдану 2004-2005 років і є отою конституційною нормою «та інші форми безпосередньої демократії»
І як зараз для мене є загадкою, чому Віктор Янукович сам позбавив себе легітимної конституційної влади, так до того було і є для мене загадкою, чому Віктор Ющенко не виніс питання затвердлження Конституції України на Всенародний референдум... Загадкова ця країна – Україна... І ми в ній живемо ну такі загадкові! Такі загадкові свята відзначаємо в Україні, що крий Боже, спаси і помилуй: то святкуємо, що один окупант переміг іншого і голод 33 поновився голодом 46 – радості нема меж! Тепер святкуємо наявність відсутності, чинність безчинства...
Немає в Україні легітимного законодавства! Нема! Взагалі! І це факт! Особливо наглядно це демонструють наші рідні народні депутати, серед яких вже визріла когорта «кнопкодавів за себе і за того парня», хоча в Конституції чітко і однозначно сказано: депутат повинен голосувати виключно особисто! В іншому випадку всі закони і постанови ВРУ не є чинними!

Стаття 84. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

А ще є ось яка стаття:

Стаття 79. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:
«Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.
Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників».
Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.
Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.

Як можете легко помітити: порушення присяги не несе покарання для депутата! Порушуй, рідний, скільки влізе, а вони в нас бездонні! І обезбашенні!

Так що ж святкуємо сьогодні, панове, у нашій славній Україні?..
А святкуємо те, чого нема!

Богдан Гордасевич
28 червня 2011 р.
м. Львів-Рясне
 
Прошу переглянути мої інші замітки по темі
http://blog.i.ua/community/1925/548803/
http://blog.i.ua/community/662/621047/
і повне зібрання різного
http://io.ua/s77066


Комунальна гідра

Переслухав масу передач по радіо і телевізору по комунальній тематиці, але корисного з того взнав в об'ємі відомої постанови консиліуму лікарів, де половина висловила діагноз, що пацієнт скоріше мертвий, чим живий, а друга половина заперечила і поставила діагноз, що пацієнт скоріше живий, чим мертвий.
Подібний діагноз можна сказати про все, що є у нашій державі, але я зосередився на комунальних проблемах і хочу зробити підсумок темі, щоб не повертатись до неї найближчим часом.  З моєї точки зору всі розмови дивним чином актуальні і розумні за змістом, проте абсолютно нікчемні і безглузді за результатами. Ніхто толком так і не узагальнив: що ж маємо робити в державі Україна, щоб комунальні послуги були якісні за змістом і чесні за оплатою.
Особливо мене злостять ті базікали, які радять споживачам контролювати послуги і судитись з їх надавачами. Ото мені робити більше нічого, як день-в-день проводити особисту калькуляцію комунпослуг у всіх їх аспектах, а тоді ще за кожні соті відсотків скандалити і судитись. Не життя – а суцільна інквізиція по винищенню комунального зла... Своєрідний заклик до хрестового зрушення кожного у боротьбі з комунальною гідрою о багатьох головах.
Та спершу поясніть мені і собі: для чого людині домівка? Для того, щоб прийти з тяжкої праці додому й відпочити в затишку і спокої коло сімейного вогнища чи щоб з одної роботи перейти до іншої – контролера у під'їзді, підвалі, на горищі тощо і позивача в суді? Переконаний на всі 100 відсотків, що домашній затишок потрібен усім, а комунальна війна – нікому. То якого милого нас якісь шурли-мурли закликають до війни? Знаю чому: бо вони скорше всього і є юристи, які з того живуть, або мають інші корисливі інтереси з тої войни. Тому договір щодо комунальних послуг, який я маю підписати заради виключно прав на контроль і судові позови можете одразу засунути туди, за допомогою чого його і укладено! Такий договір мене не цікавить!
Я хочу договір про те, що і скільки: пропозиції та їх вартість. І я хочу сам вибрати послуги і в кого захочу. А зараз мені комунальщики дають, що хочуть по скільки захочуть, а як я не заплачу-у, то запла-ачу, бо на мене вмить нацьковують псів-реелторів. Ідеальний дурдом! Шиза, як складова комунальних послуг. Без неї розумній людині сучасний комунальний сервіс переносити неможливо!
Це моє узагальнення всіх розмов на комунальну тему. Тепер кілька зауважень щодо того, про що всі говоруни уважно обминули сказати.
1. Законодавство комунальних послуг є суцільна неузгодженна мішанина законів, постанов, рішень, змін і доповнень, роз'яснень до всіх них тощо. Розібратись в ньому неможливо – це сказав колишній міністр ЖКГ!
Хто в цьому винуватий? Однозначно, що Верховна Рада України – вона єдиний законодавчий орган в державі. І що всі дружно визнають: комунальна гідра така прожерлива саме тому, що серед її чисельних голів чимало депутатських, тож поки не постинаємо – добра марно буде очікувати.
2. Проблема вартості послуг. Споживачі стверджують, що оплата послуг перевищує всі можливі межі при нікчемній якості, а надавачі навпаки стверджують, що вони збиткові, що вони просто добрі самаритяни і майже задарма роздають своє добро. При тому всьому кажучи про «економічно обгрунтовані тарифи» ніхто не спроможний це поняття розшифрувати: як визначати економічно обгрунтовані тарифи? Надавач послуги вважає, що він має право вкладати в тариф максимальну вартість всього, чого тільки можна і не можна. Образно кажучи, «Водоканал» візьметься прокладати трубопровід до пустелі Сахари і почне качати звідти воду та виставляти цілком «економічно обгрунтовані тарифи» і спробуй їм заперечити. Навіть в суді вони документально доведуть, що в Сахарі вода дорога як ну, отож треба оплатити їх послугу і не нариватись на неприємності...
Одним словом монополізм і безконтрольність у надаванні комунпослуг наявні у нас в  найбрутальнішій формі.
3. Неправомірність обрахунку послуг всіх комунальних підприємств, де проводять оплату не за вартістю конкретних послуги, а з квадратного метра житла – дикість неймовірна, тому і прибуткова надмірно! Бо очевидну дурість неможливо ні проконтролювати, ні заперечити, а ось оплатити – мусиш.
Відміна обрахунку за квадратний метр – першочергове в комунальному сервісі.
4. Ніхто не підняв проблеми, що завищені тарифи є такими через долучення до них всіх пільговиків комунальних послуг та боржників. Не зрозуміло, чому активні споживачі, що справно оплачують послуги, повинні покривати борги інших споживачів, якщо вони всеодно будуть змушені розрахуватись колись – подвійна оплата за послугу чи не занадто, а то і потрійна, якщо в надаванні послуги роблять «виховну паузу» для всіх споживачів.
Всі пільги мають бути тільки у грошовому еквіваленті, а не відсотках – в сучасному вигляді це обкрадання простих і чесних споживачів комунпослуг, які платять і за себе, і за «того парня»... Особливо огидно, коли пільговики-халявники подібні до наших бідних на совість народних депутатів і до їх керманича голови-снікерса-спікера Володимира Литвина, що має пільгу на дві третини щодо всіх комунальних послуг. Все йому мало, все не нажереться, бідака, з людської біди, собака! Дійсно інвалід і як дитина війни, і як афганець, і як чорнобилець, і як звихнутий член цека компартії УРСР...
5. Ніхто не сказав правди про т. з. кондомініуми – товариства співвласників квартир. А це є колгосп, самий справжній колгосп з усіма наслідками такого урядування. Колгосп з багатих буде процвітати, що і підтверджують товариства у новобудовах, де бідним робити нічого – ціни на квартири не дозволяють там поселитись. Ну а як людині байдуже, чи 1-у, чи 2-і, чи 5-ть тисяч сплачувати до каси, якщо «общак» в їх руках, – вона сплатить без проблем.
Але якщо одні будуть в тому шизоїдному кондомініумі сплачувати до спілки і за себе, і за всіх пільговиків – там буде чорт знає що, а не добропорядок. А владі що до того? Вона в стороні...
6. Тема влади, як контролера і відповідального за порядок в наданні комунпослуг теж всіма нівелюється – споживач сам один має відстоювати свої права! З цього приводу полюбляю цитувати слова споживача в телемості одному комунальному начальнику: якщо я сам себе маю захищати в усьому, то навіщо нам взагалі здалась якась там влада? Це її обов'язок контролювати і підтримувати порядок! Для того владу і обирають!»
Мені просто дико було слухати голів міськрад, які казали про приватні структури в комунальній сфері як суцільне зло. Шановні, а що на з приватизацією комунальних підприємств місцева влада припиняє своє існування? В Україні тільки всеукраїнських контролюючих управлінь понад 60! Починаючи від прокуратури і завершуючи особистими повноваженнями голови міста чи району. Все можна зробити – було б бажання! Приватник підняв тариф занадто, а ви податки вкатайте йому по всіх верхах і «гоп-стоп» у всіх справах на місцевому рівні – він на другий день прибіжить домовлятись про зниження тарифів. Або з конвертом, щоб «кришували» і тоді... «Ах, ці приватники, такі безпардонні і ми нічого не можемо зробити, шановні виборці, але оберіть нас ще раз і ми вдруге спробуємо і вдруге не зможемо з ними дати ради, але збагатіємо вдруге на противагу вам...»
7. Заключний висновок, який теж ніхто ніде не озвучив належним чином і я не берусь, але він у старому анекдоті ще з радянського репертуару: До тюремної камери дисидентів посадили простого сантехніка за найжахливішою статтею «заклик до повалення влади», за яку тому світить «вишка» тобто розстріл. Всі дисиденти в шоці, отож розпитують сантехніка як те все героїчне діяння сталось, а він і розповідає: «Послали мене комуняки з нашого начальства до їх райкому прорив у трубі полагодити, а я прийшов, подивився і кажу: «Тут вже зремонтувати неможливо, так все прогнило – тут всю систему міняти треба!»

Богдан Гордасевич

КОМУНАЛЬНА  КОБРА  2011

Образне порівняння сучасного комунального забезпечення скоріше нагадує поводження пітона, що оплутує жертву кільцями свого тіла і стискаючи їх – задушує свою жертву. У нас в Україні споживачів комунальних послуг справді затисли у «люблячі обійми» різних ЖКК та комунальних підприємств, теплопостачання, облгазів,  обленерго та інших їм подібних кровопивць, що тільки й знають дерти гроші за переважно поганенько надані послуги за невідомо знати ким і як «економічно обгрунтованими  тарифами».
Проте я вирішив порівняти наше комунальне господарство з коброю, тому що щоб задушити себе – більшість  люду не дається, а ось щоденне життя ця проблема отруює нам постійно. Проте з нещодавнім опрацюванням і наміченим утвердженням нашими народними дебілоїдами якогось Житлового кодексу, я передбачаю таке «покращення життя вже сьогодні», що прямо хоч вже записуйся у чергу на придбання статусу бомжа.
Зізнаюсь, що я особисто давно не чекаю від наших депутатів-дебілоїдів всіх рівнів та органів влади всіх рівнів у нашій любій Україні послідовних розумних кардинальних реформ, але все ще якась надія жевріла принаймні на крихту того розуму, щоб зробити нормальну корекцію хоча б в тому законодавчому полі, що існує. Та де там! Марні всі надії...
Для кращого розуміння теми, давайте зробимо історичний екскурс у часи СРСР, звідки ми всі маємо нещастя походити разом з комунальним господарством. В радянський час весь житловий фонд багатоповерхових будинків знаходився у державній власності, навіть якщо це було службова будова, тому що все в СРСР належало державі – все! Існуючий тоді приватний сектор житла вважався рудиментарним і мав бути зліквідованим у подальшому процвітанні і зацвітанні «розвинутого соціалізму» при переході з нього до  стадії «недоразвинутого комунізму», але то окрема тема.
Як власник житлового фонду багатоповерхівок держава передала повноваження управління і розпорядження ним місцевим виконкомам, які для цього створили мережу житлово-комунальних контор (ЖКК). Житло в СРСР справді роздавали безкоштовно, але далеко не всім бажаючим і потребуючим, а тільки тому, кому влада забажала дати. Зрозуміло, що ця вибірковість (у тому числі за хабарі!) була далека від справедливого розподілу житла, хоча працювали на його зведення всі сукупно, цілою країною. Тому коли після розвалу СРСР одна частина людей фактично за дурно отримала домівки, приватизувавши свої квартири, тоді як інша частина людей отримала великого облизня, якого з «радістю» долучила до конфіскованих Росією вкладів з Українського відділення Ощадбанку СРСР. І про цей хитрий обман мовчок в Україні всі 20 років! Жодних компенсацій нікому! Хоча з людей вилучали податками кошти на зведення державного житла і вони одночасно тратили власні кошти на будівництво хоч якоїсь там своєї хатини, щоб жити по-людськи. Про справедливу компенсацію цього обману – жодних натяків від української влади, жодних! В той час як мали б зробити відповідні нарахування згідно стажу і видати людині, яка не отримала від держави житла, відповідний цільовий рахунок, з якого можна було в індивідуальному житловому секторі принаймні оплачувати газ та електрику. І то якась користь і повага, а то надурили більше за ваучерну приватизацію – просто приховали і замовчали проблему, як і багато інших подібних проблем, а саме: компенсації за всі репресії з поверненням конфісковано майна і коштів Росією, як правонаступницею СРСР, а не Україною. Те саме стосовно ветеранів війни, Афганістану та інших конфліктів, інвалідів Чорнобиля і ще хмару чого. То було б, якби у нас були справді народні депутати, а не безродні дебілоїди.
Радянська держава, як власник житла, мала право встановлювати квартплату і вона цілком справедливо взяла за одиницю обрахунку квартплати квадратиний метр житла. Все просто і однозначно: скільки квадратів площі має квартира – така і оплата. Іноді однокімнатна квартира мала більшу площу, аніж трьохкімнатна «хрущовка», але кого то обходило? Тільки електоенергію кожен платив окремо по 2 копійки за кіловат. Фактично виходило, що держава всі свої витрати на утримання житлового фонду складала до купи і ділила його на всі наявні квадратні метри житла в СРСР – звідси і виникав тариф оплати за житло від вартості квадратного метра. Просто, чесно і логічно, бо нагадую: держава була власником усього житла. І наскільки я пам'ятаю, цей тариф квартплати був дійсний на весь Радянський Союз від Владивостока і до Бреста, від Воркути і до Ташкента. Одна такса, хоч умови скрізь різні. Відповідно житлові контори, які збирали квартплату, мали різні умови праці в наданні комунальних послуг, проте різниця була не суттєва: від поганих до дуже поганих. Скрізь по всьому Союзу на ЖКК було чутно одні нарікання і ніде – позитивних відгуків. Не вірите – перевірте в архівах, або можете переглянути тогочасні художні фільми типу  «Афоня» тощо.
Також зазначу, що не була квартплата за СРСР такою мізерною, як про це оповідають ностальгуючі «совки», тому що і 10 – 15 рублів при середній пенсії у 40 – 60, зарплаті  60 – 80 у жінок та 80 – 100 рублів у чоловіків – це теж значний відсоток, але звичайно з дикістю сучасних завищених комунальних цін  з  мізерним загальним рівнем пенсій та зарплат то не йде в ніяке порівняння!  А чому так відбулось я і пробую розібратись, тому продовжую історичний екскурс.
І от до нас прийшла жадана хвилина щастя:  Радянський Союз розвалився і припинив своє існування в серпні 1991 року за дієвої допомоги України в тому. Настала вистраждана довгоочікувана мить державної незалежності! Відтепер ми самі господарі в своїй господі! Самі усім в державі керуємо у тому числі і комунальною господаркою, тарифами тощо. І ось вже 20 років керуємо так, що скоро без нічого залишимось. Господарі з нас, м'яко кажучи, вийшли не дуже добрі. Де криється причина цього стану? Зрозуміло, що винувата в першу чергу влада, але оскільки владу обирає народ – то...
Не хочеться ображати людей, проте я не можу зрозуміти цього сумирного поводження мільйонів громадян України від Луганська до Ужгорода і від Харкова до Сімферополя, коли вони кожного місяця покірно віддають свої гроші за те ніщо, яке має назву «комунальних послуг» або й часто-густо навіть – «квартплати». І це щодо фактичних власників квартир!
Особисто мене цей процес оплати «невідомо чого невідомо чому» нервує вже не перший рік, а мої численні спроби розібратись логічно в комунальній господарці взагалі шокували мене своєю безглуздістю. Хто може роз'яснити мені сучасний принцип обрахування комунальної послуги в залежності від квадратури моєї квартири? Це було актуально за радянської системи, але не зараз! Тепер я власник квартири – я! Тому надавачів комунальних послуг має турбувати тільки надання послуг мені, як споживачу, без жодних зауваг до квадратури квартири, окрім хіба що опалення і то через саботаж комунальників по встановленню систем індивідуального опалення та поквартирних лічильників обліку тепла. Однозначно площа моєї квартири є сферою інтересів тільки мене і моєї родини!
Та ось я беру «повідомлення на оплату житлово-комунальних послуг за березень 2011 року», які мені наче надало «Львівське комунальне підприємство «Рясне – 402», де чітко і однозначно сказано наступне:
Складові тарифу на послуги з утримання будинку та прибудинкової території:

вивезення твердих побутових відходів                           – 0,23920;
витрати на дереватизацію                          – 0,00238;
обслуговування систем водопостачання та водовідведення     – 0,26335;
обслуговування димовентиляційних каналів                         – 0,00546;
обслуговування поточного ремонту                     – 0,07182;
витрати на освітлення МЗК                          – 0,02148;
підготовка будинку до осінньо-зимового періоду             – 0,02727;
прибирання прибудинкової території                     – 0,20750;
прибирання сходових кліток                         – 0,32056;
електроенергія ліфтів                             – 0,10504;
електроенергія місць загального користування             – 0,05174;
технічне обслуговування та ремонт                     – 0,19203;

тариф без ПДВ – 1,51 ; ПДВ 20% – 0,30; тариф з ПДВ – 1,81

І це тільки частина цього повідомлення, але про то піде мова далі, а зараз я прошу хоч одну не психічно хвору людину знайти логіку і розум у подібному обрахуванні послуг – дуже прошу! Оті гарні й дуже розумні на вигляд дробові числа замало не з вищої математики є гривневим обчисленням послуг щодо одного квадратного метра мого жила. Як на мене, це всеодно, що радіохвилі помножити на кілограми і додати кількість сходинок у пожежній драбині – ось яка логіка в наших «економічно обгрунтованних тарифах»!
Простий тому приклад: за графою «електроенергія місць загального користування» я маю сплатити 0,05174 грн. за м. кв. Шановні – це що? Я чомусь вважав і вперто вважаю, що витрати електроенергії рахують в кіловатах і за допомогою лічильника, а не квадратними метрами. Ставлять на під'їзд лічильник і рахують по ньому кількість використаного світла і ділять по квартирно – все чесно і прозоро. А головне – світло буде у під'їзді! Бо від нашого поселення 20 років тому і до тепер якщо я сам не вкручу лампочку на площадці – ніхто її не вкрутить, тому що комунальникам вигідніша темнота: електрика не витрачається і лампочки цілі, а грошики капають однаково! А щоб їх було більше – додано дико-загадкову послугу «витрати на освітлення МЗК – 0,02148», що, як я розумію, і є оті не вкручені лампи. Геніальна знахідка, якій позаздрить сам Остап Бендер: платити за не вкручену лампочку і то в квадратних метрах вашої квартири, хоча мова йде про освітлення площадки у під'їзді! 
Те саме стосується використання електрики ліфтом – знову в розрахунку квадратури моєї квартири, а не за лічильником фактично витраченої електрики. І якого милого «технічне обслуговування ліфта» теж обраховано в квадратних метрах? Ясно ж, що кожна технічна проблема має свою вартість і вона абсолютно незалежна від площі квартир мешканців під'їзду.
Однозначно і те, що оплата вивозу сміття має бути порахована від його фактичної кількості, а не від загальної житлової площі в будинку. Щонайменше, то від кількості людей, тому що сміття реальні жильці будинку створюють, але аж ніяк не сама по собі площа їх квартир.
Не менш дико від житлової площі мешканців будинку проводять обрахунок прибирання прибудинкової території і під'їздів, хоча ясно і дурнику, що тут є своя чітко усталена кількість квадратури площі і власне за неї і потрібно платити, якщо взагалі за ті послуги жильці повинні робити, бо є великі в тому сумніви. Я підрахував, що мій дев'ятиповерховий будинок на три під'їзди тільки за ці дві послуги сплачує понад 3 тис. гривень в місяць! Та за такі гроші можна по двірнику-консьержу на кожен під'їзд винайняти!
Про графу послуги «підготовка будинку до осінньо-зимового періоду» я просто не маю слів для обурення, тому що навіть уявлення не вистачає, як таку послугу можна проконтролювати її споживачам і обрахувати на скільки квадратних метрів нашого житла вона потягне по сумі. Для прикладу, якщо розбилось скло в під'їзді – його поміняли і склали кошторис: вартість скла, доставки і роботи склали до купи – і чітка картинка. А в квадратних метрах як це все обчислити? Дурістика явна, але ж саме так обчисляють наші комунальники і їх начальники! І ми платимо за це!
Робимо висновки: хоча власниками житла давно вже є окремі особи, але держава у вигляді депутатів та чиновників продовжує робити обрахунки комунальних послуг так, наче все житло є державна власність. Факт! Ми сплачуємо квартплату, будучи власниками житла! І цей стан продовжується вже від початку приватизації з 15 років тому і кінця-краю не видно цьому дебільному стану, про що каже процес прийняття нового Житлового кодексу, який базується власне на цьому дебільному, дурдомівському, ідіотському принципі обрахунку комунальних послуг у квадратних метрах, з чим і вітаю наших народно-безродних депутатів-дебілоїдів всіх скликань, партій і конфесій.
Але підемо далі.
Дещо розумнішою на цьому фоні повного ідіотизму виглядає оплата наступних послуг, які прописані в іншій частині даного повідомлення, хоча заслуга в тому «розумнішому обрахунку» зовсім не комунальників, а жильців нашого будинку, про що мова далі:

гаряча вода                      – 17,24 за м. куб.
холодна вода  в т.ч.
відвід підігрітої і холодної води            – 1,37000 за м. куб.
постачання холодної води                  – 3,17000   за м. куб.
центральне опалення в т. ч.
приєднане тепло навантаження             – 1,53000 за м. кв.
за фактом спожитої теплової енергії в ГКалл.             –  163,64000

Розумність обліку за показниками лічильника не викликає сумніву, а ось формула обрахунку «економічного обґрунтування» тарифу практично споживачами не контролюється: як скажуть – те і маєш сплатити. Єдина радість, що принаймні можна регулювати об'єм споживання послуги водопостачання, за умови, якщо ви спромоглися встановити лічильники і то виключно власним коштом! Як власним коштом мешканці нашого будинку встановили і будинковий лічильник тепла! Жодної допомоги від комунальників у тому не було, а навпаки – досить відчутний супротив. Ще б! Без лічильника вам начисляли стандартний тариф місячного споживання води на людину, який настільки завищений, що з лічильником в 6 -7 разів менше виходить! От і спитатись: хто подібні тарифи виробляє, якщо вони мають таку різницю? І хто контролює подібне фальшування реальності витрат? Риторичне запитання. Як і дивна вартість водовідведення, тобто каналізації, яку у Львові просто скидають в річку Полтву без жодної очистки – і за те, що безцеремонно природу загаджують ще влада дере з нас гроші і чималі як за один куб стоків – оту гривню явно дописали для себе комунальники, а копійки може й справді йдуть на догляд за каналізацією.
Взагалі і дивно, і не дуже споглядати комунальну кобру в сучасній стійці погроз вжалити своїм отруйним жалом різних штрафів та підвищень тарифів, але з того не так страшно, як огидно, тому що за всім цим проглядає огидна пика наших дебілоїдних депутатів та їх породжень-перероджень у вигляді державних  чиновників, що мають тільки одну звивину в мозку на тему як би що вкрасти у людей.
А здавалось, що це такий потужний стимул економіці країни проводити маштабну реорганізацію комунального господарства завдяки масовому  встановленню лічильників індивідуального обліку – це ж які глобальні об'єми робіт! Скільки виробничих потужностей можна задіяти! Скільки нових робочих місць створити! Додати до цього утеплення будинків та заміна старих вікон на з склопакетів! А встановлення окремих автономних систем опалення на будинок, чи під'їзд, або квартиру! Артезіанські свердловини бурити і встановлювати побудинкові чи поквартальні компактні насосні станції для автономного забезпечення водою – це хіба зайве?  Навіть малі будинкові автономні системи очистки каналізації та утилізації відходів вже існують в доступних цінах! Все це просто шалені об'єми! І що? Держава у писках чиновників-депутатів і їх посіпаки-комунальники тупо гнилять і продовжують жити і робити за радянським методом праці «латання дірок і обрахунку споживачів за всі свої прорахунки». Навіщо щось міняти, коли  їм і так добре живеться! Як же це осточортіло!
Вся модернізація комунального господарства ведеться виключно на індивідуальній ініціативі приватних виробників та особистій ініціативі й грошовому забезпечення жильців будинків в супереч сучасній державній та муніципальній владі, що є дико! Тому у нас і вигляд у будинків дикий: кавалки стін багатоповерхівок мають латки утеплення на фоні не утеплених площ. Вікна і балкони – те саме!  Лічильники і автономні системи – також все самі! І це при дикому саботажі  комунальних служб! А нещодавно прозвучала ще цікавіша новина: новоутвореним «кондоміумам»  влада зобов'язується проводити ремонти під'їздів, дахів та оплачувати значну частку видатків на утеплення будинку. Оце прикол! За наші гроші, які здирають за комунальні послуги, будуть облаштовувати не наші будинки, а тих., хто у комунальну скарбничку вже нічого не платить! Оце так логіка! Ну і держава нам з вами дісталась! Ну і порядки!
І то подібне обжучування куди не поткнись. Чергова «геніальність» львівських мудрагелів комунального господарства було введення двоставкового тарифу на послугу теплопостачання. Звичайно, ідея введення своєрідної постійної «абонентплати» щомісячно має певну рацію, але ж на в такому дурнуватому виконанні, коли це не дрібна сумма грошей десь гривень в 10 – 20, а добряча копа грошей від сотки й більше! Знову не знати чому здирають по 1,5 грині за квадратний метр житла, при тому, що про тепло не йдеться! Тільки на технічне обслуговування мережі! Цілої і справно діючої у нашому будинки! А якщо десь у когось тепломережа погана, то чому я повинен оплачувати з своєї кишені її ремонт? І все це робиться під гаслом «енергозбереження», хоча насправді його і близько нема!
Ні, я розумію, якщо б ця абонентплата за літній період потім відмінусовувалась в опалювальні місяці, але ж ні! Тепло в зимку проплачуємо окремо в повному об'ємі! Або ці «абонентські» гроші накопичували на модернізацію нашої мережі теплопостачання в будинку, бо давно потрібно на горішніх поверхах поставити регулюючі перемички, щоб можна було зменшувати подачу тепла, а то гаряча вода подається згори і там люди балкони і квартирки мусять відчиняти, щоб не задихнутись, а на нижніх поверхах люди мерзнуть і жаліються на холод в квартирах. Нам теж треба робити свої ремонти в будинку, але ж і тут комунальниками кажуть ні нашим бажанням! Тоді що це, як не саме натуральне здирництво! І спасу від того нема! Влада нагло обкрадає людей – їй можна, тут все законно!   Вона ж – влада!
В одній з своїх інтермедій «В греческом зале» знаменитий Аркадій Райкін говорив рефреном від імені простого радянського обивателя: «Дурять, нашого брата, ой дурять!» Держави з того часу помінялись, а обивателі залишились ті самі, і влада мало що змінилась: дурить нас, як і дурила. Інакше я не сприймаю балачки влади про потребу вивести комунальні платежі на «економічно обгрунтований рівень» як «у всьому світі».  Наперед можу передбачити яким буде це «економічне обгрунтування», про що вже йшла мова: метри помножені на літри – от тобі і гривні!
І я не дивуюсь і навіть не надіюсь, тому і не збираюсь обговорювати потребу дій влади впершу чергу щодо піднесення життєвого рівня українців до світових норм, про збільшення зарплат і пенсій паралельно зростанню цін і тарифів – це буде розмова живого з мертвим і не інакше. Тому не хочу говорити з мертвими, але хочу сказати дещо живим про можливі виходи з ситуації, але одразу зазначу, що це буде не просто. Тому що розпропаговані тою самою владою «кондоміуми» – інакше кажучи: «товариства співвласників» обставлені владою у такому вигляді, що годі братись добровільно за цю справу. Вкотре владою задіяно формулу: «Вся відповідальність вам, а всі ваші грошики – нам», – але як мудро зауважив один споживач в теледискусії по комунальних проблемах: якщо влада перекладає на нас виконання всіх її обов'язків, то навіщо нам взагалі утримувати таку владу?
Проблема створення «товариства співмешканців» найбільше впирається в питання існування величезної кількості пільговиків, які отримують їх у вигляді процентних скидок від загальної суми комунальних платежів – допоки пільги від держави чи установ не почнуть виплачувати живими грошима, доти це питання не буде вирішено. І доти не буде вирішено всієї проблеми комунального господарства. Пільговики отримують послугу, але не оплачують її як належить в повному об'ємі, тобто автоматично перекладають додаткові витрати на тих співмешканців будинку, які пільг не мають. Хіба це правомірно? Пільга від держави у формі крадіжки з кишені у свого сусіда – це огидна пільга! Най всі пільговики зрозуміють, чому їх зневажають, а не заслужено поважають – вони злодії! Їх пільги – не халява! Не дармівщина! Це обкрадання ближнього свого!
Не меншою проблемою є монопольне становище надавачів оптових комунальних послуг, коли вони фактично безконтрольні перед споживачами. Ось у нас котельна зацікавлена спалити як можна більше газу і нагнати кількість спожитих гекакалорій, тому навіть коли на вулиці панувало незвичне взимку тепло – батареї були розпечені як вогонь і жодні обурливі дзвінки до адміністрації котельні не доходили, бо що ми їм можемо зробити? А нічогісінько! Як кажуть: жалійтесь Богу чи Алаху, а влада над гвинтелем у нас! А ми в свою чергу підчиняємось керунку вищої над нами влади, яка нас наймає і звільняє! Звідти команда чітка: «Тисни на газ! І без понтів!»
Як я вже зазначав, що у нас у Львові кілька років тому так званим «явочним порядком», тобто просто рішенням монополіста теплопостачання, було введено двоставковий тариф оплати послуги з цілорічною її проплатою окремо за тепло і окремо – як абонентплату, вартісь якої просто дико завищенна і ніхто не може дізнатись методи її вирахування. Жодної згоди від жодного споживача на це не було, бо нікого просто не питали про згоду! І це нормально?! Люди обурювались, навіть судились, але толку від того не чутно. І не почуємо, поки владі буде вигідно обдирати людей і люди цьому будуть коритись – змін на краще не сподівайтесь.
Як в таких умовах державного «беспредела» пробувати брати на себе якісь додаткові повноваження і зобов'язання? А утворення «товариства співвласників» якраз цього і вимагає. Звичайно, що обдумувати цей варіант потрібно – інших, за нього кращих, просто нема, але однозначно ясно, що допоки не запрацюють належним чином такі державні контролюючі інституції як прокуратура, монопольний комітет, контрольно-ревізійне управління, профільні комунальні інституції облдержадміністрацій, міськвиконкомів та районів, доки  нарешті не почнуть діяти численні контролюючі контори типу Управління захисту прав споживачів, контролю стандартів метричного обліку тощо. Причому всі запрацюють не на користь власної кишені, що вони і так з успіхом освоїли, а запрацюють на користь простих громадян – доти нормального життя  і нормальних комунальних послуг нам не бачити починаючи від своєї домівки і нею закінчуючи.
Однозначно також, що самотужки переінакшити на краще таку глобальну махіну по викачуванню з населення грошей, якою є комунальна сфера, – малоймовірна справа, тому я чекаю на допомогу народних мас, які поки що вперто терплять комунальні знущання і вперто платять свої грошики  за ніщо, а при тому нарікають на погане життя – хто вам винуватий? Скажіть дружно місцевій владі: «Досить нас обкрадати! А ну або робіть таку комунальну господарку, де кожен платить справедливу ціну за реально спожиті послуги, або – забирайтесь геть!»
То є моя головна порада всім, хто хоче покращення життя на тільки сьогодні, а завтра і позавтра – впливайте на владу всіма можливими засобами, щоб було «Влада для народу, а не народ для влади». Допоки влада ставить за мету обкрадати свій народ, як це робили всі попередні владці і продовжують теперішні, – доти добра нам не бачити. Доти комунальна кобра буде щоденно отруювати нам життя – однозначно!

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
2011 р.


Комунальна   кома  2007

Ось і дочекались ми як і ви новітнього часу платежів за новими тарифами. Вражень одержано значно більше від очікуваних, бо що не кажіть, але такого глобального ідіотизму від наших провладних структур всеж-таки не сподівались. Одночасне підвищення всіх комунальних тарифів в двічі-тричі, а найбільше за спожите тепло при тому, що і раніше це задоволення коштувало недешево – шокує кожного. Це справді можливо хіба що в країнах розвинутого дебілізму колишнього СРСР, з якого ми і маємо нещастя походити. Як раніше ставили народ в ніщо різними реформами, коли міняли гроші за 3 дні, а хто не встиг – той втратив, або взяли і заморозили гроші Ощадбанку, тобто влада нагло пограбувала людей – і що? А нічого: народ не ремствує й мовчить. І кожен поокремо тихцем зі заздрістю поглядає на новітніх олігархів, які ними стали якраз тому, що скористались владними важелями для привласнення людських грошей. І все так само тихцем чекає, щоб хтось, якась незнати яка вселенська сила явилась і навела справедливість на цій землі у цій богом проклятій країні.
Ми пережили вже і обманні трасти, і контрасти роботи без зарплати, і злочинну ваучерну прихватизацію, і кучмівську мафіозну приватизацію, і ще бог зна чого включно з поганим продажем та вдалим перепродажем «Криворіжсталі», хоча яка народу користь і де ті гроші поділись з тої оборутки – все одно неясно. А могли з тих грошей спокійно виплатити всім обкраденим вкладникам Ощадбанку вклади до 5 тисяч. Тобто задовольнити майже 90 % вкладників, але навіщо це владі? Хіба не краще для влади вчинити галасливу політичну бучу навколо цієї теми, а мільярди за цей час розчинились невідомо де і спитати нема в кого.
Так особисто я добре пригадую, як президент України Кучма продав наш Чорноморський флот Росії за 400 мільйонів доларів, що пішли на погашення боргу України за газ тій самій Росії, але я не можу пригадати і ніхто не пригадає про одночасне списання комунальних боргів за газ простим українцям, хоча Кучма продав народну, а не свою власність! Доля тих грошей невідома, зрозуміло, що для суспільства, а не для їх крадіїв.
Тепер та сама історія: газ закуплено по одній сталій ціні і до кожного (кожного!) споживача він доходить за однаковою ціною, але тут відбувається владний «фокус-покус» і опля-ля: в залежності від кількості спожитого газу за минулий рік вам встановлюють несусвітну ціну без жодних пояснень і тим більше – додаткових витрат. Геніально! Навіщо якісь там договори, умови про обов'язки сторін тощо. Як там у байці Глібова про вовка і ягня?
І най нам не морочать голову, що тарифи встановлює місцева влада! Ми то знаємо, хто пише партитуру і диригує, чи не так, пане Асахав? Тобто Азазель. Тьху ти: Азаров! Це ви хвалились, що 14 бюджет впроваджуєте в життя, ще й озвучили головні свої принципи: «Да пошли вы!» А не підемо, бо за 13 разів вже вдосталь отам набулись, тож чи не час вам самому туди переселитись? Ви не хочете, бо он як назад до влади дерлись, але підете, ще й як підете.
Повернемось, одначе, до своїх баранів, тобто до керівників комунальної сфери. Вас не дивує, що влада полюбляє говорити про позитивні якості товариств співвласників, так званих «кондоміумів» чи як їх там, але насправді зовсім не поспішає докладати зусиль по їх глобальному впровадженню. Чому так? А ви б стали відмовлятись від умов, коли ви нічого не робите, а грошики загрібаєте і то добрі. Хіба не так працюють наші комунальні ЖЕКи або їх різноіменні дублікати: формально на папері вони надають кожному підопічному мешканцю зо три десятка послуг. А фактично? Двірник, вивіз сміття та паспортистка вряди-годи, а більше – що? Сантехник чи електрик? Їм як не схочеш приватно домовитись і заплатити, то матимеш ремонт гірший за попередній аварійний стан – це перевірено на всі сто. Тоді навіщо ми платимо за їх послуги комунальникам? Бо звикли. Так-так: саме звикли. Від нас дотепер вимагають «квартплату», хоча 99% помешкань вже є приватизованим житлом., то як може бути, щоб власники квартир платити комусь «квартплату»? Тільки за звичкою комусь за це платити. Можу вам це твердо заявити, тому що проживаю тривалий час в особняку в м. Львові і плачу за досить пристойне помешкання тільки раз на рік! І зовсім небагато, бо це податок на землю. І ще окремо за газ по лічильнику. Все! Так само і власники квартир повинні платити тільки земельний податок, а усе інше -тільки за власним бажанням! Тільки за індивідуальним договором! Але ніхто його не укладає і не переукладає при зміні тарифів на послуги, а просто з власників помешкань у багатоквартирних будинках вимагають оплати комунальних послуг за так званим «явочним порядком», тобто послуги надаються без попереднього їх замовлення. Приносять рахунок з комунконтори, що ви їм винні стільки і стільки, а послати їх під три чорти, тобто відмовитись індивідуально від цих послуг ви не маєте права – влада не дозволяє, бо нема такого закону: тільки всі мешканці будинку одразу мають право таке зробити за певних умов. Можу це так само досконало оповісти, бо донька вже понад шість років є власницею квартири і ніяк не може вивести свої платежі у якесь нормальне логічно обгрунтоване становище. Безлад повний і просвіту не намічається.
 А навіщо він? Для прикладу у Львові тема водопостачання і оплати стала буквально трилером: воду подають по три години зранку і ввечері, а оплату проводять за тарифами цілодобової подачі води, але навіть цього керівникам Водоканалу було замало і вони самочинно підвищили оплату, був суд, який відмінив це рішення, але у львівському Водоканалі закони України не діють і там відмовились виконувати постанову суду, однак при тому самі активно звертаються до суду щодо насильного примусу сплати боргів з мешканців будинків. Який тут бардак і деструкція важко переповісти: послуга постачання води надається погано, а оплату вимагають повністю. Мало того: воду відключають взагалі, пояснюючи це недостатньою проплатою всіх мешканців, але тоді ті, хто оплатив вчасно все одно не отримує ні послуги, ні компенсації за її відсутність. А тепер рахуйте: тариф підвищують з врахуванням боргів, але борги не списують, тобто ці гроші рано чи пізно до Водоканалу потраплять і вже будуть повторною оплатою послуги, а відключення води всім споживачам будинку ще раз проводить оплату боргів через ненадання води тим, хто за неї заплатив. Уявляєте? Потрійна оплата за однаковий об'єм послуг. Ну яка влада від такого бардаку відмовиться?
Є ще одна улюблена фішка всіх комунальних служб: помилка комп'ютера. Штучка безпрограшна, бо крайніх найти неможливо і якщо після тривалих ходіннях по муках та інстанціях ви зумієте довести свою правоту, то в самому найліпшому випадку перед вами вибачаться, бо про якусь матеріальну компенсацію за витрачений час і гроші на дорогу у нас годі сподіватись – нема на те закону. Багато хто і цього не робить, а просто сплачує ті «незрозумілі» 20-30 грн., а щоб довести справу до суду – то треба бути вираженим параноїком. Небагато підкидають, бо на тому все і тримається: з голого по нитці -багатому ще один мерседес. Мені особисто один колега хвалився, що мав за квартиру боргу 2 тис. гривень, то зайшов до начальника і домовився: 1 тис. йому в руку, а він оформляє відсутність боргу. Класика. Як і заява одного чиновника, що у нас у Львові немає корупції, бо немає випадків, щоб когось ловили на хабарництві. Справді класика: якщо не ловити хабарників, то і корупції не існує.
Про надання субсидій взагалі говорити не хочеться: як там над людьми знущаються важко переповісти. А тепер з цими новітніми тарифами взагалі чортівня повна, бо можна відмовити і під приводом: а чому багато напалюєте? А цей самочинний поділ комунальниками оплати за теплопостачання на цілий рік – хіба не підлість? Вийшло значне нарахування всього разом в один місяць – треба субсидію давати, а на кожен місяць порозкинь – вже субсидія не положена.
Я перераховую все це не просто так, а хочу показати в цілому, що наша комунальна господарка знаходиться в стані, що у медиків називається «комою», тобто передсмертний стан, який тим жахливіший, чим довше триває. Отож я певен, що чим скорше теперішня комуналка «спочиє в бозі» -тим краще. Справа в іншому: що буде далі. По діях влади, які достатньо продемонстровано вище, і по нашому теперішньому побуті, однозначно ясно, що очікувати чогось доброго від неї годі. Влада не може бути зацікавленою в передачі своїх повноважень комунальній самоуправі, яка ж потім почне допікати владі справедливими вимогами чесного управління. Залишається одне: тільки самоорганізація мешканців будинків і встановлення ними справедливих правил комунальної господарки. А як це буде -питання складне, тому що негативний приклад кооперативів, коли арештовували рахунки за неплатоспроможність когось з його членів, або коли голова кооперативу ставав некерованим самовласником, якого не могли переобрати члени кооперативу просто тому, що голова не давав можливості провести легітимні збори тощо. Багато проблем з тими ж кондоміумами, які добре проявляють себе тільки у будинках з однаково заможними мешканцями, чого нема в теперішніх багатоповерхівках з їх соціальнонерівномірним заселенням.
Попервах, на мою думку, краще всього розпочати з домоуправ: від під'їзду жильці обирають одну-дві довірені особи, які з іншими представниками складають домоуправу, обирають голову і заступника. Ті створюють ТзОВ, якому жильці сплачують гроші на утримання будинку і куди звертаються про всі свої квартирні проблеми. При бажанні та потребі кілька будинків можуть об'єднатись домоуправами у більшу структурну одиницю, де буде штат працівників, які повністю будуть залежати від мешканців будинків. А тоді можна добре попрацювати над оптимізацією комунальних витрат: чому приватний сектор може проводити собі воду з артезіанських свердловин, а багатоповерховий будинок мусить залежати від водопостачання з водозаборів десь за сотні кілометрів? А економічні мінікотельні під'єднанні до артезіанських скважин забезпечують автономне і цілодобове постачання води і тепла без зайвої оплати великої кількості побічних проблем. Свій двірник, який пильнуватиме і чистоту, і правопорядок. Вивіз тільки свого сміття, а не кого завгодно. Обладнання дитячого майданчика, а в квартирах, які можуть залишитись після померлих без нащадків, можна зробити класи для своїх дітей або кімнати відпочинку, сімейного дозвілля і тому подібне. Не кажу, що все буде легко і просто, але знаю однозначно одне: хтось комусь гарне життя робити не буде. Тільки самі закасуйте рукави, об'єднуйтесь і беріться до праці по поліпшенню свого комунального побуту. Це єдиний реальний шлях по виведенню з коми нашої комунальної господарки.

Богдан Гордасевич
 2007 р.  м. Львів – Рясне

Директору ЛКП «Рясне – 204» п. Козак І.І.
Від мешканця буд. 400  м. Львова
Гордасевича Богдана Олексійовича

                    ЗАЯВА

В зв'язку з вимогами стосовно підписання договору  про надання комунальних послуг які наразі очолюване вами ЛКП «Рясне – 204» виконує самочинно без моєї особистої згоди, як власника житла, вимагаю надати мені наступні роз'яснення по таким пунктам.
1. Чому договори про надання комунальних послуг та теплопостачання надані в одному екземплярі? Що саме я маю підписати і віддати до ЛКП? Де примірники договору, що мали б залишитись у мене, як учасника угоди, як це передбачено ст. 22  і ст. 33 наданих  договорів відповідно?
2. Також я не одержав копії роздруківки тарифів згідно п. 2 договору – прошу роз'яснити причину цього. Як я маю цей договір підписати, якщо інформація про його змістовні параметри є утаємничена?
3. Згідно договору комунальний тариф складає 1.10 гривні за кв. метр починаючи з січня цього року, але мені  нараховано оплату за послуги: в січні – за тарифом 1.54, в лютому – 1.49, а в березні – 1.51 (все без врахування ПДВ) – прошу пояснити і вказати нормативні документи, якими ви користувались при начисленні значно завищеного тарифу. Оскільки ви надаєте послуги і без підписаного договору, бо ніколи раніше я з вами жодних договорів не укладав, тому  вимагаю пояснень щодо застосування іншого тарифу від передбаченого наданим мені договором..
4. Прошу повідомити нормативні акти, які дозволяють вашому ЛКП надавати послуги за сукупністю, а не поокремо кожну з відповідним правом споживача обирати перелік послуг особисто. Якщо є послуги обов'язкові для всіх – то вони повинні бути вказані окремо, як і послуги  за бажанням споживача. Не надання зумисно відповідної інформації при укладанні договору, що передбачено ст. 5 цього договору я розцінюю як шахрайство.
5. Як я вказував вам особисто у заяві позаминулого року з вимогою припинити надання послуг ЛКП в повному або принаймні частковому об'ємі, на що отримав безпідставну відмову, то наголошую знову, що однією з головних причин моєї особистої відмови від підписання такого договору окрім вище перелічених недоречностей є також неправомірне надання завищеного переліку різних прав надавачу комунальних послуг (виконавцю) та вимога неправомірних обов'язків від  споживача щодо обов'язкового інформування і дотримання законодавства, у тому числі і вимога цілодобового безперешкодного доступу до житла, що суперечить Конституції України. Такий антизаконний документ я підписувати просто не маю права. З усіх вимог до споживача тільки підпункти 1 і 9 є правомірними для ЛКП і то в іншій редакції: 9. – сприяти завчасній поквартирній технічній підготовці мережі опалення коштом ЛКП. Усі інші вимоги виходять далеко за компетенцію ЛКП. Відмовка про затвердження Кабміном України стандартного взірця договору не є причиною відмови змінювати договір, оскільки угода має юридичну силу тільки в межах сторін, що укладають угоду. Кабмін чи райдержадміністрація жодної юридичної відповідальності за порушення угоди ЛКП не несе і тому не має права обумовлювати директивно зміст конкретного  договору.
6. Хочу також знати чіткі умови накладання пені, які зовсім не прописано в договорі: пеня 0.1 відсотка є визначеною ЛКП чи Урядом України або принаймні Міськвиконкомом? І який процес її обчислення? Без цього брати на себе обов'язки щодо сплати пені я не вважаю за можливе.
7. В умовах про пеню вимагаю аналогічного статусу для споживача, тобто начислення штрафних санкцій за неякісно надані послуги і щодо ЛКП, а не просто зменшення оплати неякісно наданої послуги. Моральні збитки повинні бути також відшкодовані споживачу в автоматичному режимі, про що має бути вказано в договорі.

  
Чи вам не остогидло бути худобою, менти?
 
Особисто я вже навчився обминати зайве спілкування з органами так званого «правопорядку» України, але тему цю не попускаю, тому що вона небезпечна для нашого життя як зараз, так і на майбутнє.
Чому я з недовірою ставлюсь до наших правоохоронців? Тому що вони охоронці бог знає чого, але не правопорядку. І що найстрашніше: себе українські правоохоронці рахують поза законом, тобто їм можна закони порушувати – їм прощено все наперед. І їх родичам, і їх друзям, і взагалі кому їм закортить заступитись. Прикладів кричущих злочинів правоохоронців, які хитро прикривають та закривають інші їх «товарищи по ксиве» безкінечна кількість. І я чудово розумію причину такого стану: оплата українських правоохоронців і соціальний захист є дико мізерними, тому вони і придумали дружно собі таку мульку, що грошей у нас мало, але зате ми, правоохоронці, поза законом! Нам можна все! Окрім моментів, коли «своя своїх не познаша»: коли п'яний прокурор зніс насмерть постових даїшників, які, до речі, не раз бачили його нетверезим за кермом і не зачіпали, – тільки тоді  цього прокурора покарали суворо. А простих людей давити можна. Ось збив нещодавно мент автом жінку і поніс  за те «страшне покарання» – штраф у 225 гривень.
Як на мене, подібний стан речей надзвичайно тривожний: коли люди в своїй масі остерігаються правоохоронців не менше, аніж справжніх бандитів і злодіїв. Такою є фактична ситуація, при тому що я знаю велику кількість цілком порядних і нормальних чоловіків, які працюють в правоохоронних структурах, але... Якщо бардак є запрограмованим структурно – окремій людині його не пересилити.
Простий приклад: у нас у Львові прийнято постанову, що маршутки повинні робити посадку і висадку тільки на зупинках, або їх водіїв будуть штрафувати і штрафують повсякчас. Бардаковість ситуації у тому, що постанову у міськвиконкомі прийняти зуміли, а облаштувати зупинки – ні. Тому і водії зупиняються де завгодно, і пасажири зупиняють маршутки де завгодно, а міліція успішно працює по виписуванню штрафів – план перевиконують, золоті наші охоронці, аж шуршить купюра за купюрою. Ось тільки порядку від того не більшає. Тому що правоохоронцям він і не потрібен: якщо буде порядок, то як вони гроші будуть заробляти. Я вже багато разів звертав увагу на актуальну проблему оцінки роботи правоохоронних структур за здеградованою радянською методою «від виробітку»: скільки злочинців затримано і злочинів розкрито. Одним словом міліція перша, хто зацікавлена в існування злочинності, як це не дико звучить. І прокуратура, і судді, і адвокати, і вся інша правоохоронна наволоч зацікавлена у існуванні і створенні чим більшої злочинної ситуації в суспільстві!
І це не смішно аж ніяк! Хоч і хочеться сказати: «Як це не смішно звучить, але правоохоронці України продукують злочинність, а не поборюють!» І вже тим паче ніколи її не ліквідують при такому трактуванні своїх обов'язків як репресію за злочин, а не наведення правового порядку в суспільстві.
Шановне суспільство України – громадяни нашої держави, якщо ми хочемо нормально жити, то потрібно всім чітко зрозуміти, що обов'язком держави як соціальної інституції є захистити вас, ваше здоров'я і життя, ваше житло і майно, ваших рідних від різних злочинних посягань! ЗАХИСТИТИ! Для того й існує весь так званий силовий апарат держави з гордою назвою «правоохоронні органи». Бо якщо злочин відбувся – держава вже не виконала своїх функцій! Жертві розбійного нападу, побиття, згвалтування, не кажучи про каліцтво або й вбивство, – не дуже потішить і найлютіша покара злочинця. Кожній людині куди важливіше бути так захищеним, щоб ні за яких обставин не стати жертвою злочинних посягань! Особливо жертвою свідомо спланованого злочину!
Ось що головне нам всім потрібно зрозуміти: гарні правоохоронці упереджують злочини, а погані – звітують про розкриття злочинів, що відбулись, причому за часту це розкриття є сфальшованим або і сам злочин надуманим, бо для зарплати важить кількість злочинів і їх розкриття, а не захищеність громадян і їх добробут життя. Повний дурдом від А до Я.
Тому я не можу обливати помиями міліціянта львівського ДАЇ, який був молодим, красивим і гарно вбраним у білосніжну форму – одним словом був взірцевим на вигляд, що придрався до водія нашої маршутки  47 десь опівдні 3 червня 2011 р. і оштрафував його за зупинку коло Привокзального ринку – він виконує свої дурнуваті обов'язки здирати штрафи. І класикою жанру бардаку було те, що поки він був зайнятий процедурою виписування штрафу – нескінченна кількість інших маршуток зупинялась і забирала своїх пасажирів. І я щиро дякую тим порушникам-водіям всіх маршуток, що так роблять! Там сідають переважно жінки, що накупили харчів на ринку,  з важкими торбами, часто старшого віку – їм ще з тим ходити-мандрувати у пошуках неіснуючих зупинок? А нешановним даїшникам ганьба і сором за місце, де вони «пасуться». До речі, дуже вдале визначення, як для худоби, що пасеться, але ж то люди, а не худоба... Як можна себе так зневажати? Прикро. Мені за них – так. Хоч я не належу до правоохоронців, але і до худоби теж себе не прирівнюю на противагу від тих, що роблять вигляд наче не розуміють що і як має бути по честі і гідності.
Не буду повчати самих правоохоронців, які і без мене знають як повинно бути по правді, а навпаки подякую їм за той порядок, що вже є у нашому місті, зокрема вдячний їм за наведення порядку з припиненням розпиття пива де попало у Львові – значно покращало. Ще б з курцями і матюками у громадських місцях дали лад – взагалі місто стало б просто чудовим. Ось чи треба перейматись, а не бути худобою на 9 травня чи на Привокзальній...
 
Богдан Гордасевич
04.06.11, 18:49


Львів 9-го травня був полем битви...
 
Не буду переповідати те, що і без мене відомо про події у Львові 9 травня.
Мене більше цікавить суто моральна і психологічна картина подій, тому що я розумію обурення львів'ян, яким хтось вирішив порядкувати у власному місті.
Мені, як людині, що народилась і 25 рокі прожила у м. Донецьку, а наступні вже 25 років живу у  м. Львові, не один раз доводилось спростовувати закиди фобій. Я не один раз казав-доводив, що і у Львові, і у Донецьку ви можете спокійно говорити будь-якою мовою з умовою, що ви вічлива і порядна в поводженні людина, але якщо ти поводишся як нагле мурло, то отримаєш сповна по пиці не залежно від мови і національності як в Донецьку, так і у Львові.
Тому для мене є психічною патологією, коли люди з Криму чи інших регіонів їдуть відзначати 9 травня як День перемоги до Львова. Поясніть: що це за така Мекка для відзначення цього свята? Є міста-герої Одеса, Севастополь, Керч, Київ, як є Савур-могила і Сапун-гора, Букринський плацдарм – чому ці місця не в шані, а виключно Львів! Тільки там та перемога набуває значення? Цікаво чому?
Якщо брати до уваги здоровий глузд, то так званий «Прапор перемоги» після мандрівки областями України мав би зайти на 9 травня до Берліна і там бути розгорнутим у всій своїй красі. Але як видно ультрапатріотам «Русского блока» Берлін був явно не по-зубам і взагалі німці знову друзі, не те що вредниє хохли-бандеровци, а тому вони вирішили замінити Берлін на Львів і поперли сюди «водружать знамя победьі» І що з того вийшло? Як кажуть у Львові: «Дурдом «Веселка», а ось його пацієнти...
Також думаю не тільки мене дивує намагання певних верств нашого суспільства в наказовому порядку визначати героїв та обов'язок щодо їх пошани. Герої тим і герої, що їх шанують і поважають душею особисто, а не примусом. Як це має виглядати: хтось врятував людину від небезпеки і в подяку видано указ, щоб цей врятований щодня приходив і дякував своєму рятівникові та привселюно його вихваляв до кінця його чи свого життя... Тут явно якась аномалія психічна, вона і проявилась у Львові 9 травня.
Нарешті, ми бачемо, як «дружня Росія», за гроші якої відбулись всі подібні акції-провокації, в черговий раз... не те, щоб підсунула свиню, а зробила конкретне западло президенту України Віктору Януковичи, бо це в його країні громадяни чубляться і нагнітається соціальна ворожнеча, що навряд чи йому довподоби.
Взагалі якій людині довподоби, коли його роблять перед світом дурнем і свої, і чужі. Одні підсувають Закон, що явно порушує Конституцію, а інші – підсовують провокаторів для суспільного напруження.  Хіба що Віктор Янукович великий шанувальник Мазоха – о тоді йому явно є причина прибути на святе місце поклоніння до Львова! Я навіть підозрюю, що і всі горе-туристи «дев'ятитравники» їхали до Львова виключно як шанувальники і послідовники їх гуру Захер-Мазоха, а не задля якогось дурного Дня перемоги... І Львів їх не розчарував: прийняв як належить гостинно і задовольнив усі забаганки: «Мордобій замовляли? Як ні? Та ви не переживайте – все уже оплачено! Розслабтесь та отримуйте згідно прейскуранту...»
Що буде далі? Те що і було до цього: одні будуть брехати і займатись коньюктурними балачками, а нормальні люди... До речі, такі існують і серед регіоналів, бо саме від одного з них я почув найрозумнішу думку по темі, а саме: «Не в тому справа чи підпише, чі не підпише президент закон про червоний прапор як обов'язковий атрибут, а в тому, щоб свято було як свято, тому нехай місцева влада визначає які прапори вивішувати – їм на місцях краще знати кому і що вшановувати.» Я згідний повністю з цією думкою. Сподіваюсь, що далі так і буде.
Доречно зауважити, що всі ці вихідні дні з 7 по 9 травня відзначався День міста Львова і  тому була сила-силенна туристів, які були нормальними гостями і я впевнений, що  вони отримали масу позитивних емоцій від відвідин до славного королівського міста Львова.

Богдан Гордасевич    10.05.11, 12:53


Як вже набрид цей «маестро» Гімнюковський

Не люблю обігрувати прізвища, хоча в українському суспільстві вони зачасту точно відповідають характеристиці особи. А як відомо у воді дві речі ніколи не тонуть: поплавки і гімно. Але поплавки не смердять! У нас же випадок протилежний…
Ще коли вперше надцять років тому на поверхню українського медіа і телепростору вискочило оте яко співоче ректореня з піснею «Юний орел», я одразу з огидою поморщився, але не думав і не сподівався, що це так надовго. Не вірив у це і автор слів першого «шедевру», тому явно познущались з виконавця шлягеру Михайла Поплавського, коли в текст пісні вставили слова «Юнний орел, ти іди від джерел до джерел» Погодьтесь самі, що взагалі орли літають, а за римою з ходячих істот тільки один вид  підходить: «козел». Ще осел непогано римується, але то російською і віслюки в Україні хоч водяться, але не родяться, та й ким-ким, а ослом Михайло Поплавський аж ніяк не є. Тоді як козли в Україні існують, здавна живуть і процвітають, вони ж і формують сучасний український теле– і  медіапростір, лідером якого і є наш далеко вже не юний козел: безголосий «співаючий ректор» Михайло Поплавський – козел, це однозначно! Огидно? – огидно! І навіть якщо він дійсно колись піде подалі – сморід залишиться надовго…
На жаль, як явище – Михайло Поплавський є неприємним, але закономірним фактом наших реалій, бо хто бував у Києві, той не міг не відчути задухи від важкої культурної атмосфери міста, навіяного етичною потугою деградованого середовища з «русскоязычниых украинцев». Пітер чи Москва – це справді осередки провідної російської культури, але Київ – це убога вторинна переробка щодо російської культури і вкрай кітчева шароварщина щодо сприйняття української культури. Така у нас столиця… Така у нас держава… Скрізь одна смердюча поплавщина…
Мене потішають твердженням, що лайно є найкращим добривом, на що я відповідаю: добривом! Але ж у нас воно стало посівним матеріалом!
Фолькльоризований бутафорський кіч замінив нам високоякісне мистецтво естрадного шоу, а як наслідок ми втрачаємо українську естраду вцілому як культурне явище. Не треба далеко ходити за прикладами, бо в числених музичних теле-шоу типу «Фабрик зірок» тощо можна легко пересвідчитись як з нормальних і обдарованих на початковій стадії юнаків і дівчат творять психофізичних потвор з повною творчою деградацією особистого потенціалу. А все це явище в загальному і можна назвати «школою маестра Гімнюковського-Поплавського». Якщо хтось вважає, що я не правий, то най перечислить цікаві високоякісні естетично естрадні програми і культурні явища в сучасній нам Україні, не кажучи вже про яскраві персоналії з сучасної молоді. Їх нема! Догорають великі зірки колишніх часів і… Попливли Дніпром-Славутичем поплавки, дрібні і смердючі, але багато-багато…

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне      04.05.11, 17:05
 
Не люблю критики без позитиву, тому поясню моє розуміння прогресивного опрацювання етнічного матеріалу в естрадному мистецтві на прикладі ірландського танцювального колективу «Lord Of The Dance», який виконує народний  танець джигу у надзвичайно красивій сучасній інтерпретації – ось це є мистецтво справжнього високоякісного  естрадного шоу.  Від нього я в захоплені! Дивіться їх тут – http://www.ex.ua/view/732036
А потім порівняйте це з тими шоу, якими забито українську телевізію зі «співами» юного козла П.


Перемога як і війна – у кожного своя

Епіграф: «Біда не втому, що правда гірка, а в тому, що брехня солодка» Фелікс Кривін

Давно переконався, що можу спокійно говорити про війну і щодо неї все, що думаю, не турбуючись про образу когось там своєю нетактовністю висвітлення правди щодо тих чи інших подій. По-перше, правда не може ображати, бо вона є Правда. По-друге, хто не хоче знати правду, тому її казати безтолку, а якщо і скажеш, то не нашкодиш, бо тебе просто не почують, тому що і не хочуть чути такої правди – у них вона своя готова.
Хоча не товариш Ленін винайшов принцип історичної фальсифікації, але він найчіткіше сформулював і втілив в глобальному маштабі принцип так званої «партійності літератури», який звучав просто і однозначно: «Правдою є те, що вигідно нам». Товарш Сталін зробив геніальне доповнення і розвинув геніальну ленінську думку до абсолюту: «Правдою є те, що вигідно нам безпосередньо зараз». Тобто сьогодні влада може говорити цілком протилежне вчорашнім своїм заявам і люди мали сприймати це як істину, чисту правду без жодного сумніву. І тому дуже точною була назва найголовної газети в СРСР «Правда» – органу комуністичної партії, що керувала країною. Кожен свіжий тираж газети «Правда» повідомляв всіх-всіх що є «правдою поточного моменту» в СРСР і упаси Боже комусь у тій правді засумніватись – а концтабори ГУЛагу навіщо?
Вчорашні герої революції і громадянської війни раптом ставала «ворогами народу», а ненависні вороги-фашисти в мить обертались на друзів по зброї тощо. Проте мене турбує не так доказ цього фантому правди-брехні часів «Совка», як утвердження в психиці масової свідомості такого підходу до поняття правди, як: правдою є те, що я хочу! В літературній обробці це звучить наступним чином: «Я ніколи не нав'язую своїх поглядів тому, хто їх поділяє». І що найсумніше, але такого принципу дотримуються не тільки прихильники тоталітарного світогляду, але і значна кількість так званих «демократів» чи «лібералів» тощо, які до смішного тупо ненавидять правду опонентів і не хочуть її розуміти тільки тому, що вона не співпадає з їх хотінням, з їх баченням, якою та правда має бути.
А на мою думку правда – це впершу чергу правда факту! Тобто відтворення чіткої, послідовної і аргументованої доказами з максимальним долученням фактів і свідчень матеріального характеру стосовно хронології перебігу подій, тобто дотримання принципу, на якому базується все досудове слідство зокрема по кримінальних справах тощо. Має бути точно встановлено хто, що і як зробив фактично, а  трактування причин всього того вже є хлібом адвокатів. І тут уже ради нема – брехня має бути. В журналістиці стосовно цього існує байка, що про стакан, наповненний до половини водою, можна написати як позитивне: «Стакан був до половини наповненний водою», а як негативну інформацію: «Стакан був наполовину пустий». Але зміст факту залишається однозначним: стакан і вода у ньому. В сучасних дискусіях рівень аргументації зашкалює на рівнях, коли одні доводять, що стакана на столі взагалі не було, а інші – що був і то не просто стакан, а цілий графін. Звичайно що дошукатись правди у таких вияснененнях стосунків справа нереальна, що і доводять чисельні телевізійні шоу-диспути, де відбувається тупе переливання з пустого в порожнє...
Не можу невіть перелічити кількості диспутів на тему Другої світової війни та її подій у дотичності до України, але фактично всі вони проходили на рівні розмов глухого з сліпим, тобто протилежні позиції представляли люди, які не просто не розуміли опонентів, але що найгірше – і не хотіли зрозуміти!
Простий приклад: скільки вже доводилось чути, як одні казали, що радянські війська є «визволителі», а їх опоненти доводили що вони є «окупанти» – і крапка. « Але шановні,– не один раз хотілось мені сказати,– ви просто робите або підміну понять, або взагалі руйнуєте логічну послідовність, а звідци постає неможливість висновку, як факту правди. Навіть дитині ясно при неупередженому розгляді справи, що радянські війська справді були спершу (!) визволителями, після чого, в другу чергу, стали окупантами – це послідовність! Послідовність, а не  взаємовиключні антитези: або визволителі – або окупанти»
Варто навести кілька прикладів, які виникали у мене в процесі подібних розмов і дискусій про війну. Почну з найсвіжішого: не так давно у телевізійному шоу на російському телебеченні Володимир Путін заявив, що у війні з Німеччиною перемогла обов'язково Росія навіть без допомоги республік СРСР, що тепер стали незалежними державами. Тема не нова, бо стільки вже сказано про «мале значення» допомоги СРСР в часи війни по ленд-лізу з США та інших держав-союзників по антигітлерівській коаліції, як і про нікчемність ваги Другого фронту, а тепер дійшла черга і про мізерність внеску республік СРСР у спільну перемогу...  Коментар тут однозначний: звичайно що пан Володимир Путін цілком правий і Росія спромоглась би перемогти Німеччину, як колись спромоглась скинути панування Золотої Орди – хто б сумнівався щодо «країни-переможниці». Дрібниця за малим: часовими вимірами. Справились з Гітлером гуртом усім світом за 4 роки, а могли б знову десь років за 300 самотужки поборювати світову німецьку імперію – ото й усього. Як сказала одна дитина татові після його оповідей про війну з його участю: «Не можу зрозуміти, навіщо ще якісь війська та армії були там потрібні, якщо війну виграв один мій тато»...
Однозначно це була дуже і дуже неетична заява, що має генезу з відомої промови Сталіна на честь святкування перемоги у 1945 році, де він привітав з перемогою у війні виключно «русский народ», але не даремно кажуть про язик, що він без кісток...
Схожого порядку є загальнопоширене твердження «А що краще, якби переміг Гітлер, а не Сталін?» У мене на це провокаційне запитання було контрзапитання: «А як ви вважаєте, яка хвороба приємніша, краща і гуманніша: чума чи холера?» або «А яка смерть веселіша: розстріл чи від голоду? « Дурні запитання, як і дурним є питати який з тоталітарних режимів кращий: нацизм ніс зло, але комунізм вчинив його не менше для України і світу. Особисто мене шокує рівень соціального безпам'ятсва про голод 1946-1947 років в Україні одразу після отої «великої перемоги», коли застосували принцип «Мир, але смерть» в повоєнній Україні. Здавалось, що може бути жахливішого за війну? Виявляється є таке, що може може бути – радянсько-комуністичне визволення жахливіше за війну, бо у війну все ж гинули вибірково, а в організованому «визволителями» голоді гинули всі поголовно! Гірше від концтабору! І знову, як у голодоморі 1932 – 1933 років у держави хліба було вдосталь, але ешелони і кораблі зі збіжжям йшли від нас до східної Європи для підтримання геополітичних інтересів Сталіна й СРСР... І ось це ми повинні святкувати і з цього приводу веселитись??? Як сказав поет: «Веселитись будемо, як усе забудемо!/ Все, чого не знаємо – ми не пригадеємо!»
Воістину для людини, що хоч трошки обізнана з світовою катастрофою на імення Друга світова війна, святкування якогось Дня перемоги є верхом безпам'ятсва та блюзнірства. Факт перемоги є, але якщо узяти до уваги ту глобальну і непомірну кількість жертв та руйнувань, які зазнали ми у цій війні, то подібна перемога може викликати тільки глибоке співчуття і непомірний жаль. Як не може не викликати прикрого співчуття та глобальна різниця у соціальному і світовому значенні країни, що перемогла у війні – СРСР, і країни, що війну програла – Німеччини. Остання – перша в світі за економікою і соціальними стандартами, а СРСР – зникло, а Росія в такому економічному занепаді і злиднях, що навіть в Україні жити цікавіше стає.
То хто і що святкувати буде  9 травня з червоними прапорами? Свято маразму? Давайте посвяткуємо: одні, що вони хоч і дурні, але переможці, а другі порадіють, що переможці такі дурні... Все це було б весело, якби не було так сумно.
Проте завершити допис хочу на оптимістичній ноті, що стосується червоних прапорів, про які навіть ВРУ щось врушила в розумінні побільшити їх кількість. Анекдот ще з радянських часі: іноземець приїхав до СРСР власним авто і на дорозі попав колесом у вибоїну й розбив машину, а коли повернувся – подав до суду. На суд приїхав радянський адвокат типу Лавреновича з вказівкаю обов'язково виграти процес. Обвинувачення доводить, що їх клієнт зазнав збитків через аварію, бо місце пошкодження дорожного покриття не було огороджено і не мало попередження червоним прапорчиком про небезпеку. Радянський адвокат відповідає у захис: «Коли шановний пан перетинав наш державний кордон, то він не міг не зауважити нашого державного червоного прапора, які є також над кожною заставою по усьому кордону СРСР, отож усе небезпечне місце було огороджене з червоними прапорчиками попередження, а жодними нормами права не передбачено подвійного чи іншого попередження у вже окресленій небезпечній зоні, тому претензії пана є неправомірними»
Для сучасної України цілком слушний випадок: побачите червоного прапорчика – будьте пильні, щоб не вскочити в якусь халепу.

Богдан Горадсеви
м. Львів-Рясне
03.05.11, 20:08

А дебілоїдам у Верховній Раді треба подякувати, що принаймні вони розуміють всю небезпечність своєї законотоврчої діяльності для України, тому і
вирішили понатикати скріз червоних радянських прапорів у якості застереження про небезпеку. До перемоги і війни це не має жодного відношення.


Люстрація і репресія – час настає
  
Мені довелось перечитати масу різнородної літератури стосовно революції і громадянської війни 1917 – 1991 років ( я не помилився з датою: саме так – до 1991 року, до розвалу СРСР). Так от я давно переконався, що масовий терор ленінізму-сталізнізму мав цілком обгрунтованні причини, тому я ніколи не погоджусь з примітивним посиланням всього на вину одної особи: Сталіна або Леніна, як і Гітлера тощо.
Громадянська війна відбулась в царській Росії тому, що дворянство і їх владу народ ненавидів масово! І народ виловлював дворян-панів і нищив без особливих цькувань з боку більшовиків, а з власної ненависті. І репресії були соціально підтримані значною масою населення. Як влучно сказав слідчий  на допиті у НКВД майбутньому відомому дисиденту Зиновьеву ( не плутати з жидом з псевдо Зиновьев!): «Мы будем репрессировать до тех пор, пока не будет кого репрессировать!» (твір «Зияющие высоты»)
І вони свого досягли: станом на час смерті Сталіна 1953 р. в Росії дворянство було знищено абсолютно, як і всі інші опозиційні сили. Не буду описувати деталі, а зосереджу увагу на методології репресій, яку частково розкрив пан Солженіцин у своєму творі «Архипелаг ГУЛаг»: репресії проводити не за виною, а за приналежністю до певного прошарку. Так з 20 по 30 роки органи ЧК-ГПУ-НКВД методично відстежували і знищували всіх офіцерів, жандармів, юнкерів, кадетів тощо просто за списками навчальних закладів,  або за списками дворян з відповідних реєстрів, за партійними архівами – тобто все, що було захоплено більшовиками серед архівів у тому числі царської охранки. І те, що потім багато хто з цих людей вірою і правдою воював на боці більшовиків – не мало жодного значення! Репресували всіх однаково! І правильно: хто зрадив раз – зрадить і вдруге! Особливо якщо він вже не потрібний!
Я тривалий час не міг повністю усвідомити цей процес, але до його розуміння мене наштовхнула сучасна дискусія в українському інтернетпросторі щодо необхідності люстрації владного прошарку. Я постійно казав, що неможливо проводити люстрацію, спираючись переважно на суб'єктивні фактори: як і головне – хто має право на те, щоб визначати хто є «праведним», а хто «неправедним», хто є «хорошим», а хто є «поганим» тощо.
А тепер я знаю принципи люстрації і репресій в Україні! Так!
Якщо наш народ піднімиться вдруге, то всі вже знають, що це не буде ремікс Помаранчової революції з її абсолютно мирною стихїєю, коли не було зафіксовано жодного значного  акту вандалізму чи бійок, а однозначно все буде до навпаки: нова хвиля повстання в Україні буде явно на знищення владного прошарку за всю його деструктивну діяльність впродовж останніх 20 років.
А репресія народу буде відбуватись за СПИСКАМИ ДЕПУТАТІВ! І то всіх рівнів! Всіх! І головне, що є чітка відповідь на питання «хто?» – народ буде репресувати «кого?» – депутатів! І тільки за те, що є чи був депутатом!
Мені почнуть заперечувати, що серед депутатів чимало правдивих людей,  на що я відповім наступним: хороший був депутат, чи був злодієм – не рахується, бо маємо оснований результат – повну руйнацію України і абсолютне зубожіння основних мас народу. Якщо народ вибухнув на повстання – всі депутати винуваті! Всі до одного! Всіх скликань за всі 20 років!
І всі міністри! Всі вищщі чини та урядовці! Всі ті, хто мав владні повноваження, але не використав їх належно для благополуччя народу – ВСІ!
Я вже не кажу про таку «дірібничку», що практично всі сучасні  українські мільйонери і мільярдери підпадають під цей процес репресій – а на здоров'я, панове! А чи не час вам відчути драйв від українського сафарі під назвою «Коліївщина 2012»?

Не знаю, наскільки я правий, але моя думка відтепер така!
 
Богдан Гордасевич
18.03.11, 14:27
 
Українське відлуння Афганістану

В своєму роздумі про «афганське відлуння» я не хочу жодним чином образити чи тим більше – в чомусь звинувачувати ветеранів війни в Афганістані 1979 – 1989 років. То справа Всевишнього давати правдивий присуд нашим грішним душам...
В Афган пішло моє покоління, як міг бути там і я, але у воєнкоматі Будьонівського району м. Донецька мене в жовтні 1979 направили на піврічні курси для допризовників і до лав Радянської армії виконувати почесний обов'язок захищати «Родину-мать» я пішов у травні 1980, коли вже відбулась трагедія вторгнення в Афганістан радянських військ. Яка то виявилась «служба і захист Вітчизни» – то окрема розмова, але завдяки їй я чітко усвідомив, наскільки жахливо важко було моїм одноліткам у тому афганьскому пеклі в такій недолугій армії.
Єдине, що хочу додати: я служив у стратегічних військах і не раз казав потім, що якби хоч одна з наших ракет злетіла в бойовому спорядженні і вибухнула на цілі в Західній Європі, то навіть при всій моїй нікчемності рядового в цьому процесі, всеодно на мені було б крові більше, ніж на всіх наших воїнах-»афганцях» разом узятих за всі роки їх війни... І я до скону життя буду вдячний Богу, що цього не сталось.
Нікого я не збираюсь, не хочу і не маю права судити, проте маю право і навіть зобов'язаний пояснити тим, хто не розуміється на цій темі. Спершу розповім кілька життєвих епізодів.
Перша історія відбулась приблизно року 1998 року: їхав я в майже порожній маршутці по Львову і пиняють її два молоді хлопці, сідають і один платить за проїзд, а другий гонорово тиче водію посвідчення «учасника бойових дій». Водій пересвідчився, що посвідчення не фальшиве і здивовано запитав, деж цей хлопчина встиг повоювати, а той відповів, що в Югославії. Потім обидва хлопці сіли позаду мене і «миротворець» почав оповідати другу, як йому розкішно служилось включно аж до послуг повій, значній оплаті в доларах, що для нас в Україні тоді було захмарною величиною. Додам, що вбраний хлопчина був шикарно і з великою золотою печаткою на пальці та грубезним золотим ланцюгом на шиї, а в руках тримав рідкісний на той час мобільний телефон. І тут я пригадав про свого сусіда-»афганця», що так само мав посвідчення «учасника бойових дій», та чомусь не любив козиряти ним, тому і платив за проїзд, хоч жилось йому нелегко навіть з наданими пільгами, а що вже казати про справедливу оплату служби в Афгані і участь в боях такого пекельного гатунку, що югославські події в порівнянні з ними є хлопчачою забавкою... Але ось вони обидва однакові «учасники бойових дій», ветерани – чи це справедливо?
Другий випадок теж пов'язаний з подіями в маршутці: була введена норма не більше 4 пільговиків одночасно може перебувати в маршутці, а тут щось з шість сіло і ще хлоп років 45 сідає і тиче посвідчення, а водій тоді визвірився і став вимагати, щоб цей хлоп вийшов, або він не зрушить їхати далі. Обидва затялись: один – не вийду, другий – не зрушу. Не витримавши, до суперечки втрутився і я: кажу хлопові, що він не правий, бо коли йому держава дала посвідчення за його героїзм, то всеодно лазити по чужих кишенях він не має права, а водіям за перевезення пільговіків і копійки ніхто не дає від держави... Нарешті один з інших пільговиків не витримав і вийшов з маршутки сам, а той хлоп всівся на його місце і авто рушило. Але цим все не закінчилось: хлоп пригрозив водієві, що поїде з ним до кінцевої і там з ним розбереться. Я вирішив теж їхати до кінцевої, щоб «в разі чого» підмогти водієві, але на кінцевій водій хутко зник, а тому хлопака кинувся до мене. Довколо хоч і білий день, але нікого поблизу нема – тільки ми вдвох. Хлопака швидко підійшов до мене в притул, різким рухом витягнув праву руку з кишені, в якій виявився невеличкий ніж, і підніс лезо мені до шиї та промовив: «А это ты видел?» В мому становищі вибір протидій був малий, тому я повільно розвів свої руки і відповів:»Ну бачу». Далі ми постояли в такому положені мовчки кілька хвилин, аж тоді хлопа прорвало сказати з притиском: «Я в Афгане советскую власть защищал!», а я у відповідь просто перепитав: «Ну і як? Защитил?» Далі була ще декілька хвилин німа сцена без руху, а тоді «афганець» різко сховав руку з ножем назад до кишені, розвернувся і пішов від мене, пригрозивши, що колись він мене ще перестріне... А я подумав, що всього-нічого розділяло лезо від артерії в мене на шиї – ось так у Львові через дванадцять років після війни в іншому кінці світу я мало не загинув через «афганське відлуння»...
Третій випадок короткий і підсумковий: знову аналогічна ситуація в усьому, але як тільки сварка між водієм і пільговиком-»учасником» почала набирати обертів – я дістав з кишені гроші і з словами «я плачу за нього» – передав їх водієві. Подяки за це не почув, тай й не дуже мені вона треба була. Просто відлуння затихає само-по-собі, а силою його не втишиш...
Всі ми тепер розуміємо, що афганська авантюра стала можливою виключно через моральну і фізичну деградацію правлячої верхівки СРСР – це була глобальна помилка. Помилка, яка коштувала великих і повністю непотрібних жертв, а результатом цієї помилки стала остаточна деструкція і руйнація економіки СРСР, що спричинило до його розвалу. Війна в Афганістані забирала величезні ресурси і водночас морально розкладала радянське суспільство включно з глобальним поширенням наркоманії, що масово постачався з Афганістану.
Далі – ще гірше: значна частина колишніх воїнів-афганців через життєву безвихідь пішли в кримінальні сфери діяльності. Сумнознаменнитий «братківський вбивця» Онопрієнко саме з таких. Наскільки мені відомо, Онопрієнко був спецназівцем з особливим ухилом спеціалізації – катом (палачом), тобто він розстрілював тих душманів, яких захопили в полон і вже використали-вичавили з них все, що було потрібно... А тепер скажіть, якщо хтось виховав звіра-людоїда, а потім вигнав його напризволяще і той з голоду почав жерти невинних людей, то чи тільки звіра вина в усьому?
Коли розпочались війни в Чечні, то я довго не міг зрозуміти, чому російські війська так бездарно гинуть – де їх досвідчені афганські ветерани. Мені пояснили знаючі люди: ветерани-афганці приймали участь в усіх можливих війнах і конфліктах на пост-радянському просторі і в Придністров'ї, і в Карабасі, і в Абхазії та Осетії, і в Чечні тощо – ось тільки вони там воювали як найманці за дуже грубі гроші, а як відомо – у регулярному війську платять дуже бідно. От вам і класичне: «За державу обідно».
Добре, що «афганське відлуння» поволі зщезає і вже не чути про міфічних «воїнів-інтернаціоналістів» і вони не так демонстративно «качають заслужені права», яких ніколи не було. Всі ми розуміємо, що то було обманом, підступним навіюванням фантомів «визволителів» та «інтернаціоналістів» у випадках брутальної агресії та окупації. Тому ми повинні вшанувати ветеранів афганської війни, як жертв тоталітарного радянського режиму. А всі пільги і пошану, які надаються їм від держави України, то є подяка за величезний внесок у розвал СРСР і відповідно – за появу Незалежної Держави Україна.
Ну а різним «вічним інтернаціоналістам» типу генерала Червонописького і дотичних йому вимогачам незчисленних пільг «за заслуги» я б з великою охотою нагородив усіх почесним орденом «За зраду Наджибули» – нагороду за зраду найвищого ступеня. Як можна було не врятувати таку людину! Він через вас стільки крові пролив, а ви його киданули по-повній, шакали... Мудакі ви останні після такої зради. Все нею перекреслили – всі жертви і втрати, а що найобразливіше – і всі перемоги. Прислужники «Талібана»! Крапка.
І вічна шана тим, хто пройшов пекло Афганської війни і залишився людиною, живе і працює як нормальна людина, і робить все, щоб зберегти мир в Україні і світі.
Я все сказав, що давно хотів сказати про українське вдлуння війни в Афганістані.

Богдан Гордасевич
м.Львів-Рясне 
    15.02.11, 15:17
 

Пам'яті школи №136 м. Донецька

 Новинна про закриття школи №136 м. Донецька мене зацікавила просто з тої причини, що я у ній вчився. Недовго – всього один рік, тому що ця школа була дуже-дуже перевантажена і навчання проводили щось аж в 4 зміни: молодші класи починали вчитись десь о піввосьмої ранку, а старші класи завершували навчання о дев'ятій вечора.
Школа вже тоді була не нова, тому я не дивуюсь, що за незалежності її дозволили перепрофілювати на українськомовну – не шкода було освітянському начальству Донецька, як зрозуміло, чому з неї починають «оптимізацію» мережі шкіл – не шкода, а звітувати треба. Також варто врахувати вигідне розташування школи для її бізнесового перепрофілювання включно з підлеглими земельними ресурсами.
Цікаво було мені дізнатись, що в цій школі вчився і теперішній багатолітній лідер комуністів України Петро Симоненко. Чомусь приємно усвідомлювати, що наші початкові шляхи пересікались – двох лідерів: один, як успішний гробівник ідей комунізму в Україні, і другий – зачинатель зародження-відроження українського руху анархістів...
З свого шкільного буття пригадую мало що цікавого і приємного, як і про всю свою науку в радянській системі освіти. Зараз вже розумію причину свого несприйняття тієї системи освіти – це була наука для рабів. І коли мені хтось починає вихваляти «який високий рівень» мала радянська освіта, то я тільки усміхаюсь з того, бо результати кажуть протилежне: і тоді, і зараз влада різних рівнів, депутати і всі інші не дуже шанують вчителів і школи своєю увагою, пошаною і продовжують погано фінансувати освіту, але всі вони до єдиного пройшли цю школу. Хіба це не показовий результат нікчемності радянської освіти? Що вже вказувати на розвал СРСР і сучасну суспільно-економічну деградацію – теж результати «прогресивної радянської системи освіти»...
З усього минулого хіба що пригадую, як з початком навчання 1971/1972навчального  року раптом виявилось, що в наших четвертих класах було в кожному до 40 чоловік і ми просто фізично не могли розташуватись в кабінетах через нестачу місця для всіх і тоді під час навчального року була проведена реорганізація і створено ще один четвертий клас «Ж», куди з інших класів перевели зайвих учнів. Ясно, що класні керівники позбавлялись найбільш проблемних дітей, тому неважко уявити, який був наш 4-»Ж» клас: суцільні малолітні головорізи! І я серед них був далеко не першим, хоча і не останнім. Бо пригадую ситуацію з певним національним колоритом: російську мову і літературу нам призначили викладати молоду вчительку, яка чомусь мене не те щоб незлюбила, а мала просто алергічну реакцію, через що після багатьох скандалів включно з викликом до школи мами, було прийнято унікальне вирішення конфлікту: коли в нас був урок з російської мови чи літератури, то з початком уроку вчителька заходила в клас, а я з нього виходиd і весь урок стояв в коридорі навпроти дверей коло вікна. Тільки зараз я розумію всю пікантнісь цієї ситуації, особливо якщо врахувати, що поряд з нашим класом знаходилась вчительська і майже кожен раз мені доводилось бути учасником сцени, коли вільні від занять вчителі або зауч проходили повз мене і запитували, чого я не в класі під час уроку, на що я поважно відповідав: «А у нас росіська мова» (або ж література), тоді вчителя розуміючи кивали головою і шли далі по своїх справах...
Щоправда в предметах української мови та літератури я також був далекий від успішності і ледве-ледве витягував на слабеньку трієчку (по 5-тибальній системі). А в старших класах почав отримувати дуже високі оцінки з російської літератури за твори...
Яке моє ставлення до закриття української школи в Донецьку? Звичайно, що мене це не тішить. Звичайно, що процес українізації втрачає в східних регіонах всяку динаміку за теперішньої влади, хоча і попередня влада мало що доброго зробила для цього. Вчителі-україністи і за часи незалежної України і далі знаходяться в принизливих умовах, як і українська мова загалом... І що найприкріше, так визнавати причину цього регресу українізації не так у спротиві різних там москаликів та російськомовних бусурманів з українців родом, як у тому, що найбільша вада процесу українізації у її провідниках, що є абсолютно «безпровідними»...
Провідні-непровідні наукові сили з україністики не спромоглись за всі ці роки провести навіть конче необхідну державну правописну кодифікацію української мови, що вказує на повну наукову недолугість як профільних установ Академії наук України, так і убогість кафедр української мови і літератури у наших незліченних вузах. Про якийсь науковий підйом в українському мовзнавстві взагалі не варто згадувати – він відсутній повністю. Жахливий стан демонструє і провідний прошарок в процесі українізації – наше письменництво України. Тут так само деградація відбулась повна і новинка літературного процесу у вигляді «Записок українського самашедшего» за авторством Ліни Костенко – яскраве тому свідчення нашої темряви.
Тему політичної діяльності наших науковців-україністів та письменників обговорювати зайве, тому що всі вони включно з Толочко, Яворівським, Мовчаном, Павличком і Драчем є просто повним сміттям, яке треба викинути на звалище і не згнадувати... По справах і пошана, а закриття українських шкіл і перед тим – українського ліцею в Донецьку є яскраве свідчення політично-патріотичного доробку наших «провладних писяк». Огидно! І сумно...
Особисто я не бачу виходу з ситуації інакше як просто руйнувати централізовану освітянську систему України через її деструктивність, аморальність і антиукраїнську спрямованість. Я проти того, щоб одна людина мала право калічити долі мільйонів українських дітей просто тому, що вона обмежена інтелектом і українофобіями...
Згідно моїй докрині анархізму, всі структури в державі мають формуватись, утримуватись та контролюватись виключно знизу до гори, а не як зараз, коли розум і можливості впливу людини визначає посада, яку вона обіймає, а не фактичні інтелектуальні здібності й соціальний та моральний авторитет особи. Геть «слуг народу», що зневажають свого пана, тобто – український народ!
Будемо сподіватись, що українську школу №136 в місті Донецьку буде збережено опінією громадськості України, але ясно також, що це не є вирішенням питання повної українізації цілої України. Тут потрібно багато розуму і послідовності дії, а з цим у нас і є проблема з проблем. Проте дорогу подолає тільки той, хто йде...

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
14 лютого 2011 р.


Націоналізм і анархізм – чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші – поляки, в Угорщині – угри, Болгарії – болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська – угрів, Болгарська – болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення – добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто – нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цтому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого «Я» на користь національного «МИ», тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятисна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне «ego» є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов'язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов'язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів – все це можливе тільки з середини особи! З свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому – ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан «узаконенним беззаконням», аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: «Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!»
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому «законні зміни і доповнення» – ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні – яка тут «логіка порядку»?  Що це за «правова держава», де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами – чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв'язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників – хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємст не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя – розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ – першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу «История политических и правовых учений» – учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасне наше лже-законотворчість – розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре – відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних «державотворців» за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там «сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо», то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: «А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?» Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном – ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей – задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом «сильна світова держава».
Як не мене – подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у «найкрутішій в світі дережаві» є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб'єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: «...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія – це є недорозвинуте до височин політики «варварське» правління з безправ'ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах.»
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу – Людині!
І не безпідтавно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також – не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово «монархія» означає досліно «один най», тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що «анархія» означає дослівно «нема най», тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов'язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур'єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об'єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу – я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв'язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: «На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі».
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже – іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.



22 січня – День Соборності України

Гасло віча: «Влада для народу, а не народ для влади»

Далі – повторення пройденого:
Початок кінця або «Слава анархізму!»

Епіграф: Свобода – мати анархізму

Від Долі не втечеш – це відома істина, а якщо так, то чи не краще піти гордо Долі на зустріч?
Якщо українцям не везе з керманичами на чолі держави, то може ну її в біса ту державу і тих керманичів?!
І нехай замайорить над Україною чорний прапор АНАРХІЗМУ!
І я не жартую, а серйозно обмірковую шляхи  дій для українців у разі виконання своїх антиукраїнських обіцянок новообраного президента України Віктора Януковича.
 Ми всі визнаємо право демократичного обрання влади і визнання програвшою стороною легітимності влади опонентів за умови, що і переможці виборів визнають необхідність толерантного ставлення їх влади до переможених. Вибори – не війна і тут принцип «Горе переможеним» задіювати безглуздо, бо переможені є такими самими громадянами країни, як і переможці, а не завойованим народом. Але якщо нова влада в силу своєї недалекоглядності  почне ставитись до частини своїх громадян як до поневолених рабів, то ці люди мають всю повноту суверенних прав на повстання і вчинення опору такій владі. Бо влада існує для народу, а не народ для влади!
Я належу до тих громадян України, які змушені погодитись на керівництво державою Україна новообраного президента Віктора Януковича, бо такими є результати загальноукраїнських виборів, демократичність і легітимність яких визнано світом і мною особисто теж. Мною теж! – це особисте визнання легітимності влади кожним громадянином є визначальним, як на мене, у добровільному погодженні особи тій владі підчинятись і виконувати її розпорядження. Наголошую, що це моє добровільне визнання влади, а не примусове! Також ще раз наголошую знову, що влада існує для народу, а не народ для влади! І що за конституцією саме народ є найвищим сувереном-розпорядником державної влади, а сам народ є сукупністю одиниць громадян держави.
Як частина народу я маю повне суверенне право особи-громадянина на протест проти дій влади, якщо вони, дії влади, мене не влаштовують, а від сукупної кількості таких одиниць постає загальна воля народу, що вказує владі на її реальне місце. Власне виходячи з усього вже сказаного я хочу заявити наступне «urbi et orbi»(місту і світу):

Шановний новообраний президенте України Вікторе Янукович, ви обрані на свою посаду фактично 1/3 українських громадян, а ще 2/3 визнали це і погодились підчинитись вашому керівництву, але якщо ви хочете бути президентом тільки обравших вас 1/3, то в цьому напрямку вам достатньо зробити  наступні кроки:

1. Скасувати Укази про присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу та Степану Бандері.
2. Законодавчо затвердити російську мову другою державною мовою.
3. Встановити в Україні особливий пільговий статус росіянам, точніше –  «російськомовним українофобам»  в усіх сферах державного апарату.
4. Розпочати утиски й різноманітні силові репресії проти патріотів-націоналістів України та політичної опозиції.
5. Зробити спроби обмеження державного суверенітету України різними «братніми договорами».

Після цього ви, пане президенте, можете далі керувати своєю 1/3 цілком спокійно (а може і ні!) і не зважати на оті ще 2/3 українських громадян, бо для них ви вже президентом бути перестанете!
Відсутність влади є автоматично станом анархії, до чого я і веду розмову. Тому готуйтесь, любі мої українці, до славної штуки – АНАРХІЇ!
 
Богдан Гордасевич, м. Львів
07.03.2010 р.


Сокровенні домисли

Бажання правди

(Пошуки правди заради правди)

Вступ

Давно мав намір об'єднати свої пошуки та роздуми на історичні теми в якусь одну працю, що зараз і спробую зробити. За фахом я не є професійним істориком, хоча колись мав наміри ним стати, але доля розпорядилась цікавіше і я став українським літератором, маючи вищу фахову освіту "Вчитель української мови та літератури". Проте ясно, що до історичної тематики я завжди ставився з особливою цікавістю, отож перечитав масу історичної, документальної та мемуарної літератури чималі об'єми, переважно про революцію й громадянську війну у 1917 – 1920 роках та про війну, яку називали Велика Вітчизняна (Большая Отечественная война) 1941 – 1945 років.
Також зазначу, що я мав винятково правильне радянське виховання в дитинстві, яке пройшло на Донбасі в славному місті Донецьку ( колишне Сталіно, а до того – Юзівка), де я вчився у стандартній освіті без жодних вчителів-винятків, які б щось давали поза обов'язковою програмою. Улюбленною піснею дитинства була патріотична "Орлёнок", що ото "злети вище сонця", а ще "С чего начинается Родина?" з фільму "Щит и меч". Також я був на зустрічах з ветеранами війни, побував з шкільною екскурсією в Краснодоні, де героїчно боролась і загинула "Молода гвардія", був у Севастополі на Сапун-горі та Херсонесі  тощо, тобто я хочу тим сказати, що свій аналіз змісту подій я не видумував, а додумував! Коли маєш чіткі опорні тези, то порожнечу між ними  не так вже й важко заповнити – було б бажання. І це є чи не найбільшою проблемою: бажання правди.
Зроблю ліричний відступ, бо він просто і однозначно показує, як продукується брехня: під час мого навчання в одному вузі на лекції з давньої історії викладач оповідав про події Троянської війни, які відбувалися – за його словами – на території Північної Африки... Мене ця теза шокувала, бо я знав, що Троя знаходилась в Азії, так звані Дарданели, коло Босфорської протоки, отож я зрозумів, що вже досить підтаркуватий викладач переплутав Трою з Карфагеном, про що тихо сказав сусідам, а у відповідь отримав шикарну тезу правдолюбства радянського студента: "Богдан, а воно тебе гребе? Африка чи Азія? Зараз скажеш це викладачу і він на екзамені всю групу завалить, щоб не були занадто розумними і його не принижували у не фаховості. Кому та Троя нафік треба? Мовчи краще!"
І я змовчав. Однокурсникі були праві: їх цікавило не знання правди – їх цікавив диплом про вищу освіту,  який вони потім успішно отримали... Тобто не може бути правди там, де немає бажання правди!
І вся тотальна брехня радянської влади трималась багато в чому і на небажанні значної кількості людей знати проблемну правду дійсності. Багато в чому це продовжується і дотепер.
Однак часи змінюються, тому все більше людей шукають правди як дійсно події факту, а не побрехеньок в стилі теперішнього міністра освіти України Дмитра Табачника яко фахового історика й профффесора (тільки з трьома ф!) про два залізні хрести у Романа Шухевича, вручені тому особисто Гітлером. Або тому подібні історичні бздури Бузини і ще чималої когорти історичних брехунців.
Тільки сила правди власне й у тому є, що вона незнищенна!
В завершення свого вступу хочу чітко зазначити, що не маю бажання ні когось в чомусь обвинувачувати, або навпаки – звеличувати. Навпаки, я відкидаю однозначно різні суб'єктивні кліше, тому що вони спотворюють правду, хоча якщо чесно, то гола правда рідко буває естетично приємною, власне тому її й вбирають у всілякі прикрашаючі шати. І я не закликаю все для всіх розкривати одразу в абсолюті, бо то є правда! Ні. В усьому має бути виваженість, розумна градація пізнання та оприлюденення і тому подібне. Правдою суспільство лікують, а не карають.  
З того чітко заявляю: пишу свої подальші історичні замітки виключно для людей, які шукають правду. Ось для вас мої знахідки. Користайтесь і йдіть далі. Я не буду перечити, якщо хтось візьме їх для ширшої наукової розробки – даю на те дозвіл вже.

18:05 05.01.2014

 

 

Поступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
 Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури.  
      
Богдан Гордасевич
19:57 27.09.2014

 

— ' «’»  – -

СВОЄ   СЛОВО

написане Богданом Гордасевичем 2009 - 2016 роках



А хто, хто владу не любить...

Українським ЗМІїстам присвячується
(з циклу: «Мішанка 2016»)

У мене за минулий рік склалось враження, що українські  журналісти і різні наші аналітики-політологи до інституцій рідної української влади ставляться як на зоні зеки ставляться до гомосексуалістів: всі їх дружно показово зневажають і одночасно тихцем сповна використовують для власних потреб і задоволення.
Придивіться уважно, що саме продукують українські ЗМІ за останні роки і спробуйте там знайти не те щоб якийсь панегірик владі, а принаймні просте об’єктивне позитивне обговорення тем стосовно української влади – не знайдете. Не знаю стосовно когось, але я особисто не натрапляв ніде і добре знаю чому: критика та паплюження влади і всіх її дій сукупно й персонально є головним месиджем в нашому українському ЗМІїтворенні. Я просто як мисливець за артифактами, як затятий колекціонер є в пошуках матеріалів, де хвалили  б Петра Порошенка, Володимир Гройсмана, Аресенія Авакова чи ще якогось з міністрів та персоналій українського Кабміну або іншої державної установи. Ну де?! Де?! Де?! А нету!!! Подібне серед наших журналістів вважається за найгірший моветон ( mauvais ton), як приниження: владу можна тільки лаяти – хвалити нізя-зя!!! То ж ганьба, щоб поважаючий себе зек і запросто з якимсь піндоріним спілкувався на рівних і добре слово сказав. Та ви що!?! За таке його самого в «півники» переведуть свої ж побратими по пресі. Тому наші українські журналісти всі порядні зеки, а їх редактори взагалі «злодії в законі», бо всі вони на публіку змагаються один поперед іншого хто найбільше копняків владі понадає. Коли ж на якомусь закритому фуршетному заході хтось з наших ЗМІїстів надибає  на тіло з регаліями влади, то вмить припадає-прилипає до нього з найніжнішими словами покори і жаги: - Ну візьми, візьми ж мене, любчику…
Повірте, що я зовсім не жартую. Сподіваюсь, що всі чули, як нардеп-втікач Онищенко привселюдно визнав, що фінансував компанію дискредитації прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. З того я визначив, що були проплачені ним журналісти, редактори і їх ЗМІ вцілому, які абсолютно свідомо продукували і тиражували різні негативи або і відверту брехню щодо Яценюка та його Уряду. Замість інформації вони продукували дезінформацію. Ну, це діло таке «житєйске»: є в українських ЗМІ своя Окружна і охоплює вона простір не тільки під Києвом… Мій сарказм в іншому: багато було й таких зі ЗМІїстів, хто добровільно підключався до паплюження Яценюка так би мовити «за компанію», як зграя гончаків жене оленя чи кабана… Догнали, загнали, загризли, а після полювання одним сукам хазяї їсти дали, а всіх сук-приблуд – повідганяли. І яке у них самопочуття після такого облизня? Задурно покористувались ними – яка прикрість! Але не переживайте занадто: Окружна в українських ЗМІ безмежна – якийсь клієнт колись щось врешті дасть, а як знову не дасть, тоді втішайтесь, що то було заради процесу і зі «щирих почуттів кохання»…
Наголошую ще раз, що для мене пошук позитивних матеріалів та відгуків у наших ЗМІ про українську владу, економіку та інші різноманітні сфери буття України вже стало на рівні спортивного змагання і можете приєднуватись, бо то досить захоплююче заняття. Хоча часом ох і злостить та «радянська школа журналістики», вихідці з якої і дотепер домінують в українських  ЗМІ. Неприємно через те, що та совкова школа журналістики випускала в основному за фахом: журналіст-проктолог і редактор-гінеколог, – це досить набридає. На майданах Ленінів поскидали, але в головах вони дотепер ще стоять ох багатьох зеків зі ЗМІ, що відсиділи певні терміни в зоні під назвою СРСР. Як влучно сказав поет: «Хоч вмер тиран та ще стоїть тюрма!»

Богдан Гордасевич

Післямова: не хочеться тикати пальцем, як невихована дитина, але взірцями «совкової» журналістики я вважаю майже весь творчий і редакційний колектив радіо «Єра», досить такого і на Національному радіо, зокрема Сергій Фесюн є класика жанру, а на телебаченні то не так видно, як відчутно, що щось воно смердить за лаштунками як «нетлінні рештки» типу зека Вадима Рабіновича тощо.
 26.12.2016

Вітаю всіх з Різдвом Христовим!

Всіх-всіх в Україні вітаю з святом і висловлюю щире сподівання, що наступного вже року цей день 25 грудня буде Різдвом для більшості з нас як узаконене українськими церквами свято. Маю на увазі наші головні три християнські церкви в Україні: Київського Патріархату, Автокефальну та Греко-Католицьку. Досить вже бавитись у дивну гру "здвигу по-фазі". Так, в певних історичних реаліях бездержавності для українців було вагомим така розбіжність в календарях церковних свят, щоб не втратити своєї релігійної, духовної та національної ідентичності, щоб не бути асимільованими іншими тотожними релігіями, тобто католицькою та протестантськими.
Якраз нещодавно почув по-радіо обговорення цієї теми, де священника запитали, чому б не прийняти і нашим церквам Григоріанський календар, на що він лукаво(!) почав балачку, що неважливо коли є свято, а головне у тому, як ми його святкуємо, наскільки побожно і правдиво. Тобто можна коли захочеш відзначати Різдво чи Пасху - так виходить? Як дата - неважливо, а зміст важливий!? Чи не дурня?! Врешті, саме це і означає, що можна без проблем перенести дату Різдва з 7-го січня на 25 грудня. Тут немає жодного суто релігійного підгрунтя, а все стосується виключно астрономічних обрахунків та розбіжностей в наявному календарі. Якщо у вас годинник збився, то його беруть і налаштовують на точний час, а не щораз починають обчисляти: що там на годиннику і враховувати його похибку.
Особисто мене дуже злить, коли до Божої Мудрості люди прилаштовують власну тупість і кажуть на то: непорушна традиція. Яка тут традиція релігійна? Ніякої! Виключно традиція в людській обмеженості, або небажанні церковних ієрархів брати зайвий клопіт на свою голову. Вже мусите, панове Владики, так діяти, якщо хочете реального об'єднання всіх християн в єдину Українську патріаршу церкву, бо най-найпершим в тому повинно стати максимальний відхід в усьому від Московського патріархату. Перехід на Григоріанський календар і стане таким глобальним розривом, а якщо його всі три церкви зроблять в Україні одночасно, то і їх об'єднання стане значно реальнішим.
Повторюсь, що то є суто астрономічна проблема і жодного релігійного підгрунтя - жодного! А ось порушення релігійного порядку ця похибка дає чимало, тому що католики правдиво дотримуються посту і сповна сакрально відзначають Святий Вечір, а за тим святкують Різдво Христове. Щиро потім радіють і веселяться під час зустрічі Нового року. А в середовищі ретроградного православ'я піст переривають новорічними гулянками і тоді Святий Вечір втрачає всю свою сакральну піднесеність, про що і говорив отой вже згадуваний священник-базіка. Досить тої дурості! Досить! Тим більше, що маємо гарну можливість поєднати потрібне з дуже корисним.
Всі добре розуміли і до цього про необхідність для Української Церкви перейти на Григоріанське літочислення з Юліанського, на яке церква перейшла за волею царя Петра Першого, відмовившись від стародавнього церковного літописного обчислення від Створення Світу, за яким у нас зараз 7524 рік, а наступний - 7525-й! Ісус Христос, до речі, народився згідно цього літочислення у 5508 році, де ота 8-ка, на мою думку, така сама астрономічна похибка за значно більший період впертості в "традиції" або ж елементарного незнання.
Зараз є і знання, і необхідність, і користь значна, якщо українське поспільство насправді вирішило увійти й об'єднатися з цивілізованим світом та позбавитися колоніального становища України в Московській імперії. Нам конче потрібно, щоб до Пасхи 2017 року ми перейшли в церковному богослужінні на Григоріанський календар! Це необхідно вже зробити! І я впевнений, що так і буде з тої причини, яка рухає всім у світі, - це необхідність! Ми або об'єднаємось і переможемо, або роз'єднаємось і загинемо. Вибирайте.

Богдан Гордасевич
16:08 25.12.2016  


Догана бездоганності ОСББ

В мене були сумніви, чи можна про це розповідати, бо журналісти, як адвокати чи лікарі, можуть знати багато, але не все мають право розголошувати, особливо якщо це стосується когось приватно, зокрема його бізнесову таємницю. Водночас і мовчати не можна, коли це стає надто вагомою темою. Одного часу я активно досліджував тему комунального господарства в Україні і, зокрема, тему ОСББ (Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку).  http://blog.i.ua/community/662/1974822/
В той час я познайомився з чоловіком, який розповів мені про унікальну людину-реформатора і його досягнення в цій комунальній сфері, але суто по-секрету і далі ви здогадаєтесь чому. Так само я знаю приблизну схему, а не реальність як таку, бо то відбувалось в іншому місті, але для мене то була вражаюча інтелектуальна знахідка. У нас зараз (як і завжди!) є чимало базік, що на словах палаци з повітря збудують, але якщо постає запитання: Чому ж коли ви (вибачне на слові: с-с-суки!) був при владі і параді, то самі нічого не зробили?! Чому не вирішили проблемне питання так, щоб ми про нього більше і не згадували? – відповіді конкретної немає, або ж безпомічно розводять руками, що ситуація не дозволяла і лякала тощо. Маю, зокрема,  на увазі занадто балакучого екс-міністра комунального господарства Кучеренка і ще більшу «народну захисницю» щодо газу та комунальних тарифів екс-прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, щоправда захисницю після втрати посади, а не під час свого прем'єрства. Також на противагу негативним прикладам назву унікальну людину, царство їй небесне, – Георгія Кирпу, який чи не єдиний рухав, будував і відкривав у часи, коли все довкола в Україні зупинялося і закривалося, а далі – руйнувалося і розкрадалося. Тобто одні в найгірші часи у жахливих  обставинах могли робити і зробили, а інші – не змогли і не зможуть ніколи. Висновки з того робить самі.
Герой моєї розповіді був інженером-будівельником, що лишився без роботи у кризові 90-ті роки псевдо-реформ Леоніда Кучми, коли в державі Україні майже все встало на «мертвий (в буквальному розумінні цього слова і вислову!) якір», особливо ж – будівництво припинилось повністю. Розпочинав «човником»-торгашем до Туреччини, а тоді трапилась нагода під замовлення будувати приватні котеджі ясно що не простим людям, під час чого завів потрібні знайомства, щоб змогти відкрити власну будівельну фірму, яку зайве не опікали владні установи з податкової та прокуратури і їм подібні рекетири при владі, а ще тоді можна було знайти земельні ділянки під забудову в досить прийнятний спосіб. Хто знається на темі – той все зрозуміє, а хто не знає, тому не пояснити в двох словах, а довго – ніколи. Після кількох вдалих оборудок з котеджами та окремими багатоповерховими будинками він, можливо, перший вийшов на проект побудови наразі вже поширеного будівництва комплексу, або інакше: цілого кварталу. Зараз у Львові такого багато, але не чув про інше, що було головним в задумі цього будівничого, про що і хочу розповісти.
Використати тему Закону про ОСББ в якості «фірми-прокладки» здогадались чимало бізнесменів, які будували багатоквартирний дім, приватизували на підставні особи квартири, створювали власне ОСББ і обирали-призначали його керівництво, після чого продавали квартири справжнім власниками, але при цьому по-суті примушували їх ставати членами вже діючого псевдо-ОСББ за фактом його існування. Реально будинок обслуговувався  найближчою з житлово-комунальних контор чи подібною організацією, з якими укладався від імені правління ОСББ відповідний договір, що було вигідно для керівництва комунальних підприємств, як значний додатковий прибуток при тій самій рабсилі і ресурсах. Таким чином гроші з мешканців будинку збирало псевдо-ОСББ, з того всього 20-40% лишало собі, а інше переказувало на рахунок комунальників і так до безкінечності. Чистий прибуток до кишені власника забудови на тривалий час гарантовано без зайвих витрат. Зокрема таким чином у Києві діяли будівельні фірми підпорядковані олігарху Живаго і не тільки його. Власне тут і проявилось найогидніше звіряче обличчя Закону про ОСББ, тому що правління цього колгоспу обрати простим співмешканцям будинку є досить важко, а переобрати – майже неможливо. Саме тому у новобудовах комунальні послуги завжди дорожчі за середній рівень по місту. Причому навіть за чесного утворення  і керівництва ОСББ, що мене особисто дивує, але то інша розмова.
Одразу зазначу, що не маю зайвого захоплення перед цією людиною, якої ніколи не знав, як не обожнюю надто Георгія Кирпу, з яким довелось безпосередньо бачитися кілька раз. Річ у тому, що на моє тверде переконання ще з армії: керівник не має бути добрим і альтруїстом, а має бути розумним і справедливим. Цього достатньо! Я поважаю людину, якщо вона справу вміло робить з прибутком, людям дає заробити і собі особисто добрий шмат залишає цілком заслуженого бабла (грошей). Так, добрий керівник часто є жорсткою і навіть жорстокою людиною, але це обумовлено всім стилем його роботи і посади, а точніше – з сукупності домовленостей, зобов'язань,   відповідальності та ризиків. Я не уявляю ситуації, щоб людина була доброю і стала багатою завдяки бізнесу. Бізнес – то є війна, нехай і економічна, а на війні головним є вижити і залишитись людиною, ну і, звичайно, – перемагати. Проте залишитись  Людиною для керівника завдання не з простих. Такою справжньою людиною  я вважаю героя моєї оповіді, який загинув під час відпустки кілька років тому, коли займався дайвінгом і досліджував з друзями уламки затонулого корабля. Його бізнесу я вже якоїсь значної шкоди не зроблю, розповідаючи про його унікальні знахідки в системі ОСББ, хоча по-суті то є антитеза існуючому закону. І гарна догана бездоганності цього закону про ОСББ, який аж занадто чомусь популяризують і майже не критикують в ЗМІ.
Тепер почну про головне: ним було збудовано чотири дев’ятиповерхових будинків на чотири під’їзди у вигляді чотирикутника (каре), посередині спортивний і дитячий майданчики, кілька продуктових «мапів» (магазинчіки) і кнайп (кафе), а найголовніше – збудовано окрему централізовану систему опалення та водопостачання. Ви скажете: – Ну і що тут дивного? Отож бо і воно, що всі так вважали: звичайна котельна і не більше. А воно зовсім незвичайна. Зрозуміло, що тут прийшлось людині чимало обмізкувати і ризикувати, бо тоді термальне тепло було для України диковинкою як, врешті, і зараз. Під час будівництва котельні були запрошені фахівці (недешеві!), які пробурили глибинні шурфи і встановили апаратуру термального теплопостачання. Ще на належній відстані було зроблено артезіанські свердловини, які було об'єднано в єдину автоматизовану систему з двома середньої потужності газовими котлами. Також було облаштовано на даху котельні сонячні батареї, а в середині акумуляторний відсік та ще два дизельні електрогенератори: один меншої потужний для аварійного підключення і другий досить потужний на випадок відключення централізованого електропостачання від міста для всього комплексу, бо ж все на електриці функціонувало. Також було прокладені мережі централізованого водопостачання,  водовідведення (каналізація) і газопостачання. Але самі будинки не були газифіковані, а все в них було виключно на електриці і то було дуже мудро з кількох причин: по-перше, ніхто з жильців апріорі не міг самостійно встановити собі автономне опалення; по-друге, це значно зменшувало залежність від різних контролюючих інстанцій по-газу; нарешті, по-третє, гарантувало високий рівень безпеки у багатоквартирній будові від вибухів побутового газу і пожеж. Досить і досить важлива річ, що завжди гарно сприймається мешканцями, як і для промоції при продажі квартир добре діє. Здавалось на перший погляд, що нічого особливого в тому немає, але давайте уважно придивимось і підрахуємо.
Одна справа: збудував, продав, прибутки зібрав і забув. Інша справа, якщо  після продажу доходи далі продовжують надходити, але не як у фірм-«прокладок» типу псевдо-ОСББ, а як все нормально якісно своє комунальне забезпечення. Звичайно, що була певна «хімія», коли створювались і функціонувало це своєрідне приватне ОСББ,  але інакшого наше українське законодавство не дозволяло, тому що управляючі компанії дотепер є тільки на папері в якості законопроектів. Тут все було досить законно! В кожному будинку до половини квартир продавалось, ще частина здавалась у довготермінову оренду, а ще інша частина йшла на по-добову здачу. Тобто частка квартир забудовника була достатня для обрання правління ОСББ, отже всім тим господарством по будинку займався офіційний голова правління ОСББ, а насправді – призначений забудовником управляючий, якому виділялась службова квартира і досить непогана зарплатня з гарними бонусами від прибутку. Маю зазначити, що демпінговими цінами тут не займалися, щоб не нажити ворогів, але в цілому ціни були середні за ринковими, при досить значних внутрішніх пільгах. Можна було мати нижчі розцінки за комуналку, але тоді це б викликало непотрібну підозру та зацікавленість різними інстанціями, чого не хотілось. Врешті, все було досить прибутковим навіть за низьких тарифів на газ, а коли тарифи почали шалено зростати – це стало просто «золотою жилою»! Додам, що кому потрібно – грошики заносили, бо то традиція в українців – «засіяти» в кабінетах чиновників, щоб як у нас кажуть: «Не треба від держави допомоги – головне, щоб не заважала». Мусів бути як всі на той час, щоб не постати під прицілом в переносному і прямому значення цього слова. Всіляке бувало. Повторюсь, що не роблю свого героя таким вже Героєм – я просто  втішався з того, що не просто когось з людей наших тупо обкрадають, а чесно розумом гроші хороші заробляють! Люди сплачували ті самі гроші, що і всі! Просто на газові котли приходило нагріта термальним теплом вода і її тільки підігрівали на потрібний градус та запускали в систему, а гроша рахували як за нагріту воду за розцінками, що і в усіх котельнях міста. Нечесно? Чому? Хіба втрати з тепломереж, які ми  так само оплачуємо, є чесно? Отож…
Скажу відверто, що коли зустрічаю подібні схеми збагачення, то щиро захоплююсь ними. Просто я мав надто багато справ зі справді геніальними схемами розкрадання бюджетних коштів, тобто обкрадання нас з вами. Чомусь багато хто вважає, що держава і її бюджет щось далеке від нього особисто, тоді як насправді це все наші з вами гроші – наші гроші! Власне тому я і поважаю людей, які стають багатими не торкаючись до бюджету держави. Вкрасти, звичайно, також треба вміння, але честі в тому немає, а тут чоловік просто додавав до основного централізованого джерела ще свою вироблену воду, тепло- та електроенергію і навіть послуги безпеки та кабельного телебачення – все чесно і достойно! Молодчина! Шкода, що мало таких у нас розумників. Зовні все так просто начебто виглядає: у кожного власника квартири його домофон окрім прямої дії впускати до під’їзду мав додаткову функцію внутрішнього зв'язку з операторами і будь-яку свою проблему чи потребу жилець міг миттєво їм передати, а ті так само швидко доводили все потрібному управляючому в цілодобовому режимі, бо ж той тут і жив в цьому будинку! Далі всі проблеми оперативно вирішував сам управляючий без додаткових коштів з мешканців будинку, окрім серйозних ремонтів, але то інакше не буває. Всі були задоволені, жили тихо і мирно, чого і всім іншим бажаємо.  
На завершення ще дещо так чисто раціональне: у так званій «котельні» все було автоматизовано, але і оператор про всяк випадок мав чергувати, щоб в разі чогось надзвичайного міг зреагувати, або передзвонити кому потрібно. Причому навіть оператори не знали про систему термального водопостачання та артезіанські свердловини! А навіщо їм те знати? Головне для них було знати, які коли кнопки на диспетчерському пульті натискати. Тільки спеціаліст з налаштування всієї тої автоматики все знав, а я його знав і сподіваюсь – не здав. Так от щоб оператори не сиділи дурно коло тої автоматики, цей чоловік порадив, а той забудовник його послухав щодо внутрішньої мережі з домофонів, а ще наставив відеокамер по периметру будинків і навіть у під'їздах на поверхах. Камери були об'єднано в єдину систему, вони йшли до запису на комп'ютери і виходили на цілу стіну моніторів перед операторами, які, в разі потреби, переключали відеоспостереження, тобто так би мовити «вели потрібний об'єкт» і одночасно, за потребою, викликали охорону. Вона також була своя, бо за безкоштовне користування місцевим тренажерним залом мешканцями мікрорайону «спортивної статури» існувала своєрідна такса охороняти місцевість «за викликом», що всіх влаштовувало: тут живу, тренуюсь і охороняю. Просто і розумно! Головне: правильна організація! Тоді є спокій і порядок. І задоволення від життя. Зрозуміло, що в дуже особливих моментах викликали поліцію чи там рятувальників. Водночас де б господар не мандрував, він завжди міг увійти в Інтернеті на свій сайт і його засекречену функцію аби переглянути відеокамери і простежити, що там у нього робиться в це час. І реагував моментально. Або пізніше. Або не було потреби йому втручатися, раз без нього гарно справлялись. Але він знав усе – техніка все фіксувала…
Більше додати не маю чого, хоч і певен, що було в такого чоловіка (на жаль, не маю права оприлюднити хто це і де це) багато інших задумів та досягнень, але розповів те, що про нього знав. І то взнав випадково в приватній розмові. Хочеться дуже, щоб такого позитиву було побільше у нас в Україні, як і на користь людей в більшому обширі це діяло, але то залежить він самих людей: не будьте наївними простаками і не мрійте, що хтось вам зробить добре за так – ніколи не зробить! Популізм – це система гарних, але брехливих за виконанням обіцянок заради того, щоб тільки дорватися до влади. І оте скигління: – А ми йому повірили…– залишіть немудрим, бо вірити можна тільки в Бога і в себе! Ставайте самі мудрими і самі робіть щось подібне до того, що зумів зробити цей чоловік. Будьмо!

Богдан Гордасевич
м. Львів, 04.12.2016



Ретроградна реформа

Давно займаюся темою комунального господарства, перепрошую: комунальної безгосподарності. Зокрема майже на абсолютне «Слава!» я зустрічав колись закон про так звані «кондомініуми» або ще їх називають «об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» (ОСББ). Сподівався на справді кардинальну зміну в житловому сегменті України, але коли копнув глибше, то копнув цей закон і все пов’язане з ним, бо то виявилось підставою, псевдореформою. Чому? А дуже проста причина: головним гаслом цього так званого «реформаторства» є спільне господарювання над своїм будинком його мешканцями без посередництва осоружних жеків або інших подібних комунальних підприємств, які обдирають і оббирають мешканців будинків, не надаючи фактично їм послуг, за які начисляють чималу оплату за квартиру, а якщо точніше: за кожен квадратний метр квартири! Чомусь люди тупо не хочуть розуміти, що де освітлення в їх під’їзді і підвалах, прибирання під’їздів та прибудинкової території, врешті і вивіз сміття – і де квадратний метр їхньої квартири! Сплачувати за так зване «комірне», яке складають наполовину і навіть більше послуги, що абсолютно не стосуються суто їх помешкання, – є що найменше безглуздо. Але так є! Візьміть і порахуйте самі, врешті-решт! Скільки вийшло і за що? Отож бо і воно! В ОСББ робиться все за аналогічною схемою! Обгортка в цукерки дуже приваблива, а насправді власник квартири вступаючи до ОСББ добровільно віддає свою квартиру як пайовий внесок і фактично позбавляється повноцінної приватної власності на неї. Нагадати шановному панству, як називалася за радянської влади подібна спільна-колективна власність? Нагадую: це є КОЛГОСП. Далі продовжувати? Хто мало знає про всю «принадність та ефективність» колгоспів – той нехай відновіть інформацію від сільських і навіть міських старожилів. Правління колгоспу жирувало, а все інше поспільство – стогнало і нічогісінько не могло змінити.
Радянська влада на чолі з комуністами добре зналася, як створити умови, щоб всі управлінські та особисті проблеми перекласти виключно на звичайних людей, а всі прибутки привласнити виключно собі, для чого і придумали колгоспи. Наші горе-реформатори вирішили реанімувати цей самий колгоспний принцип в комунальній сфері сьогодення. Самі подумайте: нащо створювати комунальні підприємства, утримувати і ще й нести відповідальність за їх діяльність, коли можна просто збирати грошики від ОСББ і ні за що не відповідати – геніальна система здирництва! Мені заперечують, що стільки гарного говорять зі ЗМІ про ОСББ, а я відповім, що і колгоспи навіть зараз багато є бажаючих вихваляти, а під час їх запровадження – і поготів хвалили аж ну. Перепрошую, але невже з ОСББ в Україні все так на 100 % гарно? Звичайно, що ні, але почути про це неможливо, бо не кажуть ніде. Хіба що по мережі БіБіСі (бабця бабці сказала), тобто в приватних розмовах. Ще можна почути в судах при розгляді справ про шахрайства керівництва ОСББ, чим українські ЗМІ чомусь (?!) зовсім не цікавляться. Якби система ОСББ була насправді для пересічних людей, а не для корисливих бл… ( інакше кажучи: різноманітних шахраїв), то вона сама б давно розповсюдилась, а не з таким надривом повзла десятки років.
Статистики детальної по ОСББ немає окрім суто кількісних підрахунків, але я за власними дослідженнями вияснив, що в Україні основний масив ОСББ складають новобудови і знаєте чому? Ніколи не здогадаєтесь! Загадка має зовсім несподівану розв’язку: бо серед мешканців квартир в новобудовах обов’язково знайдуться і слідчі з МВС чи Прокуратури, і судді, і депутати, і ще багато таких, хто легко вичислить і легко так би мовити «голову відірве» у керівництва ОСББ, якщо воно почне їх обкрадати. В новобудовах пересічний українець не проживає. Пересічний українець проживає в «старобудовах» і при створенні ОСББ він опиняється в руках його правління повністю беззахисним, тому що місцева влада не має повноважень втручатися у внутрішню діяльність колективних товариств і розбиратись щодо всіх їх рішень, або скоріше просто не бажає тим перейматись. Коли ж опоненти починають мені доводити, що можна елементарно скликати загальні збори і переобрати правління ОСББ, то я з наївним виразом запитую: – Згідно закону така норма існує, але там нічого не сказано, де проводити збори співвласників ОСББ. Наголошую: ДЕ проводити ці загальні збори? Щоб від кожної квартири був представник. Відповідаю: а ніде! Все, шановні, скінчилось ОСББ! Починається колгосп! А як інакше називати оті спорадичні збіговиська коло будинку на ногах під шум-гам звідусіль? Що можна обговорити та вирішити під відкритим небом без належних умов? Навіть не уявляю. Що тоді робити? Проводити збори на даху? В підвалі? В одному з під’їздів? Не смішно. Отже треба орендувати актовий зал? Можна, звичайно, за рахунок збільшення квартплати чи окремих внесків, але чи то всіх влаштує? Певен, що ні. І чи є він поблизу такий місткий актовий зал? Особливо мені цікаво уявити, щоб правління ОСББ оплатило за оренду якогось залу і проводило збори, знаючи наперед, що ними мешканці незадоволені і їх зможуть переобрати…
Тема спільних зборів всіх учасників ОСББ є одною з підступних прогалин в українському законодавстві, яка в реальному житті знайшла вихід у системі спільної згоди співмешканців по ОСББ, яка тотожна команді в комп’ютері «за замовчуванням». В кожному будинку є певна кількість активних людей десь в межах 10 % від основної маси мешканців, що господарюють в будинку, обирають правління і контролюють його, а всі інші з тим просто мовчки погоджуються, якщо то є в межах дозволеного. На моє прохання всіх хвальків з успішних (з їх слів) ОСББ ніхто не зміг назвати факту проведення спільних зборів за участі принаймні 2/3 співмешканців і частотою хоча би раз на квартал. Хоча якщо йти за змістом закону, то по закінченні кожного місяця повинні бути загальні збори співмешканців ОСББ зі звітом правління і затвердженням квартплати з ухилом до її зменшення за рахунок економії і правильного управління. На диво у більшості ОСББ квартплата не менша, а то і більша за загальну комунальну, що особливо відбиває бажання вступати до ОСББ у багатьох громадян. Є проста істина: хороше рекламувати не потрібно – воно саме себе поширить.
Завершуючи тему деструктивної законодавчої бази стосовно ОСББ я б дуже хотів його вдосконалення принаймні через обов’язкове щомісячне анкетування активного формату впливу на правління від кожного власника квартири по ОСББ. В ідеалі має бути постійний інтерактивний контакт, контроль і вплив через засоби зв’язку поміж співвласником і правлінням ОСББ. Ще я дуже сподіваюсь, що намічена нарешті ідея конкуренції у комунальному господарстві як за введенням системи з окремими управляючими, так і з потужними управляючими компаніями, буде належно і всебічно підготовлена в законодавчому плані, отже не буде мати подібних «ляпів» як зі загальними зборами ОСББ, або інше тому подібне законодавче лукавство від наших вже чесних і розумних народних депутатів у Верховній Раді України.

Богдан Гордасевич
м. Львів
03.10.2016 р.

Кондомініум (лат. con — разом і dominium — володіння) — співволодіння, спільне володіння.

    спільне володіння і управління однією і тією ж територією двома або більше державами.
    спільне володіння єдиним об'єктом, найчастіше будинком, але також і іншим нерухомим майном.



Умовність мови

Відразу однозначно заявляю, що я є і буду проти будь-якої примусової українізації в нашому суспільстві – це аксіома! Я давно визначився, що українізувати потрібно суто державний апарат і то з чисто технічної причини: виключно задля правильної комунікації. У кожному підручнику з мови вказується головна функція мови: комунікативна, тобто зрозуміла усім учасникам процесу форма обміну інформації. Все, що там далі дочіпляють до функцій мови – то є вторинне, хоча і вартісне також. Але функціонально інформаційна складова в кожній мові – найважливіша. Саме тому державна мова має бути одна в унітарній державі, щоб не виникало різночитання і різнорозуміння в законодавстві, як і в цілому керуванні державою. Єдина мова для єдиного державного апарату є константою без винятків.
Простіше це виглядає так, що хто отримує зарплату з державного бюджету України – той на роботі має послуговуватись виключно українською мовою. Питання з перекладачами, запрошеними іноземними фахівцями, митцями та етнічними діячами залишимо у спокої, бо це специфіка роботи іномовлення, а суто службове діловодство все одно українською має бути. І то є та крайня межа, яку я проти, щоб переходили в питаннях українізації.
Вся інша соціальна українізація має проходити природньо і непомітно. Абсолютно непомітно для пересічного громадянина України, який не користується наразі українською мовою. У мене колись виникла подібна розмова з мешканкою Харкова в період поміж двома українськими революціями, коли проблему українізації я визначив так: у людей зараз і без того життя сповнене проблем і я б не хотів додавати до цієї купи ще одну проблему з нагальною українізацією. Також я пригадую мовні дискусії ще до Незалежності України під час прийняття Закону про українську мову у ВРУ, коли інша жіночка у Києві привселюдно заявила наступне: я народилася в українській родині і розмовляла українською, але тепер я розмовляю постійно російською скрізь і вдома також, але я не вважаю, щоб мене насильно русифікували. По-суті вона висловила мою позицію щодо українізації, тільки у протилежному напрямку, бо я хочу, щоб головна маса людей з так званого «російськомовного населення України» навіть не помітила, як вона перейшла спілкуватись постійно українською мовою! В тому я особисто вбачаю правильну українізацію України!
Висловивши свої раціональні погляди щодо українізації, я ще хочу висловити свої суб’єктивні емоції, а саме: я категорично не хочу, щоб хтось вивчав, розмовляв  або інакше користувався українською мовою і при цьому люто її ненавидів. В тому я вбачаю найгірший варіант українізації! Такого я не сприймаю і буду проти всіма силами. Як не можна людину силою примусити покохати іншу людину, а скоріше призвести тим до зненависті щодо неї, так само буде, коли нетактовним мовним насиллям ми будемо породжувати внутрішніх  ворогів-українофобів. Перепрошую але ворогів в України і без того вистачає.
Наголошую ще і ще раз на своєму суто суб’єктивному постулаті, що хочу, аби українською мовою користувались виключно з любов’ю і пошаною до неї. Тема сповна ірраціональна і важка для зовнішнього керування та коригування, але бажана. За тим повернемось до раціональних реалій, хоча і далі суто особистих, бо я пропоную запровадження українізації не просто як своєрідне вичікування, а як динамічний процес, який залежить від кожного з нас. Пригадуєте оте дивне гасло: «Услышьте Донбас!», – поширене на Сході України після Революції Гідності.  Так от його в Києві почути – почули, але зрозуміли його тільки в Москві, причому досить специфічно та зараз не про те йдеться. Зараз важить наступне: якщо хочеш бути почутим там, де власне хочеш, то потурбуйтесь спершу вивчити потрібну мову і звертатись на ній, щоб вас насправді могли зрозуміти. І такою є ще одна мовна аксіома: хочеш бути почутим – навчись говорити на відповідному комунікативному рівні передачі інформації, тобто вивчи потрібну для цього мову. Іншого не дано. Точніше це «інше» дано виключно агресорам, загарбникам і окупантам, отже вибирай ким маєш виглядати...
Як на мене – все досить просто: я українець, живу в Україні, а тому якщо хтось хоче, щоб я його почув і належно зрозумів – прошу звертатись до мене українською. Крапка. Все, що лунає начебто до мене, але на іншій мові, зокрема – російській, я розумію тільки тоді, коли я сам цього захочу. Таким є мій принцип «динамічної українізації» і я пропоную поширювати його кожному, хто вболіває за розвиток вживання української мови без якогось насилля: беріть і створюйте особисто суто задля себе умови скрізь, де тільки це є можливим, для звучання виключно україномовного контенту по ЗМІ або інакше, особливо у себе вдома. Просте рішення проблеми і воно того вартує: хто захоче вашої уваги – той нехай проявить належний рівень достатньої поваги говорити зрозуміло. А коли йдуть в наглу за принципом, що: «И так сойдёт! – Поймут, куда они денутся! Стану я ещё лишний раз напрягаться» і т.д. У мене на такий випадок спрацьовує реакція типу «виключити» або «переключити» – і все добре, навіть гарно. Інакше це  виглядає як неповага і зневага, в першу чергу до самого себе. Повторюсь, що я вважаю за прояв зневаги, коли до мене звертаються на іншій мові за принципом «ти повинен мене зрозуміти»! Та нікому я нічого не повинен! Я вільна людина у вільній країні! І я роблю тільки те, що я особисто вважаю за потрібне! Добровільно за власним бажанням!
Таким чином найпродуктивнішим в українізації України я вважаю спосіб творення власного українозмістовного середовища і очищення його від усього зайвого і нікчемного, як ось принцип, що «кожен матюк робить тебе москалем» тощо. Найяскравішими представниками руху «динамічної українізації» я вважаю тих людей, що за особистим бажанням будучи російськомовними у такому ж середовищі переходять говорити виключно українською. Без примусу і якоїсь вигоди, а просто з власного потягу не стоячи на протягу обов’язкової українізації. Як виходець з Донецька і вихованець Запоріжжя, я сам пройшов подібний еволюційний шлях. У мене був вибір ставати суто російським літератором чи українським і я вибрав друге, при більш ніж значних пріоритетах першого варіанту у 70-х в Україні 20 століття, про що ніколи не шкодував і не шкодую. Українська мова стала головним проводирем моєї особистої світоглядної еволюції, але то вже інша тема і я її оповім якось іншим разом. Наразі важить наголос на значенні особистої волі, суто добровільної і зацікавленої в опануванні та користуванні українською мовою. 
Особисто у мене ніколи не було негативних емоцій до простих людей, звичайних або як про таких кажуть українською: пересічних – до таких в мене немає і краплини зневаги через те, що вони «російськомовні», як і знаю, що наша сучасна Українська Армія на 2/3 є російськомовна і це є феномен, хоча і те правда, що коли на передовій перемовляються наші вояки по радіо українською, то реакція «ответкой» з ворожого боку є частіше  невдалою. Взагалі, як це не дивно, але потрібно подякувати за мовний закон Ківалова–Колісниченка на користь поширення вживання російської мови в Україні, тому що він фактично зовсім зліквідував негативні настрої в цій сфері, отож коли з РФ почали наганяти істерію мовного насилля над «російськомовними» в Україні, то отримали у відповідь не масову підтримку, а всезагальне подивування. Ніхто з російськомовних ніякої дискримінації в Україні не зазнавав, отже і не відчував ніяких образ, тому що це стосувалось не їх, а до навпаки виключно державної української мови. Перестарались тоді регіонали, тому що мали би для підбурення проводити провокаційну «жорстоку українізацію» начебто на вимогу фракції   «свободівців» тощо. А так вийшов анекдот: українофоби Ківалов і Колісніченко зробили своїм законом вагомий внесок для національного примирення і єднання в обороні України від агресії РФ. Найяскравіший приклад тому – Одеса!
В подібній площині варто обговорити ще одну важливу тему так званих «українських російськомовних інтелектуалів», яких можна спостерігати в якості різноманітних експертів майже скрізь по всіх ЗМІ. Скажу відверто, що особисто мені важко визнати людину інтелектуалом, якщо вона тривалий час проживає в якійсь країні і не спроможна вивчити мови цієї країни. Тим більше щодо людини, яка від народження проживає і не володіє мовою рідної країни. Зрозуміло, що регіональні особливості позначаються, проте інтелектуал на те й інтелектуал, щоб бути розумнішим за інших, а не дурнішим. Еліта – це обранці за принципом «найкращі з кращих», а не – «найкращі з гірших».  Є гарна приказка: скільки людина знає мов – стільки раз вона людина. Що можна сказати про людину, яка не знає мови рідної країни? Особливо якщо ця людина ще й преться виглядати якимсь там інтелектуалом, бути експертом, щось іншим радити і вказувати тощо. У мене подібна інтелектуальна неповносправність в мові дорівнює діагнозу і щодо інших розумових здібностей подібних псевдо-інтелектуалів. Водночас я навпаки з підвищеною повагою та увагою ставлюся до людей, які вийшли з російськомовного середовища, але оволоділи українською і нехай не досконало, але спілкуються нею не ховаючись за побрехеньками типу: «Я мушу говорити мовою, якою я думаю, щоб мене краще зрозуміли» Хто насправді вміє думати – той на будь-якій мові зуміє виявити, проявити і заявити про свій інтелект. Інша справа, що володіння українською ще не обумовлює наявність в людині інтелектуальних здібностей вищого порядку, але то вже знову інша тема. А у нас, наразі, є на увазі тема мови та її умовність.
В своїй основі кожна мова є умовна, бо то сукупність знаків, що мають виключно умовне значення. Ніхто не дасть пояснення, чому, наприклад, слово «стіл» є така послідовність букв-знаків, а  слово «їсти» – інша послідовність і т.д. Все це умовність, яка створювалась і вдосконалювалась протягом тривалого часу. Кожна існуюча мова безумовно умовна, але саме існування мови творить дива становлення людського буття, культури, цивілізації і що найголовніше: кожної людської особистості! Через мову людина творить себе і творить Світ, або навпаки: спотворює і себе, і Світ. Не буду далі вдаватись ні у філософські, ні у релігійні тонкощі трактування функцій мови, а просто хочу особливо підкреслити, що умовність мови безумовно обумовлює сутність нашого реального життя: ми спільно маємо умовитись і домовитись стосовно нашої української мови і на тому порозумітися, без чого неможливе порядне і погідне співжиття людей у соціумі. Отже якщо ми хочемо жити гарно і заможно в сильній світовій державі, то вагомою умовою в тому має бути повноцінне функціонування української мови в усіх сферах держави Україна.

Богдан Гордасевич
 29.10.2016



Хто кого: честь-по-честі

(з циклу: «Мішанка 2016»)

Побачив по телевізії про конфлікт між атошником і поліцаєм в Івано-Франківську через неправильну парковку і штраф за неї. Атошник показував синці на руках, які отримав під час його насильницької евакуації з відділку поліції силами його керівника. І я не зрозумів одного: чому атошник не показав по телебаченню головні докази насилля, над якими довго сміялась судекспертиза, а саме два відбитки підошов поліцеського черевика на двох сідницях атошника, отримані спершу для «виходу» з кабінету начальника, а далі – на виліт з самого відділку поліції.
Скажу відверто, що я беззастережно на боці поліції з двох причин: 1-ша причина: що то за рахіт з АТО, який за себе не може постояти, а 2-га та, що нарешті хтось в Івано-Франківську висловив привселюдно своє ставлення до атошників з добробату «Прикарпатртя», які спричинили своєю ганебною втечею з фронту трагедію Іловайська 2014 р. І давайте не будемо покривати смертями героїв з Франківщини підлісь дезертирів з того самого краю. Так, герої не вмирають! Але героями і не називають отаке убожество, що замість визнати свою провину ще починає "качати права" як класичний москаль-«визволитель».
Маю переконання, що всі по-справжньому учасники війни в АТО є взірцями доблесті і честі, тому якщо хтось з них вчинив правопорушення, то з нього має бути особливо суворе стягнення, яке він сам ретельно спокутує, сам!, тому що він є взірець майбутньої України –  тому що ВІН Є ВЗІРЕЦЬ!

Богдан Гордасевич
 29.10.2016



Моя мішанка  за жовтень 2016 р.

Передмова: Наскільки я знаю, то в селах "мішанкою" називають різносортове зерно або взагалі суміш різного зерна, яким засівають грунти під пашу для худоби чи просто, аби земля не пустувала. Мені подібний образ-месидж досить сподобався для своїх невеличких нотаток з думками, які не є сильно значимі, але і не пусте зовсім. Не думи, а думки, додумки і видумки з приводу якоїсь теми. Не простенькі коменти, і не поважні максими за Ларошфуко, а скорше веселі сонячні зайчики - грайливі відбитки справжнього сонечка.
Для прикладу, читаю про черговий "наїзд" на голову НБУ Гонтареву і думаю, що поки її захищає стабільний курс гривні щодо долара і євро - всі оті наїзди-переїзди марні. Не така вже й незнати яка глибока думка, але в тему вдала, як я вважаю. То чого б не зафіксувати її? Можна і треба. Таким буде і весь зміст мого циклу щомісячних і щорічних збірок під загальною назвою "Мішанка".
Або таке: коментую свій матеріал про сепаратиста Моторолу: "Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве. Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце." - і комп виділяє в тексті слово "інсценізація", а коли я його пробую перевірити, то викидає в замінники тільки два слова "асенізація" та "ініціація", що не підходить по-суті, але надто підходить за змістом: скінчилась ініціація Мотороли в сепари і настала його асенізація.

Богдан Гордасевич
 18.10.16



Катюзі по-заслузі: в Донецьку знищено Моторолу

Якби не одна особиста подія, то я б просто оминув і не став згадувати про загибель у Донецьку одного з найпідліших ворогів України на Донбасі, який, будучи етнічним росіянином, засобами війни запроваджував "русский мир" в Україні, зокрема на її сході. Так, мова йде про знищення бойовика Мотороли, але тепер реально, а не як всі фейкові повідомлення перед тим в Інтернеті. Просто так сталося, що ця подія відбулась саме пізно ввечері 15 жовтня, а саме в цей день я маю особисту традицію відзначати пошанування пам'яті Степана Бандери, який загинув у цей же день 57-м років тому від руки агента КДБ Сташинського. На противагу Моторолі у Степана Бандери не було охоронця і був він без зброї, як і немає жодних свідчень, щоб особисто сам Степан Бандера будь-кого вбивав чи замордував.
Для мене просто несподівано виникла своєрідна колізія зі протиставлення Людини Чину і підлого загарбника-ката. В жодній статті чи іншій публікації авторства Степана Бандери або спогадів про нього я не знайшов жодної його агресивної думки і навіть натяку на загарбання територій інших країн - жодної! Ця благородна людина всі свої помисли і саме життя присвятила виключно визволенню своєї страждальної Батьківщині - України. Присвятила героїчній боротьбі за її звільнення від польського і московського поневолення задля встановлення Самостійної Соборної Української Держави. Як і задля звільнення всього українського народу від ярма неволі та пригнічення. Степан Бандера був найперше людиною світлої ідеї Визволення, хоча в тому процесі боротьби він змушений був приймати жорстокі рішення як керівник Організації Українських Націоналістів. І ось маємо начебто таке ж насильницьке вбивство людини, якби цього ката Моторолу можна було називати "людиною", але насправді це нікчемна істота, яка, прийшовши в чужу господу-країну, почала там вчиняти розбій оружною і осоружною рукою окупанта, страшного ката і злочинця. Ніхто навіть серед російських військових не висловлював захоплення від особистості Мотороли, бо ніякий це не воїн, а мерзотник, що вихвалявся такими "героїчними вчинками", як особисто ним вбитими аж 15-ть полонених українських воїнів. Тільки над беззбройними полоненими виявляв Моторола свою силу і значимість, а в боях був значно обережнішим, тому і залишався цілим тривалий час. Власне як жорстокий і кривавий кат Моторола набув значного поголосу, отже виділявся посеред інших сепаратиських "передовиків"-злочинців, але не більше. Водночас значимою військовою фігурою Моторола ніколи не був, тому жодним чином тут не мало місце діяльність фахівців українського спецназу. Не та особа, щоб вони нею займались. Як в таких випадках кажуть специ: "Ми, звичайно, за чистоту, але прибирати лайно з пляжу не для нас". Зате місцеві сили опору окупантам, яких умовно називають "партизанами Донбасу" - могли і, я певен, провели показову і дуже доречну спецоперацію щодо знищення ката Мотороли, за що їм щира вдячність від всіх нас і моя особисто. Поясню детальніше чому так.
Відверто кажучи, мене досить злостило і пригнічувало те замовчування щодо відзначення дати загибелі Провідника Степана Бандери цьогоріч і в цілому по Україні, і у нас у Львові - зокрема. З одного боку я дуже не хочу бачити фальшивих, отих добровільно-примусових і  показових пошанувань суто на публіку чи так для годиться, як за "Совка"-СРСР, але з іншого боку коли зовсім нічого і ти сам один з єдиною лампадкою стоїш коло пам'ятника Степану Бандері у Львові - стає дещо прикро і сумно. Не мав я настрою зовсім, коли повернувся ввечері 15-го жовтня додому, аж тут така несподівана новина: підірвали в ліфті Моторолу! Кращого пошанування Степана Бандери я не уявляю, аніж такого, що його влаштували донеччани з сил опору. Бо я твердо знаю, що для Провідника було завжди краще нехай одна-єдина справа з конкретним результатом, аніж багато-багато величних патріотичних слів і жодного результату. Я більше ніж певен, що з свого постаменту Степан Бандера нам всім каже наступне: - Мене вихваляти не треба! Краще зробіть те, чого б я мріяв досягти! Тоді я буду щасливий!
Що ще одним катом України стало менше - це найкращий дар в пам'ять пошанування дня загибелі незламного Провідника ОУН Степана Бандери.
Слава Україні!  Героям слава!

Богдан Гордасевич

Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве.
Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце.
    17.10.16

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає : «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдишні журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмен! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу. 
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів. 
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів     

виправлено 15:16 22.09.2016



Кого поляки полякали?

Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.

Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016

Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.


Вітаю з 1-м вересня!

1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич
 01.09.2016

Моє про Івана Франка

Відомий і невідомий Іван Франко

Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії - Русько-української радикальної партії у 1899 році, яку і очолив напочатку. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.
26.08.2016

Безкінечне сходження "Сходів"

Ірина Токарська - головний координатор  Творчого об'єднання "Сходи"  в місті Львові

Відтепер, тобто від 25-річчя Дня Незалежності України, вношу корективи у свою діяльність як блогера, тобто перестаю цензурувати свої дописи, а видаю все, що маю на душі поточне і проточне, а головне: наочне!

Найбільше на це рішення вплинуло вчорашнє урочисте зібрання Творчого об'єднання "Сходи" у складі чисельного люду спершу за столиком коло "Чаші достатку" в парку імені Івана Франка, 160-річчя уродин якого ми також відзначили з радістю як продовження святкування 25-річчя Дня Незалежності України. Далі "Сходи" сходили до готелю "Дністер" і провели сходження на бенкетну галерею на даху з бездоганною за красою панорамою чарівного Львова.
Неможливо просто в кількох словах передати  всі урочистості промови, розмови і обмови, а що вже стіл накритий був бездоганно, як і чарівна обслуга забезпечила нас чистотою повітря, приміщення і протягів, які ми успішно подолали. І звичайно що вражаюче вразило не вороже творення бездоганного сервірування і наявність загадкового меню (можливо і навпаки, тому що один прибор було розшукано серед двох принесених, а офіціант, чарівний хлопчина, довго не давався замовити те, що нам закортіло, допоки наша знаюча дівчина не пішла і на кухні сама зробила замовлення, а він вже натхненно отой смаколик поставив на свій підніс і підніс нам під ніс)
 В підсумку обміну думок, книг, емоцій і промоцій, дісталося на горіхи Уряду, обговорено слова тексту славня "Ще не вмерла Україна" за Франковим "..ще не вмерла і не вмре!" та Іваном Багряним "воріженьки" чи "вороги" згинуть, трясця їх мамі, як "роса на сонці" чи як дурні в ополонці, а також ще багато чого актуального, але не радикального. Від часу появи радикально переляканого з вилами всім лячно наближатися до чогось радикального, щоб часом не вступити в оте фе. Ото вже хлоп - так хлоп: всіх перестрашив! Не даремно і зветься: Ляшко! А ось з Порохом вийшло дискусійне непорозуміння: чи то є порох при дорозі, що вітром переносить і в очі сипле, чи то той порох, що вибухає і його в гармати закладає воїнство українське? Наразі ще неясно, бо надто багатьом очі ріже офшори і рошени, а за тим слабенько видно вибухові злами, проломи і погроми у корупційних фортецях та засівших там олігархічних кланах із різноманітних "посівальників" для позивальників тощо. Було що поговорити, обговорити і затвердити, а саме що 160-т Франкові і 25-ть Україні то є гарно!

Також запропоновано мною кожному бажаючому робити невеличкі особисті прес-релізи з новинами, поезіями і текстами, заходами, виходами та усіма "посиланнями" тощо, щоб то разом зводити до купки і публікувати на сайті ТО "Сходи" http://artshodu.io.ua/ і паралельно в сайті "Елітарний Львів" http://artlvivbest.io.ua/

Богдан Гордасевич, прес-аташе ТО "Сходи"
26.08.2016


Свято вдалося і це радує!

Дуже і дуже тішусь, що відзначення 25-річчя Дня Незалежності України пройшло без негативних подій: ні в середині нашої держави, ні на фронті в АТО, ні зовні неї нічого небезпечного для нас не трапилось, дякувати Богу. Ще раз вітаю усіх з видатною подією, яка є підсумком одного етапу нашого державотворення і розпочинає інший новий етап.
Моїм особистим гаслом свята у зверненні до своїх онуків та доньки, як і в цілому до молодого покоління українців було наступне: - Вітаю народжених вільними!
На мою думку найбільшою проблемою України є наше підневільне минуле, колоніальне рабство, яке увійшло в психіку цілих кількох поколінь українців як феномен "Совка", коли людина не сприймає стану свободи як фактор свого особистого щастя, а навпаки ностальгічно згадує і шкодує за своїм усталеним "благополуччям" часів свого рабства, яке вона не сприймала за погане явище, бо пристосувалась і звикла до нього. Дуже правильно сказано, що "Коли раб втрачає господаря, то він не стає автоматично вільною людиною, бо його психіка не призвичаєна до самостійності, через що він просто вишукує собі нового господаря, так би мовити - "кращого хазяїна", а не радіє зі своєї свободи"
Тому я вітаю і підтримую всіма силами прихід до державного управління в Україні покоління народжених вільними! Будьмо!

Богдан Гордасевич
25.08.2016


Мій позитивний цинізм
 

Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.
Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.
Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз (!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.
На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.
Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...
На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.
Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.
По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!
Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"
І це я не жартую.

Богдан Гордасевич
 23.07.2016

Додаткова інформація (вона особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних і подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Авшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І коли? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

5:01 25.07.2016 


Волинь 1943: спровокована трагедія

Ми дуже часто шукаємо винуватих там, де їх насправді нема, а реальні "геополітичні кукловоди" ховаються за лаштунками дипломатичної доцільності наддержав

Волинь 1943: спровокована трагедія

Вшановуючи пам'ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези "прощаємо і просимо прощення". Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому нечисельні спорадичні сутички 1941-1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943-1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції "Вісла".
Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?
На той час після поразок під Москвою і особливо - Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тигеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції.
Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось "польське питання". Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна "Дипломатия Франклина Рузвельта" (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. - Б. Г).
"Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз'єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента" (стор. 390).
"Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі - увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону - до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти "жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими" з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав "гарним місцем для життя поляків", - їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього" (стор. 391).
Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.
Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом "роз'єднуй і владарюй". Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції "Вісла". Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення.
Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.
Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками польських наглядачів-"капо" за мовчазною згодою німців були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери - Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії "Галичина" безпідставні.
Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941-1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають "Волинською трагедією", хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке "витіснення" всього українського населення з так званих "кресів схудніх" для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті-голосуванні після війни.
У відповідь керівництво Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок - почалася масова різня одне одного.
Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій “лінії Керзона”, яка проходила через Гродно-Ялівку – Немирів - Брест-Литовськ - Дорогузьк - Устилуг - східніше Грубешува - західніше Рави-Руської - східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики, і нічого не захотіли зробити стосовно припинення "пацифікацій" та дискримінації українців в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.
Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме "лінію Керзона" з окремими відступами на користь Польщі.
Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.
На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького "Поклик до братів-слов'ян" написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

...А ти, брате-ляше,- невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.
.........................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!


Богдан Гордасевич
Львів.
"Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147)


На вшанування наших поляків
( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків, було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Шептицькі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова спровокована трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

Комент Богдана Бо від 17 липня 2016 р.: якщо польській сенат прийме рішення відзначати 12 липня як "геноцид польського народу українцями на Волині", то вважаю що буде правильним у Верховній Раді України прийняти аналогічну постанову про відзначення 12 липня як "геноцид українського народу поляками на Волині у концтаборі Береза Картузька, в 1943-му та за часу операції "Вісла" 1947-го".
17.07.2016

Степан Бандера гідно відсвяткує 1 січня 2016 року

Думаю мало хто звернув увагу на те, що з 1 січня 2016 року Україна стає фактично вільною державою, позбавленою московського багатовікового колоніального ярма невільництва. І саме на 1 січня припадає відзначення дня народження видатного українського політичного діяча Степана Бандери.
Зрозуміло, що таке співпадіння є випадковим, бо ніхто про то спеціально не думав звести до купки все це, але є ще Боже Проведіння, яке все поставило саме так: підло вбитий московськими катами Герой України Степан Бандера отримає на свій 107-й день народження найкращий і найдорожчий подарунок - насправді Незалежну Європейську Україну!
Отже всі муки і жертви були не даремно! Ми перемогли! Слава Україні! Героям слава! Україна понад усе! Герої не вмирають! Вітаю всіх включно і себе!
29.12.2015

Місцеві вибори 25 жовтня 2015 р. в Україні

Почну з висновків: я буду голосувати за партію "Солідарність" в міську та обласну ради та Оксану Юринець на голову міста Львова від тої самої "Солідарності", тобто від Блоку Петра Порошенка, куди увійшла партія "УДАР" Володимира Кличка, а також опосередковано долучилась партія "Народний фронт" Арсенія Яценюка своєю неучастю у цих виборах.
В опонентах для мене на першому місці є два ВО: "Свобода" та "Батьківщина" - задовбали, м'яко кажучи, мене ці два "всеукраїнські об'єднання" або як я їх іронічно обзиваю: "виконуючих обов'язки". Далі в меншому форматі йде моє несприйняття таких партій, як "Об'єднання "Самопоміч" А. Садового, "Радикальна партія О.Ляшка" та "Громадянська позиція" А. Гриценка, а за тим чисто теоретично - "Опозиційний блок". Щодо всіх новітніх партій я наразі нічого проти не маю, бо ще їх не знаю як реальність, а на рекламність чогось по-суті сказати важко: пожуємо, розжуємо, прожуємо - тоді побачимо: проковтнути чи виплюнути.
Також я однозначно проти Андрія Садового як голови міста Львова з багатьох причин, але головним є причина демократичного поступу, тобто перебування одної людини на тій самій виборній посаді повинно бути не більше 2-х термінів підряд. Навіть від геніальної людини всі втомлюються, коли то занадто довго, а що вже казати про втому від добротної посередності. Зазначу, що ні пан Гірняк, ні тим паче пан Васюник як претенденти на посаду голови міста у мене якогось захоплення не викликають, але най то люди вирішують. Я особисто завтра проголосую за Оксану Юринець. На тому - крапка.Така моя позиція щодо таємниці голосування під час виборів. Далі пішла теорія, яку друкую виключно для бажаючих знати мою думку, бо не бажаючих далі зі мною знатись я вже "відшив" тим, що оприлюднив з самого початку свої пріоритети.
Перш за все хочу видати панегірик Уряду Арсенія Яценюка - молодці! Втримали країну Україну від дефолту, на що дуже розраховував Пуйло і його банда, а також всі головні соціальні виплати провадяться вчасно. Хто пережив в Україні кризові 90-ті, той знає, що краще вчасна виплати маленької зарплати та пенсії, чим невиплати їх взагалі і то роками (наголошую: роками! і в мирний час!). Не раз зазначав, як мені набридли різні фахівці псевдо-аналітики та інші базіки з їх безкінечним критиканством влади в стилі "все погано, бо погано". Зовсім не вимагаю захвалювати Уряд, як в часи Совка чи Азазеля-Азарова або як зараз в РФ, але я вважаю, що справжній аналіз йде в руслі змагальності: ось позитив, а це - негатив. Які шальки терезів в кого з аналітиків переважать - то вже інша справа, але ж принаймні так буде чесно на противагу скидання одного негативу, бо сам десь там не там, а так же хочеться і самому прорватися-дорватися до влади... Хочеться, а не виходить: всі місця іншими зайняті. Ось і гавкають, а караван собі йде.
Отже ми завдяки діяльності Уряду України під керуванням Арсенія Яценюка гарно уникнули дефолту і що найголовніше: економіка України працює. Так, є спад, але не шалений обвал, не повний розвал, не катастрофічна криза 90-х, а є цілком керована економіка в загальнодержавному масштабі. Керованість державою не втрачено і це найголовніше! Молодці!
Тепер простий приклад, щоб всім стало зрозуміло що називається "на пальцях": загальновідомою є інформація про витрати України на війну під назвою "АТО" (антитерористична операція), яку оприлюднив Президент України Петро Порошенко, а саме: щодень ми, тобто Уряд України (!), витрачаємо на АТО 5 мільйонів доларів. Оскільки це було сказано для закордонних представництв, яким що гривня, що рубль, що рупія - мало що скажуть, то я прошу кожного перевести ці долари у наші гривні, що за скромним курсом у 20 грн. за 1 дол. дасть 100 000 000 грн. Ну, панове українство, як вам ця сума? За один день - 100 мільйонів, за 10 днів - 1 мільярд! За місяць - 3 мільярди з хвостиком! За рік - 36,4 мільярдів! Це при тому, що весь державний бюджет України приблизно в 600 мільярдів гривень. І окрім АТО є ще інші виплати чималі як зовнішні, так і внутрішні! Задумайтесь, як це їм в Уряді вдається зводити кінці з кінцями, тоді і заповажаєте, якщо маєте розум і совість, на противагу відомо кого: всіх тих, хто Уряд Яценюка паплюжить за цю фантастичну роботу. Так, визнаю, що немає у нас ні шаленого економічного розвитку, ні сталого всезагального процвітання, ні динамічного збагачення українців тощо, але погляньте тільки на цю ораву своїх же паскуд, які тільки паскудять і паскудять в Україні та всілякі фронди стосовно влади вчиняють і жодним чином нашому Уряду не допомагають, неначе то їх заклятий ворог, а другом є Уряд Російської Федерації...
З цієї причини я вважаю дуже і дуже вдалим політичним маневром для партії "Народний фронт" не приймати участі у місцевих виборах безпосередньо, що повністю позбавило опонентів їх коронного чорного піару типу звинувачень про "використання адмінресурсу", фальсифікації і тому подібне. Не той час, щоб країна залишилась без прем'єр-міністра, який пішов у відпустку, аби зайнятися виборчою компанією... Не той час, навіть за певного затишшя на фронтах АТО. Тому молодчина Арсеній і як політик, а заразом і його партійна команда "Народного фронту" молодці. Давно хотів похвалити Арсенія Яценюка, тому і роблю це сповна щиро та з приємністю, бо ж маємо з чим порівнювати: отой "помаранчевий антагонізм" Ющенко з Тимошенко ще дотепер допікає до живого. Не доведи Боже ще одного подібного повторення.
Якщо хтось сподівається, що я ще втну наступний панегірик пану Петру Порошенку та його партії "Солідарність", як самим, самим, самим!- то ні. Маю за честь розчарувати: тут все ще в живому процесі, отже зробити навіть етапні висновки наразі неможливо. Найкраще за все говорить затишшя на Донбасі, а далі - то деталі. Єдине, що хочу відповісти всім, хто кричить по ЗМІ і деінде, що вони-де бач не бачать ніде ніяких реформ і змін на краще тощо. В таких випадках мені дуже хочеться сказати наступне: - Перепрошую, а ви не пробували дивитись з розплющеними очима?.. Бо то є просто анекдотична ситуація: - Ах, я нічого доброго не бачу! Мені все фе, все бяка, отже і влада погана, і все в країні погано. І тоді хтось має довкола цього недобачайла бігати навколо і сюсюкати: пояснювати, показувати і розказувати де і що є доброго або недоброго насправді. І все одно не вгодить такому зарозумілому цабе...
Ні, я звичайно за звітність і відкритість, але в тому плані найкращий аргумент є конкретні справи і їх результати. Затихло в АТО - добре є. Газ, світло, воду і тепло в хаті маю - добре є. Пенсії і зарплати регулярно виплачують - добре є. Нова поліція по району їздить в авто, тоді як раніше ментів не дочекаєшся - добре є. І так далі. Конкретна дія і конкретний результат - це головний принцип. Власне я завжди так і ставлю питання: - Назвіть мені два-три досягнення того чи іншого чоловіка, як лідера, як керівника. Або здобутки окремої партії - тоді можна обговорювати щось конкретно, а то як в АТО: головне "отжать" побільше всякого добра собі, а війна - то дурня.
Для прикладу, в одному товаристві хвалили пана Гриценка - отого, що його "Громадянська позиція", але коли я власне запитав про його якісь конкретні справи і здобутки - то ніхто нічого назвати не зміг. Чи при ньому як міністрові Збройних сил України вони почали стрімко модернізуватись? Ні. Чи сильно проявив себе на посаді голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони? Ні.Чи ним була розроблена новітня суперова воєнна доктрина для України? Ні. Показав себе знаменито під час подій на Євромайдані? Також ні. Ну то може було сформовано ним особисто підрозділ добровольців в АТО чи волонтерська мережа? Теж ні. Ну то є хоч щось?! Нема і не може бути, бо пан Гриценко є людина, яка ніколи не помиляється, що для політика дуже важливо: незаплямована репутація. І вона насправді у Анатолія Гриценка є незаплямована - він справді ніколи не помилявся і не помилиться, бо як відомо, що "не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Подальші коментарі щодо пана Гриценка і його партії "Громадянська позиція" є зайві.
Зовсім інша справа ВО "Батьківщина" і її керманич Юлія Тимошенко, хоча вона і стверджує в своїх заявах у ЗМІ, що "за всі 16 років вони ніколи не зраджували український народ". Можливо це справді сказано щиро. Пропозиція створити свого часу так звану "ширку", тобто "широку коаліцію у Верховній Раді України з фракцій "БЮТ" та "Партії регіонів" - то у жодному разі не було зрадою щодо своїх виборців з точки зору пані Юлі. Яка ж тут зрада? Звичайне собі "кидалово". А що? Хіба так не можна? Дивно? Чому не можна? Юля вважає, що можна і треба, якщо це корисно для справи, тобто вигідно особисто для неї, супермоделі в застінках Кабміну. Як вона Ющенкові клялася-божилася, що є вірна йому соратниця і помічниця на віки-вічні, а тоді "гоп-стоп, Вітя" і то так круто, що другий Вітя не дивлячись на зеківський гарт налякався не на жарт, зачувши пропозицію від Юлі: "А давай, любчику Янукович, будемо разом дружити і Україну на двох ділити". Дав Вітя драла, як пес від жала (гадюки). А пані Ю. тоді видала в ефір за Фройдом, обмовившись словами: - Все пропало! Пророче ляпнула, хоча зараз пробує повернути все те, що відтоді пропало. А зась! Вже хоч би мовчала, нерозумна комсомолія, про газ і тарифи, бо всі в курсі, що саме з подачі Юлії Тимошенко було денонсовано договір поміж Україною і Російською Федерацією про постачання газу за 50 дол. за 1 тис. кубів в об'ємі понад 50 мільярдів щорічно до 2019 року. Причому цей процес не мав грошового взаємозаліку, а був обрахований в своєрідній манері "послуга за послугу". Звичайно всіляких махінацій з газом було повно, бо ж газу тоді було повно! Дешевого газу! І в один момент за чарівним помахом владної ручки пані Ю все змінилось до невпізнання: з 50-ти ціна газу стала понад 500 дол. США і пішло-поїхало з України мільярди і мільярди до скарбниці РФ. А кишені українців стали ще більше порожніми, бо ж леді Ю героїчно поборола і зліквідувала злочинні корупційні схеми без її участі на інші вже за її участю. Що тут додати? Одне хіба нагадаю: на виборах Президента України 2010 року кандидатуру Віктора Януковича у РФ підтримував Дімон Медведєв, а у обранні Юлії Тимошенко був більш зацікавлений Вова Путин і мав на те вагомі газово-долларові причини, і не тільки їх. Тут також можна було б обмежитись фразою "подальші коментарі зайві", але не можу втриматись і замовчати тему внутрішнього видобутку газу і нафти в України, яку так активно піднімає на свій щит чи скорше надто сильно близько бере останнім часом до свого червоного серця Юлія Тимошенко. Тут можна сказати одне: якщо ти, жіночка нелегкої поведінки, така, трясця твоїй мамі, - розумна і всезнаюча, то чому ж свого часу сама не зробила того, чого тепер вимагаєш від інших? Знаю добре відповідь: тоді це було вигідно виключно тобі, а тепер це вигідно іншим, отож тебе жаба дусить і ти казишся до нестями за своїм втраченим джерелом бабла, а не захищаєш насправді убогий український народ від газового ярма, який тобою ж на нього і накинуто. Хвойда з серцем потвори! Як можна так лицемірно звинувачувати в усіх негараздах в країні і обливати помиями теперішню владу, будучи сама членом провладної коаліції? Для мене особисто Юлія Тимошенко ще гірша за Олега Ляшка, хоча початково вони свою кар'єру робили абсолютно однаково через ліжко з ким потрібно. (Свічку не тримав, а просто знаю - Б.Г.)
Тепер щодо інших "виконуючих обов'язки", тобто ВО "Свобода". Прикро, коли за величними ідеями патріотизму і щирого українського націоналізму переховуються підлі люди, але що є - те є. Як не заперечую і того, що серед "свободівців" є багато чесних і порядних людей, як колись були вони і серед ультра радикального УНА-УНСО або їх спадкоємця "Правого сектору" - є там правдиві патріоти і чесні люди - є! І досить значна частина, але маніпулюють ними люди далекі від порядності, що є факт. Події під Верховною Радою 31 серпня 2015 року зі значними жертвами серед правоохоронців через злочинні дії ультра радикальних бойовиків від ВО "Свобода" стали кульмінацією виявлення реального значення цієї політсили: вони є соціальні провокатори, дестабілізатори правопорядку і дебілізатори ідей українського націоналізму. Знову ж я не буду перечити, якщо хтось наведе мені якісь факти з реально існуючих позитивних дій та їх результативності від ВО "Свобода", але я особисто такого не знаходжу в історичній ретроспекції їх існування. Якщо вони навіть вже традиційний "Марш героїв" в Києві на 14 жовтня перетворили цього року з вшанування правдивих героїв Української Повстанської Армії в політичне шоу з ходою до Лук'янівського СІЗО на підтримку вбивць-"свободівців", то це досить перегукуються з їх минулорічним маршем дуже і дуже провокаційного характеру з киданням газової гранати в хол столичного готелю, що разом дало багато матеріалу для злобних репортажів в російських ЗМІ про "українську хунту та громадянські беспорядки в Україні". Що вже казати про цьогорічну трагедію під стінами ВРУ 31 серпня, яку у викривленому з користю для себе форматі російські ЗМІ рознесли по цілому світу. То на кого працює політична партія ВО "Свобода"? Явно не на Україну та її народ. До речі, "свободівці" це самі підтверджують в своїй політичній рекламі, заявляючи, що вони єдині спроможні "протистояти будь-якому режиму" в Україні. Прошу ласкаво: хороший чи поганий той режим в Україні панам зі "Свободи" байдуже - головне для них протистояти йому, тобто сіяти розбрат і дестабілізацію державного устрою. Як кажуть в таких випадках: "На злодієві і шапка горить".
Доречно навести ще одну цьогорічну політагітку з арсеналу ВО "Свобода": "Маючи всього 6 членів у фракції ми зупинили приватизацію тисячі державних підприємств" Тобто ось які вони начебто герої: не дали розкрадати народне добро. Але ж тоді треба було продовжити і сказати, що за рік ці державні підприємства принесли державі 3 мільярди прибутку. Чомусь "свободівці" промовчали і це дивно... Дивно? Та нічого дивного! Бо ж не прибутку, а збитків принесли 3 мільярди державі ці підприємства цього року! Як були вони збиткові і в минулі роки. Хто б їх продавав, якби вони були прибуткові! За збитковість їх і виставили на приватизацію, яку "героїчно" заблокували турботливі "свободівці", тоді як справді прибуткові і стратегічні держпідприємства в Україні ніхто приватизувати не збирався і не збирається. Просто є купа державного мотлоху з часів Совка - підприємств, яким конче треба дати нормального господаря-власника, бо чиновник на посаді директора ніколи не буде надриватись на своїй роботі виключно за одну службову зарплату. Ніколи! Тому і потрібен власник! Справжній господар на підприємстві. Інше питання, що має бути належний державний контроль над діяльністю всіх підприємств та бізнесу загалом в Україні, але якраз цього "свободівці" і не домагаються, бо ж вони "протистоять будь-якому режиму".
Я не є ворог справжнім патріотам України, але я є ворог провокаторам та маніпуляторам, я ворог всім тим, хто паплюжить високі ідеї українського націоналізму. На минулих місцевих виборах вся Львівщина дружно проголосувала за політичну силу ВО "Свобода", тому вона отримала значну більшість серед депутатів як обласної, так і міських та районних рад. Зокрема у Львові майже 90 % депутатів було в міськраді від ВО "Свобода" - і що то дало? Нічого. Навіть програмну обіцянку відмінити двоставковий тариф на теплопостачання не спромоглись, а про щось інше і взагалі тихо. Не чути про якісь значні зрушення і в інших областях поряд, де також потужно перемогла ВО "Свобода": Тернопільській та Івано-Франківській. Побачимо, які висновки зроблять люди на теперішніх місцевих виборах щодо цієї політсили, але сподіваюсь на здоровий глузд та тверезих висновків по результатам, а точніше за наявності їх відсутності.
Подібне рішення очікую від виборців і стосовно іншої політичної партії, якою стала новоявлена "Об'єднання "Самопоміч". Поява її в українському парламенті стала великою несподіванкою, але сама діяльність фракції"Об'єднання "Самопоміч" виявилась несподіванкою ще більшою. Такої наглої деструкції в парламентській діяльності від новачків стіни Верховної Ради України напевно ще не бачили ніколи, аж ось воно з'явилося та зневажливо базіка не тільки щодо українських владних персоналій і структур, але взагалі бачили вони десь всю "Венеціанську комісію" з її рекомендаціями, а також Євросоюз зі Спосученими Штатами разом узятими. Ось тільки проти Російської Федерації якась дивна скромність в риториці членів фракції "Об'єднання "Самопоміч" у стінах ВРУ і поза нею. З чого б це? Взагалі, що то була за дивна обструкція внесення змін до Конституції України, яка була вигідна виключно країні-агресору з півночі. Пригадайте, як об'єднались в своїх зусиллях фракції "Самопоміч" Садового, "Радикальна партія Ляшка" та несподівано змінила позицію фракція "Батьківщина" і приєдналась до них (явно Вова з Кремля нагадав леді Ю дещо), а знадвору ВРУ бушувала ВО "Свобода". І якщо всередині парламенту заледве не дійшло до бійки та кровопролиття, то зовні події набули значно трагічнішого характеру. (детальніше: http://espreso.tv/news/2015/08/31/rada_zminy_do_konstytuciyi_ukrayiny, а ще: http://espreso.tv/news/2015/09/01/poroshenko_vidvidaye_poranenykh_pid_radoyu_biyciv_nacgvardiyi)
Водночас всі розуміли, що зрив прийняття "Закону про внесення змін до Конституції України" означав одночасно зрив і денонсацію всіх так званих "Мінських домовленостей" з вини виключно України. На щастя, розум і політична компетентність тоді перемогли, у тому числі і завдяки голосам з "Опозиційного блоку", чому я зовсім не дивуюсь, бо і в трагічні часи лютого 2014 року багато хто з цього боку зробив вагомі вчинки щодо порятунку жахливої ситуації в Україні. Взагалі варто визнати, що найбільше постраждала від війни на Донбасі та анексії Криму саме ця частина політичних діячів, що зазнала катастрофічних втрат як електорального, так і економічного характеру, тому їх бажання припинити війну і повернути все назад більш ніж зрозуміле. Несприйняття персоналій з "Опозиційного блоку" не є причиною щодо його абсолютної обструкції. В даній ситуативній співдружності при голосування проявилось те, що представники "Опозиційного блоку" є значно більшими патріотами України і є набагато незалежнішими від впливів з Кремля, на противагу "Об'єднання "Самопоміч", "Радикальної партії Олега Ляшка", ВО "Батьківщина" та ВО "Свобода". Сучасне затишшя в зоні АТО тому найяскравіше підтвердження.
Дещо затягнулось моє розмірковування на тему місцевих виборів 25 жовтня 2015 року, але вже як почав, то все і до кінця викажу, щоб не плуталось в подальшому. Фактично я видаю це просто для фіксації своєї позиції, причому свідомо роблю саме в так званий "день мовчання" (ягнят), бо це є перевага Інтернету та блогерів: коли схочу - тоді і бурмочу, що захочу. Так про новітні партії говорити не маю бажання, хіба що отримав газетку від партії "Укроп", де вони декларують: "В наших рядах немає комуністів та регіоналів", а на першій сторінці красується їх провідний член Володимир Яворівський, який щось з років 15 перебував у лавах КПРС за СРСР і вискочив звідтам в самий останній момент. Причому комунякою був активним, як он і зараз гіперактивний націоналіст... Смішно буде побачити в "Укропі" ще Бориса Олійника, або й самого Петра Симоненка на тій підставі, що в Україні комуністична партія заборонена і розпущена, отже відтепер комуністів взагалі серед нас немає... Трошки гумору для розрядки.
Підсумком вищесказаного буде наступне.
Великої уваги і поваги не надаю виборам 25 жовтня, тому що це, на мою думку, є чисто технічна потреба тимчасово перезавантажити місцеву владу згідно Конституції України, але всі вже знають про майбутні нові місцеві перевибори десь за 2 роки.
Чому ж стільки галасу і така чимала кількість бажаючих стати депутатами? Причини різні: одні хочуть лишитись ними, а інші хочуть стати ними і вкоренитись на довший час, отже потрібен початок на майбутнє. Однозначно комусь не хочеться закінчувати своє перебування коло влади, коло "державного корита" - бюджетних грошей, тобто народних. Вічна пісенька: "Вибори-вибори, депутати..." неначе всі з Європи. Не в розумінні політичної культури, а в розумінні деяких меншин.
Насправді вся цінність цих місцевих виборів у тому, що вони стануть своєрідним референдумом з вотуму "довіри" чи "не довіри", причому не так виключно владі, як всім учасникам українського політикуму - всьому тому політичному кодлу зі старого і нового партійного сум'яття, того компосту і гумосу, з якого наш народ формує сучасну українську політичну еліту, нашу майбутню національну гордість, славу і основу держави. Так, дорогі і не дуже, любі і не дуже, шановні і не дуже громадяни України - саме так! Зараз безпосередньо нами формується наше майбутнє! І саме з того політичного і соціального матеріалу, що є в наявності, маємо означити досить чітко усе майбутнє України. Нові часи вимагають нових людей і нових підходів - це однозначно. Але віднайти їх маємо тут серед своїх - виключно серед своїх людей! Це також однозначно!
Ще одна заключна теза така: я є прихильником децентралізації влади в Україні. Власне тому я проголосую і агітував інших голосувати за партію "Солідарність" та її представників на місцевих рівнях для керованості процесу передачі владних повноважень з центру на місцевий рівень, тому що я категорично не повірю в те, щоб хтось при здоровому глузді передавав значні владні повноваження своїм опонентам, а то і ворогам. У даному випадку вирішувати людям, яко виборцям, що є співзвучно зі словом "борцям" і нагадує славетний заклик нашого Пророка Тараса Шевченка: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає"

Богдан Гордасевич
 м. Львів-Рясне
 24.10.2015

Доповідь про Галину Гордасевич

    26.08.15, 15:05 Ми любимо тебе, Україно! гордасевич, кремянець, україна, ювілей   

Про письменницю Галину Гордасевич на час її 80-річчя

Виступ Богдана Гордасевича на Всеукраїнському науковому семінарі
«Галина Гордасевич: силует на тлі історії» приурочений до 80-річчя з
дня народження письменниці в Кременецькій гуманітарно-педагогічній
академії ім. Тараса Шевченка.

Шановне товариство, я щиро вдячний всім присутнім, а також всім учасникам та організаторам цього поважного заходу на вшанування моєї мами Галини Гордасевич. На моє особисте враження кращого заходу за такого важкого часу в державі неможливо й  бажати, бо стіни славетного Кремянецького ліцею є найурочистою залою, а присутність тут таких прекрасних людей, як Дмитро Павличко, Ємма Бабчук, Микола Пшеничний  – це просто найвищий ареопаг пошани з усіх можливих! Бо саме ці люди були найбільш близькими та дорогими для мами як сподвижники і друзі. Вагомою також є присутність тут професора з Острозької академії пана Петра Кралюка, а ще дуже важлива і приємна є присутність на нашому зібрані голови міста Кремянця п. Романа Ванжули.
 
Скажу ще сповна щиро: я дуже тішусть, що головним організатором всього заходу є молодий науковець Роман Дубровський. Приємно бачити присутність тут великої кількості студентів, тому що це все для вас і відбувається. Ви наше майбутнє і це вам потрібно знати з першоджерел, щоб потім переповідати і поширювати. Я вже дещо занадто часто повторюсь на тему, що моя мама писала не для мене – вона писала для людей, для всіх вас. Отже і вам визначати вартість її літературного доробку. Не мені, бо я тільки син. Просто син і не більше того. Тому коли мені кажуть, що я можу написати книгу спогадів про Галину Гордасевич, то я у відповідь тільки розвожу руками і відповідаю: - Не можу нічого написати, бо не знаю про що. Для мене ж вона була просто мама. Тому і сказано, що немає пророка серед своїх. Або ще: хто стоїть на горі – гори не бачить. Подібна ситуація і в мене: я не здатний охопити велич таланту Галини Гордасевич, а можу оповісти тільки якісь унікальні епізоди, які мало хто знає.

Одним з таких є зміна прізвища з Гардасевич, яке мав її батько Леонід, на Гордасевич. Зі слів мами, коли вона вийшла з ув'язнення і їй мали видати паспорт, то вана заповнила бланки на Гордасевич, а оскільки довідка копії метрики була виписана не чітко, то паспортистка вирішила, що Гордасевич є правильніше за незрозуміле Гардасевич, отож мамі і видали паспорт з новим прізвищем, яке так і залишилось її на все життя у тому числі й в літературі. Можливо, що Гаврило Чернихівський, шукаючи церковну метрику мами, не знав цього і тому її не знайшов. Принагідно зазначу, що і в своїй публікації про Галину Гордасевич в книзі «Портрети пером», а також і на могильній плиті письменниці в поданій ним цитаті з вірша Галини Гордасевич «Заповіт Ганни Блажкевич», Гаврило Черніихівський зробив прикру помилку, бо пропустив одне слово, отже і порушив ритміку строфи, бо у мами:
 
Життя нелегке. Часом i круте.
І все ж нам на шляху не зупиниться.
Хай вiчно буде сад, i в нiм криниця,
І виноградне гроно золоте!

У варіанті цитати Гаврила Чернихівського у другому рядку відсутнє слово «нам», отже рядок є таким: «І все ж на шляху не зупиниться» – і це є досить відчутна дисгармонія, яку, на жаль, вже не виправити ні там, ні там.

З основних парадоксів творчого процесу в Галини Гордасевич було те, що вона дуже багато вчилась і досить мало писала суто як письменник за робочим столом. Наскільки я знаю від мами, то свої вірші вона складала в голові, що могло бути досить довго, а потім тільки записувала, коли все вже склалось. Десь собі йшла або їхала, аж раптом щось заримувалось в кілька рядків і закрутилось в новий вірш. Тобто вона не робила чорнеток, які потім правила і дописувала, а фактично виношувала поезії, як жінка виношує дитину, а потім народжує вже цілу і сформовану. Всі поезії Галина Гордасевич писала виключно за внутрішнім натхненням і не могла себе змусити щось написати поетичне з примусу чи на замовлення, бо ось треба. Не могла і не хотіла могти.

Ще особливістю поезій Галини Гордасевич є те, що фактично немає жодного однакового вірша за строфікою і ритмікою, причому це не було зумисним бажанням, а скоріше виходило само-по-собі, але Галина Гордасевич цим пишалась. Іншу властивість її поезій вже підмітив я і сказав мамі про це, чим досить приємно здивував: всі вірші в Галини Гордасевич мають драматургічну циклічність, тобто: є зав'язка - подія - розв'язка. Кожен вірш, як окремий драматичний твір, а своєрідна поема «Станція «Ворожба» складається ось з таких мініатюр-сценок, якими є  кожен вірш. Не знаю, наскільки це унікальна знахідка в українській літературі, проте вона досить оригінальна і цікава.

Прозу Галина Гордасевич писала одразу начисто, тільки іноді робила незначні правки і фактично ніколи не переробляла. На жаль, але тут було сильне втручання редакційної правки, бо такою була тенденція в радянські часи, що редактори видавництв вважали своїм і правом, і навіть обов'язком правити авторський текст для його «поліпшення», тому майбутнім дослідникам буде цікаво відтворити правдивий текст за рукописами, які Галина Гордасевич завжди зберігала. Великих прозових творів Галина Гордасевич не писала через загальну завантаженість різними справами, а ось публіцистикою займалася охоче, особливо за часи Незалежної України. Любила писати різні літературні рецензії, але суто для часописів за власним бажанням, а не на замовлення видавництв тощо.
 
З появою вдома друкарської машинки, Галина Гордасевич дуже багато друкувала, але ніколи не заробляла на тому, а виключно своє щось передруковувала з рукописів і розсилала по видавництвах, бо вважала, що то має бути завжди тільки перший примірник.

Любила Галина Гордасевич різні публічні виступи та зустрічі з читачами, тому радо відгукувалась на всі запрошення. Була дуже активна в громадській та політичній діяльності, але попри всі намагання і балотування так і не стала депутатом жодного разу ніде.

Також вважаю за потрібне зазначити, що Галина Гордасевич ніколи не була в шлюбі, як і ніколи не жила з чоловіком в так званому «громадянському шлюб» чи «на довіру». Не знаходилось такого чоловіка, якого б мама допускала б до щоденного співжиття разом, що зовсім не означає про її абсолютну усамітненість. Галина Гордасевич закохувалась щиро і не один раз за життя, тому мала дві позашлюбні дитини, але перший син Сергій помер ще немовлям, а другий син Богдан – живе і сповна вдячний мамі за життя, як і ніколи не нарікав за відсутність батька. Просто за умов, коли виникала потреба обирати чоловіка або творчість, Галина Гордасевич обирала те, без чого не уявляла свого життя, тобто українську літературу та поезію. Поєднувати не знайшлося можливим.

Дуже складними були родинні стосунки в Галини Гордасевич, особливо з своєю мамою Оленою, що важко пояснити інакше, як психологічною несумісністю, тобто дві сильні вольові натури не могли порозумітись і за найменшої незгоди виникали серйозні чвари. Мало контактувала Галина Гордасевич з своєю рідною молодшою сестрою Ноною, як і з іншою родиною, яка залишилась на Костопільщині. В середині 70-х Галина Гордасевич разом з батьком о. Леонідом з'їздили в Польщу до своєї родини Гардасевичів, яких є досить багато, але в подальшому зв'язок не мав підтримки і загубився. Від часу переїзду до Львова і відкриття кордонів мама жодного разу не з'їздила до Польщі до родини чи навіть просто туристом при тому що досконало володіла польською мовою і навіть працювала екскурсоводом для делегацій з Польщі ще за часи життя у Донецьку.  До речі, робота в Донецькому бюро екскурсій та туризму є окрема велика тема з життя Галини Гордасевич, яку варто дослідити. Тільки один раз в 1994 р. Галина Гордасевич з'їздила до Німеччини в Мюнхен на запрошення Ігоря Качуровського, де познайомилась особисто з Еммою Авдієвською, але в подальшому все також не мало продовження і обмежилось листуванням. Більше за кордоном Галина Гордасевич не була, бо і її не запрошували, і вона не бачила в тому якоїсь потреби.

Варто вказати, що в Галини Гордасевич було багато знайомих, з якими вона мала добрі стосунки, але фактично не було друзів як таких, або близьких подруг, щоб разом проводити час дозвілля. Особливо це стосується періоду життя у Львові, де мама жила переважно усамітнено і дуже рідко приймала в себе вдома гостей. Єдиною удачею було те, що я жив поряд і майже щодня заходив до мами, що не дозволяло бути їй зовсім самотній. Приходила часто і мама також до нас в особняк, але завжди коротко і по-справах, тому що стосунки з невісткою, теж, до речі, Галиною Гордасевич, тільки Володимирівною, на жаль не відзначались взаємною приязню. Хоча варто зазначити, що Галина Гордасевич не сприймала свою самотність як щось погане, а навпаки тішилась комфортом і затишком свого життя, можливістю багато читати та займатися самоосвітою, вивчати іноземні мови тощо. Всю свою суспільну енергію вона викладала в активній політичній та громадській діяльності, особливо місцевій організації Демпартії та осередку Товариства «Меморіал», а ще майже щодня бувала у Львівській Національній Спілці письменників України.

Ось майже всі мої можливі спогади сина про маму, як письменницю Галину Гордасевич і, як бачите, для книги спогадів це надто мало.

А тепер на завершення свого виступу я хочу зачитати кілька віршів Галини Гордасеви, які знайшов в її архівах і не бачив ще опублікованими.


Доля поета

Минули дні поразок й перемог,
Верхів'я щастя й урвища розпачні.
За кожен день, який тобі дарує Бог,
Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом!
Той, що укрився за твоїм плечем,
Твоїм, не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет,–
Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі,
Пускають плітки й дотепи солоні,–
Відкрий вночі вікно – і Бог тобі
Найкращу зірку покладе в долоні.

***
І учні не вчать, і дорослі не знають,
Та ще мене визнають, ще запізнають!
Вийде юнак із отецького дому –
Я стану в пригоді йому,молодому
Дівчина буде з кохання марніти –
Я її втішу: – Рідна мені ти!
Старим засвічуся промінням весіннім,
Отим, що сіяло на їхнім весіллі.
Вспокійся, моє самолюбство, мовчи ти!
Ну, хай і не будуть у школах учити,
Та будуть читати, і в голову класти,
І юні поетки рядки мої красти.

***
Не покладу перо, хоч стомилась рука,
Додам ще свою казку до довгого ряду.
А як буду голодна – спечу собі колобка,
А як буду  сумна – заведу собі курочку рябу.

Така моя доля. Ну, що поробиш? Така!
Їдуть, мої літа, постукуючи колесами.
А як буду бідна – змайструю з соломи бичка,
А як буду самотня – витешу дерев’яного Телесика.

***
Покинуте гніздо, мов хата опустіла,
Де вибиті шибки і на порозі сніг.
Скажіть: куди та дташка відлетіла,
Що так його мостила навесні?
Було ж: від сонця шибка золотіла
І в хаті пахло хлібом і теплом.
Скажіть: куди та пташка відлетіла,
Що зносила стебельце за стеблом?
А час прийшов – від холоду тремтіла.
І в небі тих доріг – лиш вибирай!
Скажіть: куди та пташка відлетіла –
У вирій а чи в Рай?

Богдан Гордасевич
31 березня 2015 р.
м. Кремянець


Депутати-заробітчани («рішайли»)

Вже десь з 20-ть років мене не просто зацікавило, але реально замучило запитання: чому народним депутатам так важко постійно знаходитись на своєму робочому місці у Верховній Раді України. Особливо це стало загадкою після заяви одного нардепа через ЗМІ стосовно так званого кнопкодавства депутатів-«багатостаночників»: –…Та якщо ми всі в залі постійно будемо сидіти, щоб на кнопки тиснути, то коли ми працювати будемо?..
Мене шокувало, що є якась в нардепів інша важливіша робота від прийняття законів для всієї країни! Яка ж то більш важлива робота? Довго я не міг того зрозуміти, бо ніколи не бував у середовищі кулуарів ВРУ, аж тепер і без того смороду стало зрозуміло, коли розпочалась реальна робота щодо впровадження адміністративної реформи в Україні, або як ще кажуть: децентралізації владних повноважень. Тільки тепер я зрозумів, чому так швидко і безславно закінчилась спроба 3-го Президента України Віктора Ющенка провести свою адміністративну реформу у 2005 році. Причина проста і тривіальна: гроші. Як це не парадоксально звучить, але найбільшими ворогами децентралізації влади та справедливої адмінреформи в Україні з реальною передачею повноважень на місця є наші най-найвидатніші обранці – народні депутати Верховної Ради (чи зради?) України.
Щоб довго не пояснювати, одразу беру для прикладу мого «улюбленця» серед нардепів Олега Ляшка, який нещодавно задекларував свої доходи в понад кільканадцять мільйонів, як і взагалі відзначається значними статками, походження яких більш ніж загадкове. Про будь-який приватний бізнес нардепа Олега Ляшка типу «Рошена» чи іншого «Мойшена» немає відомостей ніде, а ось значні статки у нього є – звідки, спитатись. І не тільки в одного Олега Ляшка з нардепів така самодостатність творити свій достаток буквально з повітря. Є таке спеціальне благодатне повітря і це вам не азот, яким розбодяжують газ для населення, щоб лічильники в пусту куби нараховували – ні! Тут повітря іншого значно вищого змісту  і цим «повітрям» є адмінресурс, або  так званий «доступ до тіла»! А справжня назва нардепів такого гатунку є «рішайло».
Зосередження всіх основних адміністративних, бізнесових та судових рішень по будь-яких питаннях і проблемах в Києві змушує їхати сюди з усіх-усюд нашої великої держави різних прохачів, які, за звичай, не дуже знаються як і де своє питання вирішити, так щоб не розтягуючи, а – раз і вже. Зрозуміло, що вони готові заплатити значні гроші, аби тільки відбулось вирішення їх проблеми і найоптимальним варіантом для того є знайти патронат потрібного нардепа-«рішайла». Переважно то йдеться за принципом «земляцтва», тобто звертаються до депутата з свого округу навіть якщо він обраний і за партійним списком, хоча звертаються і до нардепів з не земляцьким писком, бо існують серед них «рішайли-специ» за певною темою і з особливими надможливостями. Простіше кажучи: ті, хто двері до потрібних міністрів ногою відчиняє, або ж задом, як… відомо хто, і не він один. Послуги таких нардепів-«рішайл» дуже коштовні (особливо тих, що задом), але вони справді того вартують, тому що з ними можливо вирішити все! Ця мафія – безсмертна! Законні чи незаконні рішення – все робиться, тому що всі однакові серед чиновників держапарату хапуги-злочинці – всі! А отже спрацьовує захисна «кругова запорука»  і тому ніхто з них нічого не боїться. Самі подумайте: хто скасує неправдиве рішення чиновника-корупціонера? Хапуга-прокурор? Хапуга-суддя? Хапуга-мент? Яких всіх одночасно покриває хапуга-депутат? Отож…
Чого варті ганебні випадки вже у наш пост-революційний і воєнний час, коли у Львові ректора Фінансової академії спіймано на хабарі, а його наступного дня на запланованих чергових виборах колектив вузу переобирає на посаді ректора! Або суддю апеляційного суду в Києві звинувачують у значній кількості різних злочинів з масою доказів, а на проведеній після цього колегії суддів йому висловлюють одностайну підтримку. Дивишся на подібний театр абсурду і раптом ловиш себе на думці, що можливо тиран Сталін і мав рацію, коли отак не розбираючись хто і що всіх гуртом раз – і «до стінки», або як милість: всім кодлом у «сонячний Магадан». Щось у тому таки є… Уявіть собі: йде український чиновник, депутат, суддя чи силовик на «заслужену пенсію держчиновника» з її захмарними виплатами і доплатами, а його спершу під слідство і суд присяжних з народу, а ті знайшли порушення і засудили до страти – це ж яка економія для Пенсійного фонду буде! Та МВФ у ПФУ гроші позичати почне! А що? Панове, – це ідея!!!
Можливо на майбутнє так і буде, але наразі я пропонує з особливою народною пильністю поставитись до всіх народних чи антинародних депутатів з ВРУ та їм подібних, хто буде виступати проти конституційної  адмінреформи в Україні під будь-якими ультра-патріотичними гаслами або з іншими «поважними» причинами, тому що то є все дуже небезпечні потвори-«баблоїди».  Допоки вони існують в нашій країні – доти у простих людей ніколи не появляться їх зароблені гроші – ніколи! Подібно як не з’явиться бульба на городах, де множаться і живляться колорадські жуки. І можете повірити, що доки всі ми разом не почнемо боротись дружно та нищити й обтрушувати вчасно «баблоїдів» з держапарату, як колорадів з кущів картоплі – доти у нас добра в державі не бачити простим людям. Не бачити ніколи нам добра, допоки існують депутати-заробітчани на всіх рівнях і підрівнях державного апарату нашої України!

Богдан Гордасевич   
02.07.2015

Звернення по допомогу Богдана Гордасевича

Шановні пані і панове України, звертаюсь до вас з простим проханням: якщо у вас є можливість - то допоможіть мені, Богдану Гордасевичу, в моїй роботі на благо України та перекажіть дещицю гривень на мій картковий рахунок.
Ситуація вимагає допомоги, або прийдеться все закинути і податись з торбою в світи. На жаль, я не жартую. Нижче я подаю свою автобіографію, щоб знали краще хто я і чим займався.
Можливо хтось зацікавиться моїми проектами або запропонує іншу співпрацю - щиро прийму кожну пропозицію
З повагою, Богдан Гордасевич.

АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Гордасевич Богдан Олексійович, народився 19 червня 1961 року у м. Макіївка Донецької області. З 1962 по 1988 рік жив і навчався у м. Донецьку.
Після закінчення восьмирічки в м. Донецьку 3 роки навчався у ДСПТУ-29 м. Запоріжжя, після чого у 1980-1982 рр. служив в Радянській армії - м. Червоноград Львівської області.
З 1984 по 1986 вчився в Донецькому державному університеті, а далі у Тернопільському державному педагогічному інституті.
Завершив навчання 1997 р. і є за фахом "вчитель української мови та літератури". Освіта вища закінчена.
З 1990 року проживаю постійно у м. Львові.
Одружений, маю доньку Соломію.
Приймав активну участь у процесах державотворення Незалежної України в якості журналіста і помічника своєї мами, відомої української письменниці Галини Гордасевич.
Працював кореспондентом в газеті "Літературний Львів" при ЛОО НСПУ та у Львівському видавництві "Каменяр".
Публікувався в газетах "Голос України", "Літературна Україна", "Високий замок", "Неділя", "Ратуша", "Українське слово", "Поклик сумління" і ще інших газетах та журналах.
З 1998 року перейшов до книговидавничої справи і видав понад 30 різножанрових книг, серед яких особливо відзначаю 3 перевидання книги Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф", мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 українських жінок-політв’язнів та видатний альманах "Наш Львів" у 780 сторінок А-4 формату, приурочений до 750-річчя Львова.
У 2000 р. дебютував як поет в екстравагантному проекті "Жорж Дикий: поезії в стилі андеграунд "Мотлох", з яким багато виступав на різних творчо-естрадних заходах. За цей доробок був прийнятий до Творчої спілки АДЕМУ ЛОВ.
Є серед засновників та членом правління ГО "Разом" - Львівська область. Проводив різноманітні громадські та культурологічні заходи. Є штатним відеокореспондентом Громадського інтернет-телебачення "Разом ТV".
Люблю мистецтво, громадську та культурологічну діяльність, тому і займаюсь дотепер.  


Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!
Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"
1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.
2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:
    а) існуючі вже на цей час;
    б) задум і проекція нових;
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.
4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.
5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"
6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.
7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:
    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні
    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"
Задум проекту укладено Богданом Гордасевичем  під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".
Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!


Проект «Велична Україна»

автор ідеї – Богдан Гордасевич

Створення Інтернет-ресурсу під назвою «Велична Україна» є комерційним бізнес-проектом, який скеровано на створення всеукраїнської мережі збирання, опрацювання та використання самої різноманітної інформації про Державу Україна.
Умовно проект «Велична Україна» можна порівняти з вже діючою Вікіпедією, але цей ресурс буде побудовано за іншим принципом візуалізації: основним вихідним елементом стане карта України, а від неї починається градація переходів до різних тем і підтем, зокрема: карта України історична, політична, економічна, географічна, мистецька, туристична, етнографічна, метеорологічна тощо – перелік може зростати безкінечно згідно за накопиченням інформації.
Перехід на загальну карту-тему включає різні підпункти, які для історичної є карти віків, перехід на карту окремого віку включає під-карту України з градацією цього віку по роках. Аналогічно політична карта дає каскад переходів. Так само перехід на економічну карту включає вибір карт важкої та легкої індустрії, корисних копалин, природних та соціальних ресурсів тощо.
Наступна якість кожної візуальної теми-карти України буде те, що «клікнувши» на область чи район, – з'являється вся інформаційна група по даній темі суто цієї області або району, а далі і міста, селища і будь-якого іншого поселення та місцини на території України.
Таким чином можна збудувати глобальну інформаційну мережу під загальною назвою «Велична Україна», яка буде дуже затребувана в загальносвітовому масштабі при всій її фактичній локальності у межах однієї держави Україна.
Прибуток Інтернет-ресурс «Велична Україна» буде одержувати від надавання різноманітних рекламних та інформаційних послуг.
Значним економічним ефектом щодо проекту «Велична Україна» має стати відсутність потреби створювати офісну мережу та утримання штату їх працівників, оскільки вся діяльність ресурсу може перебувати виключно у віртуальній площині за наявності одного глобального сервера і центру керівних модераторів у будь-якому місці України.
Зацікавленість щодо надання інформації ресурсу буде її оплата на різних умовах, як і взагалі ідеєю проекту є надати можливість якнайбільшій кількості учасників ресурсу «Велична Україна» заробляти гроші на інформації та різноманітних наукових дослідженнях тощо. Кількісне зростання учасників обумовлює вагу ресурсу, отож стимулювання грошима зробить цей процес надзвичайно потужним.
Вся інша деталізація щодо проекту «Велична Україна» буде надана інвестору за умов укладання договору про співпрацю.

Богдан Гордасевич
моб. 0978228421
м. Львів-Рясне   
01.02.2015



Військова НЕтаємниця

Передмова до передумови, яка мене спонукає оприлюднити все, що тільки винайдено і надумано мною за минулі часи: а набридло! Набридло намагатись до когось достукатись з своїми ідеями та пропозиціями. З іншого боку я розумію, що це може бути або просто якась дурня, або виявитись насправді цікавою знахідкою інформаційного, промислового чи військового значення, але як його перевірити, коли нема можливості з ким треба поговорити та розказати що і як. Пробував багато раз і все безтолку. Найсмішніше, що то не мені потрібно, бо віддаю майже задурно: достатньо визнати моє авторство ідеї, а там як буде. Також не хотілось завчасно видавати зайвої інформації конкурентам чи й ворогам, але мене нещодавно заспокоїли таким чином: Богданчику, не переживай, бо якщо буде щось насправді не так, або щось дійсно важливе, то за тобою самі прийдуть кому треба… Я і заспокоївся, бо до державних таємниць доступу не мав і не маю, а за свої фантазії можу відповісти і заповісти.
Свого часу ще у 2012 році я запропонував як актуальну тему: територіальна  Добровільна Армія України  (http://blog.i.ua/community/1925/855765/), яка несподівано і для мене знайшла свою реалізацію у 2014 році у сформованих з виключно добровольців територіальних батальйонах, які зупинили інтервенцію на Сході України з боку Російської Федерації. Водночас у Криму ця ідея не спрацювала, бо тільки кримські татари були готові на збройний спротив окупантові, але інше місцеве населення сприяло агресору, отож сили і реалії були нереальні для воєнних дій та успішних боїв. Панство з генералів та інших дегенератів у відставці може багато базікати, що начебто наша тогочасна влада України могла в березні 2014 р. Крим утримати і захистити, а я ось протилежної думки: і не могла, і добре, що здали Крим мирно та час виграли на хоч якусь підготовку до агресії суто на землі України. У нас тоді Українська армія була чисто номінально! На папері! Фізично її не існувало, як не існувало і військово-морського флоту! Ні військового спецназу! Ні СБУ з його «Альфою», а спецназ МВД навіть з беззбройними власними громадянами не міг ради дати, то ж де йому озброєних терористів зупинити. Воно все це начебто і було, ще й гроші чималі брало, але як військова реальна сила – нічого не було!  Що тут доводити і виясняти? Нам тоді світила повна і безумовна капітуляція перед військовою потугою ЗС РФ – це однозначно. І щось базікати про «могли і не зробили» є вкрай безвідповідально, як для будь-якого військового чина навіть колишнього. Дякувати Богу та нашим добровольцям і волонтерам, що ось маємо наразі таку ситуацію з кастрованим Лугадоном, а не цілу Новоросію, як планувалось у генштабі ГРУ РФ та ще декого у голові з ботексом.
Зараз я зовсім не збираюсь видавати себе за великого стратега, як це роблять (ох роб-блять!) багато хто з українських журналістів або ще деякі розумоподібні мудаки з «гражданки», які ні за що не відповідають, але ну дуже багато критикують всіх військових і особливо все їх керівництво включно з Урядом та Президентом України. Я б таких горлопанів у першу чергу забирав до призову і на фронт, а тоді вже хай говорить скільки захоче, якщо схоче, коли повернеться живим і неушкодженим. Щодо себе, то я давно на передовій найпроблемнішого українського фронту – інформаційного та ідейного, а покличуть на фронт інший – піду, як потреба в мені буде. Я для себе ще в грудні 2013-го у Києві на Євромайдані твердо вирішив не здаватись, а постановив чітко і однозначно: свобода або смерть! Знову повертатись у рабство типу «совка» я бажання не маю, а якщо вже доведеться помирати – то краще вільною людиною. І за Україну! 
Вступ завершено, тому перейдемо до справи.


ТЕКТОНІКА ВІЙНИ

Гарно звучить така назва, але насправді я не збираюсь оперувати глобальними категоріями і якраз навпаки хочу обговорити важливі дрібниці при реформуванні чи точніше: формуванні нової Української Армії. Причому я чомусь впевнений, що підняті мною теми мало турбують інших пишучих на військові теми.
Криваві бої на Сході України фактично вже сформували новітню основу Української Армії як по-суті великого братства без чино виокремлення та чино приниження старшим молодшого за званням. Маю переконання, що такий стан стабілізується та зафіксується в Українських Збройних Силах наскрізь по всіх вертикалях та горизонталях (це в розумінні відсутності одіозної «дідівщини» в Радянській армії та ЗС РФ). 
Українська Армія – це Армія Честі, тому ставлення в ній військових одне до одного має бути поважливе і побудоване на взаємодовірі, а не приниженні, образах та матюках. Хто був у військових місіях від ООН – той знає про що йдеться. Естетика взаємовідносин поміж військових на сучасному етапі не потребує тотальної грубості та зверхності. Для кожного солдата військовий обов’язок стати вбивцею людей не означає і не обумовлює тим самим перестати самому залишатись людиною з власною гідністю. Потрібно чітко усвідомлювати різницю, що власне відчуття воїном почесності своєї місії як захисника, як Воїна Світла і оборонця від сил зла робить місію військового справедливою і благородною, а не ганебною, подібно до просто найманого вбивці і мародера. Така ідейна позиція має бути наскрізною в усьому: український військовий – Воїн Світла, а всі Збройні Сили України є Армія Честі.
Наступний важливий момент у принципах підготовки військових у ЗСУ полягає в боєздатності кожного воїна – кожного! Бо коли йдеться про надання переваг для різних підрозділів спеціального призначення, то на це є одна чітка відповідь: Українська Військо має бути все одностайно спецназом! Баласту там не має бути! Так зване військове «гарматне м'ясо» не для нас. Знаю, про що кажу, бо є так звана військова доктрина «оптимальної спеціалізації», коли вважається головним, щоб окремий військовий мав добрі навики виключно з свого фаху і на тому крапка. Водій має добре володіти керуванням машиною, БМП чи танком, а знання рукопашного бою чи стрілецької зброї йому без потреби. Зв’язківець знай свою рацію і на тому вистачить. Механіку тим більше знай свою справу і нащо тобі вміти стріляти. Тобто: виконав свої функції під час бою і на тобі крапка. Як виживеш – знову буде так само. А як власне вижити під час бою – то особисті проблеми кожного. Я вважаю це неправильним, тому вимагаю готувати всіх військових у всіх фахових спеціальностях за нормативами військ спецназу. Війна не має пощади і не перепрошує, якщо чогось не вмієш і не знаєш під час бою. Не вб’єш ти – вб’ють тебе. Іншого не дано, отож виживе краще підготовлений.
В одному документальному фільмі про Корейську війну був такий епізод, коли кореспондент запитував ветерана-льотчика США з тієї війни чи було йому важко під час боїв у повітрі, на що той влучно відповів: – Страшно – бувало, а важко – ні. Важко було в учебці літати, коли вчився.
Головний критерій підготовки військового ЗСУ має стати навчити спершу бути універсальним солдатом, а вже далі – спеціалістом в окремій функції. І це основа з основ. Цілком доречним буде і нагадати відомий девіз Олександра Суворова: «Важко у навчанні – легко в бою». Щоправда я мало вірю про легкість стосовно будь-якого бою, бо пуля хоч вона і «дура», але тому і «дура», що вбиває не питаючи і не перепрошуючи. Легких і небезпечних боїв не буває апріорі – завжди можлива смерть. Бути підготовленим і напоготові потрібно бути постійно і скрізь всім військовим.
Класик військової теорії Клаузевіц чітко визначив, що будь-який масовий бій все одно в кінцевому розподілі завершується на окремих поєдинках, а від перемог чи поразок в кожному з тих індивідуальних поєдинків і постає підсумковий результат масштабної битви. Жоден військовий геній ще не виграв битв з поганою армією, тобто яку складають слабкі і невмілі вояки. Жоден! Перемагали малими арміями великі – так, але це ставалось виключно завдяки високій якості особистого складу армій геніального полководця, а не навпаки. Якби у знаменитій фаланзі Олександра Македонського були слабкі місця з поганими воїнами – вона б ніколи не стала непереможною, а Олександр – видатним воєначальником. Цьому передував тривали вишкіл всіх бійців, хто складав фалангу – дуже і дуже високоякісний вишкіл і відбір. А вже тоді були перемоги. За тим якість кожного військового під час бою є головною темою в розумінні тектонікою війни: кожен воїн ЗСУ має бути універсальним солдатом спецназу – кожний!


ВАЖЛИВІ, АЛЕ ЗНЕВАЖЕНІ

Звичайно, що вже існує чимало різних методик підготовки солдат та офіцерів, а тому я буду говорити про в цілому загальновідомі речі серед військових, але які вони часто ігнорують та зневажають і роблять це дуже навіть даремно. Особливо це стосується стройової підготовки через «дурну надокучливу муштру», хоча вже однозначно доведено важливість цього засобу вишколу на формування психічно-фізіологічного комплексу установок для кожного військового щодо дотримання дисципліни та взаємодовіри. Можна багато чого пояснювати, але я навпаки намагаюсь висловитись тезами, чого для розумного вважаю що вистачить, а дурням знати без потреби.

Щоденний обов’язковий вишкіл:

- щоденна стройова підготовка і щоденне ранкове та вечірнє спільне вишиковування на плацу з виконанням гімну України та почесним маршем;
- фізичний гарт на витривалість (біг-крос на 5-15 км.) та плавання у відкритих водоймах (басейні) щоденно;
- щоденно відстріляти 5 патронів з табельної або іншої стрілецької зброї у тому числі й іноземних армій;
- щоденні бої-спаринги за жеребом з різних видів єдиноборств, як і групові битви-тренування (звикнути битись є основа кожного воїна, але суворе покарання за травмування партнера, бо це йде на користь ворога);

Загальні обов’язкові вміння:
( як теми окремих курсів, бо вивчення зброї, мін, бомб,  ворога, тактики бою тощо має йти постійно!)
 
- основи саперної справи: вміння окопуватись та маскуватись, робити схрони, безпечні табори для відпочинку та оборонні опорні пункти;
- медична підготовка включно з перебуванням в хірургії на операціях та анатомічному розтинанні тіла, зокрема і допомога в морзі, в аваріях з жертвами у ДТП і подібних надзвичайних подіях;
- проста підготовка до виживання без звичної їжі та умов її віднайти: що можна з рослинного і тваринного середовища їсти і як можна, а чого – в жодному разі, зокрема вздуті консерви чи вовчі ягоди (класична школа виживання);
- всім побувати на бійні і попрацювати помічником різника по розрізанню туш включно з обов’язковим особистим заколюванням і розбиранням не менше 10 тварин різної худоби (також там і над рукопашними ударами попрацювати для їх вдосконалення);
- особисто молодим солдатам викопувати ями для могил загиблих в боях воїнів ЗСУ та участь у похоронах, перенесенні труни виключно на плечах та в спусканні труни до ями – все повинні робити рекрути, щоб знали і відчули свою можливу долю;
- обов’язкова підготовка до випадків полону і допитів, до перебування у в’язниці в реальному форматі, можливі умови втечі і подальше поводження в місті та на безлюдді, одночасно набути і навички поводження з полоненими;
- володіння холодною зброєю та різними підручними матеріалами, як каміння, палки, цепи, саморобні луки та різноманітні пастки тощо з одночасним навчанням захисту від цього;
- ще рекомендую для ЗСУ зробити масовим спортом класичний регбі, як дуже функціональну гру: вона важка фізично, контактна і дуже командна, тобто все в ній як на війні в бою.

Повторюю, що це мої особисті думки на підставі доступних джерел інформації, бо коли навіть офіцери під час бою втрачали свідомість від побаченої крові при пораненні або трупів, то це є повна безвідповідальність при їх підготовці. З того всього об’єму воєнної підготовки я обрав начебто малозначимі теми, але вони насправді значимі, бо рекрути, що викопали яму для могили загиблому воїну, однозначно ретельніше почнуть ставитись до своїх обов’язків по службі і навчанню. А в спогадах ветеранів УПА не раз лунали нарікання про їх непідготовленість до арешту і полону, допитів та різних підступних дій ворога. Так само в АТО під Іловайськом наші наївно  повірили в приобіцянні ворогами «безпечні коридори для відступу», які насправді стали місцем масової страти і розстрілу наших воїнів. Ворог – завжди ворог, а війна помилок, наївності і невміння не прощає.  За тим потрібно обгрунтовано визначити той мінімум загально-обов’язкового вишколу, що його повинен пройти кожен рекрут рядового складу, як і визначити той максимум, що його  має пройти кожен офіцер ЗСУ.
Стосовно сержантів, то це повинні бути дійсно найкращі в підрозділі воїни за підготовкою і вразі непослуху когось з підлеглих могли спокійно викликати їх на спортивний спаринг і в чесному двобої вказати хто і чому має саме його слухатись. Також я б рекомендував узяти за методику рейтингових оцінок, що добре опрацьовано в українському «Пласті», коли сержант не буде постійно гарчати і кричати на підлеглих, як пес у пастухів на стадо худоби, а навпаки як справжній хижак буде споглядати і фіксувати хто і як його команду виконує, а за тим на вечірній повірці оголошує офіційний рейтинг за день в кожного бійця, який заносить до його особової справи, що впливає на подальше просування по службі, як і на оплату в контрактників. Чесно і порядно, як і має бути в Армії Честі – ЗСУ. Чогось особливого у тому немає, бо в професійному спорті всі спортсмени мають офіційні рейтинги, а  чому в армії не можна ввести цей принцип – треба!
В завершення ще одне важливе: звання військових ЗСУ мають отримувати тільки ті, хто справді бойовий спеціаліст, а жодної «прислуги в погонах» бути не повинно. Кухарі, писарі, комірники чи різні комунальні працівники не повинні бути в складі ЗСУ. Є давно вже встановлені рівні секретності, допусків та відповідальності також для цивільного персоналу щодо обслуговування військових частин та об’єктів як в мирний, так навіть у воєнний час.  А всі, хто носить військову форму ЗСУ, мають постійно проходити вишкіл незалежно від чинів і посад, щорічно здавати обов’язкові нормативи і офіційно їх декларувати, подібно як держчиновники і депутати мають оприлюднювати свої декларації про доходи і витрати.


ЦИВІЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ

Не знаю про інші країни, але я знаю про один стратегічний ресурс, який однозначно залишається поза увагою наших військових стратегів з Геншатбу, РНБУ та Міністерства оборони України, а дуже і дуже даремно. Ще недавно я сам входив до цього ресурсу і знаю про що говорю з середини, а мова йде про різні охоронні підрозділи як в складі МВСУ так і про різноманітні приватні охоронні фірми, які мають в загальному чималу кількість людей з доброю фізичною підготовкою і (увага!) – у тому числі з допуском до вогнепальної зброї. Фактично в Україні є готова величезна армія, яку складають охоронці! Це значна маса людей – значна! Але  з точки зору військового використання вона наразі абсолютно непридатна, тому що можна бути чудовим охоронцем і абсолютно ніяким бійцем у військовому відношенні. Для того, щоб не бути тупим «гарматним м’ясом», всім охоронцям потрібно пройти спеціальну мілітарну підготовку і отримати чітке уявлення про свої дії у випадку війни чи терористичного акту.   
 Єдине, на що хочу зробити одразу наголос: це має бути окрема програма підготовки так званих «цивільних військових», тобто цей силовий масив має займатись не фронтом, а тилом, що на сучасний період так званих «гібридних воєн» має величезне значення. Абсолютно безглуздо під час воєнного стану надавати кадровим військовим частинам поліцейських функцій для охорони правопорядку в містах і тилу, коли вони найбільше потрібні на передовій. Так само ясно, що наявні сили МВСУ за штатами мирного часу не в силі будуть справитись з обов’язками підтримки правопорядку на період воєнної кризи, тому тільки організоване підсилення їх одразу за продуманим мобілізаційним планом всіма службами охорони всіх структур і приналежності зможе виправити ситуацію на контрольовану та допоможе уникнути масової паніки, як і масового мародерства.
Військова підготовка охоронців не потребує суто військових знань тактики бою чи спеціалізації типу гранатометника, кулеметника або снайпера, –  тут потрібно дати загальні знання з можливих військових дій, вірогідного розвитку ситуацій та вміння розуміти як тому протистояти. Охоронцям потрібно чітко знати, що може відбутись за певних обставин і як на це потрібно реагувати, зокрема при нанесенні ударів як звичайною тактичною зброєю, так і зброєю масового знищення різних форм: ядерна, хімічна, бактеріологічна, психотропна тощо. В іншому випадку всіх навчить практичний досвіт, але коштуватиме він безмежно дорого сотнями тисяч жертв. На жаль, час такий в світі настає, що все щозавгодно може відбутись.
Стосовно того, що всі охоронці повинні пройти спеціальну антитерористичну підготовку – тут навіть немає про щось особливо казати і доводити. Тут ми просто страшно спізнились і маємо терміново надолужувати згаяний час і в короткий термін провести антитерористичні навчання з усіма вже працюючими охоронцями. Такий антитерористичний курс має бути пройдено як обов’язковий кожним охоронцем ще під час підготовки до початку служби як такої.
До речі, я не в курсі, бо мені ніхто не звітує, тому я тільки здогадуюсь, але до програми антитерористичних сил варто залучити всіх таксистів та експедиторів, тому що це наймобільніші споглядачі за всім, що діється серед нас безпосередньо. Їх зведення мають бути особливо швидко доведені до відповідних органів реагування на терористичну загрозу.


 НАДУТІ ЗАХИСНИКИ

Ідея не нова, але на диво забута на сучасному етапі воєнних озброєнь. Мова йде про елементарні аеростати різних форм та призначення. Дуже дивує, що в нашій армії на передовій для спостереження за тилами ворога не використовують невеликі прозорі зонди з наповненням гелієм на капронових розтяжках, які дозволяють надійно і непомітно фіксувати зонд на потрібній висоті. Безпілотні летальні пристрої дуже корисні, але вони і дорогі, і складні, і короткотривалі щодо спостереження, а зонд може висіти скільки завгодно. Апаратура також може бути багатофункціональна, тобто з нічним спостереженням, радіоперехопленням тощо. Тут можлива величезна кількість варіантів – величезна!
Одразу зауважу щодо ворожої протидії та збивання аеростатів: та нехай збивають! Викликати вогонь на себе є однією з форм їх призначення, тому що під час обстрілу аеростату ним же будуть виявленні вогневі засоби ворога і їх розташування, отже і буде гарна можливість їх знищити вогнем у відповідь. Краще, щоб ворожий снайпер «засвітив» свою позицію через спроби збити повітряну кульку, аніж через його постріли у живі об’єкти. В тому і зміст застосування аеростатів, що то є наддешева за собівартістю військового призначення продукція: просто надута кулька! До того ж можна використовувати гірлянди та різні варіанти сегментного автономного наповнення аеростатів.  Також і блоки з апаратурою можуть бути багаторазового використання завдяки протиударним чи парашутним системам тощо, але і з функцією самознищення також. При сучасних нанотехнологіях матеріали для аеростатів мають величезний функціональний спектр від самозаклеюючих пробиття до корпусів-радарів.
Ще один важливий аспект застосування аеростатів, як оборонних засобів повітряної охорони міст та важливих об’єктів у тому, що вони, по-перше, можуть значно посилити швидкість попереднього виявлення ворожих цілей і їх подальшого спостереження, а, по-друге, наявність на потужних аеростатах ракетних комплексів з ракетами класу «повітря-повітря» робить перехоплення повітряних цілей більш мобільним та ефективним засобом від ракетних комплексів ППС наземного базування.
Не варто обминати і той позитивний момент, як відсутність на аеростатах безпосередньо людини і відсутній ризик її життю, чого неможливо уникнути на військових літаках та вертольотах. Всі аеростати можуть бути керовані дистанційно або навіть діяти в автономному режимі з наперед запрограмованим автоматичним комплексом дій на випадок підступного нападу! Гіпер-звукові ядерні боєголовки потребують і гепер-перехоплення для захисту від них.
Водночас ніщо не забороняє виготовити і підняти в повітря потужні аеростати з якісно обладнаними гондолами та з відповідно підготовленим персоналом, добрим технічним обладнанням та потужними моторами, які можуть працювати як мобільні центри уніфікованого призначення, зокрема типу АВАКС тощо.
Однозначно аеростати у військових цілях є корисними – це буде дешево і сердито. То реально є стаціонарний бойовий пост в повітрі!


ІНДИВІДУАЛЬНІ КАПСУЛИ-СХРОНИ

Про щось подібне я ніде не знаю, тому вважаю пропозицію застосування індивідуальних капсул-схронів (далі: ІКС) для військових на передовій своїм особистим винаходом. Ідея проста і досить актуальна, тому що сучасні системи влучності та площ враження артилерійського озброєння виключають якісь скупчення людей на передовій та прифронтовій зоні. Статистика доводить, що найбезпечнішим є індивідуальні окопчики-щілини глибиною 2-2,5 метри. Водночас комфорт в таких засобах захисту мінімальний, а чому, спитатись?  Чому не можна поєднати певний комфорт з безпекою? Втомлений і перемучений воїн – поганий боєць, що ворог знає, тому і проводить періодичні обстріли, аби не дати перепочити.
Отже я пропоную наступне: метрового діаметру труба з легкого сплаву (дюраль чи алюміній) довжиною у 2,5 метри з одного боку запаяна овальної форми, а з другого міцна герметична кришка, що може складатись удвоє і має мати азбестове або аналогічне термозахисне покриття. Далі б годилось подати схему, але краще я змалюю то словами. Так само згодилось би придумати спеціальну бурову установку, але хто жити захоче – і вручну викопає два перехресні шурфи по 2,5 метри: один вертикально, а другий під нахилом приблизно 45 градусів до площини поверхні в стінці вертикального шурфа в бік ворога, в який і всталяється указана вище індивідуальна капсула-схрон (ІКС). Далі йдуть деталі, але головне вже сказано: є безпека і можливість відпочинку. Безпосередньо військові будні обкатають і доповнять ідею своїми деталями, а я даю свої пропозиції.
Загальний об’єм 2,5м. на 1м. ІКС доволі значний, але з врахуванням повного захисного та допоміжного комплекту спорядження на бійцеві, як власне його зброї та боєприпасів це є цілком виправдано. Також не повинна капсула тиснути психічно наче вузька домовина. Водночас якщо справді вибухом поряд все землею засипле, то щоб відкопуватись ту землю потрібно кудись відкидати, а куди, як не в капсулу.  Взагалі те все ще потребує практичного опрацювання, тому зараз виключно всі ідеї викладаю і робіть з тим, хто що схоче. Бо можливість герметичності капсули вже обумовлює систему автономної регенерації повітря, як і в потребі рятівної кисневої маски, подібну до наявних у шахтарів. Хімічна зброя існує і про неї потрібно пам’ятати та враховувати її несподіване застосування.
Щодо нахилу капсули, то задумка у тому, щоб там закріпити спеціальне крісло, на якому бійцеві можна було напів-сидіти і напів-лежати подібно до космонавтів. Щоб відпочивати і водночас бути напоготові – це оптимальний варіант комфортного положення для бійця у повному бойовому спорядженні. Наступна важлива деталь в тому, що крісло в капсулі має функцію пружинної катапульти на направляючих рейках, тобто бійцю не потрібно багато часу, щоб вибратись з капсули, а натиснув відповідний важіль на кріслі під рукою і кришка в капсули сама відійшла та боєць з кріслом плавно виїхав на потрібний рівень і вже моментально готовий до активних дій та бою. Так само і в капсулу можна буде не тільки проблемно заповзати, але і з комфортом з’їзджати, одночасно ставлячи крісло-катапульту на бойовий режим. Начебто дрібниці, але коли життя залежить від кількох миттєвостей – все набуває глобального значення. Зокрема мають бути в капсулі-схроні ємкості з питною водою і для сечі, аптечка, сухий пайок, ліхтарик, саперна лопатка, сірники тощо. Звичайно, має бути рація або інший переговорний пристрій, а в покращеному варіанті боєць міг би вести прямо з капсули панорамне відіоспостереження за тим, що відбувається на поверхні, як і міг би дистанційно керувати автоматизованими вогневими точками, коли це стане можливим.  
Не маловажною є і така річ, що земля-матінка не тільки захищає, але ще й взимку зігріває, а в літку – навпаки охолоджує без усіляких кондиціонерів. Вдягненому в зимовий одяг бійцю цілком достатньо буде того тепла, що є в землі на глибині 2-х метрів, і яке передається до капсули-схрону. Що для зими є тепло, то в літку стане бажаною прохолодою, тому що температура в землі майже не змінюється в усі пори року. Тобто не варто робити якісь теплоізоляційні покриття на капсулі зовні чи з середини, бо в тому і вся суть, що алюмінієва в 0.5 - 0.8 товщини капсула має бути легкою, щоб її можна було встановити самотужки, а вже потім за потребою дочеплювати броньові пластини до сторони, що в гору тощо.
Ще одна деталь, як маскувальні насувні щити на отвір вертикального шурфу роблять розташування ІКС фактично непомітним навіть стоячи над нею. Також варто продумати над тим, щоб кришка ІКС могла бути опорною площадкою для стояння на ній при відкритому положенні, отже боєць може мати опору для підвищення, щоб вести вогонь безпосередньо з місця перехову і тим постає дієва вогнева точка. 

На тому свої фантазії на воєнну тему завершую, бо головне вже сказано і най іде в люди. Оприлюднюю через Інтернет, як необхідність, але я проаналізував можливість ФСБ взнати про мої ідеї – це їм нічого аж надто не дасть окрім знання, що є такі ідеї. Всі вони для ЗС РФ не підходять в абсолюті: армія агресора не має честі, своїх військових там зневажають і ніхто їх гарно навчати не буде, бо їх муштрують за тими схемами, що описам Віктор Суворов у книзі «Акваріум». Все інше стосується також виключно оборони: охоронці, аеростати та ІКС – агресорам це не потрібно.

Богдан Гордасевич 
01.02.2015
м . Львів

Відзначаємо річницю Революції Гідності

Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.
Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.
Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…
Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.
Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.
За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.
За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.   


Вже є 8-ма Верховна Рада України

    30.11.14, 10:22 Свобода і справедливість верховная рада, вибори, роздуми   



До річниці 30-го листопада перемоги Революції Гідності присвячую

Вибори депутатів до Верховної Ради України відбулись і дали сповна успішний результат, який вартує обговорити. За 23-ри роки буття незалежної України це вже Верховна Рада 8-го скликання, що є значимим показником школи парламентаризму для українського народу
Найперше для мене є важливим у цих виборах – свідома активність основної кількості виборців у тому, що голосуючи за свій вибір вони не ставили собі за мету виявити свій негатив проти когось і чогось. Тобто вибір не як протест, коли якби голосую за щось не тому, що воно мені подобається, а тому що я проти іншого. Одним словом класика жанру: вибери з двох зол краще, хоча зло кращим не буває і тому казали про «обрати менше зло». Але зло все одно лишається злом! І це зле, що є така дилема під час виборів: вибирати з двох зол менше! Нарешті вона скінчилась і ми обирали те, яке вважали як добре, як потрібний позитив для поступу держави і себе особисто. То є дуже і дуже важливо, навіть якщо хтось визнає потім, що помилився. Сам підхід важливий: обирати добро! Обирати кращого з кращих, а не кращого з гірших.
Важливо також, що обрано парламент не ворожнечі й протистояння регіонального характеру, що раніше  постійно ділив ВРУ і всю державу на два ворожі табори, а що кожна з партій представляє певний прошарок з усієї України, як і має бути. Зрозуміло, що є регіональні пріоритети в кожної з політсил, але в цілому вони загальнодержавні за обранням, що також дуже і дуже важливо. На тому базується державна унітарність: єдність в комплексі всезагальних інтересів, а не суто користь для свого і тільки свого клану, окремого клаптика землі та обістя.   
Нарешті голосування до ВРУ показало ще один важливий доказ європейського спрямування України, а отже правдиву перемогу Євромайдану, як виразника і захисника волі українського народу. Легітимність новообраного Президента України доповнила переобрана і тим сповна легітимна Верховна Рада України. Відбулось найкраще пошанування пам'яті Героїв Небесної сотні та всіх тих, хто страждав і виборов право українського народу не правдивий самостійний цивілізаційний поступ.
Тепер пройдемось по деталях. Найголовнішою з них є те, що вибори пройшли в загальних обрисах чесно і їх результат є правдивим відтворенням реальної ситуації в країні на даний час. В такому досягненні значною мірою є співпадіння політичної волі влади і всього українського народу. Зокрема були прийняті закони про посилення відповідальності включно до кримінальної за неправомірні дії під час виборів. Особливо мене втішило поява законодавчої  відповідальності за підкуп виборців не тільки організаторів, але і самого виборця. Правильно: погодився продати свій голос, прийшов відзвітував, отримав гроші – і в тюрму. Тому що демократія побудована на чесному волевиявленні всіх, а не коли одні чесно, інші – за гроші. Моя думка, що тюрма і зона найкраще місце для самореалізації свого потенціалу всіх тих, хто не має бажання та честі до чесного життя без наглядачів за спиною.
Процес обрання депутатів означає, що людина делегує, тобто – передає частинку своїх прав на керування державою чи місцевого самоврядування іншій людині, як своєму представнику. Все. Продавати це своє право громадянина  тотожно як продавати своїх дітей – то ганьба і безчестя. Абсолютна ницість. Такі люди недостойні стану свободи, що потребує високої самосвідомості та самовідповідальності, а їм, як вже зазначалось, потрібен наглядач за плечима з палицею для лупня за погані вчинки. Свобода і демократія не для рабів, бо у рабів немає поняття честі – воно їм на заваді жити комфортно в рабстві. І навпаки для людини свободи жити без честі некомфортно, а тому ці люди не вчиняють злочину не з остраху отримати покарання, як з небажання жити і усвідомлювати себе нікчемою, шахраєм, злочинцем. Я щиро тішусь, що подібна світоглядна позиція відтепер домінує в Україні.
Пригадую, як я був членом виборчої комісії від Євгена Марчука, отож коли пішло змагання між Кучмою і Симоненком, то при підрахунку голосів у нашій комісії почалися шахрайства, зокрема  в чисті бюлетені замість визнавати їх недійсними  робили позначки за Кучму. Коли я це помітив і зробив зауваження, то мені відповіли: – Так вони там на Сході фальшують значно більше… Для мене, людини з Донецька, яка переїхала до Львова саме в пошуках честі і порядності в житті це було дуже огидно слухати: робити підлість, виправдовуючись тим, що хтось ще більший падлюка... Звичайно, що робити поголос я не став, оскільки в тому не було сенсу: Кучма переміг на Львівщині і без того за 95%. Як і доказів по-суті не мав, але просто подумалось: –  Господи, як довго в нас буде сидіти ще отой «совок»-раб, вихований підлотою радянщини, коли всі як один злочинці і жити по-честі було просто неможливо. Але одна справа, коли немає вибору і зовсім інша –  коли він є. З великою радістю цього разу я помітив бажання провести вибори чесно і що велику роль в цьому зіграла активна позиція молоді, її значна кількість у всіх комісіях та в цілому у всіх виборчих процесах. То є дуже і дуже велика перемога – чесність виборів. Щиро тішився тому, спостерігаючи за підрахунком на одній з дільниць як довірена особа кандидата в депутати, а заодно і зробив деякі висновки.
Найперше, що я вважаю за необхідне проводити перед виборами перереєстрацію партій, а то є суто фіктивні партії на папері, які використовують виключно під час виборів задля різних підступних політтехнологій, тобто «узаконеному обмані». Участь у виборах повинні приймати виключно партії реально існуючі та діючі, тобто при перереєстрації в Мінюсті повинні проводити не тільки реальність членства, але і перевіряти активність діяльності по різних заходах та акціях, що провела та чи інша політична партія. А то проводять жеребкування на виборчих дільницях і стає просто образливо бачити рівність між партіями реально вагомими в суспільстві і «невагомими», тобто які існують виключно в реєстрі. Зауважу, що особисто не проти наявності великої кількості партій, бо вважаю нормальним чим більше учасників у замаганні, але до кожного змагання йде свій відбір учасників і чим вищий рівень змагань – тим відбір прискіпливіший. Тому я згоден з тим, що парламентським партіям надається пріоритетне становище на виборах, а і всі інші партії повинні пройти перереєстрацію перед черговими виборами до Верховної Ради України за партійними списками. Водночас я є категорично проти так званої системи «відкритих списків», яку дуже пропихають тепер деякі політичні демагоги як дуже прогресивну.  По-перше, як я вже не раз зазначав, це значно обвантажить виборця і сам підрахунок, отже рівень фальсифікацій тільки збільшиться. По-друге, я не розумію, як може партія формуватись в своїй діяльності не суто власними членами, а сторонніми впливами виборців. Нарешті, по-третє і головне: а хто завадить реальному лідеру впливати на діяльність членів своєї партії навіть за умови, що він за результатами виборів за відкритими списками опиниться десь унизу чи взагалі «на вулиці»? З того і висновок: на біса той клопіт? Ми вже по вуха набрались дурості «реформ заради реформ», коли від нових змін бардак в державі не зменшується, а тільки збільшується. Досить демагогії! Більше демократії!
Зі сфери демагогії є і теперішні агітки про перемогу «Народного фронту» у виборах до ВРУ, отже і якісь його права на першість у керуванні і формуванні тощо. Перепрошую, але то чиста демагогія включно з посиланням на досвід Європарламенту, тому що наші вибори проходили не за чисто партійною системою, а змішаною партійно-мажоритарною, тому вибори виграє не партія, а найчисельніша фракція! А це однозначно є фракція Блоку Петра Порошенка, тому всім іншим переможцям варто втишити свій апломб, щоб взагалі не опинитись в позиції опозиції. Вкотре ми бачимо цікаву реальність в Україні, що не партійні лідери ведуть маси, а навпаки народ вказує їм кому де бути і що робити. Фактично український виборець після більш ніж переконливого визначення кому бути Президентом України, тепер чітко вказав на те, кому він довіряє Уряд – Арсенію Яценюку. Відбувся всенародний вотум довіри прем’єр-міністру України, з чим і пов’язують перемогу партії «Народний фронт». Що з того буде далі – побачимо. Як побачимо практичну діяльність новообраної Верховної Ради України, якій багато політологів пророкують недовготривале існування, що досить смішно: по роботі буде видно скільки вона проіснує. Може і довго на всю каденцію, а може і півроку не протримається, бо по-суті для цієї Верховної Ради України головне її призначення є війна з Російською Федерацією. Все інше – похідне від цього, отже і вторинне, включно з євроінтеграцією, Донбасом та Кримом. Будемо програвати і занепадати – розженемо вмить, а будемо розвиватись і перемагати – будуть довго.
На завершення скажу, що вважаю кожні вибори як люстрацію для народу, як екзамен і випробування на демократію, на цивілізованість, на самосвідомість, на честь і гідність. За результатами цих виборів я щиро пишаюсь українським народом, бо кожному дано те, на що він справді заслуговує, у тому числі  ВО «Свобода» та КПУ, які не пройшли цього разу до ВРУ, але пройшла феєрично «Самопоміч». Ось де чітко було вказано на те, що люди цінують діло, хочуть, щоб за словами йшов результат, а не нові словесні обіцянки-цяцянки. Так само не спрацював шалений рекламний піар та примітивний популізм Олега Ляшка, що чітко вказує на високу свідомість українського виборця, як і стосовно Юлії Тимошенко результат відповідає змісту. Дуже гарно, на мою думку, що не пройшов Гриценко і Тігіпко – «два чоботи пара», тоді як наявність у ВРУ «Опозиційного блоку» при всіх негативах є позитивним, тому що без опозиції немає парламентаризму як такого. Всі парламентські партії при владі – це можливо, але навіщо?  
За тим можна сказати як за давньою традицією «Король помер. Хай живе король!»: Верховна Рада України 7-го скликання припинила своє існування! Слава новообраній Верховній Раді України 8-го скликання!

Богдан Гордасевич
9 листопада 2014 р.

Прогнози і побажання щодо виборів до ВРУ

Звичайно є таємниця голосування, але я заради цікавості люблю наперед оприлюднити свій вибір, щоб потім порівняти точність своїх прогнозів.
Отже я однозначно голосую за Блок Петра Порошенка та мажоритарника по нашому 116-му округу Володимира Маліновського
Також мені б хотілось, щоб до Верховної Ради України пройшли чим більше від партій "Народний фронт", ВО "Свобода" та "Самопоміч", у тому числі і мажоритарники. На жаль, є досить мажоритарних кандидатів, які начебто йдуть від Блоку Порошенка, але яких не дуже бажано, як на мене, бачити у ВРУ. Зокрема я досить критично ставлюсь до кандидатур Дмирта Добродомова та Тараса Возняка від Львівщини. Чому? Дуже просто: ці люди з давен-давен ошиваються при владних структурах, а це випадковим не буває. Загалом вибір є і критично поганих в ньому немає, тому я більш-менш спокійний, що хто пройде - той і заслужив на те. Найголовніше - чесність підрахунків. Ми маємо звикнути, що вибори є чесними і від нас справді залежить їх результат.
Я особисто підтримую думку, що треба голосувати за того, кого насправді вважаєш вартим за власним уподобанням не приглядаючись на тему "прохідний" чи "не прохідний". Якщо хтось однозначно "прохідний", то обійдеться і без вашого голосу, а ось якщо ви віддасте свій голос тому, хто вам дійсно подобається, то це дасть стимул на майбутнє балотуватись цьому кандидату. Тому раджу: обирайте власним інтересом і голосуйте за найкращого за вашим особистим визначенням.
Ще мені дуже хочеться, щоб Ляшко повторив долю Королевської, щоб Тимошенко та інші опозиціонери не пройшли до ВРУ і не робили там зайвого безладу, бо ота "боротьба за знедолених" чомусь обертається завжди проти тих же знедолених, а не на суспільну користь. То є справді погана демократія, коли опозиція йде до влади через принцип "чим гірше - тим краще". Давайте говорити серйозно: якщо опозиція добилась від правлячої влади зробити щось корисне, то всі плюси йдуть владі, тому опозиція резонно зацікавлена вимагати від влади такого, чого вона не може жодним чином виконати, бо інакше настане руйнація економіки чи інша криза і опозиціонери стануть кричати, що ось бачите, яка нездала ця влада - обирайте нас! А не буде робити на їх вимоги - тим більше галасу включно до бійок вчинять опозіціонери. Що в тому доброго? Нічого.
Моя особиста думка, що правдива опозиція є контролером і резервом для правлячої влади, десь як футболісти на лавці запасних: ніхто з них не зацікавлений, щоб їх команда програла, а водночас вони хочуть, щоб гра стала кращою, якщо б їх випустили на поле. Оце, як на мене, є зміст опозиційних сил. Не обгаджувати владу і не творити їй капостей, а значить і людям-виборцям, щоб набрати собі балів яко "білі і пухнасті", а якраз працювати в діловій конкуренції: жорстко контролювати і критикувати помилки влади, як і допомагати у випадку кризових ситуацій. Якщо так буде, то опозиція, коли прийде до влади, буде продовжувати напрацювання попередників, а не руйнувати геть чисто конкурентів і все починати заново по-своєму. Типу: одні приватизували, інші - реприватизували, а ще наступні - націоналізували тощо. Тоді нам грозить перебувати вічно за китайським прокляттям: "Щоб ти жив у часи перемін"
Щодо загроз узурпації влади, то я даю особисту гарантію неможливості цього в Україні - відтепер Майдан жевріє в серці кожного правдивого громадянина України. Ніхто ніколи не зможе узурпувати владу в Україні! Януковичем і його кодлом клянусь! Вже неіснуючим і ще зовсім недавно всемогутнім "Беркутом" клянусь! Народ є влада в Україні! Найвища і незнищенна! Крапка.
Також мені подобається Арсеній Яценюк на посаді прем'єр-міністра Україні, бо він цілком спокійно на рівних співпрацює з Президентом України Петром Порошенком, а не ворогує за повноваження, як це робили інші. Водночас він не є слухняною маріонеткою, якою був його "попєрєднік". Гарний тандем двох особистостей, який варто зберегти і я за це та закликаю інших підтримати подібний позитивний стан речей.
Далі дещо з рівня неймовірного, але я б хотів, щоб головою Верховної Ради України став Олег Тягнибок, а його першим заступником - Андрій Садовий, як головний опозиціонер. Так, я волів би побачити "Самопоміч" у майбутній ВРУ в якості опозиції, тому що новичкам і не годиться одразу до влади попадати, а треба досвіду парламентаризму набратись, як знову ж звернусь до аналогій з футболу: команди з першої ліги не один рік обживаються у прем'єр-лізі, а чемпіонами взагалі за роки стають, якщо стають.
Що з того, про що я вище виклав, стане реальністю - покаже час. Мені подобається, що відтепер вибори в Україні є справді ВИБОРИ ! Тобто ніхто не знає наперед результату і це дуже гарно.
Всі на вибори! Голосуй! Голосуй! Бюлетені в урни суй! Голосуй!

Богдан Гордасевич
 23.10.2014
м. Львів, 116-й виборчий округ


Степан Бандера назавжди з нами!

З нагоди 55-ї річниці вбивства Степана Бандери, сина вбитого в застінках київського НКВД священника східного обряду-уніата о. Андрія Бандери

Відкритий лист до редакції та власнику ЗМІ "Ера" Андрію Деркачу

Дорога редакція радіо Ера, прощаюсь з вами, тому що цитування навіть в новинах представників партії Ляшка, не кажучи вже про той непомірний час, який займає означена партія у ефірі вашого мовлення, - змушує мене більше не вмикати канал радіо "Ера"
Оскільки я дуже поважаю переважну більшість вашого колективу за розум, тому і не роблю пояснення хто і що є проект "Радикальна Партія Олега Ляшка", а скажу просто: мені осточортіло до нестями оті всі "політичні ігрища" довбаних закулісних лялькарів, бо вже життя скінчилося, а пожити в нормальній країні так і не довелось власне з цієї підступної причини. Ми не раби і не маріонетки - ми живі люди! Засуньте собі тих довбаних політтехнологів їх довбані власники-лялькарі туди, куди ви постійно хочете запхати народ України!
Якщо комусь мало революцій і гільйотин - дочекається, за тим не стане!
Єдине, що мені, Богдану Гордасевичу, сину письменниці-дисидентки Галини Гордасевич, дуже прикро бачити в таборі підтримки блазня-гоміка Ляшка власника "Ери" пана Андрія Деркача, сина Леоніда Деркача. Знову ж не маю бажання розписувати чому, а просто мені було цікаво як в книзі Аміраджибі "Дато Туташхія" мати Андрія Деркача за своєрідного заочного опонента по життю та боротьбі. Жаль, дуже жаль, що мною втрачено мій антипод (але не ворог!) по життю, бо хто з Ляшком - той для мене викликає тільки співчуття, як Іван Заяць чи Юрій Шухевич, а тепер - і Андрій Деркач. За таких обставин наше подальше тривале тривіальне заочне змагання в стилі "контрверсій" стає неможливе і я прощаюсь.
Час, люди і Бог розсудять кожного.
Поскриптум: добрі правила потребують винятків, тому я все одно буду включати радіо "Ера" вранці, як це і роблю багато років, - рівно о 5.55, але виключатиму після 6.02 - святе не може бути переможено поганим.

Богдан Гордасевич
м.Львів, 15.10.2014


Вибори, як люстрація народу

Нещодавно я був просто шокований, коли на повному самоповазі тонах і півтонах один політтехнолог по радіо урочисто заявив, що результати виборів до Верховної Ради України 26 жовтня багатьох здивують. Молодець! Ото розумник! А ми ось всі не можемо зрозуміти, навіщо ті вибори проводяться, коли їх результати добре відомі наперед…
Я навмисно так жартую, бо просто набридли оті про-плачені плачевні пустодзвони-політтехнологи, які базікають будь-що, бо реально ні за що не відповідають – взагалі ні за що! Ну збрехав чи просто не вгадав – що з того? Можливо наступного разу ліпше збреше чи вгадає, але ж отримані вже гроші не віддасть назад ніколи нікому…
Власне я б хотів визначити одну найголовнішу тему для роздумів над політичними партіями і людьми, а саме – відповідальність. Всі ми знаємо, що існує принцип «слово і діло», а з того і постає поняття «відповідальність», коли слово підтверджено чи не підтверджено ділом. Або коли діло далеко не тотожне даному слову, що найкраще демонструють вже майже вік всім відомі комуністи: ну така солодка брехня, що дотепер на неї западають люди без належного розуму і аналізу (чи аналізів?). І знаєте, я в тому за комуністів! Ну як є дурні, що в їх брехню вірять, то вибачте мене на слові, але сам Бог велить обманювати таких легковірів. Як не хочеш думати, але хочеш «щоб в тебе все було і тобі за це нічого не було» – то не будеш мати нічого! В розумінні доброго, бо щодо біди – тут навпаки буде багато і різної. Перевірено не раз, -  і Донбас та Крим он зараз мають той комуністичний сказ...
Також тому, що я багато раз переконався у правдивості тези «кожен народ вартий своєї влади», – я і стверджую, що наскільки виборці відповідально поставляться до обрання депутатів – настільки і майбутні депутати будуть відповідально ставитись до своїх обов’язків в подальшому. Іншого не буває. Якщо виборець зневажає своє право на делегування влади і продає його за кількасот гривень чи якусь іншу «гречку» – ну то най не нарікає потім, що влада жирує і народ зневажає, бо дійсно тільки зневаги і наруги варті продажні виборці. Або ще безглуздіше: коли виборці продаються на підступну і наглу брехню. Потім їх же обранці з них і насміхаються, кажучи: – А ви чим думали, коли тому вірили і не перевірили, чи то є можливо, що ми приобіцяли перед виборами?!
За минулі 23-и  роки в незалежній Україні пройшло чимало виборів і аж два революційні Майдани, а тому політична культура в наших людей доросла значного рівня, про що засвідчили останні вибори Президента України в першому турі. І ось ці нові вибори до ВРУ стануть або підтвердженням, або навпаки спростують цю тенденцію нашого високо народного рівня відповідальності щодо виборів. Фактично кожні всеукраїнські вибори можна визначити як люстрацію народу України. Люстрацію на честь і гідність, на розум і відповідальність.
Якщо український народ пройде цю люстрацію виборами належно – тоді він буде мати повне право люструвати владу повсякчас і скільки захоче. А ні – тоді вибачайте і добро втрачайте… Вам дано було право обирати і маєте те, чого вартуєте.
Той же «велемудрий» політолог з радіо  спрогнозував, що новий майдан обов’язково буде за каденції теперішнього президента… Ну супер-прогноз! А я ось не прогнозую, а стверджую, що новий Майдан постане тоді і тільки тоді, коли український народ визнає цей революційний чин потрібним і на часі. Тільки так! І відбутись це дійство може у будь-який момент, що ми однозначно і довели собі та цілому Світу.
Власне тому я не вірю у можливість якоїсь нової узурпації влади, як це спробували зробити Янукович і його банда з коаліції  регіоналів та комуністів у ВРУ – не вийшло їм і не вийде нікому! В України вся влада належить народу. Готовий побитись об заклад на друге око Шуфрича, що так воно і буде.
Як вже зрозуміли: переходжу від теорії до практики, а значить визначаю ту відповідальність, яку вважаю за потрібну для наступних виборів.
Однозначно потрібно обрати побільше депутатів до Верховної Ради від Блоку Петра Порошенка, а затим – від «Народного фронту», ВО «Свобода» та «Самопомочі». Якщо ми хочемо мати дійсно конструктивну роботу парламенту, а не пустопорожню говорильню або взагалі майже непрацюючий, як зараз.
Проходження до ВРУ партії ВО «Батьківщина» можливе, але користі в тому буде небагато, бо це вже ретроградна політична сила, як і її лідер потребує пенсії і спокою для себе, як і для нас від неї. Таки Ющенко вже зачекався за подружкою…
Дуже сумнівним є потреба наявності у ВРУ «Опозиційного блоку», як і «Сильна Україна» не підсилить її діяльність, бо їх претензії на представлення упосліджених промислових регіонів легко спростовуються і наявністю значної кількості представників  звідти у списку Блоку Порошенка, як і мажоритарники, обрані на Сході і Півдні від цього блоку, зможуть захищати інтереси своїх виборців значно краще за тих, хто одразу декларує і преться в опозицію до влади. Так смішно слухати обіцянки задекларованих опозиціонерів типу «Ми захистимо, ми дамо і ми зробимо», коли і дитині ясно, що то є звична брехня від тих, хто навіть не планує стати владою, тоді як зробити приобіцяне ними може виключно влада. Дивна позиція: одразу опозиція.
Нарешті дуже шкідливою справою я вважаю можливу наявність у ВРУ «Радикальної парті» та «Громадянської платформи» – це ще ті клоуни, яких треба найбільше обминати, бо слів від них багато, а справ – кицька більше наплаче. Якщо я кажу неправду, то спростуйте, але конкретикою: ділами, вчинками, досягненнями і ще там якимись вагомими фактами. Але не піаром пана Ляшка, що він десь там з вилами вискочив на танка і всі лугадони розбіглися в паніці. Мені ось цікаво, де він стільки грошенят назбирав, що таку рекламу собі дозволяє. Або броньовики купувати і дарувати яким чином вдається? Щось тут не ясно, а досить-таки темно. Взагалі, хто дещо знається на російській політиці, той не може не помітити повної аналогії-матриці РПУ Ляшка з ЛДПР Жириновського за методологією і в промовах, і навіть в жестах. До чого б це?
Про пана Гриценка взагалі розмова коротка: птаха-говорун, а як до діла – то геть від тіла. Що і коли ним зроблено реально? Ніде нічого – це реально. Міністр оборони був лажовий, а потім і взагалі тільки як вазилін моржовий в політиці ошивався, по телешоу шлявся і побрехеньки розповідав, як треба героями ставати. Щось по перебуванню в зоні АТО навіть Ляшко обігнав Гриценка, а не навпаки. Повторюю, що я за основу своїх висновків про людей і політсили ставлю їх діла і результат, а вже потім – слова, як підтвердження одне-одного.
Власне всі інші партії, як учасники виборів, це або ще як нерозумні діти, або як здеградовані старигани совкової генези. Таким нічого робити у ВРУ – однозначно. При тому, що я не є прихильником обмеження кількості партій – я є твердим у переконанні, що вплив партії творить її повсякденна робота серед людей, а не суто участь у політичних ігрищах та виборах. Як у всіляких змаганнях масовість добра на початках, а у фіналі потрібні профі, що був добрий результат. А він, результат, нам як ніколи потрібний добрий і обнадійливий.
В котре висловлюю свою думку виключно для друзів і не претендую на пророцтво, але пропоную як побажання.

З повагою, Богдан Гордасевич
12 жовтня 2014 р.


Україна має статус ядерної держави!


Його величність "Твітер" може підтвердити, що вчора 27 вересня мій останній запис у ньому був наступного змісту: "Все - йду спати: зробив Україні статус ядерної держави, отже начебто день не змарнував."
Мій друг Жорж Дикий любить повторювати: - В кожному жарті є доля правди, але і в кожній правді є доля жарту.
Тому можете сприймати хто як хоче всі мої правдиві побрехеньки, але знаєте, коли сповна уповноважені люди починають корчити дурників, що навіть звичайні не надто утаємничені у світову дипломатію люди бачать брехню і фальш, то де інші фахівці? Чим вони займаються? Маю на увазі Міністерство закордонних справ України, як і політологів та інших ідеологів, що базікають про всяку дурню і не бачать простих очевидних речей.
Для прикладу, де заява від будь-кого з наших державних структур на звинувачення у відповідальності України за збитого російськими фахівцями-військовими з надсучасного Зенітно-ракетного комплексу "Бук" малоазійського авіалайнера? Чітка офіційна юридично і фахово обгрунтована заява - де? Немає. Чому?!
Те, що українські військові не могли цього злочину зробити навіть помилково, говорить той факт, що під час Антитерористичної операції взагалі жодного разу (жодного разу!) не застосовувалися будь-які ЗРК з боку українських державних сил, тому що не було цілей для того. В небі літали виключно літаки АТО! Потреб у ЗРК не було, тим паче такого класу, як "Бук".  Тільки терористи і то не з місцевих, а виключно з підготовлених і досвідчених воєнспеців зі збройних сил Російської Федерації мали і використовували подібне озброєння. Про ЗРК "Бук" взагалі навіть можна визначити поіменно, хто це був - настільки то є унікальні фахівці. То в чому питання? Де? Де документи УКРАЇНСЬКОГО СЛІДСТВА по цій катастрофі? Немає.
Дивним чином всі зайняті не конкретикою, а якимись абстракціями включно до того, що за будь-яких варіантів винувата тільки Україна, бо це її повітняний простір і вона за нього відповідає. Перепрошую, але коли лівійські терористи підірвали авіалайнер в небі Великобританнії, ніхто навіть не заікнувся про відповідальність англічан в цій авіакатастрофі. Чому наші дипломати, політики і політологи мовчать про подібні світові преценденти? На якого біса ця свора паразитів? Десь хтось з простих користувачів Інтернету починає рокривати всю правдиву картину подій та варіанти наслідків для України, а з державних і вищих політичних кіл - ні мур-мур, загальні фрази і сором'язливі образи: - Ах, як таке можна було подумати про нас, щоб ми щось десь чогось...
Приблизно так само я і став тим, хто зробив Україну державою з ядерним статусом, тому що жодного розумного прояву ініціатив та заяв з боку державників України не чув і напевно що не почую. Але ж це як кажуть і коню зрозуміло, що коли договір розірвано і не укладено іншого, то автоматично (автоматично!) відновлюється ситуація "статус кво" на момент укладання договору. Такою є загальна правова норма! Не може такого бути, що одна сторона розірвала угоду, а інша і далі її виконує, бо вважає угоду чинною і все. Якщо будь-яка зі сторін відмовляється офіційно чи просто за фактом її порушення від угоди - значить угода припиняє свою дію! Все, іншого не дано. І сторони набувають статусу, який мали на момент укладання угоди, а далі вже можуть судитись і передомовлятись.
В Будапешті була угода поміж Україною і Російською Федерацією про те, що держава України відмовляється від статуса ядерної та віддає всю, абсолютно всю наявну на її території ядерну зброю РФ в обмін на гарантіїї повного захисту державного суверенітету України та цілісності її кордонів, убезпечення від будь-яких агресивних посягань як політичними впливами, так і військовим чином. Дві сторони домовлялись, а гарантами домовленості виступили США та Великобританія, як дві світові ядерні держави - наголошую, що це не учасники угоди, а її гаранти і свідки. З ними Україна не домовлялась про свою територіальну та державну безпеку - договір про це був виключно з РФ. Кому передавалась вся зброя - той і відповідає. Все правильно. Як і правильно, я вважаю, що Україна майже демілітаризувалась, тому що для чого утримувати армію маючи поряд такого могутнього гаранта безпеки? Погодьтесь, що ніхто навіть уявити не міг, що агресором стане саме гарант безпеки. Проте так сталося.
Тепер маємо те що маємо: угоди немає. Її знищено і прямими заявами, і діями РФ, а значить Україна так само позбавляється всіх зобов'язань по цій угоді і має повне право повернути собі статус ядерної держави. Самої ядерної зброї вже, ясна річ, не повернути, але погодьтесь, що і сам-по-собі статус ядерної держави є досить знаковою величиною, тому що він надає нам право у будь-який момент виробляти і мати ядерну зброю! А це вже не хухри-мухри в світовому міждержавному процесі: статус ядерної держави.
Таким чином вітаю всіх: Україна є ядерна держава!

Богдан Гордасевич
   28.09.14


Стани станів

Вступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
 Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури.  
      
Богдан Гордасевич
27.09.2014   

Питання без відповіді

Одне-єдине питання стоїть головним і в Україні, і в Світі стосовно теперішньої військової експансії Російської Федерації: ЩО БУДЕ ДАЛІ?
На превеликий жаль, але відповіді не знає ніхто. Навіть організатор цього всього дійства президент РФ Великий Пукін, якого дуже точно обізвали українські футбольні фанати, тому що весь Світ реально від дій цього чоловіка ох...ває. І "охає!" та "ахає!" також! Проте "ох...єває" - це значно точніше.
Пригадується, як на передодні 21 століття світ переймався запитанням: «Who is mr.Putin?»… Тоді ніхто і не здогадувався, що саме запитання і було відповіддю: «Mr.Putin is who...»
Виглядає як жарт, але жарт дуже і дуже злий, тому що реально постає питання майбутнього без майбутнього, тобто без якогось позитиву, а тільки негатив. Війну, як і пожежу, можна найлегше погасити на самому початку, бо потім навіть погасивши, опинимось на згарищі...
Війна - це крайній засіб вирішення політично-економічних конфліктів поміж державами і схоже, що для РФ немає іншого виходу, як розпочати війну з Україною, бо вона не кориться, а московська кліка з її параноїдальною імперською хворобою не може навіть уявити, щоб коло них постала дійсно незалежна держава. Держава, де не будуть дослухатись в усьому керівництва РФ, де урядовці будуть мати пріоритетне право на свою політичну та економічну волю і навіть сваволю.
Психічні забаганки кремлівського самодержця зрозумілі, але за тим має йти ще якесь логічне обгрунтування економічного і політичного характеру, чого в теперішніх діях і подіях з боку РФ досить проблемно віднайти.
Можна зрозуміти і дати пояснення експансії країн перенаселених і переповнених достатком, але Російська Федерація дуже далека від такого стану, а навпаки вона просто на межі самознищення через відсутність внутрішнього розвитку як соціального, так і економічного. Маючи і без того безмірну територію РФ продовжує загарбувати інші землі та країни, перетворюючи їх в аналогічні своїм депресивні території. Спитатися: - А навіщо? Яка тут логіка?
Хто може схвально відгукнутись про соціально-економічний стан сучасних контрольованих РФ територій як: Придністров'я, Абхазія, Північна Осетія, Крим, Прусія (Калінінградська обл. РФ), Курильські острови? Що там доброго відбувається? Нічого. Тоді навіщо вони РФ? Відповідь безглузда: - Най собі буде наше.
Землі і країни захоплюють загалом з метою збагачення, тобто це або задля використання їх ресурсів, або - як ринки збуту власної продукції. Цілком ясно, чому у 1918-му Ульянов-Ленін вимагав загарбати Україну як високо індустріальну країну на той час, без якої суто аграрна Росія була приречена. Також цілком зрозумілими були аналогічні плани Адольфа Шикельгрубера-Гітлера, який потребував гарних земель для розселення німців з перенаселеної Германії. Але зараз кому потрібен в РФ вже отой постіндустріальний обвальний Донбас? Та і Крим по-суті їм не потрібен навіть як військова база. Тим більше не потрібна вся Україна з її теперішньою економічною кризою та ще й ненавистю до РФ - ну навіщо вона їм? Відповідь начебто повинна мати якусь змістовну складову, але логіка тут відпочиває.
Фактично Російська Федерація сама себе знищує як інтегровану складову всесвітнього економічного ринку через малозрозумілу користь від анексії Криму та війну з Україною. Все йде до міжнародної ізоляції РФ як країни-агресора. Невже влада цієї країни того не розуміє?  А головне: заради чого цей бурлеск? Тільки не смішить когось шаленими рейтингами підтримки Володимира Путіна населенням - ну так є і що з того? А не було отої підтримки - що б змінилось? Для Путіна абсолютно нічого. Єльцина так само і підтримували спершу всі, а потім дружно майже всі проклинали, проте постраждав не він, а Березовський. Рейтинг лідера Північної Кореї взагалі захмарний і що то дає? Для країни, для населення, для самого керівництва? Жодних раціональних пояснень не знайти.
Чи хтось може зрозуміло пояснити задля чого Російська Федерація розпочала війну з Україною? Невже виключно для того, щоб налякати НАТО, Європу та США? Молдавією не налякали, Чечнею не налякали, Грузією не налякали, так тепер Україною налякають? Бий по своїх, щоб чужі боялись? Сумнівно, що це подіє. В розумінні страху і поступок від світу. Водночас подіяло до навпаки: країни НАТО заворушились і почали посилено покращувати озброєння. От тільки далі що?
Зараз чимало політичних діячів та всіляких аналітиків тільки те й роблять, що обговорюють різні сценарії розвитку та можливі наслідки подій від війни України з РФ, але чогось раціонального я особисто не почув окрім одного глобального рішення, яке озвучив колишній міністр МЗС України п. Огризко: - Повна взаємна ізоляція поміж двох країн: України з РФ. В тому немає нічого дивного чи нового починаючи від славетної "Великої китайської стіни" і аж до так званої "Залізної завіси" часів СРСР.
Дивного немає в розумінні історичних прецедентів, а дивує інше: навіщо в 21 столітті така безглузда міжнародна деструкція і воєнний антагонізм? Для чого? Що буде далі? Запитання без відповіді.

Богдан Гордасевич
 09.08.2014  


Минуло 12 років Скнилівської трагедії
  
Я добре пам'ятаю той літній день, коли я так само сидів вдома і щось писав, слухаючи радіо і за тим вважав цей день звичайним. А хтось задумав зробити його святковим і що з того вийшло - знаємо. До тепер чую рев реактивного літака, який чомусь дивно низько летів над містом. Ще й зараз звучить радіотрансляція, як ведучий оголошує про пряме включення прямо з летовища, аж тут кореспондент з жахом в голосі каже: - Продовжу потім! У нас тут літак впав!...
Роблю передрук свого матеріалу з того часу, а за посиланням можна перечитати добірку преси за кілька років по темі:

27 липня 2002 року відбулась Скнилівська трагедія

Командування "накрутило" пілотів "пожахати бандьор" - от і пожахали... А перед тим в Одесі авіашоу пройшло чудово, бо ніхто нікого не страшив
27 липня 2002 року відбулась Скнилівська трагедія, яка назавжди надала цьому дню його справжнього значення. Цей день в радянський період відзначали як день визволення Львова у 1944 році від німецьких військ радянськими військами, хоча насправді ця подія відбувалась інакше: Львів вже звільнила від німців польська підпільна Армія Крайова, а вже тоді до Львова без найменшого бою увійшли "визвольні" радянські війська.
Для жителів Львова, як і Західної України вцілому, це не було правдиве звільнення, а всього лиш зміна окупанта, тому що радянська влада продовжувала всі роки свого панування "визволяти" місцеве населення від особистого майна, селян "звільнили" від їх земельних наділів, всіх "звільнили" від прав і свобод, тобто зробили фактично рабами, а хто протестував - "звільняли" від усілякої свободи тюремним ув’язненням і таборами, ще більш незгодних "звільняли" запросто і від самого життя.
Зрозуміло, що раділи такому "визволенню" тільки самі "визволителі", вони і святкували щиро день 27 липня. Місцеве українське населення святкувало цю подію з примусу, а після проголошення Незалежності України одразу відмовилось відзначати "свято своєї окупації".
Тому фактично 27 липня 2002 року відбувалось завуальовано під відзначенням ювілею якоїсь там авіачастини власне традиційне святкування "Дня визволення Львова від німецько-фашистських окупантів". Державне керівництво всіх рівнів України періоду кучмізму належало "визволителям" і тому цілком сприяло і підтримувало ідею авіашоу, тому при всіх економічних складнощах жодних проблем забезпечення і дозволів на техніку не виникало. Але замість потурбуватись про безпеку, генерали-"визволителі" навпаки накручували льотчиків показати "по-крутіше" тим львів’якам-западенцям, щоб добре запам’ятали цей день, пожахати трохи прольотом на бриючому такої махіни, якою був літак СУ. Ось і пожахали...
Якщо можна говорити про вплив місцевої негативної енергетики на авіашоу, то її було більш ніж предостатньо, щоб свято-трагедія перейшло у відверту трагедію названою Скнилівською. Відтепер у Львові 27 липня щорічно відзначають траурною жалобою.
Попереджаю про вживання нецензурної лексики у відеохроніці "Авіа", але скажу відверто: саме ці найперші емоційні нецензурні слова дуже точно відповідають і для характеристики самої трагедії авіашоу, так і є узагальненою характеристикою всього великого соціального експерименту під назвою "комуно-більшовизм" він же - радянщина. Скнілівська трагедія стала наочним яскравим посібником для короткого демонстраційного осмислення всього періоду існування СРСР від 1917 по 1991роки і його метастаз аж по 2002 рік. Заради чого була організована вся ця грандіозна всесоюзна людська м’ясорубка? Уважно вслухайтесь в ті нецензурні вирази під час скнилівської м’ясорубки...

Богдан Гордасевич
 27.07.2014


Відрубати хвіст по саму шию
 
Тема дуже серйозна і невесела, а тому і розпочну її з жарту.
Є такий дитячий анекдот, коли звірі вирішили покарати крокодила і мавпа вимагала відрубати тому голову, на що звірі не погодилися, як занадто жорстоке покарання і вирішили, що вистачить відрубати крокодилу хвоста. На це мавпа радо пристала з особистим уточненням: - Так! Так!  Відрубати йому хвіст, але аж по саму шию!
Подібні "уточнення" дуже часто є дуже підлою темою в міжнародній дипломатії, як ось зокрема відбулося з текстом в резолюції ООН щодо "дослідження місця катастрофи збитого літака Боїнг777", де з подачі представника РФ було зроблено під загрозою застосування вето уточнення такого змісту: "дослідження місця падіння літака Боїнг777" Воно наче і правильно, а зміст значно змінено: вже нема катастрофи і її причини - збиття ракетою, тобто терористичного акту, які отже не стануть темою розгляду згідно такої резолюції ООН.
Хтось на це скаже: вміла дипломатія. А я на те відповім: лайно це, а не дипломатія! В наглу підло знищити майже 300 ні в чому богу-духу невинних людей, з яких 80 дітей та майже 50 найкращих світових фахівців зі СНІДу, а тоді прикидаються дурниками: я - не я й ракета не моя! Падлюки! Які, рефи, падлюки!
Водночас така масштабна катастрофа є добрим ляпасом всьому світовому співтовариству, щоб воно прийшло до тями і позбавилась памороки від того обману, що несе в собі підступність дипломатії РФ та їх брехливі ЗМІ. Прочуняй, ООН! Схаменися, Світе! То не сепаратизм - то агресія! Який сепаратизм, коли всім керують і значним числом воюють люди, що є громадянами іншої держави! Називатися "сепаратистом" громадянин РФ може тільки у випадку проголошення територіального суверенітету в самій РФ! А це інша держава - Україна! Тут вони не можуть бути "сепаратистами" - тільки інтервентами!*
 Розберіться в термінах і країнах, людоньки! Бо за тим дипломатичним блудом вже українці в усьому стають винуваті, бо бачте не закрили завчасно міжнародний простір над територією, де відбувається антитерористична операція. Все! Винуватці знайдені! Хто стріляв і чия ракета була - то діло десяте, то дурниця. Україна в усьому винувата, тому що над її територією відбулась подія теракту! І це висловлюють навіть де-які українські політики! Жах!
Ще цинічніше щодо катастрофи Боїнга заявив президент РФ Путін: - Цієї трагедії б не сталось, якби там в Україні був мир. Ото підлота найвищої степені! Головний керівник та організатор кривавого місива на Сході України говорить про мир, який він же зруйнував і де й надалі саме він продовжує війну, засилаючи  в Україну фахових бойовиків-терористів та постачаючи їм надсучасне могутнє озброєння. Специфічний  "великий миротворець", який добре знає, що трупи - не воюють... Де всі мертві - там війни точно що немає...
На превеликий жаль, але є серед світових лідерів чимало подібних циніків-"миротворців", які вважають військовий конфлікт РФ з Україною цілком прийнятним розвитком подій, який зможе значно послабити тенденцію на зростаючу міць й могутність впливу в світі Російської Федерації. А чому б не пожертвувати Україною, якщо це заведе в пастку керівництво РФ? Причому не тільки теперішнє, але і наступне... Дипломатія, щоб вона здохла!
Саме тому дуже помиляються ті, хто вважає канцлера Німеччини Меркель прихильником і захисником Путіна - все якраз до навпаки: вона радіє тихцем подальшій ескалації конфлікту РФ з Україною, бо з того буде сама біда і руйнація двох потужних конкурентів. Вигідно? Ще й як! Зростатиме міжнародна ізоляція РФ, а за тим чим більша ізоляція - тим більше значення Меркель як посередника між Путіним та іншими державами. Така залежність  дає величезні дивіденди і пані Меркель це добре розуміє, тому ніяка вона не "фрау Ріббентроп", а підла "фрау Райх".
Аналогічна ситуація постала і щодо Франції, президент якої Олланд саме у такий час зажури світу і сусідів, зокрема Нідерландів, з приводу загибелі багатьох громадян у катастрофі літака, збитого російською ракетою запущеною з пересувного зенітно-ракетного комплексу "Бук" російського виробництва під управлінням російських військових спеціалістів, у своєму виступі публічно заявив, що військові кораблі класу "Містраль" будуть поставлені РФ згідно контракту. Не знаю, як прореагують на такий цинізм інші держави і їх народи, але для України це звучить зверх злочинно. На кого розраховані ті дипломатичні бздури щодо штрафних санкцій в разі невиконання контракту? Підступна брехня! Коли контракт про поставку "Містралей" було укладено, тоді РФ не була країною-агресором, яка брутально захопила і анексувала територію сусідньої держави, а саме - Крим. Також тоді РФ числилась в партнерах НАТО, а не потенційним противником, як є зараз. Припиніть брехати, мсьє Олланд! Який суд, окрім РФ, визнає контракт чинним за таких обставин так званого "фарс мажору", які прописані скрізь і завжди?! Коли нарешті з прекрасної Франції прозвучить горде і правдиве слово: - Ні світовим агресорам, бандитам і розповсюдникам тероризму! Не віддамо "Містралі" до РФ! Ніколи! Честь Франції понад усе!
Змовчу про "Південний потік" і ще інших державних лідерів Європи, які так напрошуються на риму у слові стосовно сексуальних меншин: лідери - ..., але не змовчу про безподібну Латвію, яка зробила персонами "нон грата" відомих артистів естради РФ, як Кобзона, Валерію та Газманова за їх пропаганду і підтримку путінської агресії щодо України. Молодці! Красиво і гордо! І розумно, щоб не спровокувати злобні санкції: за образу цих клоунів війну починати навіть економічну ніхто не стане, а ляпас РФ таки достатньо відчутний. Вже в Москві викликали посла Латвії на "розборки".
На завершення теми "повернемось до наших баранів", як каже латинське прислів'я, тобто до депутатів Верховної Ради України і дотичних до тої братії. Про комуністі чи регіоналів говорити зайве - тут все давно ясно. Якби мали хоч трохи розуму, то де б вони дали руйнувати територію свого електорату і що ще важливіше - головний ареал свого бізнесу. Ідіоти повні! Водночас і наші патріоти не пасуть задніх в прояві аналогічних якостей. Прикладів чимало, але я зупинюсь на найголовнішому - на війні.
Я давно чекаю одної простої фрази: - Україна оголошує війну Російській Федерації! Чекаю, хто її з політиків озвучить привселюдно і поки що не почув ні від кого. І правильно: страшно! Дуже страшно з вилами на ведмедя йти полювати! Ще й ядерного ведмедя, від якого всього можна очікувати, бо тут про якийсь розум не йдеться.
Якщо називати речі своїми іменами, то за всіма міжнародними правилами раптове військове захоплення одною державою території іншої держави без її згоди є актом оголошення війни за фактом дії. Юридично Російська Федерація не оголосила стан війни щодо України, але від 1 березня 2014 р. війна почалась і так звані "зелені чоловічки" полізли в Крим, що є суверенною територією України. І допоки ЗС РФ не відійдуть за кордони їх держави і не звільнять всю загарбану територію України - доти триватиме війна. "Холодна", "гаряча" чи "гібридна" - немає різниці, але війна є. Вже є і вона йде.
Розуміють це всі! Від Яроша до Симоненка і навпаки, але всім вистачає розуму змовчати. Я не буду деталізувати, чому і навіщо нам потрібно триматись максимально довше в стані "гри в "мовчанку" з РФ стосовно оголошення війни, а спробую прямо і чітко натякнути деяким словесним популістам-патріотам, чому і проголошення "військового стану" в межах України є справою досить загрозливою для нас. То є чималою дипломатичною проблемною, бо може дати різні міжнародні юридичні обгрунтування включно як і санкцію на самочинне введення "миротворців" зі ЗС РФ на Донбас, а що це означає - ясно кожному: це нова втрата нашої території. Тому нападки на Порошенка за його зволікання щодо проголошення військового стану досить підступні, незалежно чи вони просто щирі від наївності або зумисні від розуму.
Подаю цитату і цілу сторінку, щоб спершу ясно було ідею, а тоді вже її контекст.
Книжка: "История дипломатии", Том 1, ст.397
І далі без коментарів, бо як каже інше латинське прислів'я: для розумного сказано досить.

Богдан Гордасевич
м. Львів
22.07.2014
Додаток:
* Інтервенція (лат. interventio – втручання) – у міжнародному праві насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої держави, спрямоване проти її територіальної цілісності або політичної незалежності. У наш час такі цілі означають несумісність з цілями і принципами Статуту ООН.
Розрізняють збройну, економічну, дипломатичну інтервенцію. Найнебезпечнішою формою для миру і незалежності країни, що стала об'єктом посягання, є збройна інтервенція, тобто збройне втручання, яке розглядається як агресія. Держава, що піддалася інтервенції, має право боротися проти неї всіма доступними їй засобами, а також вимагати покладання відповідальності на державу, котра здійснює інтервенцію.
Також розрізняють інтервенції
    індивідуальну та колективну – залежно від кількості держав-інтервентів,
    відкриту, при якій відбувається вторгнення збройних сил на територію іноземної держави, і приховану (замасковану). Прихована інтервенція може виявлятися у різних формах: фінансування антиурядових груп, організація громадянської війни всередині країни, засилання збройних банд або найманців тощо, прийняття різноманітних заходів, спрямованих на підрив економіки країни.
Міжнародним правом інтервенція у всіх її видах і формах заборонена, що знайшло своє відображення в Статуті ООН і в інших міжнародних документах і договорах.


Залежність від зомбі

Тема «зомбі та зазомбованості» і була, і набула чималої актуальності, тому і варто цю тему обговорити й розставити смислові акценти. Занадто часто трапляється в розмові, що після палкої дискусії тільки під кінець стає зрозуміло, що говорячи про одне й те саме, кожен розумів під тим зовсім інше. Водночас кожен з учасників дискусії вважав свого опонента «зазомбованим», тому що він ну зовсім не розуміє та не сприймає його незаперечних доказів і чіткої логічної послідовності висновків. Щоб уникнути подібного непорозуміння – я одразу вказую, що маю на увазі говорячи про «зомбі та зазомбованість»
Не маю бажання заглядати в словники, як і досліджувати перехід терміну «зомбі» з фільмів жахів або виясняти варіанти значення цього запозичення, а просто даю своє визначення поняття «зомбі» як явища: стала система ідейних і світоглядних уподобань у людини, яка не має потреби їх змінювати чи підправляти. Раніше був більше поширеним термін щодо подібного явища як «фанатизм», але тепер він перейшов до переважно спортивної сфери вживання особливо щодо футболу у вигляді «фанати», «фани» тощо. Ще раніше вживали термін «антагонізм», який гарно відтворено в іронічній формі у народному прислів’ї: «Ти йому: – Печене!,  а він тобі: – Варене!» Тобто щодо дурниць від самого початку сперечка може бути принципово безкінечна. Аналогічна ситуація щодо сучасного розуміння «зомбі»: людина сприймає тільки таку інформацію, яка їй подобається, а будь-яку іншу відкидає автоматично. Своєрідний фільтр чи захисний екран психічного характеру, який просто неможливо подолати, тому що людина керується тезою «іншого від мого не знаю і знати не хочу!».
В чому головна риса людини думаючої і публічної? В тому, що вона свої думки і погляди намагається порівнювати з думками і поглядами інших людей, а з того робити корекцію власного світогляду. Навпаки, для людини-«зомбі» все  чітко і однозначно ясно, тому апріорі вона і тільки вона має право на правду, а всі інші не згідні з нею – помиляються. Простіше кажучи: вони всі дурні, бо не згідні і не розуміють мого, що є розумне, бо то ж я знаю! То є сама правдива правда з усіх правд!..
І ось з цього виникає ситуація, яку я визначаю одною великою бідою для суспільного буття і спільного життя людей за демократичного устрою: залежність від зомбі. Як відомо, основою співжиття людей за демократії є принцип так званого «суспільного договору», тобто коли люди спільно обирають владу і форму її діяльності. Одним словом: домовляються! Домовляються щодо правил спільного співжиття. Ось тепер і поясніть розумним як мають вони домовлятись з тим, хто є «зомбі» і ні про що домовлятись не хоче, бо тоді він має «поступитись принципами», а то для нього є неможливим! Все – приїхали! Скінчилась демократія і починається класична «охлократія», тому що домовлятись у будь-якому випадку треба і розумний поступається більше своїми правами та добрами отим затятим і принциповим «зомбонутим». Знову класична народна мудрість: «Нехай буде гречка, аби не сперечка!»
Зараз невеличкий ліричний відступ цілком дотичний до піднятої проблеми. Якось моя донька, коли була десь у 5-6-річному віці, дуже посперечалась з іншою дівчинкою-ровесницею, а щоб якось доньку заспокоїти і толерантно виховати, бо ж педагог за освітою, я поважно сказав: – Знаєш, доню, коли сперечаються два дурні, то першим поступиться розумніший. Донька на кілька хвилин задумалась над моєю загадковою фразою, а тоді випалила просто геніальну відповідь, яка фактично і керує нашим світом: – То чому ж вона першою не поступиться, якщо вважає себе розумнішою за мене?
Одна з головних причин світової деструкції полягає, на мою думку, саме в тому, що розумні люди постійно поступаються дурням-«зомбі»! Поступаються, бо не мають кращого вибору. Чому так? А ось так! І вся відповідь. Якби знаття, то я розповів би не криючись і одразу, а не розпочинав цю балачку про не пійману качку. Власне сам йду на лови і друзів з собою запрошую. Ціль ловів проста: як зробити, щоб наше життя було чесним, правдивим і розумним, а не таким, яким воно є зараз: дурним і огидним, переповненим різноманітними проблемами «путин и распутиц»… Наразі ж: «Пливе кача…»
Для мене особисто є чітке розуміння, що допоки критична маса «зомбі» з бюлетенями в руках коло виборчих кабінок не поменшає до рівня нижчого за домінуючу щодо людей розумних – доти очікувати на позитивні зрушення в суспільстві є примарною справою. Складність проблеми полягає ще й в тому, що ні освіта, ні культурна, ні соціальна градація не рятує від перебування людини в стані «зомбонутого придурка».  Прикладів безкінечна кількість як в Україні, так і поряд з нами. Чого одна Олена Бондаренко варта або Єфремов, Медведчук, обидва Табачники, Мельник та його побратим по ректорству чудо-юдо Поплавський тощо. Ще гірше з ситуацією, що бути «зомбі» вигідно, бо раз розумні люди поступаються своїми інтересами на користь непоступливих дурнів, то який дурень захоче набиратись розуму? Вигідно бути дурнем, а розумним – ні!
На жаль, але так є, що розум –  це і щастя, це і карма, це і кара кожному, хто його має: більша поступливість і менша зажерливість, більша чесність і  менша зовнішня гоноровість та, відповідно, незначна увага публіки, а звідси і менша популярність, без якої не варто ставати політиком, щоб пробувати бути обраним керівником до влади. Парадокс! Але так є! І тоді навіть розумна людина починає корчити з себе дурня! І люди на це як то кажуть: ведуться! Що і хто нас зомбує? Чи не ми самі себе? Феномен політика Ляшка тому яскравий приклад: всі бачать і знають, що це просто блазень і не більше того, але він популярний і за нього голосують! Чого ще треба? Ляшко явно корчить дурня, тому що дуже розумно це робить, але хто тоді ми всі? Для кого працюють наші блазні?  Власне заради того я і почав цю всю розмову, щоб вияснити: ми хочемо жити в цирку? За класичним «хліба і видовищ»? Найвища ланка еволюції – паразит? До речі, рекомендую охочим до виключно «хліба і видовищ» дослідити етимологію цього слова «паразит», що мало досить характерне вживання ще за часів Древньої Греці та імператорського Риму.
За тим і «повертаємо на круги своя», щоб визначитись: це нас зомбують чи ми самі себе зомбуємо? Самі починаємо прикидатись дурниками, щоб краще стало жити в розумінні достатку – так? Так! Зомбі живеться комфортно, то навіщо себе обділяти? А не будемо. Логічно? Логічно! З тим проблем немає: самі себе зазомбуємо і заживемо прекрасно! Але постає дивна дилема: довкола теж сновигають одні зомбі, а жити хочеться серед людей… Хочеться гарних, розумних, щирих і порядних людей як друзів, сусідів, співробітників, керівників тощо. Хочеться, а нема! Навколо одні зомбі! Всім з розумом жити важко – всі його зреклися. І то зовсім не жарт! Не гра в парадокси – то життя! Наше реальне життя! Придивіться уважно довкола, а найбільше – у відображення в дзеркалі. Хіба це все не зомбі? Де тут розумне життя розумних людей? Де?!
Відповідь залиште для себе, як і вирішувати вам самим, ким і чим бути: зомбі або людиною розуму.  А я від себе додам головну прикмету того, хто є зомбі: коли звучить виключно монолог і тільки монолог зовні – ця людина є зомбі. Вона виражає і слухає одну себе і тільки себе. Більше нікого! А там, де звучить діалог чи полілог, де люди спілкуються належним чином вислуховуючи і сприймаючи уважно та обережно думки одне-одного – там зомбі немає. Гарантую! Не даремно мудрець Платон писав свої філософські трактати як Діалоги – розум є сукупність окремих знань, різного досвіду, унікальних прозрінь та винаходів. Розум – це взаємообмін думками, це взаємопорозуміння і це взаємодія людей одне з одним, комунікація на рівні честі і взаємодовіри. Для зомбі це неможливі речі і, власне, по цьому їх відстежують і визначають. І… Ні, не знищують, а обминають. Всього-на-всього: обминають. Для розумної людини цього достатньо. Але за тим всім вони залишають свою соціальну залежність від зомбі не вирішеною проблемою нашого часу.

Богдан Гордасевич
17 липня 2014


ВЛАДА – НЕ ВАДА

1. Пільга –  не честь

Знаю одну людину, яка проблему недолугості сучасної української влади домагається вирішити засобом імпорту урядовців всіх рівнів з країн Євросоюзу. Ідея має раціональну основу, тому що відучити українського професійного урядовця від корупції та інших зловживань владою просто неможливо, бо це його основа-основ: використання державних повноважень для власного збагачення. Але й ідея запрошувати іноземних фахівців керувати державними структурами в Україні за високу винагороду дуже легко спростувати, якщо узяти й уявити, що для перемог у автоперегонах треба просто набрати найкращих гонщиків з Формули -1, посадити їх на творіння Запорізького автозаводу і вимагати перемог у замганнях. Навіть не для фахівця буде ясно, що це безглуздо. Талановитий пілот боліда на змаганнях Формули -1 є тільки вершинкою величезного фінансового і технологічного айсберга, значна частина якого прихована від стороннього ока. Навіть найкращий пілот за найкращим болідом за найталановітіших інженерів та автомайстрів не зможе досягти перемоги, якщо погано спрацює команда простих техніків на піт-стопах. Власне те і є головною проблемою державного керівництва в Україні: не фаховість окремих людей, а вся структурна деструкція української влади. Сучасна влада в Україні сформована як рудементарна структура колишнього тоталітарного СРСР– «Совка», що є принципіально феодальна! Коли верхівка влади контролює все і вся з життя підданих, коли щось можна робити тільки за найвищого одобрення і дозволу «з гори» –  від влади, тоді життя і завмирає на рівні економічної потуги феодалізму. До речі, порівнняння СРСР з «совком», як інструментом для збирання сміття є дуже точним, тому що коли все-все збирають до однієї купи, то це інакше, як сміттям не назвеш, як і всі найгарніші продукти, зібранні до купи, стають просто помиями, мало приємними для вжитку.
Знаю також вже не одну, а досить багато людей переважно пенсійного віку і про-комуністичних поглядів, що озлоблено фиркають фрази типу:  «Ось вам ваш капіталізм!», «Ось вам ринкова економіка!», «Ось бачите, яке зубожіння навколо, а як раніше було добре» тощо. Не стану сперечатись щодо того, «кому на Русі жити добре» було, бо і рабство має свої суб'єктивні переваги. Наразі зазначу, що в Україні нема і не було всі ці 22 роки ринкової економіки, тобто капіталізму. Не має і не було! Є тоталітарна феодальна економіка з поділом на феодальні уділи та вотчини, де є свої багатії-феодали і бідна безправна чернь, але немає взагалі вільних людей! Навіть багатії не є за станом життя як абсолютно вільні особи, тому що всі вони залежні від вищих за них феодалів з владних структур. Де тут вільна суспільна активність особи, без якої неможлива вільна ринкова економіка, тобто –  капіталізм?! Нама! Вся сучасна економіка України пов'язана феодальними повинностями-поборами з низу до гори скрізь в усіх регіонах нашої держави. Капіталізм у нас ще тільки, як потрібна необхідність, маячить попереду, але називати економічне минуле і сучасне України капіталізмом –  це є або тупістю, або то є підступна комуністична брехня найвищого рівня. Всі розумні люди чудово свідомі того, що всі наші сучасні злигодні беруть свій початок у нерозумному достатку часів «застою» в СРСР, коли проживали-транжирили економічне майбутнє заради достатку сьогодення, що і спричинило розвал держави. Так само і зараз накопичені державні борги України вже обумовлюють і обмежують достаток майбутнього української нації, тобто наших дітей та онуків, яким треба буде ці всі борги повертати! Але як нам без значних запозичень утримувати величезну кількість соціальних пільг та інших субсідарних виплат в державі? Неможливо, тому що пільги давно втратили у нас головну свою  функцію допомоги нужденним. В Україні давно значну частина пільг отримують ті, хто є заможними! Зачасту завдяки саме тим пільгам і стають заможними! Не завдяки праці, як би це мало бути за нормальної ринкової економіки, а завдяки соціальному паразитизму! Причому наш соціум є схибленим психічно «совковим» минулим, тому що наявність пільг багато людей вважають за честь! Бути державним паразитом, соціальним утриманцем –  і то є честь!? Жахливо! Честь має бути у намаганні жити незалежним, самодостатнім і не жебрати й не красти з чужих кишень, а мати свій заслужений достаток і ще іншим допомагати –  ось що є справжня честь!
За що я люблю Галичину і Львів зокрема, так за оте бажання мати справжню честь і бути дійсно панами. Тому тут дуже легко визначити корінного мешканця від навезених «совків», що не є обов'язково москалями, але ці останні на сто відсотків пишаються своєю пільгою і з гордістю в голосі заявляють для всіх присутніх, сідаючи в громадський транспорт: «Посвідчення!!!». Місцеві галичани говорять це дуже стишено, виключно для водія і щоб не почули інші пасажири, а затим часто додають гривню, щоб не їхати зовсім задурно, як якась рагульня.
Не секрет, що найбільші пільги отримують державні службовці, силовики та депутати, а вже потім інші верстви, причому найменше отримує пільг власне найчисельніші безпосередні виробники державного достатку – робітники і селяни. На жаль, вони і найбільш байдужі до скасування подібної псевдо-соціалістичної системи пільг та державних субсидій на противагу тій зграї, яка ними користається. І тут важко щось зарадити, тому що люди праці думають переважно про працю і свій заробіток, але мало цікавляться підступністю надання пільг за їх рахунок, бо то все хитро приховано соціальними паразитами при владі.
За тим і кажу, що влада – не вада, якщо влада існує не заради себе самої, а виробляє правдивий управлінських продукт. Коли влада реально працює на спільне суспільне добро, звідки дістає свою заслужену частку, а не загрібає все-все добро виключно під себе, неначе курка, що порпається в смітті. Для цього потрібно найперше, щоб держава не була отою купою сміття: не була зібранням добросовісних працьовитих дурнів і розумних підступних паразитів, а була спільнотою, де кожен має те, що сам заробив і з того живе. Тільки так!
Можна багато описувати проектів вдосконалення влади і це потрібно робити, але для початку варто просто позбутись брехні, навіяних псевдо-соціальних стереотипів і найперше, що пільга – то є честь. Соціальний паразитизм не може бути честю! Ось що потрібно всім зрозуміти чітко і однозначно. Всяка соціальна допомога повинна бути чітко індивідуалізована, а не узагальнено-групова.
Я вже писав у статті «З народу до народу», що держава не є продуцентом всезагального добра і щастя, не є держава виробником достатку, а все, що комусь дається від імені держави – все це від імені держави у когось було забрано. Простіше кажучи: якщо хтось користується чужим добром, то навіть якщо він не відбирав його особисто, – він все одно є злодієм. Однозначно злодієм! Порядна людина користається тільки власним добром: заробленим, зробленим, купленим за свої гроші тощо. Допоки цього не усвідомить переважна кількість людей – доти у нас в країні не буде порядку і достатку як в цілому, так і в кожного добропорядного трудівника поокремо. 

Богдан Гордасевич   
09.05.2014


І це вже не сміішно

Почну з одного анекдоту, хоч тема і невесела, бо до війни йдеться, але ну коли бачиш клоунаду, то мусиш теж на тому рівні відповісти.
Є такий жарт-запитання : - Хто в світі найсильніший шахіст? Гарик Каспаров! А ось і ні! Найсильніший шахіст в світі - Володимир Кличко, а Гарик Каспаров - найрозумніший!
За тим самим визначенням після несподіваної прес-конференції Президента Російської Федерації Володимира Путіна 4 березня можна абсолютно заслужено назвати його одним з найсильніших логіків і знавців міжнародного права серед світових лідерів держав. Стосовно найрозумніших мова не йдеться. Цілком достатньо відомого прислів'я: "Сила есть - ума не надо". Цей девіз варто вивішувати як штандарт президента РФ Володимира Путіна під час його виступів.
Показувати таку гротескну клоунаду брехні і фальшування треба ще вміти, хоча взагалі-то всі представники вищих кіл РФ це демонструють щодня на всіх рівнях, але коли слуги брехуни і блазні - це можна визнати для челяді за можливе, бо вона слугує на свого пана. Але коли і пан - блазень! То шокує всіх!
В російськомовному просторі дуже популярні теми різних закулісних "кукловодів" під якими розуміють вищих керівників держав, але дивлячись на блазнювання Володимира Путіна з подивом пробуєш зрозуміти: а ним хто маніпулює так безглуздо? Хто є кукловод президента РФ Володимира Путіна? Бо ж не може нормальна свідома людина так поводитись, так в очі всьому світу брехати, корчити з себе блазня і при тому вимагати поваги, яко до вседержителя...
Скажу відверто, що завжди намагаюсь ставитись до суперників з повагою. Наприклад, по Віктору Януковичу я не міг не визнати, що вийти з кримінального (не політичного!) зека в президенти - це варто поваги попри всі "страсти-мордасти". Намагався я ставитись з повагою і до Володимира Путіна, хоча з кожним роком він давав для того все менше і менше підстав, але після подій в Криму та загалом в Україні і прес-конференції по цій темі я абсолютно втратив повагу до Володимира Путіна, як державного діяча. Я розумію, що мою зневагу блазень Петрушка-ВВП переживе легко і навіть її не помітить, але зневагу світу він відчує дуже скоро - я в цьому певен. Вже відчуває - ось вона.

Богдан Гордасевич
06.03.2014


Війнуло війною

Почну з найголовнішого - з агресора: Російської Федерації на чолі з президентом Путіним, що надумали в черговий раз надати "братню інтернаціональну допомогу" і окупувати сусідню країну. Яка причина? Причина цілком поважна: а захотілось. А набридло бачити, як хохли гарно вільно живуть, своєму президенту конпяка дають, до Європи йдуть, а нас, братанів-баранів, з собою не беруть тощо. Обідно, однако...
За тим досить цікаво чути від речників РФ заяви типу, що "нелегітимний український народ скинув свого легітимного президента"; або коли представник РФ єдиний з міжнародних представників не підписав договір 20 лютого в Києві між опозицією та Януковичем, але тепер Путін і його банда вимагає саме його дотримання і виконання, при тому, що якраз підписаний РФ відомий міжнародний Будапешський меморандум вони абсолютно не збираються дотримуватись. Чисто по-москальскі: як схочу - так і здрочу. Але менше з тим.
Мене взагалі мало хвилює те, що речники МЗС РФ так безпардонно брешуть перед міжнародною спільнотою, бо як каже народна приказка "брехнею світ перейдеш, та назад не вернеш". Чого хвилюватись, якщо розвідувальна агентура всеодно доповість, як все насправді було кожному уряду. Тут я більш-менш спокійний. Мене хвилює значно більше те, що брехуни самі повірили у свої побрехеньки. Для більшості федеральних військ є досить несподіваним, що фактично все (ВСЕ !!!) населення Криму без національного поділу дуже негативно ставляться до окупації. Вони ж сподівались бути визволителями Криму і кримчан. Очікували, що їх будуть зустрічати з квітами та хлібом-сіллю, аж тут суцільна ненависть. Одностайна озлобленність і пасивний спротив. Ось де брехня зіграла злий жарт з самими брехунами. Аншлюсу не вийшло.
Ще дуже важливо, що цю недолугу брехню бачать власне ті, кого начебто хоче захищати РФ - російськомовні громадяни України і навіть наявні громадяни з РФ. Все було цілком спокійно доти, доки федеральні війська не ропочали військову агресію "на їх захист" в Крим і вже саму Україну через Донецьк та Харків під виглядом "місцевих мешканців з федеральним громадянством" і з виправкою ВДВ. При тому я більш ніж певний, що за пару днів справжні місцеві дембеля-ведевешники з Харкова і Донецька поставлять "залётных орлов" на своє місце і конкретне стойло. Знаю чітко, про що говорю. Бував у тих краях і переконався достименно, що місцеві не полюбляють, коли хтось нагло лізе до них наводити свої порядки і помикати ними. Певен, що ще два-три дні, як з аншлагом у готелях Донбасу та Слобожанщини буде покінчено без застосування міжнародного контингенту ООН. Референдум буде проведено: бюлетні покинадють назад до літаків і вантажівок, та відправлять у зворотньому няпрямку.
З прямою військовою агресією РФ буде дещо важче, але події Майдану 2014 р. показали, що в країні У неможливого не існує. Голіруч і "Беркут" розігнали, і снайперів перелапали. Після цього я реально задумався: а чи потрібна в Україні така величезна армія у 100 тис. вояків? Вистачило б і караульного полку для параду, а все інше на місцевому рівні розберуться. У нас тих демобілізованих кожен другий, учасників бойових дій кожен четвертий-п'ятий, а звання офіцера кожен десятий має. З тим проблем немає. Проблема є в іншому: наші хлопаки не полюбляють далеко від власної хати мандрувати, а так писок підправлять тому, хто того заслужив, копняків надають і вже вертають назад додому за господаркою доглядати. А в мене якраз прохання буде в разі реальної активної війни з РФ дещо помандрувати в глиб цієї федерації, а не воювати на власній землі. В першу чергу звертаюсь до спеців диверсійного вишколу, але і фахові аматори згодяться.
Що показав досвід Чечні або Грузії в протистоянні з військами РФ? Зосереджуватись на малій фронтовій території не варто, бо хоч та армія федералів дурна, але "дури" отої - НЕМЕРЯНО! Ну непомірно багато. Нам з тим ніяк не потягатись: ні зброї, ні солдат, ні боєзапасу, ні техніки федерали не шкодують, щедрість в пролитті крові що чужої, що своїх просто неймовірна, тому тривала локальна війна неможлива, але ж можна навпаки! Не битись на своїй території, а розчинитись на ворожій і там працювати так і доти, доки війська з окупованих земель не заберуть для охорони власних. Або й сама федерація припинить своє жалюгідне існування. То вже деталі.
Фактично це все, що я і хотів наразі сказати, якщо мене хтось зі знавців прочитає і сподіваюсь належно зрозуміє. Воно саме зараз багато що є вирішальним, тому і прошу вирішувати вже!

Богдан Гордасевич, рядовий в/ч 32155, ракетні війська стратегічного призначення, Бродівська дивізія 

Є тільки ще одна окрема тема, паралельна всім трьом пунктам. Прошу подумати і визначити: що є першопричиною нашої теперішньої державної кризи в Україні? Катастрофічної кризи!
Моя особиста думка і висновок також однозначний, як і певен, що його підтримає кожен з нормальномислячих людей: тільки грубе і цинічне втручання з боку правлячої кліки Російської Федерації у внутрішні і зовнішні суверенні справи держави України призвело до глобальної політичної кризи і громадянського конфлікту в нашій країні.
За тим йде ще один висновок: щоб навести лад в своїй державі – ми повинні почати з ліквідації першопричини наших негараздів, тобто ізолювати Україну від негативної діяльності та впливів з боку РФ, як і Митного Союзу в цілому.
Якщо керівництво РФ погрожує введенням різноманітних караючих санкцій проти України при входженні її до асоціації з країнами Євросоюзу, то нам просто необхідно почати новий процес домовленостей щодо асоціації з ЄС з того, що вже (!) позбавити Україну від всіх загроз і впливів з боку РФ, а також МС. Задля цього потрібно паралельно з реалізацією вище перелічених пунктів проголосити, що на протязі півроку всі уряди світових країн і наші й не наші підприємці та населення загалом підготувались до того, що кордон між Україною та РФ буде закритий за принципом «залізної стіни». Одночасно буде припинено будь-які дипломатичні та інші стосунки між Україною та РФ, або і всіма країнами МС. Тільки так! Як при епідемії щоб вижити, потрібна максимальна ізоляція. Ми в Україні хочемо вижити.
Наголошую, що ізоляція – то не є війна. Ми жодним чином не шукаємо ворогів ні зовні, ні в середині країни. Всі росіяни можуть спокійно жити в Україні, як повноправні громадяни і дивитись через супутникові антени російські телеканали або спілкуватись по Інтернету через закордонні сервери тощо. Так само всі, хто не є «персона нон грата» і захоче до нас в якості підтримки приватних контактів або туристів, той може спокійно побувати в Україні через треті країни світу, але прямий зв'язок буде повністю закритий, як і всі ресурсні й матеріальні постачання, транзити тощо. Наголошую: однозначна повна ізоляція до того моменту, коли Україна підпише асоціативне членство з країнами Європейського Союзу. Після цього режим суворої ізоляції кордону і стосунків з РФ та МС буде знято з нашого боку, а як вони вже поведуться тоді – най вирішують самі, бо що нам до того? То їх внутрішні справи і ми в це не втручаємось.
Простіше кажучи об'ява звучить так: «Шановне панство в Україні, в інших країнах світу і окремо гаспада РФ та МС, оголошуємо всім-всім, що від 30 червня 2014 р. Самостійна Соборна Українська Держава повністю закриває свої кордони з країнами Митного Союзу, особливо щільно з Російською Федерацією, і припиняє всі дипломатичні та інші взаємозв'язки з ними в зв'язку з переобліком та ремонтом в державі Україна. Просимо вибачити за деякі тимчасові незручності. Після підписання асоціації з Євросоюзом запрошуємо всіх на наше свято відкриття у новому форматі» ТЧК. Відповіді не потрібно.
Таке і тільки таке «камо грядеши» я передбачаю, як непросте, але найкраще майбуття для нашої країни – України.

Богдан Гордасевич
05.12.2013 р.


Мета - Правда! Засіб - Право!

Зараз вже можна чітко і однозначно визначити, що сучасна узурпаторська влада в Україні не збирається йти на поступки і компроміси, щоб тихцем піти і тим зберегти власні шкури і сідниці, а буде битись з власним народом до останнього, щоб подолати силою, залякати людей і за тим довічно залишитись панівною верхівкою. Однозначно ясно, що буде і введено військовий стан в Україні, як і буде звернення по допомогу та інтервенцію федеральних військ з РФ яко "миротворців" і ще багато чого кривавого, чого важко передбачити, але вже цілком можна спостерігати в аналогіях типу подій в сучасній Сирії, де "рука Москви" більш ніж впливова. Маємо вже до цього готуватись, або змиритись.
Висновок тут один: щоб не було кровопролиття, нам всім потрібно змиритись з тим всім злочинним свавіллям влади в Україні, змиритись з узурпацією влади і потихеньку розійтись по домівках, поховатись і забути про будь-яку людську і громадянську гідність. Жити, як живуть зараз в Північній Кореї, Белорусії, Казахстані, Російській Федерації тощо. А що? Живуть якось люди! А чим ми гірші або кращі за них? Виживемо якось...
Хто іншої думки - той ясно і чітко розуміє, що тим самим він стає на тяжкий кривавий шлях боротьби, отже буде там, де вже є я.
Не маю бажання закликати і казати якісь високі банальності, але водночас потрібно знати прості основні істини, що окреслюють мету цієї боротьби і я їх знайшов на сторінках простого шкільного підручника "Правознавство", випущеного у державному львівському видавництві "Світ" ще у 1994 р. за редакцією Михайла Настюка. Нижче наводжу ці сторінки з своїми позначками і рекомендую уважно вчитатись та обдумати, чи варті задекларовані тут ідеї та людські цінності тяжкої кривавої боротьби задля їх реалізації чи не варті?
Для мене ясно чого добиватись: щоб в Україні постала Правда - потрібно, щоб в Україні сповна діяло Право! Не ось ця сучасна псевдо-законність діяла, а реальна сила Закону! Механізм держави базується на праві, яке реалізується як безумовна категорія. Поки що тут одні знаки запитань і потрібно чимало зусиль, щоб ці зігнуті знаки випрямити в окличні.
І я закликаю до цього! Мета - Правда! Засіб - Право!

Богдан Гордасевич
12.02.2014 р.

Влада мертвих

Не всі полюбляють дивитись фільми жахів, що не заважає в більшості мати уявлення про їх зміст та героїв, зокрема про відомих зомбі, тобто мерців, що умовно ожили, а за тим рухаються, полюють та поїдають живих людей. Малоприємне видовище навіть у кінофільмах, а що вже казати про реальне життя.
Кому як, а мені особисто всі попередні та сучасні події в Україні досить багато в чому нагадують ці фільми жахів про зомбі. І зараз дуже навіть огидно-дивовижно дивитись, як в Україні вся наявна влада імітує в стилі зомбі продуктивну роботу і свою, і державного апарату: міліції, прокуратури, судів, парламенту, уряду тощо, як і всієї держави в цілому. Імітує, наче все живе і нормально функціонує. Хоча після грудневих подій 2013 р. і особливо січневих 2014 р. в Києві і по всій Україні для всіх стало чітко і однозначно ясно, що теперішня влада мертва! Мертва повністю! Навіть уявити важко, як ця влада може і надалі керувати країною і народом. Про другий термін Віктора Януковича на посаді Президента України взагалі можна говорити лише в стилі, як про "жах на вулиці в'язів" або "зомбі атакують" - не інакше.
Державний апарат помер. Єдиний шанс хоч якось реанімувати державне управління через швидку зміну українського Уряду було втрачено безповоротно, бо що нагально мали зробити ще в грудні 2013-го, те занадто пізно для кінця січня 2014-го. Всім вже ясно, що держава Україна на сучасному етапі впала у стан глибокої коми щодо керованості як в політичному, як в економічному, як в соціальному вимірах, так і в загальнодержавному форматі. Так само ясно, що тільки кардинальна заміна як всієї влади, так і основних підвалин державного управління, зможе вивести Україну з цього стану управлінської коми. Інакше наступить смерть-руйнація і держава Україна самоліквідується, як СРСР чи Югославія, що було вже за нашої пам'яті. Тобто у нас одне з двох: з коми або виживають, або помирають.
Розвал держави є цілком ймовірною реальністю, якщо нею і надалі будуть керувати мерці. Молоде покоління вже не пригадає, дякувати Богу, але багато хто ще може нагадати часи правління Леоніда Брежнєва, коли майже 5 років це була не жива людина, а чисто зразок живого трупа, зомбі, який ще рухається і живе по законам аномального трансу, але при цьому керує величезною країною. Тоді багато хто з розумних людей у тому числі з правлючої верхівки комуністичної партії, як Громико, Андропов, Щербицький, Яковлєв, Алієв, Шеварнадзе і ще багатьом ставало ясно, що з трупом на чолі великої держави вона летить у прірву, але всі вони надто боялися за себе і не наважились піти на якість радикальні зміни включно до силового варіанту заміни влади - державного перевороту. В результаті зовні могутня світова держава СРСР одномоментно розвалилась і зникла.
Аналогічний сценарій очікує Україну, якщо при владі і далі буде знаходитись команда з мерцем-зомбі на чолі - з Віктором Януковичем. Ще одного мерця Миколу Азарова ледве-ледве спромоглися відправити на незаслужений упокій і то хто зна чи без простромленого в грудях осикового кілка ця потвора знову не повстане... Страшно самому думати про живу реальність в такому стилі жахів, але ж так є! І чим довше ця влада буде при владі - тим жахливішими стануть наслідки, тим більшим відбудеться омертвіння і руйнація економіки і самого суспільного буття України. Трупна зараза одна з найотруйніших!
Ще і ще раз наголошую: немає жодного сумніву, що чим довше теперішня влада буде при владі - тим більшою буде стагнація в державі, тим важче буде потім все відновлювати. Власне тому не смішить чи дивує, а пригнічує і обурює антидержавна тупість всієї влади, як і парламентської провладної більшості, що сповна повторює поводження в часи "застою", коли всі вочевидь споглядали розвал і обвал в економіці країни, але замість кардинальних рішень, зрушень і реформ просто тягнули час, з надією, що воно само якось минеться. При цьому заявляючи на загал, що все гарно і буде ще краще. Та не буде! Не буде! Можна обманювати народ, можна обманювати навіть себе, але економіку не обманути! Тут або вчасні зміни, або катастрофа! Іншого не дано!
Є тільки одна тема, яка мене щиро дивує: втрата почуття самозбереження у всіх дотичних до влади нуворишів-багачів, як і у всіх, хто є в структурах сучасної влади. Той же Колян Азаров-Пахло, як перед ним Льоня Черновецький, хвостиком тільки круть-верть і вже десь живе собі в Ізраїлі приспівуючи і насміхаючись з дурних гоїв, а вам же тут далі жити! Всім втекти з грошима і добром не вийде ніколи! Водночас зрозуміло чітко, що чим більше і довше влада буде чинити насилля над людьми, тим сильнішим буде їх озлоблення, тим більшою і жорстокішою буде їх відплата-репресія. У 2004 р. виключно поблажливість Віктора Ющенка вберегла Леоніда Кучму від покарання за глобальну корупцію і розкрадання державного майна. Також народ був у ейфорії від перемоги і милостиво прощав переможених "прихватизаторів" державного майна. Цього разу все буде зовсім інакше! Зовсім інакше! Ніхто прощати злочинів не збирається, бо настрій в народу є однозначно: "І буде суд, і буде кара!" Повна жорстка люстрація!
І це все буде! Так, буде. Вже буде. Тільки швидкоплинні "двірцеві перевороти" проходять без глобальних наслідків і то не завжди, але чим довше йде поборювання злочинної влади - тим революційнішим стає весь народ, тим глобальнішими стають переміни, тим більших репресій і переслідувань зазнає вся (підкреслюю: вся!) провладна група людей. Не тільки персонально, а з родиною включно. Чи вам це потрібно, панове-нувориші?
Поведінка Інни Богословської досить гарно демонструє розумну жіночу інтуїцію і що саме потрібно робити в подібні буремні часи, щоб вберегти себе і надбане-нагарбане добро. Тоді як ватажок мерців-зомбі Віктор Медведчук даремно сподівається відсидітись в темряві закулісся у своїх палацах, бо навіть 6-ти метровий паркан його не захистить і не порятує - ой, не порятує! Як не врятує і Межигір'я судова "мертва зона" навколо нього, бо скоро вже саме Межигір'я разом з його квартирантами стане мертвою зоною. І то не пусті погрози, бо саме так не раз було і ще буде, тому що іронія цих повторень закладена в парадоксі: "Історія вчить, що нічому вона не вчить"
На завершення варто вказати на розпочате: на Майдані вже затверджено список з майже сотні прізвищ осіб, які підлягають першочерговій люстрації і народному гніву-обструкції. Без особливої приємності наводжу його нижче, де переважають судді, прокурори, які приймали неправомірні рішення, а також "міліціонери"-кати. Переглядаєш цей список і думаєш: хіба це люди? Де видно і по чому? Якийсь перелік людожерів-зомбі! І не інакше! А якщо когось дивує, чому тут відсутні прізвища Януковича, Азарова, Пшонки чи найвищого керівництва "Беркуту", то всім ясно, що ці персони отримають своє "атоматом", як кажуть у студентів, за свої злочинні "заслуги", а якщо це станеться дійсно з автомату - то це буде виключно з вини тих, хто позбавив народ іншого вибору - мирного вибору! Коли кажуть на словах: "Йдіть геть!",- то йдіть, поки ще є можливість, бо винесуть вперед ногами. Обов'язково винесуть! І закопають, бо власне так має бути для мерців.
І най за тим щезне вся облуда і нечисть з нашої держави України! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!

Богдан Гордасевич
10.02.2014 р., м. Львів


До ладу про владу
 
Присвячую Сенику,

1. Влада
За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.
Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!
Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).
Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!
Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.

2. Злочин влади
В усі часи вбивство поранених у шпиталях, а також обстріл і знищення транспортних засобів з червоними хрестами, які перевозять поранених – це вважалось найогиднішим і найбрутальнішим злочином, який кваліфікується як найбільший злочин в світі: злочин проти людяності. Такі злочини не мають прощення!
Трагедія вбивства опозиціонера Юрія Вербицького однозначно провладними банд-силовиками з викраденням із лікарні прямо з під рук оперуючого лікаря – одного цього антилюдського злочину було б достатньо для знищення всієї влади як такої. Достатньо! Але жертв значно більше!
Те, як поводять себе бійці спецпідрозділів з мирним беззбройним населенням шокує весь світ: застосування кийків з металевою серцевиною, що запросто в друзьки з одного удару розбивають цеглу, і ними беркутівці б'ють переважно по заборонених законом (увага! заборонено законом!) життєвих органах, а найбільше – по голові та обличчі. Включно жінок і дівчат.  Кривава бійня в ніч на 30 листопада на київському Євромайдані яскраво показало цей жах провладного садизму, який триває і дотепер, а воно вже настало 25 січня 2014 року. Важко назвати цих звірів з людською подобою, як захисників правопорядку або правоохоронцями. То нелюди! І влада ними керує нелюдська!
Один фахівець розповів, що всі ті, кого зараз узагальнено називають «тітушками» – це різні спортсмени-невдахи та так звані доморощені «качки», що їх забракували для прийому до спецпідрозділів МВС! Вони виявилися для приймальної комісії занадто слабкодухі, тому мають довести ділом свою звірячу поставу, щоб їх взяли. А до того вони перебувають на побігеньках у організаторів рейдерських захоплень, у влаштуванні провокацій та бійок серед опозиційних протестувальників, залякуванні та вибиванні боргів тощо. Уявляєте якими морально-етичними засадами оперують мізки у бійців спецпідрозділів «Беркут» і їм подібних, якщо тітушки і їм подібна наволоч є занадто слабкодухі? Не даремно навіть священники кинулись на втьоки перед атакуючими беркутівцями! Бо коли стояли на розмежуванні, то лише з боку «Беркуту» до них доносились матюки й образи, а то навіть летіли сніжки і каміння. Тут пощади очікувати марно навіть священникам.
Взагалі застосування спецпідрозділами каміння і пляшок з запальною сумішшю, які були захоплені чи виготовлені власноруч, є абсурдом за всіма законами! Для того ці підрозділи і називаються спеціалізованими, що вони екіпіровані різними спецзасобами: кийки, щити, шоломи, захисні бронежилети, водомети, гази, світло-шумові гранати, гумові кулі, помпові рушниці, бронеавтомобілі тощо. Всього не злічити, але беркутівці ще масовано жбурляли каміння і пляшки з «коктейлем Молотова» (!) у мітингуючих, у тих, в кого більше нічого і немає для свого захисту – тільки каміння. І ще вогонь, як захист від нечистої сили.
Злочини беркутівців настільки масові, що вже не потрібно відшукувати окремих злочинців побиття людей 30 листопада, а треба однозначно першою і головною умовою нової української влади є видати Указ і віддати наказ про розпуск всіх суко-спецчастин як «Беркут» і їм подібних в Україні. В тому Указі вказати, що всіх беркутівців буде піддано суду Народного трибуналу, де буде враховано час, коли вони прийшли з повинною. Всіх інших буде покарано згідно їх злочинів. Починаючи з вини кожного (кожного!) беркутівця у загибелі Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жіздневського, Романа Сеника та інших жертв.

3. Легітимність влади
Багато спекуляцій звучить щодо «легітимності влади» і необхідності визнавати її до скону, тому хочу зупинитись на цій темі. Законно обрана влада має і діяти в межах закону – чи я помиляюсь? Ні, я не помиляюсь. Влада легітимна доти, доки вона не порушує законів, а коли порушує – влада втрачає легітимність автоматично! Наголошую: порушено закони – легітимність скасовано.
Але щоб не повторювати невігластво екс-міністра юстиції Лукаш, почнемо з того, що навіть у часи Древнього Риму, звідки і походить цей термін «legitimus», що перекладається як «законно», тобто згідно закону, по закону тощо, – вже тоді існував принцип, що жоден закон не може бути використаний для творення очевидного зла. Не буду розписувати юридичні тонкощі, але сутність ясна: закони мають нести виключно добро, справедливість і порядок. В протилежному випадку закон втрачає своє значення і перестає бути легітимним. В давньоримському праві застарілі закони не відміняли, а просто переставали їх застосовувати і вони втрачали свою легітимність вживання в юридичній практиці, хоча формально і продовжували діяти.
Насправді всяка легітимність в реальному житті поділяється на юридичну і моральну. Коли ви звертаєтесь до лікаря, адвоката чи державного службовця, то ви не починаєте з того, що вимагаєте показати дипломи про освіту, довідки про стаж роботи, успіхи і догани, або довідки про відсутність інфекційних захворювань і тому подібне. Ні, все це юридичне легітимне право на посаду перевіряє відділ кадрів даного закладу  або власник, а ми просто довіряємось цьому і в свою чергу докладаємо свою моральну легітимність. Коли ж цієї довіри нема, то наступає конфлікт юридичної і моральної легітимності. Ось яскравий приклад сучасних українських судів: по закону всі судді юридично легітимні, але ми знаємо з життєвого досвіду, що більшість суддів беруть хабарі і приймають неправдиві рішення, отже ми їх рішенням не довіряємо. Звідси суд втрачає свою головну суспільну функцію: творити порядок в суспільстві. Народ не довіряє таким судам! Коли немає справедливості в судах і немає довіри до їх рішень, то порядку в державі не може бути апріорі!
Те саме стосується щодо міліції. Події у Врадіївці яскраво засвідчили моральну нелегітимність міліції у місцевого населення. Міліція стала сама розплідником злочинності! Грабували, гвалтували і вбивали люди в погонах, навіть офіцери МВС в чині капітана, бо знали свою безкарність. А справді: хто може їх покарати? Ніхто. На всіх ланках в державі хабарництво і кругова порука. Прокуратура та СБУ такі самі злочинці і хабарники! Захисту в нашій державі простому громадянинові шукати ніде! Ніде! Залишається тільки кричати: «Бандити! Рятуйте! Міліція напала!»
Погодьтесь, що країна з такою владою втрачає всяку легітимність в довірі населення. Найбільше вражає, що самим багатим класом в Україні є не бізнесмени, а судді, прокурори, міліція, податкові та всі інші урядові чиновники. Причому всі знають про це, знають про величезні тіньові прибутки від розкрадання державних коштів і ресурсів, злочинне привласнення всенародних багатств! Як можуть чиновники йти з державної служби мультимільйонерами?! Оце так «слуги народу»! Дуже сподіваюсь, що Революція Гідності 2014-го року не розфітькає свій рушійний потенціал на чвари політиканчиків, а будуть насправді проведені реально глобальні реформи адміністративного і державного устрою в Україні.
Тепер про легітимність колишньої влади: Президент України Віктор Янукович був обраний за Конституцією України в редакції 2004 р. Велика ганьба Віктору Ющенку, що він не провів одразу після своєї інавгурації всенародного референдуму щодо затвердження цієї оновленої і на той момент ще не діючої Конституції України, але не зважаючи на технічні (!) порушення процедури, ця Конституція була прийнята у Верховній Раді України конституційною більшістю голосів народних депутатів у тому числі за участтю фракцій КПУ та ПРУ! Хто хотів з депутатів – той був і голосував «за» чи «проти». Отже є пріорітетна юридична норма! Жодне положення «Закону про Конституційний Суд України» не дає цьому суду право відміняти діючу Конституцію чи міняти її на іншу, отже це є грубе юридичне порушення законодавства України. Якби Віктор Янукович одразу після рішення Конституційного Суду України поставив це питання у Верховній Раді України, або ще краще: виніс на всенародний референдум – всі питання щодо легітимності дій повернення Конституції 1996 р. були б зняті. Але нічого такого не було! Відбувся цинічний конституційний переворот, який не має жодної юридичної легітимності! Висновок однозначний: влада була обрана легітимною, але вона сама позбавила себе цього. Відразу з волюнтаристським введенням в дію норм Конституції України 1996 р. юридичну легітимність влади і особисто Президента України Віктора Януковича було втрачено! З цього моменту вся легітимність президента була виключно морального плану і трималась виключно на його євроінтеграційній діяльності, і якої він позбувся одразу після провалу у Вільнюсі 29-го і масакрі-бійні на Євромайдані в Києві 30 листопада 2013 року.
Варто також вказати, що більша частина законодавства України не має належної юридичної легітимності, тому що в обох Конституціях України і 1996-го і 2004-го років є норма, що народний депутат має голосувати у ВРУ на сесіях виключно особисто. Жодних вказівок на можливість передачі права голосування депутатом комусь іншому в Конституції нема. Таким чином всі закони і постанови, всі інші документи, як і обрання суддів та всіх різноманітних посадовців, комісій і все-все, де було використано так зване «кнопкодавство», коли сам депутат фізично був відсутній при голосуванні на своєму місці, а хтось інший натиснув потрібну кнопку і проголосував за нього його депутатською карткою  – все це юридичне порушення закону найвищої дії: норми Конституції. Отже не є легітимним, не є законним.
Мало того: цілковито втратила легітимність законодавчого процесу в державі вже минула Верховна Рада України 7-го скликання. Досить нагадати так зване «виїзне засідання ВРУ» з силовим недопущенням депутатів опозиції на нього, що вже було брутальним законодавчим злочином, але голосування 16 січня в сесійній залі ВРУ перевершило і його своєю цинічною наглістю. Фактично Бюджет України та драконівські антинародні закони приймали з грубійшим порушенням норм регламенту ВРУ всього 2 чоловіки, а всі інші депутати були просто статистами. З цього моменту сам термін «парламентаризму» щодо Верховної Ради України 7-го скликання втратив чинність. Отож в Україні настала повна відсутність легітимності всієї влади, всіх її гілок: законодавчої, виконавчої і судової в першу чергу юридично, але ще важливіше і загрозливіше – ними втрачено цілком і моральну легітимність у власного народу.  І в очах всього цивілізованого світу (члени Митного Союзу сюди не входять!), про що ясно засвідчили події у вигляді засудження та обструкції щодо представника української влади на світовому форумі в Давосі.

4. Опозиція є влада
Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!

5. Народ – суверен влади
Французьке слово «souverain» означає «носій найвищої влади» – як бачимо і тут народу доводиться мати нелегкий обов'язок щось нести, нехай це і найвища влада. Та водночас це і найвища відповідальність. Влада належить народу, але народ може втратити контроль над владою через свою легковажність та підступність узурпаторів влади. Ніщо в цьому світі не дається легко набути окрім хвороб, але все добре можна дуже легко втратити. Через свою легковажність українці багато раз втрачали свободу і державність, але не цього разу!
Висловлюю своє щире захоплення українським народом! Світова історія вчить, що тільки той народ вартий свободи, який готовий за неї самовіддано боротись. Ми вже двічі довели: народ України гідний свободи! І ми будемо вільними!
Звичайно, що не всім смакує свобода, про що досить доказово і показово засвідчив так званий «провладний анти-майдан», але якщо порівнювати майдани, то хіба тут є що порівнювати? Єдине, що не можу надто засуджувати цих людей з антимайдану, бо подібне було і в інших державах, де відміняли рабство і панщину. Завжди знаходилась чимала кількість таких, які не хотіли ставати вільними, бо за пана їм жилось спокійніше, їх все влаштовує так, як воно є.  І я особисто проти примусово визволяти таких людей, чи переконувати їх у протилежному, або засуджувати. Свобода за своїм змістом дає людині право вибору і якщо вона добровільно обирає примітивну неволю, то це її право. Я категорично виступаю проти в іншому: коли ці раби примушують мене та інших теж ставати рабами, бо то, на їх переконання, дуже гарно, то є «гарантована стабільність життя». Перепрошую ласкаво, але йдіть з такою стабільністю під три чорти. Найвища градація стабільності: тюрма, морг і цвинтар.
З іншого боку процеси встановлення народовладдя в пост-тоталітарній країні є дуже складним процесом і дуже часто люди думають, що вся проблема у владі, що всі негаразди через поганих керівників при владі, а не думають і не здогадуються, що все погано через саму структуру влади, яка і дотепер збережена у тоталітарній формі. Питання не в тому, що бюджетні гроші розкрадають і не правильно використовують, не у тому, що потрібно воювати з корупцією і хабарництвом жорстокістю покарання, а проблема знаходиться у зовсім іншій площині: чому у людей відбирають їх зароблене і не дають їм самим визначати, куди витрачати свої гроші, власні зароблені гроші! Чому все має вирішувати якийсь дядя чи тьотя з Києва, як колись з Москви? Вирішують все за нас і за наші гроші, яку нам освіту мати, як лікуватись, що нам в телевізорі дивитись, кому дати пільгу, а кому – не дати тощо. Не треба нам їх ласки чи не ласки, бо то все наші гроші! Наші! Не буває безкоштовної освіти чи безкоштовної медицини – не буває! Бюджетні гроші – це наші  людські гроші! Ось що доконано всім потрібно зрозуміти. Конче зрозуміти! Всім. Зміна влади на «своїх» не дає народу нічого доброго за такої структури економіки і влади, коли все забирають-здирають в один центр до купи і ділять з того, хто скільки урве. Ну був Ющенко-«чисті ручки» і що то дало? Юлі і коло неї дало, чимало дало і додало, а народу – кризу всучили. Янукович взагалі ще більше ще меншому колу гроші відвалює з бюджету, а на Сході та Півдні його електорат з чим був – з тим і лишився. Невже цього не досить, щоб зрозуміти: досить нас оподатковувати! Лишіть наші гроші нам!
Народовладдя настане тоді і тільки тоді, коли народ зможе сам розпоряджатись своїми коштами! Тому основа-основ майбутніх перемін має бути не проста зміна влади, а зміна фінансових потоків у державі, де основна їх маса повинна обертатись на місцевому рівні, а до гори має йти зовсім незначний відсоток і то за певні послуги від держави. Я не збираюсь виписувати всі тонкощі, бо це без потреби: ось поряд Польща, Австрія, Словакія – є в кого все перейняти і своє розумне додати.
Неможливо агітувати за свободу, яка гарантує тільки злидні, а не вільне економічне життя в достатку, якого просто не може бути за сучасної здирницької податкової системи. Геть податки! Державний апарат має заробляти свої гроші, а не видушувати їх з людей. Брехня, що без прямих податків держава не може існувати! Може, ще як зможе! Будуть багаті всі громадяни – буде багатою і держава. Водночас надбагаті олігархи Україну багатою щось не зробили і тому ходимо світами з простягнутою рукою.
Таким чином головне, що всі ми маємо конче зрозуміти: ціль Революції Гідності не в захопленні влади, а наша ціль є докорінна зміна структури влади в Україні! Народ і тільки народ має все вирішувати у своїй державі! Тоді і тільки тоді це буде справжнє народовладдя. А за тим постане справжня демократія! Справжня свобода! І справжня справедливість!
Всі на революцію! З нами Бог, за нами – Україна!
  
 Богдан Гордасевич
25.01.2014 р., м. Львів

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ (Діюча)

(Витяги)

Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.


Всі на Революцію! Досить чекати – час діяти!

Присвячую 22-му січня – Дню Соборності України у 95-річчя дати, яке з грудня 2011 року згідно з Указом Президента України Віктора Януковича – святкується як День Соборності та Свободи України. А він ся забувся, то нагадаємо!

Не чекати, а діяти!

Чекати, як і терпіти, – можна до безкінечності. Звичайно, що всі нормальні люди хочуть миру, спокою, доброї роботи і гарного життя. Тому різні бунти-повстання та громадські безпорядки мало кому можуть подобатись, але погодьтесь, що подібне відбувається не від гарного життя, а якраз навпаки! Бунти, повстання і революції стаються тоді, коли жити давно вже погано і коли втрачено навіть надію, що своє життя можна буде поліпшити при такому суспільному стані справ. Втрата позитивної перспективи на власне життя, як і доброго майбутнього для своїх дітей ставить питання руба: далі так жити неможливо! Досить терпіти! Досить чекати! Настав час діяти! Всі на революцію!
Багато громадян України, серед яких і я, визнали і підкорились новообраній владі на чолі з Віктором Януковичем у 2010 році, як з причини чесної перемоги у змаганні за посаду Президента України, так і з причин надії на економічну стабілізацію і зростання в Україні, бо Янукович мав авторитет вольового господарника і згуртовану команду в поміч. Люди стомились від волюнтаризму та безкінечних внутрішніх чвар в так званій "помаранчевій" владі, що насправді виражалось у повному безвладді і безладді. В державі панував хаос і неконтрольована корупція, економіка розвалювалась, державний апарат розривали політичні угрупування тощо. Тому і тільки тому що люди хотіли хоч якогось порядку в державі, вони і визнали нову владу на чолі з Партією регіонів, яка до того перебувала в опозиції.
На жаль своєю внутрішньою політикою та економічною діяльністю влада Януковича-Азарова нас нічим не порадувала, але всі внутрішні негаразди влади перекривала несподівано вдала зовнішня політика в напрямку приєднання до Європейського Союзу. І нехай не брешуть чужі й свої політиканчики, що народ в Україні сподівався на якесь миттєве збагачення і ощасливлення від вступу до асоціації з ЄС – навпаки всі розуміли потребу важкої праці і терпіння, щоб досягти належного європейського рівня економічного розвитку і достатку. Просто сподівання на приєднання до загальноцивілізаційних норм життя давало надію в перспективі на покращення свого життя реально в майбутньому, без фальшивого "покращення вже сьогодні", а насправді! Також це відкривало широко двері в світ нашим дітям, як співчленам великої європейської родини, а не як жебракам перед зачиненими наглухо кордонами. Євроінтеграція давала нам ту можливість і надію, що в майбутньому наше життя стане кращим!
Різка зміна курсу владою на догоду ультимативним вимогам російського уряду і через його шалену економічну агресію проти України – з євроінтеграції на входження до Митного Союзу, зробило актуальними теми провальної економічної і політичної діяльності влади в середині держави. Зубожіння народу, зростання державних боргів, тотальна корупція, економічна стагнація і репресивна податкова система, судова і законодавча сваволя, як і згортання демократії в цілому призвели до ситуації, коли влада повинна піти вже сама, бо "верхи не можуть, а низи – не хочуть"! Ясно однозначно всім, що так далі жити неможливо! І тільки кардинальна зміна всієї провладної команди може врятувати ситуацію в країні від повного розвалу та катастрофи. Влада має піти, але не хоче, як і всяка влада. І правильно робить, що не хоче! А кому захочеться добровільно полишати такі ласі набутки та прибутки?! Нікому!
За тим і висновок: владу не віддають – владу відбирають! І тоді обирають нову владу! Відбирають в одних і дають іншим! Тим, кому вважають за потрібне. Самі обирають, самі дають і самі відбирають в разі потреби! І робить це народ! Своєю волею і своєю силою! В тому і є головна місія народу: бути найвищою владою в державі! Народ вищий за всі закони і навіть за Конституцію в своїй автентичній волі, а право народу на повстання – це є священне право! Тому що будь-яка влада і будь-які закони існують для народу і виключно для народу! Не навпаки! Народ має право не підчинятись владі та її законам, якщо вважає їх несправедливими та злочинними. І народу начхати, що думає про це влада: якісь там чмушні президенти, міністри, прокурори, судді, міліціонери і їм подібні службісти. Народ є гегемон! Народ, як господар, керує своїми слугами, а не навпаки! Як слуги нездалі – пішли геть! Ну і що, як наймано їх на довше? Таку нездаль геть гнати треба вже!
Коли наявна влада узурпує свої функції як незмінні і стає антинародною, і якщо подібна влада не йде добровільно  – таку владу знищують силою народу! Так і тільки так!
Варто також зазначити, що армія, міліція, внутрішні війська, прокуратура, СБУ і всі інші силові структури в державі покликані захищати виключно народ і тільки народ! Захищати народ, а не владу! Кожен силовик персонально є сам частиною народу, як і присягу він складав на вірність народу, а не своєму начальству і владі. Кожен силовик, як частина народу, як громадянин держави і суспільна одиниця, спроможний сам визначити кого і що він захищає. Антинародна узурпація владних і законодавчих, судових та всіх інших державних повноважень невеликою групою людей є злочином! Державним злочином! Захист злочинців робить злочинцем кожного з тих, хто ще є правоохоронецем. Кожен стає злочинцем, хто виступає з репресіями проти власного народу, бо народ ніколи не буває злочинцем – ніколи! Народ – найвища цінність і найвища справедливість! І саме тому: банду – геть!
Досить чекати – час діяти! Домовлятись з бандою безглуздо! Які можуть бути надії на дотримання домовленостей, коли це доконані та переконані брехуни? Жодних надій! Жодних сподівань! Жодної довіри! Банду – геть! Всі на Революцію!
З нами – Бог, за нами – Україна!

Богдан Гордасевич
  21.01.2014 р., м. Львів
ПМ (Післямова)
Був на Майдані в Києві в грудні 2013-го і поїхав додому виключно через застуду, але вже підлікувався і знову шукаю де себе долучити до активних дій. В тому і найвищій вишкіл Майдану: не чекати команди, а самому діяти! Бачиш потребу, можеш там щось зробити – сам берешся і робиш! Таку революцію не зупинити жодними репресіями!

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою
й мажорів наглості,
щоб жити в мирі з добротою
без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби!
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби –
душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
– А що я можу?
І не грози, а покажи,
як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –
вони не варті...
Набий ту гниду золоту
в державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
а ти – країною!

Час не повернеться назад –
чого чекати?!
Щоб було в світі все гаразд –
час повставати!

Жорж Дикий
30.04.2012 р.


Гонорова пані Марія Хоросницька

«А у древньому Львові пані всі гонорові»
        з популярної пісні

З львівською поетесою Марією Хоросницькою я мав можливість зустрічатись багато раз впродовж тривалого часу, але не можу сказати, що ми спілкувались якось грунтовно. Причиною тому була наша значна вікова різниця, отож ми переважно вітались та обмінювались кількома фразами коротко і без особливих розмов. З того у своїх спогадах про Марію Хоросниціьку можу згадати тільки один епізод, значимий за змістом, а все інше є мої суто суб’єктивні враження.

Про епізод мого особистого знайомства з Марією Хоросницькою пригадую наступне. Десь 1994 року або коло того моя мама, Галина Гордасевич, задумала провести захід «Львівські поетеси», що мало бути досить цікаво для публіки, тому що за звичай поетеси виступали всі поокремо як вкраплення в чоловічі письменницькі гурти. А тут ніяких чоловіків! Тільки поетеси!
Когорта провідних львівських поеток на той час виглядала наступним чином: Марія Хоросницька, Галина Гордасевич, Ганна Вівчар, Марія Людкевич, Марія Барандій і Надія Степула. В якості помічника мами в цьому заході, я мав  за обов’язки підготувати невеличкі літературні портрети кожної з поетес в стилі інтерв’ю, а ще провести фотосесію і надрукувати світлини масовим тиражем, щоб публіка мала для автографів світлини з уподобаною поетесою.
Задум був гарним, але сам захід закінчився провалом, тому що час вже був соціально-економічно депресивним, коли людям не виплачували зарплат і пенсії, отож виживати ставало складно і поезія втратила свою привабливість, як і всі інші мистецькі процеси. І ще на додачу в самий день заходу відбулось стихійне лихо у вигляді надзвичайно сильної грози і зливи. Багато вулиць Львова можна було перейти тільки відшукавши брід і тільки в гумових чоботах, отож на вишукану публіку чекати не доводилось і її таки не було.
Надруковані мною фотографії я просто вручив тим поетесам, які зуміли добратись, щоб принаймні цим їх потішити. Ото і все. Бо літературні портрети залишились десь в моїх чернетках, але один епізод з розмови під час інтерв’ю з Марією Хоросницькою мені запам’ятався назавжди, бо вразив своєю і жорстокістю, і романтизмом.

На той час люди тільки починали поволі й потихеньку розкриватись щодо трагічних обставин у власному житті за часів тоталітарного комуністичного режиму «совєтів», особливо нещадному на Галичині і у Львові зокрема. Тому мене і вразило, коли в нашій розмові Марія Хоросницька довірливо розповіла, що коли вона вже після війни навчалась у львівському вузі, то хтось приніс і розклав по столах листівки антирадянського змісту. То була аудиторія, де якраз навчалася її курс, а реакція влади була чисто в дусі того звірячого часу: заарештували всіх! Всіх студентів цього курсу, що були в тій аудиторії на цей момент. У тому числі і Марію Хоросницьку.
Потрясіння, яке пережила Марія Хоросницька в той момент перебування в тюремних застінках органів терору, на все життя закарбувались в її житті, як і викарбувались в її очах та обережному поводженні, але не зламали і не змінили душевної суті. Скорше до навпаки: якщо поетесі всі довідники радянського періоду в біографії зазначають публікацію вірша Марії Хоросницької «Я комуністка молода» ще у 1939 році, то вказівки на її членство в КПРС там немає. А це про багато що говорить.
Врятувала і вирвала з лабет ката Марію Хоросницьку виключно її краса, та сама жіноча краса, що навіть нікчемних чоловіків робить героями. Маючи літературні і поетичні здібності, Марія Хоросницька бувала на зібраннях у Львівській організації Спілки письменників, а там в неї шалено закохався хтось з письменників настільки, що дізнавшись про її арешт – мужньо кинувся визволяти свою кохану і це йому вдалось. На той огидний час всезагальної зради і підступності то був воістину героїчний вчинок, тому що міг і сам піти за грати за зв’язок з членом ОУН-«бандерівкою» тощо.  Оскільки мене пані Марія просила не називати хто саме це був – я не скажу, бо вже і не пригадую, але десь маю записаним те прізвище. Врешті-решт не воно важливо, а те, що поетеса Марія Хоросницька була збережена для Львова. Саме Львова! І то є дуже і дуже важливо.
Далі підуть мої суто суб’єктивні роздуми, тому що я міг переважно споглядати за Марією Хоросницькою під час різних заходів, особливо на регулярних зібраннях «Рідної школи» в Обласному Будинку вчителя. Споглядаючи і порівнюючи Марію Хоросницьку з іншими панями старої львівської генези, я нарешті осягнув, що вона є по-суті еталоном-представником того елітного львівського прошарку суто української інтелігенції, що існував і творив тут у 20-30 роки 20-го століття.

Хоча Марія Хоросницька не народилась у самому Львові, а на Львівщині у селі Хоросне, за яким і утворила свій літературний псевдонім – Хоросницька, але навчалась і все своє свідоме життя вона прожила виключно у Львові. Вчилась у «Рідній школі» ім. Маркіяна Шашкевича, яку фондував митрополит уніатів Андрей Шептицький, а потім ще в класичній гімназії навчалась і тільки 20-річною мусила пройти «доучування» у радянському педінституті з відомими ексцесами провокацій і арешту. Отже світоглядні і виховні принципи у Марії Хоросницької були закладені далеко не радянського штибу, а від отої старої львівської школи, що одразу кидалось в очі, коли поетеса опинялась в середовищі сучасних письменників з їх суто класовою робітничо-селянською генезою. Спробуйте уявити колгоспний лан з буряками або купу вугілля, а посеред нього самотня вишукана квітка лілеї – і ви зрозумієте, як виглядала Марія Хоросницька для мене на той час, коли я став бувати на зібраннях і споглядати творче життя львівських письменників.
Зовні це була жінка з дуже гордою осанкою і суворим виглядом на обличчі, хоча насправді Марія Хоросницька була надзвичайно скромною, доброю і щирою людиною, але далеко не для всіх був доступ до такого спілкування. В тому проявлялась вся особливість Марії Хоросницької, що на відміну від більшості жінок-поетес чи письменниць, які дуже полюбляють бути постійно в центрі уваги, тому і поводяться так, щоб ту увагу постійно привертати включно до екстравагантного вбрання і зовнішності, а також бурхливого поводження, – всього цього не було. Марія Хоросницька не привертала уваги до себе зовнішніми ефектами, проте непоміченою вона не залишалась, тому що її вишукане спокійне поводження надавало їй справжньої королівської величі, а не помітити і не поважити наявну в товаристві королеву було просто неможливо. Присутність Марії Хоросницької будь-де надавало зібранню особливої вишуканості і благородства.

Одночасно то була надзвичайно гонорова жінка, безмежно гонорова, як і личить справжній львів’янці. Вона не буде ображатись на дрібниці та піднімати галас, не буде гучно сваритись, привселюдно виясняти стосунки тощо, бо то було б принизливо для справжньої львівської пані. Але одним розлюченим зблиском очей і короткою фразою вона могла знищити кого завгодно з опонентів. Гонор Марії Хоросницької образно нагадував сплячий вулкан, який навіть не подає ознак про себе, але в середині якого вирує розпечена лава, яка щомиті може вирватись назовні і знищити все довкола. Поезії Марії Хоросницької тому свідчення, особливо за часів вже незалежної України.
На завершення своїх спогадів про Марію Хоросницьку хочу додати, що досить багато хто з письменників намагаються тепер довести, якими вони були в часи оні борцями і героями, дисидентами і ще там якимись Валенродами, а зовсім не тими «радянськими догодами» з квитками «СП СССР» а то і «член КПСС» до пари. Особисто я жодного такого випадку самовихваляння не пригадую щодо Марії Хоросницької – ніколи вона не декларувала про свою героїчну боротьбу чи щось подібне. А навіщо? Марія Хорисницька собою власне і уособлювала ту боротьбу і перемогу, тому що перебула і пережила як польський, так і німецький, і радянський окупаційні режими – тим їх і перемогла. Всім своїм єством, своїм життям, вірністю українському слову, Україні і своєму величному Львову – Марія Хоросницька виявляла свій Чин боротьби! Кожному з окупантів Марія Хоросницька немовби казала навздогін: – Ото і маєте: не ви мене поховали, а я вас! А мене поховає моя Держава – моя Незалежна Україна.

Вже надцять років немає з нами цієї знаної поетеси і чудової людини, але я певен, що пам’ять людей і пошана творить чудо воскресіння: допоки про людину згадують – вона жива. Для поетів кожне читання їх віршів стає доказом того, що вони живі, тому читайте поезію і згадуйте про незабутню Марію Хоросницьку (Сваричевську).
Особисто мені приємно згадувати, що Марія Хоросницька ставилась до мене дуже приязно, як до свого сина, особливо після смерті моєї мами. Я з великим душевним піднесенням писав ці спогади про Марію Хоросницьку і тішусь з того, що можу додати своє вдячне слово до спільного вінка подяки і пошани. Гратулюємо вам посмертно, гонорова пані Марія Хоросницька!

Богдан Гордасевич
 02.06.2013 р., м. Львів


Міазми маразму

1
Широковідомій у вузькому колі ВРУ диригент об'єднаного оркестру кнопкодавів з фракцій ПР та КПУ із долученням тушкованих лабухів гаспадін Чечетов щиросердечно заявив на прес-конференції, що: "Опозиція зараз знаходиться по вуха у лайні".
Важко з цим не погодитись, бо гаспадін Чечетов реально знає, про що говорить: парламентська зала ВРУ справді нагадує діжку, а в її наповненні переважають вже вказані фракції ПР та КПУ і різна тушкована наволоч, тому опозиція серед скупчення цього лайна справді змушена перебувати аж по самі вуха - обставини змушують. Які? Як показали події 4 квітня - це лайно має небезпеку розтікатись, тому опозиція ВРУ взяла на себе нелегку долю чопа до бочки з лайном, про що і оповів світу дуругент Чечетов.

2
Ще одною темою класичного совдепівського маразму є організований владою рух антифашистів по Україні. Дуже цікаво дізнатись, що розуміють і чи розуміють організатори цього дійства, які реальні ідеї вони відстоюють, бо значення термінів фашизму і антифашизму досить знакові.
Ось що означає слово "фашизм" за своєю етимологією: ФАШИНА - Faschine від лат. fascis - «зв'язка, пучок» - зв'язка прутів, пучок хмизу, перев'язаний скрученими прутами або дротом. Похідне від цього слово ФАШИЗМ - італійське fascismo - пучок, зв'язка, об'єднання, з'єднання.
Тобто якщо фашизм є "об'єднання" то антифашизм за змістом частинки "анти" з латинської як "проти" дає значення "протиоб'єднання", або дослівно "проти єднання",  "роз'єднання", "розпорошення" тощо.
Важко зрозуміти, як люди лівих переконань одночасно як комуністи (слово походить від французького commune, а те від латинського communis -  спільне) самі ідейно виступаючи за тотальне єднання і колективізм, що і є як бачимо за змістом синонім терміну "фашизм", можуть і одночасно закликають бути "антифашистами", тобто самостійниками чи навіть анархістами. Саме це і свідчить, наскільки всі так звані антифашисти мають серйозні розлади зі здоровим глуздом, що яскраво засвідчує весь їх пришелепкуватий рух.

3
Звичайно, що не можна інакше кваліфікувати як міазми маразму ідею влади щодо "часткового продажу мережі ГТС у власність Газпрому РФ", особливо якщо започаткований тою ж владою рух антифашистів буде зреалізовано, тобто пучок-в'язка на ймення Україна справді розв'яжуть і він розсиплеться і роз'єднається.
Якщо Галичина набере самостійності, то як відомо: значна частина мережі ГТС знаходиться саме на її території включно з газовими сховищами. Отже як Слобожанщина продасть свою частину ГТС - її справа, а ми свою частину зі боку Соду заклепаємо наглухо, а газ качати будемо з Європи, бо то значно дешевше... А як і дорожче, то най так і буде, аби спокій, аби той дурний мамаскаль відчепився. Хай качає навколо, аж лусне.
(наведений перелік міазмів маразмів від сучасної умовно української влади є неповним і не остаточним)

Упорядник - Богдан Гордасевич
18.05.2013р., м.Львів


Біда з отою "По-бедою"

Тема не є смішною, але таки розпочну з анекдоту, бо тут важлива думка закладена:
В школі під час уроку йде коридором Вовочка і зденервовано каже сам до себе поміж матюками:
- Мать-перемать: ну де тут розум! Де логіка?!
Вовочку перестріває директор і грізно питає, що трапилось?
- Та я під час уроку напердів сильно,- відповів Вовочка.- Ну вчителька мене і вигнала з класу, а я від того в шоці: де тут розум, де логіка?!
- Правильно зробила, бо ти, Вова, не вмієш поводитись в колективі.
- І ви те саме! Я - то я! А у вас всіх де розум, де логіка? Мене на свіже повітря вигнали, а вони там в класі всі моє бзділово нюхати залишились.

По темі святкування 9-го травня Дня перемоги я вже досить написав і не маю жодного бажання щось продовжувати, але кожен раз відчуваю 9-го травня, наче мене замкнено в тому самому класі, звідки тільки що вигнали Вовочку...
Ну не можу я спокійно дивитись по телевізору, як генерал-ветеран отої Великої Вітчизняної приймає в себе вдома у Києві якогось ветерана з Вермахту, який чесно каже, що воював власне тут на Україні проти Червоної Армії. Тема взаємопримирення для мене зрозуміла, але коли той німака сує конверт з грошима нашому ветерану-генералу (!) ВВ і той бере, ще й дякує перед телекамерами - ну тут я в шоці більшому за Вовочку! Де перемога?! І де переможці?!
Причому той німець спокійно оповідає, що опікує таким чином над більше десятка ветеранів ВВ. Уявляєте?! А тепер спробуйте уявити зворотню картину: наш ветеран ВВ їде на 9 травня до Берліну, шукає там ветеранів з Вермахту і роздає їм грубі конверти з грошима, бо як же має ставитись переможець до нещасних переможених... Картина нереальна!
Тому намалюю картинку реальну: пошукайте карту Європи станом на 1941 рік і подивіться зайняту територію Третім Райхом та його сателітами, а тоді пошукайте карту станом на 2013 р. і погляньте на кордони Євросоюзу - картинки схожі надзвичайно, ще й  Англія в додачу! А хто домінує в Євросоюзі? Та сама Німеччина!  Як і в світовій економіці це найпередова, найбагатша і найпотужніша країна, що і потрібно було німецькій нації під час Другої світової війни! Що тут можна коментувати? Це є перемога чи ні?
Карту сучасної Російської Федерації станом на 9 травня 2013 р. з картою СРСР  та окупованих радянськими військами країн Європи і світу на 9 травня 1985 р. (можна і 1945-го) я не рекомендую нервовим переможцям співставляти - надто вже образлива картинка виходить. Про сучасний економічний і світовий потенціал РФ теж краще промовчати, бо тут лідерство тільки по кількості мільярдерів, але аж ніяк не по економічним і соціальним показникам. Тому краще їм просто попишатись своєю перемогою-"победою" чи тим, що від неї лишилось. Парадик, концертик, "сто грам" і ух! - перемога! Є! Ах які ми славні переможці! Веселуха!
Пригадую гасло з російського сайту по темі ВВ, яке звучало так: "Не отдадим нашей победы!" - і стало цікаво: а що хтось її відбирає? Кому вона такою потрібна? Пишаєтесь своєю перемогою - ну то й пишайтесь, а для людей розумних ясно, що переможці і перемога не можуть виглядати так, як наведено вище. Все це є маразм і убожество! Що, до речі, гарно зафіксовано в російській мові, де слово "перемога" має за основу слово "біда" з додатком префікса "по-", тобто "победа" означає як "після біди", "була біда і скінчилась", "лихо минуло". А чи минуло? Хіба те, що є зараз - це не біда? Таким є свято Перемоги?! Де розум? Де логіка? Можливо вона у тій фразі, яку висловив один російський державний керманич (Путін В.В.): "Русский народ - это народ победителей!" І в тому справді є якась дивна логіка: якщо переходити від одної біди до іншої, тобто "от беды к новой беде" то постійно будеш знаходитись в стані "по-беде" отже і автоматично:  "по-беди-телей"...
Сумнівна логіка, як і в темі поширення "георгіївських стрічок" з прив'язкою до перемоги у ВВ, або бутафорна реконструкція і тиражування так званого "прапора перемоги". І жодній логіці не піддається зрозуміти те, що якогось милого з тим всім хламом всілякі "победители" так вперто пруться до Львова? Може варто на 9-те травня міняти назву з "Львів" на "Берлін"? Бо розум і логіка того вимагають. Інакше то щось абсолютно ідіотське! Львів від німецьких військ звільнили поляки, тобто загони Армії Крайової, а радянські війська зайняли місто без бою і жодного пострілу, бо навіть керівників АК репресували втиху... То чий і який героїзм тут у Львові вшановують 9-го травня?.. Розум?.. Логіка?..
На цьому закриваю тему Дня перемоги 9-го травня, тому що безглуздо допитуватись: де ж тут розум чи логіка?- у тих, які якраз і щасливі з того, що не знають і знати не хочуть про розум і якусь там логіку. Прикро інше: вони до того всіх розумних примушують... Ну просто: "Хто ще не записався в ряди Колисниченко і Бондаренко?! Ставай, як вони! Ставай кращим від них!" Неприємно так жартувати, але ж смердить...
Від себе я закликаю навпаки ставати розумними і послідовними, з тверезою логікою у тому, щоб шукати і дошукуватись правди. Хто шукає правду - завжди її знайде. Я в тому певен. Особисто я всі два роки служби в Радянській армії провів, маршируючи під пісню "День победы" О.Пахмутової, але це просто якісна бутафорія і мало зачіпає душу, тому що по-справжньому для мене день перемоги відтворено у пісні "Враги сожгли родную хату..." у виконанні Марка Бернеса. З художніх фільмів про війну визнаю тільки "Они сражались за Родину", а все інше є бутафорія, рідко коли якісна, як "Иди и смотри". З письменників рекомендую двотомник Константина Симонова "Разные дни войны" (дневник писателя), а ще обов'язково читайте твори Виктора Некрасова. Тут ви знайдете і розум, і логіку, як і зрозумієте, що таке честь і совість. Зрозумієте, що протягнути ворогу руку можна як знак примирення, але ніяк не за конвертом з грошима, бо це принизливо і огидно, особливо для переможця. Але яка перемога, такі і герої...
Не маю бажання когось судити і осуджувати, але маю бажання висловити власні думки і враження. Війна - це завжди зло! Завжди! Для всіх, а тому вічная пам'ять і шана всім полеглим у Другій світовій війні всіх країн і народів. Амінь.

Богдан Гордасевич
14.05.2013 р., м. Львів


Економічно-політичний колапс в Україні: причинини і наслідки

Для початку хай кожен для себе визначить чітку відповідь на два запитання: 1. Що таке Закон? 2. Що таке Бізнес?
Відповідь має бути проста і коротка. Це потрібно для того, щоб кожен міг чіткіше зрозумі те, про що піде далі мова. А то часто люди говорять слова і думають, що вони їх розуміють, а попросиш конкретизувати зміст поняття - і виходить бекання і мекання, а не чітке визначення.
Так для мене закон - це є усталені норми суспільного правопорядку. Не буду деталізувати ерудованими тлумаченнями, а зауважу на те, що слова "право", "правда" і "правильно" - є однокореневими і по-суті є синоніми, тобто спільного змісту. З чого я роблю висновок, що коли є право, але воно не є правдою і не є правильно - то це є фальшиве право, безчесне, отже взагалі ніяке не право.
Для прикладу візьмемо ситуацію з авто, яку у вас викрали (хоча то може бути будь-яка інша річ): ваші дії будуть однозначні - ви звернетесь до міліції. А куди ще? В державі Україна структура МВС для того й існує, щоб бути тією силою, яка захищає і підтримує право, суто фізичною силою впроваджує закон в життя.
Далі є декілька варіантів:
а) міліція активно реагує на ваше звернення, швидко знаходить ваше авто і/або злочинця, який його викрав, після чого вам повертають авто і/або компенсують завдані матеріальні і моральні збитки;
б) міліція імітує пошук вашого авто, бо ліньки за таку зарплату "карячитись", отже ви навряд чи отримаєте своє авто і /або компенсацію за збитки, хіба що страховку, але це зовсім інша тема;
в) вам дають зрозуміти в завуальованій формі, що ви можете отримати своє авто назад, якщо сплатите певну суму, причому вам стає ясно, що викрадачі авто в спілці з міліцією, отож якщо ви відмовитесь, то вас очікує варіант б).
Ясно кожному, що правда і правильно тільки у варіанті а) - це є право, закон, якого ми хочемо! Але реальність підсовує інші варіанти, на які ми за часту мусимо погоджуватись, коли не діє правильний варіант.
Гірше того: в Україні вже створено таке правове поле, коли варіант а) включає в себе автоматично і варіант б) і варіант в): це конфіскація авта за якісь борги, причому досить незначні. Наприклад, автомобілісту за фіксацією відеоспостереження виписали заочно штраф десь в межах 250-300 грн., потім заочно судили, заочно судовиконавці подали заяву на конфіскацію, бо всіх їх не цікавить пересвідчитись чи дійсно правопорушник знає і свідомо не сплачує штраф - їм це навпаки непотрібно, бо діє варіант в)!
І ось автоінспекція зупиняє десь авто, пробиває по базі і конфісковує, причому задіює для цього приватних підрядчиків, тому що самі вони не мають ні евакуаторів, ні штрафплощадок для авто, але мають закон, який вони зобов’язані виконувати. І ось тут починається бізнес по-українськи: всі послуги цього підрядчика в двічі-тричі, а то і більше перевищують ринкові, тобто евакуатор десь коло 1000 грн., а кожен день стоянки десь в 200-300 грн. І зауважте: все законно! Спростувати юридично неможливо! Таким чином державна служба законно працює на чималий зарібок приватної фірми!
З того конкретизуємо, що означає поняття "бізнес" в простому вираженні: це або виробництво нових товарів, або - послуг. Причому треба чітко визначати виробництво - як саме виробництво чогось нового, як і послуги мають бути корисними, а не в стилі: за певну суму я вам гарантую, що у вас не буде неприємностей від мене...
Славної пам’яті всесвітньо відоме авто марки "Запорожець" мало українське виробництво майже на 100 %, хіба що фарбу бувало імпортували чи ще якісь дрібнички, а так всі болтики та шурупчики, мотори і динамо, кузов і обшивка - все нашого виробництва. Нашого! Якісь, звичайно, не супер, але який розкручений був бренд! Одне слово: "Запорожець"!
І ось одна цофнута нендза вирішила покращити цей бізнес, що саме по собі непогано, але все залежить - яке буде виконання. Якби той молдовський українець домовився і закупив у корейців усю технологію виробництва автомобілів марки "Деу" - це було б дійсно правдиве виробництво! Новий завод з новим устаткуванням і тисячами нових робочих місць тощо. Але ж це потребувало великої розумової напруги, тому було вирішено піти простішим шляхом: закуповувати готові деталі і робити виключно зборку, а в результаті нам стали поставляти готові авто без коліс як одну деталь, а колеса окремо - як другу. Прикрутити колесо до готового авто і дурень зможе, а от всі інші люди на "ЗАЗ" залишились без роботи. То який це бізнес? Де тут нове українське виробництво? І що це дало економіці України?
Що таке бізнес з надання послуг по-українськи вже було показано на прикладі сервісу від Державтоінспекції, а щоб показати і доказати, отже - довести до всіх-всіх, що це не епізодичний випадок, але наскрізне явище в українській економіці, наводжу нижче одну статтю про закупівлю держустановою вугілля за в тричі дорожчою ціною для роздачі пільговим категоріям населення. Зауважте, що знову все законно! Не підкопаєшся! Хоча за гроші, які держава збирає з усіх працюючих тих же шахтарів та інших трударів в Україні, можна було замість пільгової 1 тони - дати кожному по 3 тони вугілля! Відчуваєте різницю?
Тепер для чого вся ця розмова: згідно загальновизнаної економічної теорії багатство держави складає сукупний продукт з виробництва товарів і послуг, а гроші є просто паперовим документом на певну частину цього суспільного добра. Без реального наповнення змісту грошей конкретним добром - це пусті папірці. Отже можна різними псевдобізнесовими оборудками загребсти скільки завгодно грошей-"бабла", обманувши людей і виставивши все як цілком законну операцію. Людей обманути можна, от тільки економіку не надуриш! Вона потребує реального виробництва затребуваних товарів, як і надання правдиво потрібних послуг.
Якщо хтось хоче зрозуміти причини розвалу СРСР, то якраз оце і було головною причиною: людей надурили, що то є найправильніша і найпрогресивніша з економічних формацій в світі, а насправді то була псевдоекономіка, яку зараз багато в чому дублює економіка України. Пригадайте, як всі заводи, фабрики та різні підприємства диміли, пихтіли і щось виробляли, а всі люди щоденно напружено працювали - всі! Безробітних не було, бо то був злочин, за який могли ув'язнити. Водночас при такій економічній потузі такої махини, яким був мегакомплекс  промислового виробництва в СРСР  - в цій державі був тотальний дефіцит і нестача буквально всього найнеобхіднішого, полиці магазинів зяяли порожнечею або були заповненні товаром, який ніхто і за дурно не хотів брати. Безкінечні черги за всім - невже це вже забулось? Чому країна працювала, а результат був відсутній? Тому що то була псевдоекономіка!
І в нас можна дурити і далі людей, як загалом видно, що влада дурить і себе саму різними позитивними реляціями як і в часи збіговиськ ЦК КПРС, але ж питання в іншому - в нашому особистому добробуті! В тому, як нам, пересічним українцям, жити і виживати за таких умов безкінечного злісного злочинного грабунку? Я розумію, що хтось зараз живе краще і його не цікавить, чому комусь живеться гірше і як там буде далі, але коли корабель почне тонути, то зле стане всім: і хто пливе  першим класом, і хто найнижчим - тонути доведеться всім спільно. Розвал Радянського Союзу - такої начебто могутньої світової наддержави і є тому яскраве свідчення. Економічний колапс для України не є вже справою часу - він вже настав! Вже! Ось він - показую.
В будь-якій державі економічна криза і політична криза обумовлюють одне-одне: без політичного єднання неможливо подолати економічної кризи - це однозначно. Бізнес вимагає стабільності для свого нормального функціювання, як і потребує чесного правового поля, де однакові так звані "правила гри" для всіх учасників економічної діяльності. А що ми маємо наявним в Україні на даний момент? Якесь усталене право відсутнє в абсолюті! Суди втратили всіляку повагу і вагу в суспільстві. Прокуратура і МВС трактують закони виключно як це подобається їм і апелювати супроти їхнього свавілля немає до кого - вони ж і є ПравоОхоронці. Державний адміністративний апарат в Україні успішно втрачає будь-яку керованість і суспільну значимість. Приклад тривалого безголів’я мерії столиці України Києва - яскраве тому свідчення.
Від 23 квітня - з моменту введення в дію законів України, прийнятих в абсолютно антизаконний спосіб 4 квітня на так званому "виїзному засіданні" ВРУ, - можна вважати як початком кінця! Розпочинаємо відлік у наближенні до соціальної катастрофи в України. Це не пусті слова, а реальні факти: коли вирішальним у прийнятті законів України стає рішення ВАСУ (Вищого Адміністративного Суду України) - всяка парламентська демократія в Україні фактично ліквідовується. Тобто маємо кінець парламентської демократії і початок глибокої політичної кризи. Законодавча влада узурпована органом, що не належить до демократично створених, отже всілякі вибори втратили будь-яке значення. Так само, як і будь-які референдуми. Все це є такою самою фікцією, як були вибори за влади комуністів у СРСР: всі одноголосно, бо спробуй тільки проти... А потім все одно, у нас хто рахує - потрібне для себе нарахує.
Стосовно нашого "гаранта", то судячи з того, як за 3 роки його правління так званою "залізною рукою" господарника, - Україна успішно провалюється в економічний та політичний колапс, то найкраще у нього виходить в літературній діяльності та й то виключно в сумах гонорарів, як і у його попередника виходило найліпше з бджолами, а не в питаннях керівництва державою. Ну а підписані "гарантом" 19 квітня закони остаточно поховали його як "гаранта конституційного правопорядку", бо Президент України Віктор Янукович власноручно завізував законодавчий злочин. Все, що далі - то деталі.
Виходячи з всього сказаного, я особисто маю величезний сумнів, що Україна стане найближчим часом до якоїсь спілки з Євросоюзом, а щодо Митного союзу, то якщо вони втягнуть до себе Україну як повноправного члена - можу їм тільки поспівчувати. Авторитарні державні режими Російської Федерації, Білорусі та Казахстану не витримають того масштабного активу деструктивного в соціумі, що накопичилось в Україні просто безмірно на теперішній час. Певен, що вони дуже швидко пошкодують, що зв’язались з Україною в її сучасному політичному та економічному стані.
Час покаже, але в найближчому 10-літті для України я особисто нічого доброго не передбачаю, тому що економічний колапс, це як коматозний стан у людини: вийти з коми надважко, а жити потім - так само досить нелегко.

Богдан Гордасевич
  24.04.2013 р., м.Львів


Весела країна У, або: Привіт, бардак!

Чого-чого в цьому світі нема, але я таки вважаю, що наша країна Україна є у світі самою загадковою! Ну ж бо ніхто-ніхто: ні різноманітні спостерігачі зовні при всій їх небайдужості чи незаангажованості щодо України, ні тим більше всі внутрішні учасники процесу життя-буття в Україні - всі як не гадають, як не вигадують, але передбачити майбутнє для цієї світової держави не спроможні навіть на кілька тижнів, а що там казати про місяці чи роки.
Наша чарівна країна У є настільки непередбачувана, настільки непрогнозована, що всім і зовні, і в середині залишається тільки розводити руками з подиву і просто спостерігати за тим, що то далі буде і чим нас майбутнє подивує.
Я не буду робити грунтовного переліку всіх унікальних зворотів, оборотів та переворотів в українській політиці та державному функціюванні, які відбулись за минулі 22 роки існування Незалежної України, а сконцентрую увагу для прикладу на особливо знакових і пам'ятних подіях, які були феноменально непередбачувані.
Ніхто, абсолютно ніхто не передбачав, отже і не організовував свідомо (увага!), такого соціального вибуху в Україні, яке отримало назву Помаранчева революція. Такий глобальний багатомільйонний здвиг людей був потрясаючою подією для всіх у цілому світі, як і унікальна самоорганізованість повстання, коли не відбулось жодного конфлікту чи кровопролиття, погромів тощо. Жодних значних ексцесів - жодних. Якщо порівняти з іншими країнами, то це не до порівняння. Україна показала і доказала свою унікальність!
Ще більшу унікальність показала Україна, коли на наступних виборах Президентом України став Віктор Янукович, якого вважали знищеним політиком в абсолюті, якби це була інша світова країна, але це ж Україна! Здавалось, що хто завгодно, тільки не Янукович! Хто завгодно! І... Маємо Януковича. Країна У: тут можливо все! Тут Конституційний суд одним і тим складом може прийняти з одно й того самого питання два діаметрально протилежні висновки: "народні депутати не мають права переходити з фракції до фракції" раптом стає що "мають право переходити". Про скасування Конституції і цілого державного ладу в Україні у 2010 р. без жодних легітимних підтверджень - ще крутіший віраж в українській політиці. Той же Конституційний суд, який має виключно повноваження трактувати норми Конституції, бере і скасовує саму Конституцію, на підставі якої він був обраний і діяв. Суд, який не має жодних законодавчих і тим більше - виконавчих функцій в своїй діяльності, робить протизаконний "конституційний переворот" в Україні -  і? І все спокійно і нормально в країні У. Живемо як і жили до того...
Загадкова країна У, де звичайні люди живуть своїм окремим життя, а влада і всі її закони - існують окремо від людей. Алогічна композиція державного буття, яке неможливо прорахувати на подальше майбутнє, бо як подумаємо, що може бути далі - жах проймає. Судячи з реалій українського політикуму та накопичення кризових явищ в економіці - на нас попереду чекаю нові унікальні враження, про які стримані в емоціях німці кажуть як "дасіш фантастік!"
Власне до такої оцінки належать події 4 квітня 2013 року в Києві, коли значна частина народних депутатів українського парламенту провела свою так звану "виїзну сесію" поза приміщенням Верховної Ради України і без участі депутатів від опозиції, яких просто не допускали на це державницьке зібрання. Зараз всі політологи як і всі теологи, а за тим - і всі інші люди гадають-відгадують новітню загадку з країни У: "А що то було? Мабуть НЛО?!"
Варто нагадати, що у доволі куцій історії українського парламентаризму вже був подібний прецедент 21 січня 2000 р., коли народні депутати збирались поза стінами Верховної Ради, щоб прийняти рішення. То був своєрідний внутрішній "двірцевий переворот", який влаштував підступний заступник голови ВРУ Віктор Медведчук для свого патрона - голови ВРУ Олександра Ткаченка, щоб його скинути з посади і переобрати іншого на голову. Відбувалось усе в Українському домі, який був збудований як музей В. І. Леніна, що є доволі красномовним показником. Звичайно, подібні події не являють собою позитивний приклад, але треба зауважити дві важливі деталі: тут приймали участь всі народні депутати України, які побажали бути, а, по-друге, це не була законотворча діяльність ВРУ: чисто технічна подія внутрішнього характеру. Тобто переобирати голову ВРУ за межами будинку Верховної Ради можна якось визнати легітимним актом, тоді як прийняття законів і всіх інших нормативних актів за межами сесійної зали ВРУ ще й зумисного недопущення до участі частини народних депутатів - це неможливо за будь-яких умов! Це є фактична ліквідація всіх основ парламентаризму!
Весь зміст законодавчої дільності через парламентську демократію полягає в процесі змагальності! В тому, що люди, як громадяни країни, свідомо делегують свої повноваження на керування державою окремим достойним і мудрим людям, які представляють і захищають їх інтереси в процесі суспільного співжиття. Парламент стає місцем, де концентруються всі соціальні інтереси, де через процес чесного голосування визначається перевага інтересів більшості, якій свідомо підчиняється меншість. Повторюю, що кількісне голосування "за" і "проти" є головним показником того, що перемагає воля більшої кількості депутатів, як представників чисельнішої громади виборців. При цьому, як і в будь-якому змаганні, виграє сильніший у чесному двобої у визначеному місці, яким для народних депутатів є сесійна зала Верховної Ради України. В усіх інших випадках визнати легітимною законодавчу діяльність народних депутатів є м'яко кажучи - несерйозно.
Уявіть, що когось з братів Кличків визнали чемпіоном без бою в ринзі, а за поліційним протоколом, де засвідчено, що Кличко побився з своїм суперником по змаганнях десь у барі та добряче його відгамселив. Зрозуміло, що це є безглуздям найвищої проби, яке, як бачимо, пустило в Україні щедрі пагони, особливо серед народних депутатів, про що і засвідчили події 4 квітня, коли було прийнято з 20-ть Законів України! Законів для цілої держави! Але без участі у тому значної кількості уповноважених на те народних депутатів від опозиції. Що це означає? Подумайте.
Дозволю собі пожартувати і заявляю, що відтепер в Україні появилась нова законодавча змагальність: депутати від більшості будуть таємно змовлятись про секретні місця здибанок, щоб швиденько прийняти якісь закони і постанови, а депутати від опозиції перекваліфікуються в нишпорок, щоб вистежити ці зібрання і якось їх зірвати. Така собі гра в квача, або скорше відповідає російський варіант гри в "козаки-розбійники", де ясно хто козаки і хто розбійники.
Також можна потрактувати цю подію 4 квітня, як початок діяльності в Україні двопалатного парламенту, де більшість буде приймати свої закони, а меншість - окремо свої. Для Президента України це буде просто суперово: захоче і підпише той закон, який йому більше сподобається! Красота! Ще одне новітнє "ноу-хау" в світовій історії парламентаризму.
Набагато цікавішою буде ситуація, коли населення по цілій Україні поділиться за принципом "хто за кого голосував" і почнуть виконувати закони одні прийняті Верховною Радою "більшості", а інші - закони, прийняті Верховною Радою "меншості". А що? Кого обирали - того і будемо слухатись! Все логічно.
До якого хаосу подібне політичне рукоблудство може довести країну - не важко передбачити. Воно і так в Україні порядку мало з тими, м'яко кажучи, дивними судами, законами, урядовцями та депутатами, але відтепер ото веселе життя розпочнеться в країні У! Бадак з бардаків! І тут варто оцінити завбачливість українців, які десь на рівні інтуїції зуміли передбачити такий розвиток подій в країні, бо ж обрали Президентом України власне підходящу для керівництва бардаком людину: колишнього зека, що відбував термін за кримінальною статтею "за згвалтування". Завбачливо, що тут скажеш.
Якщо Віктор Янукович підпише ті "закони з підворотні", ото Україна посуне неймовірними кроками в процесі розвитку нашої індустрії, і то не простої, а секс-індустрії: хто кого і куди тільки зможе...
Напевно, що саме це і мав на увазі вірний помічник президента - прем'єр-міністр України Микола Азаров, коли обіцяв "нову індустріалізацію України". Просто через певну скромність, або, скоріше, через мовну обмеженість, Азаров не озвучив, що то буде "нова секс-індустрія" для України. Справді, мало, дуже мало охоплено українців секс-індустріалізацією за часи незалежності, не те, що в часи СРСР - тоді всіх мали по-повній програмі в усіх можливих позах і місця... Розслабились, українці, призабули, от і прийшов час нагадати. Першість тут, ясна річ, за комуністами - ці добре знаються, як в бардаку черги впроваджувати, як і кому можна поза чергою чи кого...
На часі постає гасло: "Хай живе секс-індустріалізація України!" Відлік пішов! До повної секс-індустріалізації країни У лишилось...

Богдан Гордасевич
08.04.2013 р., м. Львів

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
27.03.2013 р., м. Львів

Натуралізований героїзм УБД

Нещодавно почув новину, яка стосувалась прийняття багатостраждального столичного бюджету-2013 Київською міськрадою, де мене вразило наступне повідомлення: "...до бюджетних витрат було внесено пункт щодо поховання учасників бойових дій та безхатченків"...
Класика! Безперечно, що подібне поєднання так званих "учасників бойових дій" з досить не так званими "бомжами-безхатченками" є випадковим збігом, але досить і досить символічним збігом!
Подивляючись, з яким завзяттям всі оті  УБДешники видирають-вибивають по усіх-усюдах з держави гроші на свої чималі потреби, складається чітке враження, що всі вони ще бідніші за всіх українських бомжів-безхатченків, які, до речі сказати, грошей на свої похорони не випрошували ніде і ні в кого!
Не раз вже писав на теми військові, де визнаю однозначно повагу до людей, які пройшли випробування війною і не були боягузами, а були саме героями і тоді, і після, включно і зараз. Серед мої знайомих, яких я називаю правдивими афганцями, на противагу фальшивим афганцям, - не було жодного, який би хвалився участю в тій війні, щоб хизувався нагородами або посвідченням учасника бойових дій. Соромились вони і своїх пільг, коли потрібно було ходити оформляти якісь субсидії чи зменшення комунальних платежів. Соромно їм було це робити, бо вони були правдиві герої, а це не сумісно з жебранням і мародерством. Не кажучи про якісь святкування. Що святкувати?
Хтось може розумно пояснити, яке має відношення Держава Україна до всіх інтервенцій СРСР і війни у Афганістані з грудня 1979 - по лютий 1989 років, зокрема? Жодного! Жодного стосунку Україна до цієї злощасної війни не мала і не має! Як не має нічого спільного Україна з усіма подібними неоголошеними війнами в Кореї, В’єтнамі, на Ближньому Сході, в Анголі, в Нікарагуа і ще безліч аналогічних "гарячих точках" світу, куди засилав своїх військових спеців імперіалістичний монстр - комуністичний СРСР.
То що ми в Україні святкуємо 15 лютого і ще й так урочисто на найвищому державному рівні? Здачу Афганістану? Переможний драп радянських військ? Ще одну блискучу перемогу щодо втьоків, яку Росія цілком могла провести своїми силами, як і самостійно перемогти у Велику Вітчизняну, за словами одного з теперішніх чільних керманичів оної.

Іноді починає здаватись, що ми в Україні живемо в якомусь ірраціональному світі, де все до гори дригом: зеків величають "злодій в законі" і вони стають не чолі держави, яко правової і демократичної; інтервенти і мародери вдягають личину героїв і влаштовують свята в честь себе, а що вже знущаються над країною і співвітчизниками - то взагалі героїзм винятковий! Напевно, що саме так себе б поводили чеченці, якби захопили владу в Росії! Інакшої аналогії до поводження так званих "учасників бойових дій" включно з "афганцями" в Україні важно віднайти, бо це навіть гірше за всяку ворожу окупацію, аніж ці натуралізовані герої в нашій державі!
В голові не вкладається, як подібне може бути, але воно є! Як реальність! З того виникає пропозиція, щоб ввести фразеологічний зворот "учасники бойових дій та безхатченків" як усталений в усі правові документи нашої держави, як і свято 15 лютого доповнити в назві "День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та безхатченків нашої держави" - цілком логічно для подібного маразму, яким є на тепер це Свято інтервентів у нашій Україні. І медальку давати всім ветеранам УБД -  "За здачу Афганістана", а особливо заслуженим - орден "За зраду Наджибули". А всіх УБД посмертно нагороджувати поіменно як героя-руйнівника СРСР зіркою в траурній рамці. Живим не можна, щоб не показились, бо всі вони оті УБД рахують себе великими патріотами "се-ру-се-ру", який вони ж по-суті і просрали...
Важко передати, як це все набридло: цей маразм здеморалізованої держави з натуралізованими героями іншої держави. І пригадую слова знайомого правдивого афганця: "Часом так шкодую, що я там в Афгані не загинув..." І я його досить добре розумію, але хтось має в обов’язок - жити. Жити і робити так, щоб в країні Україна не було ні вшанувань натуралізованих героїв інтервенцій, ні знедолених безхатченків.

Богдан Гордасевич
16.02.2013 р., м. Львів

"У вас краще виходить писати про творчість матері і на патріотичну тематику. А це не ваше, ви не володієте питанням, перепрошую" блогер Слідопит
Спеціално на замовлення додаю вірша Галини Гордасевич написаного ще у часи СРСР, коли Червонописький розпочав з трибуни в Кремлі травлю А. Сахарова

НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?



Логіка літочислень: вічність у кожного своя

епіграф: "Що може бути більш безглуздішого за змістом від вітання з Новим-Старим роком?"

Ви коли-небудь помічали, що час є суто ілюзорна значимість, тобто коли ви запитуєте про час: "Котра година?" - то вам є абсолютно байдуже джерело обліку: чи це годинник і якої він системи, чи мобілка або комп'ютер - вас це все абсолютно не цікавить! Вам важливо, щоб було названо цифру поточного часу і бажано щоб то було якнайточніше, а не  просто "десь за полудень" або "скоро північ".
Матерія фіксації часу не має нічого спільного з своїми носіями: вони тільки технічно обліковують і показують час - все. Для прикладу порівняйте настільну лампу: вона безпосередньо продукує світло, перетворюючи електричну енергію у світлову. Лампа перегоріла - світла нема допоки її не поміняють на іншу справну. Радіоприймач трансформує хвилі радіоефіру у звукові коливання динаміка і є теж активним учасником процесу,  тоді як годинник може стояти, а час буде йти далі - йому без різниці обліковують його чи ні. Як і поламаний годинник не змінює сутності реального часу, а просто заводить в оману своїх користувачів і тільки.
Оця дивна і загадкова ілюзія обліку часу дозволяє нам робити такі фокуси, як масово переводити годинники вперед чи назад і нічого унікального з того в світі не відбувається, окрім побутової плутанини. Яскравий приклад такої суто побутової безглуздості в часі, яку ніяк не можна пояснити чіткими логічними причинами, окрім суто суб'єктивних на кшталт "бо звикли" або "а не хочемо", - є розбіжності в святкуванні Різдва Христового в Україні і в усьому світі загалом. (Ще є Росія, але то ж Росія!)
Загальновідомо, що подія Рождества Христового є позачасовою реконструкцією, тому що відзначати цю подію християни почали десь після 400-т років існування цього віровчення і точна дата народження Ісуса невідома - тільки дата Розп'яття Христа точна! Не будемо вдаватись в деталі цього процесу, бо то не є важливим для самого обліку часу. Зараз цікавить суто механіка цього процесу: облік не може бути перерваним - це однозначно вже за тим, що тоді його, облік, потрібно буде розпочинати заново. Також варто зауважити, що накопичення розбіжностей астрономічного часу з облікованим часом у літочисленні власне і вказує, що часовий облік вівся послідовно і безперервно.
Розбіжності поміж реформованим під астрономічний час Григоріанським календарем, який домінує по всьому світу,  та існуючим архаїчним Юліанським літочисленням в православному християнстві - яскравий приклад аномалій і парадоксів, які трапляються в процесах обліку часу.
З подібних часових релігійних аномальностей варто зауважити і те, що, як  це не деструктивно виглядає, але навіть Українська греко-католицька церква відзначає Різдво та Великдень, як і всі релігійні події, - в іншому часі від того, як їх відзначає їх Церковний провід в Римі. І що? І нічого. Тільки плутанина соціальна, тому що одні ще журяться і постять, а другі вже веселяться, хоч всі однієї християнської віри. Зрозумілим давно для всіх є необхідність виправлення православного календарного літочислення, тому що співпадіння Різдва з моментом настання в Північній півкулі Землі найкоротшого дня і найдовшої ночі з 22 на 23 грудня, після чого світловий день починає збільшуватись і саме подальше святкування Різдва 26 грудня надає цьому космічному факту глибоке сакрального значення, яке значно послаблено для православних з архаїчним церковним календарем і відзначенням Різдва аж 7 січня.
Проте мене не цікавить тема виправлення цього календарного казусу - для мене це гарний змістовний приклад категорії часу, як чогось трансцендентального, ефемерного, умовного і одночасно як реально існуючого предмету нашого буття, що впливає безпосередньо на життя кожного з нас.
Ось після такого затяжного вступу я хочу перейти до головної теми, яка здавна мене інтригує: за переходом на християнське літочислення ми якось непомітно списали в непотріб не просто 12-13 днів, а цілих 5508 років! Саме стільки було обчислено років до народження Ісуса Христа від події, яку руські літописці називали як: "від Створення Світу" або "народження Адама", хоча насправді ніхто не знає де і коли почалось це обчислення років і віків, як і те, хто його проводив і як воно підтримувалось на протязі початкових тисячоліть.
Те, що літочислення під умовною назвою "від Створення Світу" є автентичним і безперервним - сумніву не підлягає з кількох причин. Якщо літочислення обривається, то виключно з причин глобальних і відновленню не надається. Свіжий приклад з недавнім "кінцем світу" через закінчення літочислення за календарем центрально-американської цивілізації Майя. Хтось має на меті продовжити це літочислення? Якийсь дивак-науковець це може і зробить, але то не буде вже правдиве літочислення, а тільки наукова реконструкція. До речі, а скільки років нарахував календар Майя на час свого закінчення? Хтось знає? Отож...
Автентичність літочислення "від Створення Світу" підтверджує і те, що його ніколи не спростовували іудеї з Палестини, літочислення яких теж значне і має більш 6 тисяч років на теперішній час. В принципі, завдяки саме їх джерелам ми і змогли дізнатись про це давнє літочислення і продовжили його у себе на землях теперішньої України, коли опанували новий досконаліший спосіб кодифікації інформації - писемність. Продовжили, щоб через 1-у тисячу років майже забути... Забути, що зараз не тільки йде 2013 рік і 3-те тисячоліття від Рождества Христового, але і 7521 рік! Тобто друга половина 8-го тисячоліття від "Створення Світу і народження Адама"! І я хочу нагадати про це - не забувайте! Наша праісторія вартує того, щоб її пам'ятати!
Сам я зауважив оте наше старовинне літочислення, коли з якоїсь причини робив обчислення дат в літописі, який читав і раптово для себе усвідомив, що це ж йде 1992-й рік! Тобто за літописним численням ювілейний і то дуже навіть ювілейний -  7500-й рік! Не чув, щоб хтось тоді цю значну ювілейну дату відзначав, а Інтернету тоді ще в України не існувало, тому і змушений був святкувати скромно суто у компанії нас двох: Я і Адам. Він, Адам, з того боку часу - минулого, а я - з цього боку, реального 7500-го року.
Від того моменту я став робити одну цікаву річ: всі дати переводити в дужках поряд у цей стиль літочислення і скажу вам - дуже навіть захоплююча картина вимальовується! Отак читаєш, що то було дуже давно за тисячі років до народження Христа і думаєш, що це така позачасова давнина, але насправді це вже 2-е, чи 3-е, чи 4-е тисячоліття після! Після! Історична цивілізація Давньої Греції - це 4-те тисячоліття, а Древній Рим взагалі 6-те.  І фараони Давнього Єгипту з своїми пірамідами не такі аж перші історичні персони, бо то вже 2-ге тисячоліття! Ось такі вони реалії часу за обліком від Створення Світу. Вражає і захоплює!
Хотілось і дотепер дуже хочеться мені якось взнати, що ж було і як було в той момент часу в світі, коли цей процес прадавнього літочислення розпочинався і що було дійсною його першопричиною відліку 7 521 рік тому, але...

Богдан Гордасевич
13.01.2013 р., м. Львів

ВІТЕР ЧАСУ

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу!
І клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно звіддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів
Жорж Дикий



  ЗВЕРНЕННЯ  ДО  ЧИТАЧІВ

Вельмишановне панство, дякуємо вам за те, що ви придбали цю книгу і тим самим вже підтримали українську книговидавничу справу. Дякуємо і сподіваємось на подальшу плідну співпрацю.
Затим маємо до вас величезне прохання щодо сприяння у поширенні українських видань в різних суспільних сферах та регіонах України, тому що через цілий ряд негативних чинників, перелік яких тут занадто обтяжливий, а також він всім добре відомий, – українські видання мало або взагалі не доходять до бібліотек та навчальних закладів більшості регіонів України, особливо до глибинних містечок з районів, а тим більше – села.
Силами видавництв і навіть локальних мереж книготоргівлі неможливо подолати кризу розповсюдження українських книжок в Україні, а без цього які знання опанують нашим суспільством? Відповідно: яку державу ми збираємось будувати? Українську могутню чи «ніяково ніяку» маргінальну? Яке молоде покоління виховаємо для нашого майбутнього? Байдужих яничар чи свідомих українських патріотів? Задумайтесь над цими питаннями і зробіть свій вибір, як і зробіть свій вагомий вчинок: придбайте і подаруйте примірник української книги туди і тому, де на вашу думку вона є дуже і дуже потрібна. Мова йде не конкретно про це видання, а в загалі про знакову і величну справу: поширення Українського Слова!
Давайте чітко усвідомлювати: з малих справ кожного з нас – твориться Велика Справа нашого спільного державного буття.
Які ми – така і держава!
Саме тому той, хто діє – той не нарікає на свою державу! Бо робить справу і вірить в те, що наслідком його приватного діла стане спільне благополуччя всієї його країни – України!

Богдан Гордасевич


Дослідницький проект «Хто ти є, Україно?!»
було започатковано 2002 р. у м. Львові

Головні завдання та напрямки діяльності:

1. Самоідентифікація держави Україна в світовому історичному процесі.

2. Пошук і визначення пріоритетів майбутнього державного розвитку України.

3. Інформаційне, патріотичне, національне і культурне просвітництво.

У співробітництві з «Видавництвом «КОРОНА» заплановано видати у 2013 р. наступні книжки:

1. П. Скоропадський.  С. Петлюра.  Є. Коновалець – Збірник.
В збірнику подано стисло біографічні данні і головні етапи життя кожного з цих видатних українських діячів початку ХХ ст. Значна увага приділена бібліографії.

2. Герой України Степан Бандера – Збірник.
До книги увійшли основна частина збірника, виданого до 100-річчя провідника ОУН С. Бандери, що містив матеріали сучасної дискусії з приводу ювілею включно з російськими та польськими авторами, з доповненням нових документів, а також розширена біографія С. Бандери і додано його авторські твори.

3. Герой України Роман Шухевич – Збірник.
В основу цього видання увійшли доопрацьована версія збірника, виданого до 100-річчя  Головного Командира УПА Романа Шухевича, що містить біографію, авторські твори і матеріали сучасної дискусії з нагоди ювілейної дати.

4. Нескорена Берегиня. Мартиролог про 115-ть українських жінок-політв’язнів радянської репресивної системи від 1919 до 1991 років
Книга унікальна за своїм змістом, тому що містить відомості про унікальних жінок, зокрема про трагічні долі жінок з роду Крушельницьких,  жінки і доньки Н. Махна, сестер С. Петлюри й С. Бандери, жінки В. Сосюри,  Я. Галана, Р. Шухевича і його сестри тощо. До кожної біографічної замітки додано унікальні авторські матеріали і документи.

Всі перелічені вище книжки розраховані на використання в якості посібників з історії у навчальних закладах України всіх рівнів акредитації.
 
Богдан Гордасевич
  28.12.12 р., м. Львів

Гаряче вітання "холодній війні" України з Росією

Не я один з хвилюванням сприймав тему майбутнього візиту президента України(!) Віктора Януковича до Москви на зустріч з самодержцем-президентом РФ Володимиром Путіним, тому що після досить прозорих заяв Януковича про можливість вступу України до Митного союзу по завершенні саміту СНД в Таджикистані можна було очікувати всякого паскудства з його боку. На превелике щастя - візит скасовано. І нового не передбачається! Який чудовий подарунок зробив на Св. Миколая всім нам в Україні її президент Вітя Янукович! Не продав нас! І сам не скурвився! Прекрасно! Аж жити хочеться!
Особисто я був, є і буду противником агресивного протистояння з Росією, тому що це є безглуздо. Щоб не заглиблюватись у розлогі пояснення, просто наведу афоризм: "Ніколи не сперечайся з дурнем, тому що він спершу опустить тебе до свого рівня, а тоді переможе на досвіді". Мною не раз було акцентовано, що саме відсутність достатнього розуму в правлячої компартійної еліти призвело до розвалу СРСР, як і теперішню зовнішню політику керівництва РФ важко назвати розумною. Особисто я не бачу жодної країни з колишнього Варшавського договору та СРСР, народ і уряд яких щиро б симпатизували РФ. Включно з Білоруссю та Казахстаном, де більше діє принцип "стерпиться - злюбиться". Наглість і брутальність росіян у міжнародних відносинах просто феноменальні. Не виняток і щодо України, де досить звичних до всілякого приниження Януковича з Азаровим - навіть їх злість і протест опановує.
Нам постійно тлумачать з усіх-усюд чужі  й свої проросійські політики, політологи, економісти та інша курвійська ЗМІ-їбратія, яке ж то добре життя настане, якщо Україна увійде до Митного союзу і стане рабою Росії. Хіба це не вигідна оборутка: стільки добр за таку дурницю, якою є свобода? Достатньо зректись державного суверенітету і вже тоді Росія заопікує над своєю новою провінцією щедрою рукою господаря: подешевшає газ, нафта, горівка, одразу запрацюють виробництва, зайва робоча сила з радістю помандрує з України без всяких митних перешкод до Сибіру розробляти нові газові та нафтові родовища - ну просто рай у найліпшому вигляді! А вперті хохли все відмовляються від того свого щастя, бо щось воно їм не до вподоби. Вибадують, мать-перемать!
Відверто кажучи, можливо все у цьому світі, але я не вірю в можливість приєднання чи об’єднання України з Росією в майбутньому за жодних обставин, навіть якщо Янукович би підписав які завгодно документи і договори, тому що коли люди звикли жити вільними, то їх загнати до ярма можна тільки силою, але часи "червоного терору" та сталінізму з його імперією ГУЛагу вже малоймовірні, а без такого силового примусу українці не віддадуть ні свого особистого суверенітету, ні державного. Вже в Україні люди розсмакували, що є таке - свобода! І з подивом дивляться українці на поліційні погроми протестних тусовок росіян, як і на безвільне приниження білорусів "своїм бацьком" Лукашенком. З ким об’єднуватися? З ними? З кріпаками убогими? Навіть якщо він є російський олігарх - все одно він нікчемний холуй-"гаманець" для Путіна! Ось таке нам "добро" пропонують? Ні! Ми не дамося і не здамося! За жодних умов та обставин!
Звичайно, що досить непросто терпіти огидне і брутальне втручання іншої держави у наше суспільне життя, причому втручання у зумисному погіршенні соціально-економічного стану в державі, щоб буквально примусити народ України стати на коліна і приповзти до правителів Росії з благанням врятувати від економічних злиднів, спровокованих тими ж "благодійниками"... Подібну "холодну війну" стосовно України російська правляча еліта розпочала давно, ще за часів Кучми, але Помаранчева революція все сплутала і змусила розпочати наново. А час то збіг! Якби Янукович став при владі 2004 р. - це була б значно простіша комбінація загарбання України, але народ і країна  до 2010 р. змінились настільки кардинально і всеосяжно, як перемінився і сам Віктор Янукович, що став зовсім інакшим політиком! І тому я вітаю всіх, що нарешті розпочалась "холодна війна" України проти Росії. Якою вона буде? Виграшною! Чому? А тому!
Чим більша криза - тим більша необхідність кардинальних змін, отже економіка України має зазнати таких трансформацій, які змусять її, по-перше, налагодити внутрішню економіку на значно якіснішому рівні науково-технічного прогресу, а, по-друге, перемінити кардинально зовнішні інтеграційні та економічні пріоритети. За тим піде адміністративна та соціально-політична трансформація державного устрою. Повторюю, що для України безглуздо вступати у відкриту ворожнечу з Росією, влаштовуючи демарші, різні протести і всіляку дипломатично-економічну шарпанину - ні! Ні! І ще раз - ні! То буде безглузде витрачання ресурсів, яких у нас мало, а в Росії - безмірно! На всіляку дурість там ніколи не шкодували ні грошей, ні людей. Чечнею клянуся! Грузією клянуся! "Південним потоком" клянуся!
Всі свої зусилля і наявні інтелектуальні та сировинні ресурси ми маємо використати за умов "холодної війни" України з Росією виключно на власну технологічну модернізацію економіки, на її надекономічне енергозбереження, а також встановити однозначно справедливі умови для ведення бізнесу всіх рівнів: малого, середнього та великого. Не зробимо цього - криза нас поглине, а за тим і Росія. Зробимо вчасно - тоді чхали ми на Росію, як Таваню начхати на Китай...
Дуже сподіваюсь, що буде все в нашу користь, тому так гаряче вітаю чергове зимове і новорічне протистояння як новий виток "холодної війни" поміж Росією та Україною: нас поставлено в умови глобального катарсису і ми або очистимось, або будемо знищенні. Не вірю, що остання позиція когось в Україні задовільняє, тому до бою, панове! До праці!
Станьмо в раз! В слушний час! Все тобі - завзятій боротьбі! За Україну! За її волю! За честь! За славу! За народ!

Богдан Гордасевич
20.12.2012 р. м.Львів

Роковини Жаху

Не буду багато розписувати на тему річниці Жовтневою революції, тому що чим більше я вивчав це питання, тим більше заходив у простір повного ступору і нерозуміння, а що ж то було насправді?
Перечитав величезну купу літератури і скрізь чіткою тезою проходить ідея, що всі ці революційні криваві події відбувались виключно з бажанням встановити соціальну справедливість в державі та Світі в цілому. Справедливість щодо всіх людей! Особливо щодо простих людей - робітника, селянина, простих працівників в різних сферах життя, яких нещадно експлуатують та обкрадають інші нечиселні люди-визискувачі. Але ж вийшло все до навпаки! Дико до навпаки!
Замість свободи і справедливості, було впроваджено тотальне рабство - тотальне! Це коли не тільки фізично людина переставала бути вільною, але й духовно! Навіть думати не можна було, як комусь захотілось - не те, щоб вільно і щасливо жити за власним уподобанням. Тотальне рабство!
Це жахливо! Стільки людей знищено і перемучено - і заради чого?  Сотні мільйонів життів скалічено! Сотні мільйонів! Це не просто соціальна деструкція - це глобальна соціальна катастрофа, яка ледве не стала катастрофою планетарною, тому що до ядерної війни було всього нічого - і тоді людству настав би кінець як цивілізації.
Коли відзначають дату роковин Великого Жаху - Жовтневої революції, то я не дивуюсь, що є люди, які вважають це великим радісним святом - для влади над рабами завжди були потрібні наглядачі, яким жилось значно краще за простих рабів, хоч і вони також залишались рабами Системи. Ясно, що ці всі наглядачі і їх нащадки ностальгічно згадують про той час їхньої слави і панування, коли "все було справедливо і всім було добре" тільки тому, що їм особисто було добре жити. Мене ці покидьки не турбують, бо вони такими каліками і духовними, і переважно й фізичними, вже і помруть, але нічого не зрозуміють.
Куди більше мене хвилює те, що багато з підступного ідеологічного блуду з минулого проявляється в нашому теперішньому житті, особливо коли пропонують дуже "прості та ефективні" соціальні рішення встановлення справедливого ладу в суспільстві і житті через застосування глобального насильства одних над іншими. Озирніться і подивіться добре, що то дало! Голодомори, війни, тюрми і ГУЛаги! Все це не повинно повторитись - ось до чого закликає нас спогад про річницю дати 7 жовтня 1917 р.
Люди, будьте пильні: складні речі просто не вирішують! Так не буває! Соціальне життя - надскладна категорія буття, тому треба дуже і дуже багато мудрості, щоб правильно розібратись у тому й встановити більш-менш справедливі правила співжиття, до чого ще дуже і дуже далеко, але потрібно намагатись досягти цього. Майбутнє зароджується зараз серед нас і завдяки нам, тому й пильнуйте, добре пильнуйте - від всіх нас залежить, щоб там у Майбутньому не було війн і лихоліть, через які світ пройшов за минулі часи.

Богдан Гордасевич
07.11.12 р., м. Львів

Жорж Дикий

ХТО ТИ?

На твоїх очах убили твого батька.
На твоїх очах забили твою матiр.
На твоїх очах спалили рiдну хату.
На твоїх очах згорiли рiднi дiти.

На твоїх очах брат рiзав свого брата.
На твоїх очах з дiвчат робили дрантя.
На твоїх очах убивць благословляли.
На твоїх очах убитих проклинали.

І тепер, коли в зiницях дiрки,
Я дивлюсь вам в душу i питаю:
– Ви Герої тiльки щоб убити?
А Героїв ЖИТИ – ЩО?
                                      НЕМАЄ?


Старе падло смердить огидно

Вкотре  бачу у Львові вздовж вулиць білборди з тезами від огидновідомого українського політика Віктора Медведчука (до зміни прізвища з: Френдрах або Швендрах, а як агент КДБ  мав код «Соколовский»), який під якоюсь дивною маркою "Український вибір", капає і капає підступну ідеологічну труйку в наше суспільне українське життя.
Не хотів раніше реагувати, щоб не відволікати від теми виборів, але тепер вже не можу стерпіти. Здавалось, що пішов вже тихенько у тінь після ганьби 2004 р. та повного провалу на виборах 2006 р. партії-клану СДПУ(о) на чолі з Віктором Медведчуком - ну то вже йди собі, нездаль, і не роби смороду людям надалі, аж ні - преться і смердить ще і ще те старе політичне падло. Вилазить, як роги в дідька, отими всіма білМордами та іншою пропагандою через ЗМІ, бо ж не може спокійно бачити, як в Україні життя на щось добре починає виходити.
Я вважаю, що час ті роги дідьку-Медведчуку пообламати, щоб більше не пхався до людей, як і люди щоб від нього сторонились, як від дідька, тому і вирішив не ігнорувати як раніше, а відповісти на нове гасло з його білборду: "Країною керуєш Ти! А не ті, кого Ти обираєш", під яким розміщено гарно відретушований паскудний писок Віктора Медведчука.
Як ви думаєте, що ця теза має означати і для чого вона запущена саме зараз, якраз після виборів? Здавалось на перший погляд, що все правильно: країною справді керує народ, тобто кожен з нас: ти і я. Але яким чином керує народ? Ясно і дитині, що не кожен з нас персонально це робить, а через передачу своєї частки владних повноважень на керівництво країною одній конкретній людині, уповноваженій на те особі-депутату, що узагальнено представляє інтереси певної кількості людей і якого обирають шляхом конкурентних виборів. І у нас якраз ці вибори відбулись! І ми всі чекаємо, як наші новообрані депутати будуть використовувати свої повноваження на керівництво країною, які ми їм делегували.
Аж тут голос, як в тій пісні Володимира Висоцького про "Жирафа", зі затхлої політичної гущавини каркає нам: "Країною керуєш Ти! А не ті, кого Ти обираєш"... Для кого і для чого цей сморід з кущів? Чи не для того, щоб ми вже наперед починали ненавидіти своїх обраних депутатів - тих, кого якраз маємо належно підтримувати! І що головне: позитивно контролювати. Зумисно додав означення "позитивно", тому що контролювати можна і негативно, тобто чіплятись до найменших помилок і одразу не роздумуючи і не в вагаючись, як то кажуть: змішувати людину з лайном. А так і буде, якщо люди будуть настроєні вже озлоблено і з недовірою до своїх депутатів.
Чи не до цього нас намагається підсвідомо налаштувати через ті всі числені білборди Віктор Медведчук, щоб зробити свій "Український вибір" у напрямку Росії і нашим вибором через отакий підступний розбрат? Не вийде! Люди у нас досить мудрі, що і показали результати виборів, тому і не будуть дослухатись до підлих навіювань від політичних трупів - у цьому я певен. Кожен добре розуміє, що тут є підступна підміна понять, бо ставиться як протиставлення те, що насправді є послідовністю: "Країною керуєш Ти! Через Тих, кого Ти обираєш"
Залишаю кожному окремо вирішувати чи є за мною правда чи ні, як і коригувати своє особисте ставлення до всього, що продукує Віктор Медведчук і його "Український вибір". Я ж особисто в цьому прогнилому політичному (як і фізичному!) падлі копирсатись більше не маю жодного бажання, тому що воно смердить огидно! І закликаю до того всіх: оминати та ігнорувати оце старе падло - Віктора Медведчука.
Думаю, що не варто пояснювати ще щось далі, тому зверну увагу на інше: виховані люди навіть до батьків звертається з повагою на "Ви", а не те, щоб "Ти"-кати цілій країні і всьому народу одночасно. Тому, Вітьок задрипаний, ти мене не запряг - отож і не "тич"! Або як би сказав на це інший Вітьок, котрий Янукович: "Ми з тобою, сука, на одній параші не сиділи - тому до всіх на "ви" і на цирлах, гнида!"
То з Путіним може Медведчук "ти"-катись, скільки влізе і вилізе, але не українській спільноті! Заткни свій писок і не смородь людям, падло!

Богдан Гордасевич
05.11.2012 р., м. Львів
Прошу вибачення, за вживання найнегативної лексики в українській літературній мові, але як тут інакше цензурно передати свої емоції і обурення.


Свято окупації! До Києва вночі на Майдан введено бронетехніку

Не знаю, якому ідіоту з команди Президента України стукнуло в голову завезти в ніч на 28-ме жовтня різну бронетехніку та важке озброєння часів Другої світової війни радянського виробництва на центральну полощу Майдан у Києві з приводу відзначення якогось нікчемного свята, як 68-ма річниця "визволення України від фашистських загарбників". В день виборів до Парламенту країни це бряцання бронетехніки нічними вулицями столиці - досить зловіще видовище...
Одного окупанта було вигнано - то правда, а при тому замовчується, що одночасно розпочалася нова окупація України московсько-комуністичними фашистами!
Я не буду щось доказувати, а просто наведу цитату з вітальної промови Віктора Януковича і попрошу знаючих реальну і правдиву історію України (не за Табачниковим Дімою!) - отож прошу визначити: це цитата з промови, вартої бути виголошеній у Бикивні чи до сьогоднішнього дня - свята переміни окупанта:
"Воєнне лихоліття, майже трирічне панування в Україні гітлерівського режиму стало страшною трагедією. На фронтах, окупованій території та на чужині - у концтаборах і на каторжних роботах - загинули мільйони співвітчизників. Світла пам'ять про них завжди житиме в наших серцях"
Ще б добре, якби і в голові в кожного була світла пам'ять!
Мені вже доводилось відповідати на закид, що б було, якби нас в Україні не визволили від влади Гітлера? І моя відповідь була однозначна: - Як що було б? Та те саме, що і за радянської влади всі роки її панування в Україні з 1919 по 1941 роки та з 1944 по 1991 ріки: та те саме тотальне нищення українців, яке постійно проводили "радянські визволителі"! Знову використовую наведену цитату з невеличкою корекцією: "Воєнне І МИРНЕ лихоліття ГОЛОДОМОРІВ, майже 70-річне панування в Україні СТАЛІНсько-КОМУНІСТИЧНОго режиму стало страшною трагедією. На фронтах, окупованій території та на чужині - у концтаборах і на каторжних роботах В СИБІРУ - загинули мільйони співвітчизників. Світла пам'ять про них завжди житиме в наших серцях"
І це убожество: "свято зміни окупанта" - відзначають одразу по абсолютному замовчуванні 70-річчя Української Повстанчої Армії з боку влади, але не з боку народу, чому був доказ - марш Києвом багатотисячної маніфестації на відзначення цієї визначної події. А чи багато вийшло святкувати 28-го? Жалюгідні групки "визволителів"-окупантів, яких ніхто з простих мешканців Києва не вітав зі святом, не дарував квітів, не дякував і не супроводжували натовпом на урочистих заходах...
Воно можна було і мені проігнорувати цю нікчемну подію, як її не помітили більшість населення в Україні і навіть ЗМІ, але оте бряцання зброєю - огидне: для чого і для кого ця техніка смерті на Майдані в центрі Києва у день виборів? Для мене це показник того, як теперішня влада страшиться нового повстання українського народу, тому і бряцає раритетною зброєю з прямим натяком, що вона може бути і найновіших взірців з зарядженими бойовими зарядами гарматами.
Не залякаєте! Народ завжди сильніший від влади і жодна зброя народу не зупинить - жодна! Тому це не так свято для владних сил, як показник їх страху, тому і кажу, що тільки ідіот міг цей захід придумати і так по-ідіотськи організувати, де люди мають прийти туди, де в них будуть цілитись стволами танки і гармати, кулемети та інша смертоносна зброя...

Богдан Гордасевич
28.10.2012 р., м. Львів

Отже я за "Нашу Україну" і мажоритарну Фаріон

Як завжди на повну відвертість: я буду голосувати у 116-му виборчому округу за "Нашу Україну" і мажоритарну п. Фаріон з "Свободи"
Взагалі максимум мого бажання від цих виборів 2012 до Верховної Ради України - це щоб туди пройшла "Наша Україна" і щоб Ющенко став головою ВРУ. Вже наперед знаю всі спростування цього бажання - за минулі тижні набралось того добра чимало: і "фе", і "ге", і "тю" тощо. Але кожного разу я відповідав просто: це моє законне право - обирати того, кого я хочу. Як моє законне демократичне право бажати певних результатів, які я спеціально оприлюднюю наперед, що потім можна було порівняти з результатами, що будуть.
Також я дуже хочу і сподіваюсь, що не пройдуть 5 % КПУ та "Україна - вперед", а ПРУ не матиме значної більшості в списку, хоча мажоритарників буде в них чимало - це зрозуміло.
Загалом, на мою думку, це вперше вибори в Україні є виборами, а не війною, як всі попередні. Є що дійсно вибирати. Тут розклад електорату десь такий:
1. Партія Регіонів України по своїй суті представляє клан олігархів та великої буржуазії, але електорат її складає переважно консервативний "совковий" за своєю психологією виборець, переважно російсько-суржикомовний, який вимагає від держави патронального благополуччя, тобто йому "держава має забезпечити роботу і достаток" як і всі інші блага цивілізації. Простіше кажучи: стабільність буття раба, що має доброго до нього пана-господаря.
2. Об'єднанна опозиція "Батьківщина" згуртовує в собі весь протестний електорат, що чітко висловлено в їх гаслі "Ми їх зупинимо!" Це зробити не важко щодо тих, хто вже стоїть і боїться завалитись. Але тема "війни заради війни" - малопродуктивна. Що дасть боротьба за імпічмент? Однозначно то буде картинка, як два барани зійшлися на хисткому містку і бодались доти, доки обидва не полетіли у воду. Але люди мають право бути проти, бо комусь треба бути проти, та і є чого бути проти...
3. ВО "Свобода" дуже добре що йде самостійно, але і узгоджує свої дії з іншими опозиціонерами. Тут назва відповідає бажанням електорату, який буде голосувати за цю політсилу: бажання свободи! Вільна людина, що сама творить своє життя у своїй державі. Певний надлишок декларативного українського націоналізму у ідеологічній програмі, як показує практика на Львівщині і Тернопільщині, - так і залишається та обмежується одними деклараціями і нікому ніяких загроз не несе, тому вважаю цю політсилу позитивною.
4. Партія "Удар", це якщо тезово, то це політсила "ні вашим - ні нашим", бо тут змішались Пинзеник з Куніціним, Гурвіц з Наливайченко  тощо. Електорат тут найрізнобічний і переважно з тих, хто хоче змін в першу чергу в складі нардепів ВРУ, а там і змін в правовому полі життя за європейськими стандартами. Також позитивна політсила, особливо тим, що за неї може дозволити собі проголосувати і російськомовний електорат, що ослаблює позиції ПРУ.
5. Партія "Наша Україна" тримається виключно на твердих прихильниках Віктора Ющенка, якого дуже влучно обізвали колись "котом Леопольдом", тому що його основний месидж один: "Панове, ну давайте жити дружно!" Мені, як людині, що пів життя прожила в Донецьку (на Сході), а другу половину - у Львові (Захід-Бандерштат) подібна позиція найбільше імпонує.
Я хочу домагатися всенаціонального примирення в Україні - хочу і буду. Тому і обираю Ющенка для цього. Поки що це найкращий варіант, а головне - перевірений: знаємо достатньо і позитивні, і негативні сторони. Як на мене - позитивні переважають.
6. Найогидніша, звичайно, КПУ - так безкінечно брехати можна тільки з наявності величезного досвіду вже у майже 100 років, якщо 75 р. комуністичного СРСР і 20 р. КПУ в України скласти, то обіцяне щастя комунізму мало бути давним-давно, але  не буде ніколи. Бреше Петро Симоненко просто геніально, тому по електорату КПУ можна буде визначити кількісний показник ідіотів в Україні. Не ідіоти за такий блуд голосувати точно що не будуть.
7. Залишається цікавим питання, чи буде хтось і скільки, що проголосують за "Україна - вперед!". Окрім назви тут все "повний зад", особливо політтехнологи, які обрали своїм програмним документом казочку про Буратіно, якого так і нема, але є Мальвіна, Арлекін і Пьєро, а ще є їх таємний закулісний володар-керівник злий і жорстокий Карабас Барабас з Межигір'я. А якби замість клоуна і футболіста до цієї структури запросили справжнього Буратіно - Леоніда Грача, а ще до нього - Юрія Кармазина! То могло б спрацювати ще й як! Вже можна сказати, бо не використають. Тут чистий спортивний інтерес щодо марнотратсва і марнославності. Сподіваюсь, що відберуть принаймні голоси у не повних ідіотів щодо КПУ.
Ото і все, що хотів сказати на передодні виборів до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 р., на які всіх закликаю прийти, голосувати за власним сумлінням і не продаватися.
            ВСІ  -  НА ВИБОРИ !!!                        НА  ВИБОРИ  -  ВСІ !!!

Богдан Гордасевич
26.10.2012 р., м. Львів - Рясне



З двох зол яке краще?

Відомий сатирик Михайло Жванецький ще в радянський час написав гарну інтермедію на тему ведення диспутів, коли головним є не слухати співрозмовника, а роздивлятись. І вести дискусію на ось таких тонах дослівно за Жванецьким «Що може розумного сказати чоловік, якщо він кривий? Ну якщо він кривий, то як його можна взагалі слухати?»
Справді, це найпростіший метод ведення дискусій, де логіку розуму підміняють агресією емоцій: – Тю, дурню! – Сам дурень! Ще й свиня! – Хто би ще рохкав...  Такою є класична бесіда людей різних політичних уподобань у нас по Україні, про що особливо наглядно видно з Інтернету. Вже скільки часу я намагаюся знайти бодай незначне коло людей, у яких особисті емоційні уподобання не перебивають тверезого розумового аналізу – і ніяк не можу знайти. Постійно натикаю на позицію дуалізму: або ти з нами за нашу правду – або ти дурень і гад. Іншого просто не дано. І я вже стомився опонувати людям, кажучи, та не лайтеся, а подивіться спокійно на дійсність і подумайте неупереджено про все  – нічого з того не виходить.
З широкого спектру подібних дискусій-сварок особисто мене що називається дістало оте проклинання дотепер електорату «проти всіх», до якого я і себе долучаю, хоча принципово не ходив голосувати у другому турі виборів Президента України у 2010. Принципово, про що докладно описав, тому не буду повторюватись, а подаю невеличку алегорію про ті вибори, щоб потім додати кілька зауважень з погляду більш сучасного.
Отже вибори назвемо весіллям, а Україну – нареченим, ну а претенденти будуть наречені. Отож зібралася у нареченого вся рідня різна і багацько, провели перший тур кастингу наречених, вибрали двох суджених і стали поміж них обирати, аж тут стає відомо, що одна дівчина горбата, але цнотлива, а друга хоч і гарніша, але гуляща як ну, вже аж два аборти зробила... І тут рідня нареченого поділилась на три табори: одні кричать, що вони проти всіх, бо нареченому треба обрати нормальну і порядну молодичку, другі кричать, що краще горбата, чим гуляща, ну а треті ревуть, як то можна за горбату – що то за жахіття, а не пара буде на весіллі. Б’ються- чубляться, розсварилася вся рідня, а за бенкет вже заплачено, кабанчика заколото, музикам завдаток дано – когось мусять вибрати. Тут і наречений натякнув, що воно якось з горбатою до ліжка не дуже кортить йти в шлюбну ніч...
І минуло по тому весіллі кілька років, а в рідні нареченого все ще й досі поміж собою чубляться: – А бачиш! Бачиш! Жіночка і за чоловіком все одно підгулює на стороні, а от наша вірна жона була б, ой вірна... Їх опоненти кажуть на те: – Звичайно, що вірна була б – хто ж бо до такої горбатої залицятись схоче? Та вона і в шлюбі свою цноту недоторканою зберегла б... А так хоч воно і не все так, як мало бути, але ж і чоловікові щось добре перепадає... Ну а третя частина родини мовчить, тужливо дивиться на нездалу подружню пару і на свою недолугу родину, що доводить і надалі свою правоту, хоча добре ясно, що вся родина гуртом велике паскудство вчинила.
Хтось може запитати, чому саме горбата? Можна і осучаснити, звичайно, бо наркоманка справді ближче до істини, але хіба це міняє змісту паскудства? Хіба не огидно всім від такого сватання? Від виборів без вибору? Від того, що не вихваляють принади, а виказують в кого більші вади! Бач інший претендент значно гірший від нашого... Убожество в абсолюті! І після цього ще хтось пробує осуджувати когось з людей, що обрали в Президенти України Віктора Януковича, а інші тому не перечили. Ви таки нарешті оберніться і на своє «добро» добре роздивіться! Змусили обирати з двох зол, от люди і обрали яке менше... Значить ваше зло більше – чому того не хочете визнати?
Навпаки постійно можна почути звідтам злорадне: – Насте! Маєте! А от би обрали тоді Юлю... І вся пісня, без жодних аргументів! Бо не можуть їх навести щодо того, а чому вони певні, що було б краще за Юлі, – не наводять. Жодного! Одна міфічна здогадка: от якби... Хоча всім відомо з практики, що за час свого прем’єрства з надширокими повноваженнями жодних успіхів економіка України не показала. Коли кажуть про світову кризу чи епідемію грипу тощо, то є проста і чітка відповідь: а справді видатну людину якраз по таких надскладних моментах і визнають. Чомусь за Меркель світова криза Німеччину не зачепила? Бо то жінка мудра і за державу дбає, а не за оновлення власного гардеробу...
Ще одна з важливих тем, коли йде звинувачення теперішньої влади в Україні як кримінальної і мафіозної. Зачекайте, а хіба туди до влади не перейшла провідна частина з команди БЮТ? Перейшла. І вона приймає активну співучасть у мародерській антинародній економічній політиці теперішньої влади в Україні. Список тих людей занадто довгий, щоб наводити... Та й питання в іншому: чи робили б вони щось інше, якби перемогла Тимошенко? Риторичне запитання.
Всі антиукраїнські та антинародні закони й інші акти у Верховній Раді України за минулий час включно й злочинний мовний  закон – ніколи б не стали дійсністю, якби не вирішальна участь в голосуванні депутатів-перекінчиків з БЮТ. Що це за кадрова політика була у пані Тимошенко, яка безпосередньо особисто затверджувала всі депутатські списки включно по областях?!  Хіба не з надр БЮТу вискочило оце новітнє проросійське угрупування Наталії Королевської? А наявність коло себе садиста-вбивці Лозинського навіщо було Юлії Тимошенко? Для самозахисту, чи щоб прибирати різних неугідних типу Євгена Щербаня? Знову риторичне запитання.
Можна продовжити спростування тези, що якби на виборах в президенти перемогла Юлія Тимошенко, то Україна б процвітала аж зацвітала, але чи потрібно? Для розумного сказано досить, а для опонентів, що люблять замість слухати – роздивляється і обдивлятися чим би це обгадити, то не боїмось – серед того живемо. Хоч і не хочеться, як і обирати не хочеться поміж двох зол. Як каже англійське прислів’я: «З двох зол не обирають жодного». Я з цим згоден, а ви? І це вже зовсім не риторичне запитання.

Богдан Гордасевич
08.10.2012 р., м. Львів


Бандера не прийде – однозначно!

Є таке популярне гасло: «Бандера прийде  – порядок наведе!»  – яке можна часто почути на різних заходах у Львові, особливо національно-патріотичних мітингах чи маніфестаціях. Найбільше полюбляє скандувати це гасло молодь, що і не дивно, але дивно інше: чому власне саме Степан Бандера повинен приходити й наводити порядок в сучасній Українській Державі? Теж мені крайнього знайшли в якості прибиральниці...
Ні, я розуміюся на метафорах і на гіперболах, як розумію, що мова йде про ідейну спадщину Степана Бандери, а все ж чому так прямо і не сказати: «Ідеї Бандери вжиття проведем  – своїми руками порядок наведем!» Власне так і діяла когорта людей з УВО-ОУН-УПА: вони не чекали, що хтось там дасть їм свободу, державу і наведе порядок в ній. Ці люди за власною ініціативою бралися за роботу в різних сферах суспільного життя, чим і ствердили навічно в Україні свою Ідею і Чин.
Для чого заведена ця дещо абстрактна розмова? Власне заради конкретики, якими є майбутні політичні вибори в Україні до Верховної Ради: які б гасла не проголошували політики і яких би глобальних та радикальних обіцянок не робили, а все одно людям потрібно ясно усвідомити наперед, що саме вони будуть виконавцями або і навіть жертвами від діяльності новообраної ВРУ. Дива не станеться, бо в політиці його не буває! І економіці так само. Час це усвідомити чітко і однозначно.
Можна нагадати, як всі вірили, що ось Україна стане незалежною і ми тут же заживемо гарно і заможно! Не сталося такого дива, а стався Кучма. Або після славної Помаранчевої революції так само всі в Україні сподівались на диво: зараз Ющенко і Тимошенко зроблять наше життя чудовим-пречудовим. І тут нічого не вийшло гарного. Далі багато хто увірував у диво «владної руки господаря» Януковича, що враз наведе порядок і дисципліну в Україні, а затим і добробут. Що маємо насправді  – самі бачите: доброго мізерно мало.
І виникає просте запитання: коли ж ми в Україні нарешті перестанемо вірити у міфічне диво миттєвого збагачення і розпочнемо самі працювати, самі наводити лад у власній державі? На себе особисто працюємо хто на що гаразд, тоді як до державного... Тут явний негаразд.
Є гарне прислів’я: «Біда вимучить  – біда й виучить». Щось в Україні з тою виучкою ну ні в яку. Виникають і зникають в Україні різні політичні МММ, знову і знову якийсь черговий політичний Мавроді надурює людей  – і мало що йде в науку українському виборцю, який і далі вперто вірить в диво: ось проголосуємо, оберемо вождя-генія і завтра настане красота, а не життя. Хоча після виборів настає час протилежного обіцяному нового гасла типу: «Покращення вже сьогодні»  –  було учора»
Таким чином закликаю більшість активного електорату в Україні не тільки і не стільки перейматися результатами нових виборів до ВРУ, як грунтовно задуматись над тими власними діями в подальшому після виборів та над відповідними вимогами до законодавчої і виконавчої влад. Особливо це стосується вже досить значного прошарку української буржуазії і малого, і середнього, і великого бізнесу, тому що там є що планувати і є що втрачати, якщо в Україні розпочнеться чергова політична деструкція. Тому для вас, любі буржуа, особливо теза «чесних виборів» повинна стати першочерговою!
В політичній боротьбі багато хто з «претинднетів на папаху» готовий піти на все заради досягнення перемоги, але обмежує оте його «все» усвідомлення, що і суперники також можуть піти на все що завгодно. Тому і тільки тому всі учасники виборчого процесу всіма силами повинні намагатися діяти чесно самим і вимагати цього від інших, а не навпаки  в жодному разі! Чесна перемога у виборах дає право на владу, тоді як нечесна сфальшована перемога владу дає, а права на неї  – ні. Чесність виборів є одною з головних суспільних вимог!
І ще одне є важливим, про що я вже сказав вище: виборець повинен усвідомлювати подальшу мету свого вибору. Якщо основною темою вибору є гасла «знай наших» і «наб’ємо пику ворогам»  – то ясно, що після виборів суспільного позитиву в діяльності обраних депутатів буде нікчемно мало, що ми пересвідчились вже безліч разів. Але якщо вибір відбувається за думкою, що політика  – це мистецтво компромісів, вміння домовлятись щодо дотримання взаємних інтересів  – то результати виборів будуть однозначно значно позитивніші від виборів за принципом «стінка на стінку».
У Степана Бандери є гарний вислів: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав»  Сподіваюсь, що для українського суспільства настав час ідеї примирення і припинення соціальної конфронтації. Ідеї спільної злагоди в державі і мирної праці. Принаймні підтвердження тому є той факт, що принцип «біполярного політикуму» в Україні не знайшов підтримки і нам не доводиться вибирати «або  – або», де за часту жодне «або» не довподоби виборцю, але іншого нема. А потім жаліємось, чому ми маємо, те що маємо... На щастя, тепер є що вибирати в Україні, а це наша спільна заслуга.
З того всього висновок чіткий: вибори 28 жовтня 2012 року до Верховної Ради України мають бути чесними і їх результат має бути позитивним для соціального єднання в Україні, а не створити нове коло суспільної конфронтації. І все це залежить від нас з вами! Всіх нас в Україні сущих! І Бандера для цього не прийде!  Як би його не кликали і не припрошали  – все одно не прийде, тому що це справа для живих: наводити порядок у власній хаті. До того ж Степан Бандера давно вже з нами в Україні для кожного, хто цього щиро схоче!
  
Богдан Гордасевич
06.10.2012 р., м. Львів



Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі


Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі "Правитель" і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як  "правитель", "повелитель", "володар" тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ  і ще раз - народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці "великомудрих розпоряджень" і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав - і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами,  скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому "анатомічному театрі", де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в 400 років, твір дійсно є величезного інтелектуального потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто - демократичних. Тому я обговорюю далі твір "Правитель" Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні - підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину - це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад - особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов "мудре" рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд - найвищий, тому злочинець має бути покараним - це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя - його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів - сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як "мудрої жорстокості" чи "жорстокої мудрості".
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір "Правитлеь" з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як "суто прагматичне дійство життя", граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі "Правитель", так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 "Про перемішані держави": "...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз - Ред.): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко  розпізнати (діагностувати - Ред.), проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, - то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть."

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу - значну за розмірами з Глави 6  "Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою":

"Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок."
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку - історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
"Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора - усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком - Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку."

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, - Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою - зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя - цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг - немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок - до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього - так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах - це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ - така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 "Про громадянське єдиновладдя": "Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян - для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя - його можна назвати громадським - стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе - за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю - можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок - добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще."
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ - тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат "Правитель" Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 "Про змішані держави", щоб процитувати звідти наступні тези:

"Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки - тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність."

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

"...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях"

Саме так жорстоко вчинили  можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 - 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого "визволення від німецько-фашистських окупантів", хоча насправді у 1941 -1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили і тому програли війну (за твердженням Гудеріана). Жорстокість сталінської помсти не забарилась: черговий штучний голод 1946 - 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії "возз'єднати" Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі:

"Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику - не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти"

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: "Є людина - є проблема. Нема людини  - нема проблеми."   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера - трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 "Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають":

"...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної - на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин"

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, - то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 "Про те, як правителі мають дотримуватись слова":

"Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим - і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним"

Нарешті висновок з заключного абзацу:

"Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, - їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава"

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим "дітям війни", щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, - підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся О. Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести О. Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість -  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з "дітей війни", але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Ю. Луценко і Й. Вінський, яких О. Мороз також використав "в темну", як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось "киданула", а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор "кидалова помаранчевих" - Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович - ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука - це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни - і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя - ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 "Як належить чинити правителю, щоб його шанували":

"Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші - розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку"

Богдан Гордасевич
20.09.2012
м. Львів - Рясне

Не весело на святі щось...

Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!
З 21-ю річницею! Слава Україні! Героям Слава!

Богдан Гордасевич
23.08.2012
м. Львів


Усе ясно: в новому все по-старому

Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо?!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно  і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по-справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще в когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт!
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
 Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в сьогоденне прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 174 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - і це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі будуть закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти!
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", не завершиться війна політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого.
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.


Плитка українська політика

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»
Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне


Янек - ти чо хош?

Вже 2 роки дивлюсь на ту владу і думаю: - Ну ви, Вітьки, два чоботи - пара!"
Спершу Ющенка не міг зрозуміти, "цо пан хце?" Тепер Януковича не допетраю:  "Ти скажи, ти скажи, чё те надо, чё те надо: может дам, может дам, чё тьі хошь..."
Ну як можна зрозуміти, що відбувається поміж Януковичем та Путіним, коли один, як закохана дівчина, що не дасть до весілля, а другий - як Казанова з Коза ностри: та мені твоя цнотливість до одного місця (не найгіршого!) - гроші де? За ті стільці, що ще Ільф і Петров тобі вранці продали, а ти гроші ні ввечорі, ні вранці не віддаєш - країну коли здаси?
А все так гарно починалось: "Харківські угоди", які не тільки здали Конституцію України та всі інші домовленості про "Чорнросфлот, плиз до 2017 з Севастополя до Новоросійська! Плиз, рідненькі, до бісової мами! Плиз! Гарно просимо!" Але, що зовсім нечекано стало для Януковича з Азаровим: ці ж самі "Харківські угоди" зафіксували легітимність договорів ЮВТ з ВВП щодо газу. І вже два роки ганчують Юлю, хоча як божий день ясно, що: - Хлопи, а що ж ви тоді у Харкові попідписували?
От і зараз те, як вибадливо продефілірував президент Росії Володимир Путін по кримській Україні до Ялти, щоб дати чергового щигля президенту України Віктору Януковичу, вже навіть його ворогам не є смішно - це аж ніяк не смішно нікому! Зовсім не смішно, бо вже однозначно ясно: або ти, як грузинський князь Са...-ах! який молодця! Або ще одна наложниця-заложниця поряд з Білорусією та Казахстаном: коли захочу - тоді й зайду та вийду. Зрозуміло, що Януковичу так не хоца, бо нікому, окрім ВВП, так не хоца. Але час щось вибирати, як казав запал до вибухівки: бум чи не бум?!
От і я довго думав, щоб написати про такий візит такого президента до ось такого президента - і ось тільки на таке ніщо і спромігся.
І мучить мене єдина цікавість: - Що ж наш Янек хоче? Невже це наш другий Вітя-тютя? А справжній Вітя-цяця коло фонтану музикального? Ну не даремно ж до нього сам Вовочка завітав - ой, що не даремно!
А ви як думаєте?

Богдан Гордасевич
16.07.2012 р., м. Львів


Сучасне вагітне майбутнім

Вельмишановне панство з блогерів і всіх інших, хто читає чи проглядає мої дописи тут або деінде, - як я вже зазначав в минулому, я використовую цей ресурс просто для оприлюднення своїх матеріалів. І все! Мені тим Інтернет і цікавий, що я можу розмістити що хочу і забути, тобто не думати як далі донести думку суспільству - вона вже є доступна для всіх бажаючих, отож можу спокійно рухатись далі.
Далі буде Майбутнє і мене турбує, яким воно буде. Маю тверде переконання, що в житті нічого не відбувається просто так спонтанно: все має певний збіг сукупних обставин, серед яких можливі випадковості, але спільний знаменник всеодно буде закономірним. Не буду зараз обтяжувати всіх прикладами і доводами - їх безліч. Хочу сказати про інше: я викладаю свої знання і роздуми тут для спільного використання всіма, хто того забажає - ото і все.
Також хочу зазначити, що я не претендую на те, щоб бути найрозумнішим за всіх - а навіщо воно мені? Мій імператив дії походить з іншого: якщо я втаємничую свої розумові знахідки в собі через завищену самокритичність, то зроблю зле, бо не мені вирішувати, що є насправді мудре, а що - не дуже.
Все вирішуєте ви, мої читачі. Знайдете собі цікаве і корисне - добре, але як не станете читати - теж не пропадете, як і я не пропаду з того.
Я дуже полюбляю притчу про сіяча, що розкидує зерно, але в кожної зернини своя доля і не кожному зерняті дано прорости і вирости до повноцінного колоса.
Як ще люблю повторювати іншу сентенцію: - Якщо врожай поганий - всеодно треба сіяти знову і знову.
Моя робота як я її вбачаю: засівати думками українські інтелектуальні грунти. Я плекаю УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ЕЛІТУ МАЙБУТНЬОГО.  Придумав для цього віртуальний проект Соціальна партія України "Гарт" (СПУ "Гарт") http://gartua.io.ua/ - з тим і буду рухатись далі.

З повагою - Богдан Гордасевич.
13.07.2012 р., м. Львів


Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт»)

Історія і філософія задуму як його вбачаю я, Богдан Гордасевич.Всім відома формула ринку: попит народжує пропозицію. Але що є первинним? Ясно, що пропозиція, бо інакше звідки має виникнути попит на те, чого нема. Інше питання, наскільки пропозиція є актуальною, щоб мати попит.У даному варіанті є просто пропозиція створити партію нового характеру, а саме таку, яка не виражає інтереси окремої верстви суспільства, але є універсальною і об’єднавчою інтересів всіх членів суспільства. Яким чином це можна зробити? От над цим і спробуємо задуматись.Нормальне вільне суспільство в демократичній державі характеризує його багатошаровість і розпорошеність інтересів людей на противагу тоталітарним чи монархічним державам, де все уніфіковано під певний ідейний стандарт керуючої влади.  І що цікаво: кожна влада своїм основним критерієм існування й панування виставляє добробут народу як своє головне завдання, але майже завжди то є облудою для самої влади і бідою для людей.  Проблема в тому, що не можна ощасливити кожну окрему людину без врахування її суб’єктивної волі інакше, аніж надавши їй свободу вибору в тому пошуку особистого щастя. Свобода - це є право вибору! Вільного і розмаїтого. І особистого!Ось чому я вважаю за можливе і навіть необхідне творити суспільство з різних ідейних форм співжиття позитивного характеру, тобто щось приблизно як у Давній Греції, коли міста-поліси мали свої порядки, тільки, зрозуміло, в осучасненому варіанті. Далі можна буде деталізувати, але наразі зупинимось на цьому. В принципі теперішні державні федерації досить непогано демонструють варіантність місцевих норм співжиття.За своїм задумом Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт») - це партія інтелекту, отже в ній можуть бути люди різних соціальних груп від бомжів до олігархів, хоча в результаті діяльності цієї партії не повинно бути не бомжів - ні олігархів, як взагалі повинно зникнути протистояння типу експлуатованих та експлуататорів, соціальні антагонізми і глобальні конфлікти. Все це не є якоюсь нездійсненною мрією - світ неухильно до того йде, а я просто конкретно обумовлюю цей процес. Інше питання, що для виникнення об’єднання потрібно мати в достатній наявності що об’єднувати. Якщо за рівень інтелекту брати показник, який наявний зараз у Верховній Раді України згідно діяльності народних депутатів, то він занадто низький, щоб йти туди з партією інтелекту.  Ще важче, щоб таку партію оцінили виборці, які більше полюбляють обирати різноманітних «гречкосіїв», а не таких, які кажуть просту правду: щоб мати - потрібно працювати. Задурно тільки ярмо видають. Одним з моїх особистих розчарувань під час процесу відомої «горбачовської перебудови» яка призвела до розвалу СРСР було усвідомлення наскільки нікчемна інтелектуальна потуга є у всій нашій країні, особливо провідній верстві, якою на той час була компартія СРСР - КПРС. На мою думку тільки це стало першочерговою причиною розвалу держави СРСР - убогість інтелекту починаючи від найбільш елітного апарату КДБ і до низу по всіх структурах партійних і державних. Якщо комусь здається, що я не правий, то після того, як він перехреститься і буде й далі так вважати, тоді най спробує і спростує мої закиди. Зокрема, коли мені говорять, що розвал СРСР має зовнішні причини типу дій ЦРУ чи масонів, то прошу ласкаво вказати, де були наші розумники, які все оте підступне дійство прогавили? І т. д. Особисто я був в часи перебудови Горбачова його прихильником, як і був проти розвалу СРСР, тобто не надто переймався ідеєю повної незалежності України. І думаю будь-яка розумна людина була б проти руйнації того громадного соціально-економічного комплексу, який вже склався в СРСР, якби вчасно було реформовано політичні важелі суспільного буття, але не вистачило на те розуму - однозначно. Спробую пояснити, як би мало бути тоді на мою думку. В Радянському Союзі була спотворена система влади, яка була зосереджена фактично в абсолюті у структурі компартії як єдиної партійної сили в державі, а інші державні органи були чисто номінальні за значенням десь як дублери. Від такого «сумісництва» економіка в СРСР ставала суцільним волюнтаризмом-самодурством, а ніякою не плановою та розумно скерованою, через що і зайшла в повний ступор і «штопор», з якого так і не змогла вийти. Китай зумів завдяки інтелекту Ден Сяопіна, а ми - ні. Хоча сам задум був правильний, але коли Горбачов почав свої реформи з того, що став передавати всю владу від компартії до виконкомів рад різних рівнів, то єдиною формою збереження керованості країною стало масове переобрання чиновників компартійної номенклатури до всіх рад і їх виконкомів. Але при тому громадна інфраструктура державного керівництва через партійні ланки виявилась спустошена і тим автоматично зліквідована, замість того щоб всіма засобами треба було намагатись її зберегти і надати нової форми дії, а саме перетворити їх на осередки інтелектуальних штабів перебудови, своєрідні мозкові центри без ідеологічної упередженості. Тепер через 25 років я вже розумію наскільки це було малоймовірною задумкою, хоча і гарною: як виявилось, у СРСР не було  не тільки сексу, але й інтелекту, тобто через відсутність інтелекту не було і сексу.  Десь так. Одночасно варто звернути увагу, що комсомольська організація в Україні зробила спробу подібного переформатування своєї структури і створила обласні так звані «ресурсні центри» за рахунок своїх коштів та майна, але вони себе абсолютно не проявили як прогресивні осередки, тому що займались виключно поглинанням різноманітних грандів й подібних програм, або легалізацією грошей в якості конвертаційних центрів тощо. Один комсомольський  за генезою Центр Разумкова діяв глобально в інтелектуальній сфері, проте і він скорше перетворився у соціологічну службу, а не потужний центр прогресивних ідей. Таким чином в Україні, як і в цілому по СРСР, кількісно значний прошарок освіченого люду не перейшов у якісний формат - це варто визнати. Тому перші 10 років в Україні пішло на встановлення хоч якоїсь подібності до державного апарату й влади. Можна нагадати, що в Україні вже на цей час відбулось коло 12 змін державного устрою кардинального характеру, а різних малих переподілів влади - не зрахувати. Тому не дивно, що після скасування Конституційної реформи 2004 року без легітимного затвердження іншої Конституції, навіть відновленої, ми живемо в позаправовому полі, не кажучи, що фактично жоден закон чи постанова Верховної Ради України не була прийнята конституційно, тобто щоб всі голоси депутати виявляли особисто і безпосередньо під час голосування. Голосують карточки депутатів, але не їх власники, причому це робиться публічно, то кого ми такою законотворчою діяльністю дуримо окрім самих себе? Де тут розум й інтелект? Нема. Друга важлива річ: для кого визбирувати перла інтелекту? Особисто я ніколи не погоджусь з поділом суспільства на провідну правлячу еліту і сіру масу з обивателів. Який сенс у найвидатнішій еліті, яку не може зрозуміти народ? Ніякого. Перли не розкидають перед свинями. Тобто еліта повинна мати розуміння у масі людей, щоб продуктивно керувати нами як свідомою соціальною сутністю, а не стадом худоби. І знову натикаємось на парадоксальну ситуацію, що начебто цілком освічені люди діють абсолютно всупереч розумній логіці. Для прикладу, на нашому виборчому окрузі 117 в Львові двічі підряд обирали в народні депутати відомого ультрас-дисидента Степана Хмару виключно тому, що він «морди комуністам б’є».  Коли ж у Львові почали масово закриватись великі виробництва, якими керували оті самі комуністи - тільки тоді люди почали задумуватись чи правильно вони чинять. Дивна політична деструкція мислення навіть наче розумних людей з науковими званнями мене завжди дико шокувала, бо раціональний зміст справи постійно поступався перед особистими ірраціональними й суто суб’єктивними бажаннями. Виключенням з правил був хіба що тільки Ігор Юхновський, але один він в полі не воїн. Ясно, що не морди комуністам треба було бити, як завдання №1, а шукати виходів спільно з кризової ситуації після розвалу СРСР і наявної економічної стагнації в Україні. Прогавили ми цей момент державного єднання і тепер маємо антиукраїнську буржуазну еліту з колишньої партноменклатури, яка абсолютно антинародна й антидержавна за своїми устремліннями.Моя позиція на період 1991 р. була проста і однозначна: починаємо з чистої сторінки, з повного нуля незалежно від того хто і ким був до цього часу. Так: повна і всеохоплююча амністія всім комунякам, комсомолії, номенклатурі та кедебістам з усіма їх стукачами – прощення в ім’я розбудови Української Держави. Міг би сказати, що на жаль, мої ідеї не були актуальні, однак не скажу, тому що життя пішло більш складним і розумнішими шляхом. Саме так: розумнішим. Потрібен час, щоб відбулась психічна переміна в масовій свідомості соціуму, який за своїм головним принципом надзвичайно консервативний, що і добре. Спрацював принцип: «Біда вимучить – біда й виучить!» Не буду викладати та аналізувати всі процеси, які пройшли в Україні за часи панування президентів Кравчука – Кучми (двічі) – Ющенка – Януковича, але скажу одне – всі вони були дуже корисними для нас всіх, бо ми пройшли важку і важливу школу від рабів до свідомості вільних людей. Пройшли всі: і хто хотів, і хто не хотів бути вільною людиною, але мусів нею стати. Будемо відверті: Україна свободи не завоювала – нам її нав’язали через розвал СРСР в першу чергу за ініціативою Росії. І скажу, як на мене, на той час це було дуже мудре рішення державників Росії: скинути баласт і виплисти з економічної кризи позбавивши з себе відповідальності за всі союзні республіки, перед тим викачавши через  Ощадбанк з них всі грошові ресурси. План розвалу СРСР був оприлюднений урядом Росії на чолі з Сілаєвим ще у 1988 році! Зверніть увагу: за 3 роки до фактичного розвалу СРСР, в якому вже ніхто не сумнівався! Більше того, знаю інформацію, що коли 1980 р.помер голова кабміну СРСР Олексій Косигін, то Леонід Брежнєв запропонував цю посаду Володимиру Щербицькому, першому секретарю ЦК компартії України, але той відмовився! Відмовився! І сказав щиро чому саме це зробив своєму помічнику: «Цю махіну вже не витягнути – воєнка все з’їла» Рекомендую, щоб не було сумнівів, прочитати чудову за своєю об’єктивністю книгу Нурсултана Назарбаєва «Без лівих і правих» – розвал СРСР є передусім внутрішня причина цього державного утворення, а не суто зовнішня провокація, як це багато хто намагається подати. Не смішіть цапа: агресії проти Росії 1918 – 1920 та 1941 – 1944 років були куди глобальніші – і Російська імперія встояла! Тож ні ЦРУ та США з своїми сателітами тому винні – виключно зсередини прогнило все в СРСР. Але нас цікавить інше: свободу нам нав’язали буквально давши копняка під зад! Не тільки Україні, а всім так званим союзним республікам включно з Прибалтикою,  бо невже хтось має сумнів, що якби могли втримати – то б відпустили? Щоб отак хутко пішли з Східної Європи, якби могли далі утримувати війська й уряди цих країни? Я особисто в те не вірю, що добровільно і за власним бажанням Михайла Горбачова. Криза економічна і соціальна в СРСР за часи так званого «застою» набула настільки глобального характеру, що можна подякувати Горбачову та Єльцину, що все ще досить гарно пройшло з тим розвалом, а не як в Югославії. Менше всього я також вірив у швидке процвітання України після того, як вона з колонії стала незалежною державою. Просто знаю з історії, що ніколи, наголошую: ніколи не траплялось такого, щоб колишня колонія швидко ставала прогресивним мобільним державним утворенням – на все потрібен час. Держава – це надскладний соціальний формат суспільного буття, тому це все одно, що вірити у побудову великого міста всього за кілька років. Неможливо таке: ні Мадрид, ні Санкт-Петербург, ні Бразилія, ні Астана не будувались за коротку мить, а що вже казати про державу. Зауважу, що дуже не люблю, коли починають про Україну казати з погляду порівняння з іншими країнами як Прибалтійські чи Грузія – це абсолютно не співвідносні порівняння, як не можна порівнювати гарний хутір чи містечко з великим містом – це надто різні речі. Україна – величезна держава і розбудова її досить складний процес,  який ми тяжко-важко проходимо й долаємо. І ще хочу зауважити на одному важливому моменті, який часто використовують в політичних процесах, що ось це наче «єдиний та останній шанс» кудись там вийти чи все врятувати тощо. Коментар може бути тільки один: «єдиний та останній шанс» це може і так, але виключно для вас, хто про це галасує та репетує, тоді як для України все це просто епізод історії людей, що живуть в цей час на її землі. Були до них інші, як дасть Бог – будуть інші й після них. Україна – це земля, де ми гості і дещо паразити. Думаю, це варто сказати і усвідомити кожному. Тому що це головна причина, яка дає мені заспокоєння від того, що життя складається не зовсім так, як би мені хотілось. Власне весь проект Соціальної партії України «Гарт» присвячено тому, що я хочу з одного боку зібрати важливі матеріали як базові для того, щоб виразити якою би я особисто хотів побачити Українську Державу: – Державу честі, спільної справедливості і благополуччя. Мрія? Звичайно. Але ж мрії мають властивість здійснюватись! Особливо, якщо мрія стає масовою. По-друге, моя ідея дії досить проста і її назва «Мозковий штурм» – це процес, коли люди з певним рівнем ерудиції та досвіду, збираються задля вирішення конкретних проблем і висловлюють всі можливі способи їх вирішення включно до найдивніших. Головне в цій дії хотіти вирішити проблему, а не прославитись особисто, отже не потрібно бути весь час мудрим і логічним, постійно слідкувати за власним реноме. Не кажучи вже про особисту вигоду, що так процвітає в лже-«мозкових штурмах» сучасних народних депутатів ВРУ, як і всіх інших депутатів місцевого рівня по всій Україні. Соціальна партія України «Гарт» має постати з мережі осередків «інтелектуальних штабів» місцевого рівня з відповідним делегуванням своїх обраних представників до вищих рівнем інтелектуальних об’єднань. Така партія не потребує масового членства, тому що головним в її діяльності є продукування інтелектуального процесу як ідейної константи, і який добровільно підтримується або ж ні суспільством – це основа діяльності СПУ «Гарт». Принцип простий: розумні люди завжди знайдуть порозуміння. Дурні ж завжди знайдуть причину посваритись. Так само спокійно можна одночасно (!) діяти і власним шляхом без участі в СПУ «Гарт» – тут якраз важить оте Шевченкове «єдиномисліє подай», а не структурна підпорядкованість. Кожен повинен зрозуміти: які ми – така і Держава! Інакшого не буває. Будуймо державу через себе, свою дію і свою волю!
З повагою – Богдан Гордасевич
9 липня 2012 р.


Громадянська війна в Україні стає реальністю

Не скажу, що прийняття закону про деукраїнізацію України більшістю Верховної Зради України 3 липня 2012 р. було для мене нечеканим.
Інакше б я не писав подібних заміток до блогу, як "ДАУ - Добровільна Армія України" та "БезуМовна катастрофа".
Підлим було все: і сам закон, і метод його прийняття, і ті, хто його приймали.
Комуніст-галичанин Адам Мартинюк постав у всій своїй огидній красі комуністичного блюзнірства, підступності та лицемірства, як і всі інші гниди-депутати, які своїми діями дали початок процесу громадянської війни в Україні.
Хто знається на глобальних соціопроцесах, той знає, що будь-яка війна не виникає з нічого ось так миттєво - це завжди той фактор, який завершує довготривалий процес підготовки до кровопролиття різними засобами соціального впливу на людей.
Маємо готуватись до значних проблем в нашому бутті, якщо власне сама діюча влада провокує людей на збурення. Можу наперед вказати як все буде, тому що бачив аналогічну ситуацію у місті Львові 9 травня 2010 року, коли сюди поперли червонопрапорники святкувати свою трагічну перемогу... Що з того було - відомо.
Тільки тоді це було місто, а тепер - ціла держава. Як і озлобленість в людей куди більша за цей час фіктивного щоденного покращення життя з постійним його реальним погіршенням. Не маю бажання зараз багато розписувати, а рекомендую прочитати ось це:

Богдан Гордасевич
04.07.2012 р., м. Львів

Паровані пародії Івана Гентоша

Іван Гентош - пародист, але не звичайний, як це прийнято, коли з вірша вибирають-виривають пару рядків сумнівного змісту та якості, а тоді на цьому ляпі будують пародію-знущання, зачасту досить образливі для автора поезій. Така літературна метода виховання типу електро-шокера.
У шанованого пародиста Івана Гентоша метода зовсім інакше, тому що він є ДОБРИЙ пародист! І ще він добрий шанувальник поетичного слова. А разом то є ну дуже добре, коли пародист такий добрий, тому що він не паплюжить поезію і поетів, а навпаки підносить вищу ступінь розуміння поезій, він розкриває в своїх пародіях нові відтінки змісту поезій як пересічним читачам, так і самим авторам! З того часто-густо автори полюбляють пародії Івана Гентоша на свої вірші і як відгук їх допитливого читача, і як своєрідну рекламну промоцію. Увага ніколи зайвою для митця не буває.
Сприяє популяризації творчості "жертв" пародій Івана Гентоша сама творча концепція, тому що він подає об’єкт своєї пародії не уривком, а весь вірш вцілому, тобто в повному об’ємі. Власне ж у своїх пародіях Іван Гентош не так чіпляється до різних ляпів чи неуважностей в поезіях, як іронічно обігрує пікантну ситуацію, яку створює ота дрібна недоречність в самому вірші-першоджерелі.
Як на мою думку, то Іван Гентош віднайшов свою авторську новацію у літературному обширі, що не має навіть терміну для визначення типу "іроніродія", тому поки що я визначаю цей феномен як "паровані пародії"
Можна навіть провести конкурс на кращий термін на найкраще означення літературної новаці пародиста Івана Гентоша - я свою заявку вже зробив: "іроніродія". Прошу долучатися до конкурсу. Як запрошую читати паровані пародії Івана Гентоша, бо то справді приємна справа: автори гарні і пародії веселі.

Богдан Гордасевич, літкрит
27.06.2012 р., м. Львів


Три навіщо?

Перша думка в кожної розумної людини є запитання:  - А навіщо це мені?
Далі йде логічна послідовність: - А навіщо це ініціаторам справи?
І нарешті: - А для чого це все взагалі світу і людям?

Відповім спершу за себе: особисто я не мав і не маю бажання робити політичної кар’єри, проте був завжди задіяний в різні громадсько-політичні події, зокрема був серед членів Демократичної партії України, яка стала чи не найпершою з легально створених та зареєстрованих в Україні політичних партій після довготривалого монопартійного панування комуністичної партії. З того всього життя зібралось багато напрацювань і думок, які залишаються не зреалізованими, а хочеться їх з особистих надр "видати на гора", як кажуть шахтарі.
Ще одна причина: я користаюсь доброю порадою розумного чоловіка, який сказав, що коли не знаходиш того, що тобі подобається - бери і твори його сам! Власне цим я і займаюсь: намагаюсь створити ідеологічну платформу новітньої соціально-політичної сили. Новітньої! Тому що коли мені про сучасність починають говорити з позицій Дмитра Донцова або Карла Маркса, то я мушу робити зауваження: - Панове, це все треба знати як історичну ідеологічну цінність, але не більше, бо то ідеї ХІХ і початку ХХ  століть, а зараз йде ХХІ століття з надзвичайно інакшим базовим комплексом соціуму і його буття.
Тепер, для чого це потрібно комусь? То вам вирішувати особисто чи приставати до подібного ідейного спрямування і соціального поступу - чи ні. Особисто мене сучасна політично-соціальна клоунада і несправедливість злостять, тому і берусь робити щось нормальне і закликаю приєднуватись "словом і ділом", причому визначальним є діло і його результат! Бо є досить і досить таких, що можуть критикувати чи радити, як і бути наддіяльними на словах, без наявних результатів. Мене такі помічники не цікавлять. Спершу слово, тоді діло і результат - ось тоді і шана.
Для чого це потрібно світу і людям? У нас в Україні, і не тільки у нас, багато політиків люблять закликати до єдності, але майже завжди та єдність має суто фізичну величину: єдина сила, яка об’єднує багатьох в потужну партію чи щось подібне. І центром того єднання кожен з політиків уперто вбачає тільки себе, як най-наймудрішого і найдосконалішого з усіх можливих. "Вірте мені і ви побачите, який я видатний!" З того всі соціальні помилки і проблеми, тому що не повинен цілий соціум залежати від одної єдиної людини, навіть якщо вона дійсно геніальна. Значно продуктивніше об’єднання навколо Ідеї. Людина може померти і щезнути вмить, тоді як ідея ніколи миттєво не зникає.
Єднання в ідейній площині найкращий формат мобілізації зусиль спільноти, коли кожен стає свідомим свого чину і вчинку, а не є просто виконавцем розпоряджень мудрого чи й не дуже мудрого керівництва.
Соціальна партія України "Гарт" має своїм завданням створити новітній ідейний потенціал соціального буття, як і соціоформат простого індивідуального життя виходячи з сучасних реалій трансглобалізації світу і космічних перспектив людства. Як на мене, то є досить важливо для світу і людей.
Детальніше все ось тут:
СПУ "Гарт"
http://gartua.io.ua/

Богдан Гордасевич
18 черевня 2012


БезуМовна катастрофа в Україні

Після того, як прийняття ВРУ Закону про мовну політику в Україні ще в першому читанні одразу привітали в Росії, стало ясно для кого цей підступний гешефт вчинили регіонали - для хазяїна стараються, бо то він вже їх президент, а не якийсь там Янукович. Для цього останнього (в усіх розуміннях даного слова) всі ці події у Верховній Раді, а ще більше - збурення у регіонах України та ще саме на початку великого дійства Єврочемпіонату 2012, яке б мало прославити власне Януковича, то є досить і досить неприємна подія, але і він так само не може нічого вдіяти - Хазяїн з Кремля наказав і треба виконувати.
Давайте реально подивимось на мовну ситуацію в Україні: чи є насправді така вже нагальна потреба в прийнятті подібного мовного закону? Жодної! Однозначно! Неймовірно приниженою, затурканою і забитою якщо і є якась мова в Україні, то це саме українська, номінально державна мова, але далеко не як належить бути тому насправді функціонально. За 2 роки влади Януковича і Ко з ПРидурків відбулась тотальна русифікація навіть того невеличкого україномовного простору, який виник в держапараті та радіо- і телепросторі за 2005 - 2010 роки. І це все робилось без всякого правового обгрунтування, а навпаки всупереч всім законам включно до Конституції - просто в наглу, як то і звикли робити урки-регіонали, які наглість вважають за єдине щастя в світі. Ну що ж, панове урки-ПРидурки, якщо ви шукаєте неприємностей на власну шкуру, то швидко їх знайдете - я в цьому більш ніж певен. І мені особисто досить кумедно чути, як головні ПРидурки заявляють, що не допустять повторення подій 2004 року. Кучма так само не раз промовляв, що не допустить революції, наче хтось його про цей дозвіл став питатись. Так само і ПРидурків ми питатись не збираємось, як не будемо і повторювати все як колись мирно і чинно, тому що і найбільшому з усіх можливих добреньких і лагідних українців тепер вже ясно, що боротись тут можна тільки одним єдиним чином: «Вогнем і мечем»
Безперечно це не є щось собі простеньке і веселеньке часів Майдану, як зрозуміло, що це нацьковує народ України одне на одного огидна рука Москви, бо тільки Росії вигідно мати дестабілізацію в Україні через етнічні конфлікти за грузинським сценарієм, але якщо над народом починають настільки нагло знущатись і зраджувати його інтереси власні керівники на догоду іншій державі, то немає більше виходу з такої ситуації, як масове повстання і покара для зрадників. Всіх. Бити і гнати в три шиї як оту парламентську більшість, так і оту недолугу опозицію, що бездарно здає одну позицію за другою - нам таких захисничків не потрібно! Пошукаємо кращих!
В завершення теми хочу сказати від себе наступне: якщо до 5 червня 2012 року я змушував себе миритись з владою ПРидурків, бо то є демократична константа визнавати владу обрану на виборах, проте відтепер я цієї влади не визнаю, тому що вона діє за законами окупанта: «горе переможеним». А ми не є переможені! Ми ще подивимось, хто кого...

Богдан Гордасевич
м. Львів
07.06.2012 р.   

А що робити нам?

Велелюдного віче, яке я сподівався застати перед будинком Львівської облдержадміністраці вранці 5 червня, не було, хоча тема прийняття Закону про мовну політику в Україні була досить актуальна, але ясно і те, що люди вже не вірять в легальну демократію в цій державі при цій владі. І я вважаю, що люди праві, тому і не нарікаю на львів’ян, які спокійно сновигали містом по своїх особистих справах. Просто в усьому стає відчутно, як визріває народний гнів, накопичується і незнати з якої причини він вибухне - то більш ніж зрозуміло. Всякому терпінню є свої межі, а коли великій нації в наглу плюють у лице зневагою до найсокровеннішого - до мови! До мови корінного народу! І хто? Зайди й перевертні, які опанували владу і вважають себе за всемогутніх зверхників над людьми! Не бувати цьому!
Суто по темі хочу навести вірш поета Мирослава Кушніра, який у 22 роки загинув у лавах УПА:

ШЕВЧЕНКО - БРАТЧИК

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
і в пітьму вдивлене вікно.
Нависла дум криклива зграя,
морочить душу ув одно.

Братерство братнє, воля, воля...
Кого ж ви братом нарекли?
Синам жорстокого Миколи
ви дружно руку подали.

І ви ждете од них любови,
раби, підніжки, прошаки...
Нема козацької в вас крови -
сини козацькі не такі!

Не ждіть добра в собак Петрових -
обух громадою сталіть!
Бо ж не словами - кров’ю злою
нам треба волю окропить.

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
глибінь бездонна темноти.
Буранно вітер завиває,
відносить думи у степи.

1 березня 1942 р. 

На мою думку тут поетом-бійцем більш ніж чітко визначено, що потрібно робити і чому. Тому я хочу висловитись на іншу тему, яку почув на тому ж віче серед людей, а саме, що одні казали: «То Ющенко все винуватий», - а інші відповідали: «Ні, то Юля винувата, бо взаємопоборювали одне одного, а не єднались» І ніхто і півсловом не обмовився, що вони може й обоє таки винуваті кожен по-своєму, але найбільша вина на нас всіх! Бо всі ми після перемоги Помаранчевої революції преспокійно зачали очікувати коли ж то нам мана небесна до рота посиплеться від наших зоресяйних керманичів, замість того щоб користатись сприятливим часом і активно братися до роботи, тобто перебирати владу в країні до власних рук - наших народних рук! Пригадайте, як то все було?! Хіба не фронда 2005 року Тимошенко до Ющенка розпочала відродження фактично знищеної політичної сили на чолі з Януковичем? А де ми всі були? Ми дружно голосували проти себе самих віддаючи голоси хто за «Нашу Україну», хто за БЮТ, а хто і за СПУ, і ще за цілу купку інших лженаціонал-патріотів типу Народної партії Костенка з Плющем, РУХу тощо - що то було? Демократія? Дурократія це було, тому що раз довірили владу президента України Ющенку - то й треба було того триматись! І спитати можна було б тоді конкретно з кого! Ну а так вийшло як класичне: собака на сіні, що сама його не з’їсть, але і худобу до харчу не підпускала. І винуватих нема: Гриць киває на Гаврила, а Гаврило - на Данила...
Отже хто винуватий у конфронтаційній упередженості стосунків Ющенка з Тимошенко? Виключно ми самі - виборці з націонал-патріотичного табору, які голосували один проти одного, а не проти регіоналів та комуністів. То є факт, який ніхто не зможе спростувати. Як і підступне відтягування голосів ВО «Свобода» у виборах 2008 р. під ультрапатріотичними й націоналістичними гаслами від БЮТу й НУНС  на користь Партії регіонів та комуністів - це так само потрібно пам’ятати. Це все наші з вами голоси! Наші з вами! І далі теж вибір є і буде за нами! Це не стосується одних тільки виборів - це стосується самого буденного життя кожного! Цей вибір відбувається щоденно! Ми просто не надаємо тому належної уваги і робимо в тому велику помилку. Дуже часто ми самі себе принижуємо більше, аніж це хтось інший нас принижує. Простий приклад: сучасні молоді хлопці і дівчата у Львові спілкуються поміж себе українською з величезною кількістю матюків - це хіба не самоприниження? Чому молодь не хоче сама спілкуватись чистою нормальною мовою, а вподобала зеківську говірку? Звідки це їм навіяли? Хто до того привчив? А самі так хочуть - самі! Ну хочеться їм сморід з рота випускати, тіло наколками вкривати, оголеними і розцяцькованими на людях з’являтись - хочеться! А бути вишукано вбраним з гарною мовою і поводженням вихованої людини - не хочеться! Чому? Подумайте? І дайте просту відповідь на запитання: так це нас хтось «опускає» чи ми самі себе?
Тепер повернемось до основної теми: української мови, яку грубо зневажили з боку правлячої верхівки нашої держави. Як я вже однозначно зазначав: реальної потреби в такому мовному законі немає, тому це треба сприймати виключно як образу проти української нації. Особисто я такої образи як свідомий українець, а не просто україномовний громадянин, прощати не збираюсь. Воно й раніше я дещо самостійно українізовував свій життєвий простір обираючи у читанні, музиці, перегляді телепередач тощо українське, але тепер, коли в державі на законодавчому рівні вводять мовну сегрегацію - моє рішення стає однозначним і категоричним: я, українець, живу в Українській Державі, тому якщо хтось захоче, щоб я його почув і зрозумів, то він має звертатись до мене виключно українською мовою! Все - без варіантів! Винятки в мене можуть бути до іноземців, але винятки для того й існують, щоб стверджувати правило. І мав я десь всіх сурогатомовних співвітчизників, які не володіють державною мовою, як і всю провладну державну номенклатуру з ПРидворних ПРидурків з Партії регіонів, яким не вистачає інтелекту вивчити ще одну слов’янську мову.
Ігнорування - то не війна, отже дозволити може кожен, хто забажає відстояти свою мову і державу як надбання Українського Нації. Звичайно, що я був і є проти міжнаціональної ворожнечі та проявів етноциду, але я вимагаю і маю на це повне право, щоб мову і націю корінного населення моєї держави поважали і не принижували незалежно від чисельності іншомовних зайд та перевертнів на її території. Якщо влада тупо хоче повторити експансію сербів в Хорватії, то відомо чим вона закінчилась і немає сумнівів, що і в Україні це відбудеться аналогічно, якщо далі так все піде.
Також мушу визнати, що як вихована людина, я з величезною нехітю вживаю образливі вирази, яким є у даному випадку словотвір «ПРидурки» стосовно членів Партії регіонів у Верховній Раді України, але на мою особисту думку треба бути винятково обмеженими розумово людьми, щоб так бездарно і передчасно звести наніц той величезний потенціал електорального позитиву, який би могла дати регіоналам вдало проведена акція з Єврочемпіонатом 2012. Все! Не буде тепер вам нічого від того! Нічого! Ложка вашого дьогтю вже зіпсувала цю діжку з медом. А що вже Ківалов Серьйога-підрахуй знову капітально підставив Януковича - то просто фатум якийсь для обох. Подивишся на весь цей бедлам і тільки одне що й можеш вимовити: «Ну й ПРидурки!»
Завершити свій допис хочу доповненням до закінчення одного рекламного гасла з табору ПРидурків: «... руїну подолано!» - «Тюрму збудовано!»   
Я особисто туди заселятись наміру не маю - я 30 років в «соціалістичному таборі» відбув, в зоні, що називалась СРСР або ще  як Імперія Зла. Вдруге я добровільно в тюрму не піду нізащо! Краще вмерти стоячи, чим жити на колінах! Саме це довів поет Мирослав Кушнір, а ми що не з тої породи українців? З саме тої - і доведемо це, якщо треба буде, як довелось зробити іншим перед нами.

Богдан Гордасевич
м. Львів
7 червня 2012 р.


Мир, але смерть! - або що святкують в Україні 9-го травня.

епіграф
"Все, чого не знаємо
Ми не пригадаємо"
Жорж Дикий

Не дуже маю охоту писати на цю тему святкування Дня перемоги 9 травня, бо вже багато раз роз’яснював, що тут святкувати нічого, особливо україніцям.
Просто набридло дивитись на цьогорічну передвиборчу компанію з тиражування всіляких побрехеньок. Але найбільше мене злять заяви типу "Ви не уявляєте, щоб сталось, якби ми не перемогли фашизм!" А чому не уявляємо? Більш ніж певен, що гітлерівнці б нищили українців так само, як це робили "радянські визволителі" в усі повоєнні роки. Тому я не розумію, як можна радіти перемозі одного зла на іншим, бо це не моя видумка, а світова спільнота визнала злочинними тоталітарні як гітлерівський нацизм, так і сталінський комунізм. Власне тому всі в світі 8 та 9 травня вшановують як День пам’яті та примирення, чого і нам бажаю.
А взагалі я не розумію, чому ніхто не говорить в такі дні про жахіття штучного голоду в Україні 1946 -1947 років? Що це було? Результати перемоги? Кого над ким?
Голод тоді був у 18 з 20 областей України та в Бесарабії, а не було його тільки в Західній Україні де підпілля ОУН та УПА не дозволило створити колгоспи і через них пограбувати селян Галичини. І тоді саме галичани врятували від голодної смерті не одне життя втікачів з центральних та східних областей України.
Вдови і діти українців, що полягли на війні здобуваючи перемогу, пухли і масово вимирали від голоду в мирні (!) повоєнні роки після отої "Великої перемоги" - якою ж треба бути падлюкою, щоб це забути? І ще святкувати, як велику радість...
Чимало істориків спростовують відомий наказ Жукова про виселення всіх українців з України як фальшивку, що, можливо, так і є. Проте голод в Україні 1946-1947 років був! І він має значну доказову базу, як є і документи про те, що Москва та Ленінград забезпечувались продовольством саме з голодаючої України, як тоді ж відправлялись з українських портів кораблі з зерном до країн повоєнної Європи, щоб підтримати там про-сталінські уряди.
Чому про це мовчок? Бо нащо такі теми піднімати... Значно зручніше тиражувати безкінечні фільми про непереможних радянських розвідників та вояків в часи війни, які вже перевершили за своєю абсурдністю навіть пропагандивні фільми часів Сталіна. Достовірність цих фільмів фактично нульова, про що кожен ветеран може підтвердити. А чи не єдиний дійсно правдивий фільм "Они сражались за Родину" чомусь забувають показувати в десяте-соте... Безкінечними горами-курганами трупів власних солдат коштувала нам та перемога 9 травня 1945 року - є причина з того радіти?
І вже зовсім гротескно виглядає самопиха всіх ветеранів ВВ на фоні зруйнованої держави і суцільного зубожіння людей в противагу надбагатіям-олігархам. Оце також ваша славна перемога? Оце ви її святкуєте?
А що вже казати про антиетичне і зловороже економічне ставлення Росії до свого колишнього союзника у війні - України. І це нашим ветеранам ВВ в радість? Уряду? Президенту? Німеччині газ в двічі дешевше Росія продає, ще й самі трубопроводи туди тягнуть, переможці довбані, щоб своїми природніми ресурсами забезпечувати технологічне процвітання німців. Це святкуєте?
Огидно про таке писати, але ж терпіти брехню та інтелектуальну убогість також нема сил. Нас вже за повних ідіотів тримають, а якщо не вірите, то провірте все, що я навів вище і переконаєтесь, що все те є правда.

Богдан Гордасевич
08.05.2012 р., м. Львів


Щоб мене розуміли або «Декалог від Богдана»

    19.02.12, 13:06 Свобода і справедливість мої думки, сенс життя   

Коли берешся писати якісь узагальнювальні праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так и насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми - різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини - органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це Жорж Дикий: «Якби я мав совість - то не мав би дітей, але якби я не мав совісті - то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же - Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру - готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії - з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або - або. Для мене не існує економічних, національних чи расових проблем як таких - все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» - я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів - закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб - на своєму Сході, турок - в Турції, а всі українці - в Україні.
Міграційна політика є одною з тих проблем, що мені дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне - душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом - всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись - я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи на соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» - це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові - у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший - музиці, ще інший - бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами - що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком - так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь - кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої - варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом, а для виборця важить правильно обрати такого фахівця і свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, - як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав - всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я - за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава - це всі ми отже і я, але я одночасно - повне ніхто, як і більшість з ми.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший - той і багач, а інші - в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати - у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює - той їсть, а хто працює - має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому - існує для людей, а не навпаки.
Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду - ось головне завдання економіки, а за тим - і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення - нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті - це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці-виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця - праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле - це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча - це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча - отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця - сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці - багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче - гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, - це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації - білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальними і жахливими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто - і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, - схаменіться! Як себе не шкода - дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні - не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там - будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.


Опа! - далеко ще Європа!

 
Місто Львів не даремно в Україні вважають як наші "Золоті ворота в Європу", що цілком відповідає реаліям. За своєю 758-річною історією та архітектурою Львів є містом європейським окрім двох часових винятків у 1914 -1915 та 1939 - 1991 років, коли Львів належав окупантам з Азії. На жаль, навіть через 20 років волі від неволі ми не можемо позбутись азіатщини в собі, хоч і дуже намагаємось демонструвати які ми у Львові вже супер-пупер європейці. Блефуємо, панове, блефуємо, бо ось що трапилось в новорічну ніч з шановним Богданом Бо у "європеському" Львові.
Звичайно, що новорічна ніч не є таким значним святом як Різдво Христове, але в ньому є своя принада простого дружнього єднання всіх з усіма. Один рік закінчився, а інший - розпочався: гарна причина для веселого спільного громадянського свята, щоб всі старі проблеми та чвари лишити в минулому році, а новий рік почати з чистої сторінки з надіями на нове щастя. В моєму розумінні свято Нового року є святом пригод, несподіваних радісних новин, подарунків, знайомств, забав тощо. Своєрідне карнавальне дійство, де всі радіють просто тому що хочуть цього - веселитись. Простіше кажучи: хочеш свята? - то зроби його собі сам!
Не буду розписувати причин, але у новорічну ніч я мусів знаходитись сам в центрі міста, тому вирішив зустріти новорічний момент о півночі коло головної ялинки Львова, що встановлено перед театром Опери та балету ім. Соломії Крушельницької, а щоб якось підвищити тонус і цікавість, то узяв собі в супутники нашого державного синьо-жовтого прапора з гарним тризубом на полотнищі. За чверть години до півночі я вийшов у мандрівку, яку розпочав коло фігури Матінки Божої, звідти пройшов і постояв хвильку коло пам'ятника Тарасові Шевченку, а тоді вже підійшов до ялинки. Люду вже зібралось чимало і найперше, що вразило: зачинені ятки новорічно-різдвяного ярмарку. Розумію, що всі хочуть святкувати, а не робити в новорічну ніч, але ж це "новорічний ярмарок" як не як і влада має домовлятись наперед, щоб його учасники працювали цілодобово на Новий рік та Різдво. Проте це був тільки початки неприємних див, бо найбільше мене здивувала новорічна ялинка: це було щось загадково-темне, тому що ілюмінація на ялинці була вимкнена. "Ага! - намагався я пояснити причину темноти:- Коли настане північ - ялинку включать для більшого ефекту! Славетне: ялинко засвітись! Гарно задумано!" Можете уявити моє розчарування, коли пролунав опівнічний бій годинника на львівській Ратуші, а новорічна ялинка так і залишилась чорною горою-потворою, що зловісно зависла на натовпом обнадієного люду...
Ще одною чорною глибою зависла над людьми сцена, порожня і темна, а по ній тинялось кілька постатей-привидів з шукачів екстріму, тому що можна було не догледіти країв сцени і добряче навернутись.
Ясна річ, що злітали феєрверки раз по раз, але це все були явно принесені публікою пускові установки, тому що якими мають бути справжні феєрверки я побачив по телевізору наступного вечора в інформаційних репортажах. Власне під час цього перегляду новин, де в Парижі, Берліні, Лондоні мільйони люду зустріли новорічну мить разом на площах, щоб подивитись організовані владою грандіозні феєрверки - саме тоді я і промовив саркастичну фразу: "Опа!- далеко ще Європа!"
Не знаю, скільки ще клепок треба додати до голів наших владних голів міста, щоб вони опанували європейську ментальність і зріклися азіатщини у любому мені Львові... Наразі, влада любить і шанує тільки себе, рідну...
Навпаки захоплююсь нашими людьми, бо попри всі владні дурості та прикрощі, як відсутність організованого комунального транспорту в новорічну ніч, зачинені ятки ярмарку і неувімкнену новорічну ялинку, відсутність  якісного феєрверку, новорічного концерту та інших веселих імпрез, які личать святу  -  наші люди дають собі раду і зробили собі свято, за що їм моя щира шана. Вся надія на наших громадян у мене і щодо проведення Євро-2012, бо з такою місцевою владою і радою прийдуть всі на футбол, а м'ячів-то і нема... Хто не здогадався чому, того попрошу перечитати цей матеріал.
Єдині, кому можу сказати слова вдячності з діяльності державних структур у новорічну ніч - це працівникам міліції. Особисто був свідком як моментально було припинено міліцією якийсь конфлікт між підпилими молодиками, хоча в основному все було спокійно.
Як я помітив, то переважно центром міста і коло ялинки збиралась молодь, а ще досить помітно було наявність чисельних туристів. Загалом людно було, але не надто і я вже розумію чому, бо теж і сам не захочу, й іншим не пораджу зустрічати новорічну ніч коло ялинки в центрі міста Львова - кому потрібна ця нудьга? Чорна-чорна ялина на тлі чорної порожньої сцени...
Хіба коли побачу з новин, як новорічну ніч відзначали у Парижі, Берліні, Лондоні, Києві, Львові - і не помічу значної різниці, ось тоді я знову вирішу зустріти новорічну мить в центрі Львова.

Богдан Гордасевич
24 січня 2012 р., м. Львів



Підсумки 20-річчя України
 
епіграф
Ця біда ще не біда, бо коли справді прийде біда - ото вже буде біда!
(українське прислів'я)

Останнім часом мені довелося почути чимало інформаційних програм щодо підсумків 20-річчя України як незалежної держави. Вирішив додати і свій коментар щодо цього.
Розпочну з позитивного, тому що це і є головним підсумком: Україна за ці роки відбулась як світова держава, яку визнали і вже розпізнають на міжнародній арені, тобто ідентифікують не як "Раша" або частинку СРСР, а саме як Україну. Другим важливим після міжнародного є вже визнання як внутрішній фактор: громадяни України за 20 років навчились визнавати свою державу як Державу, а не як уламок розвалившоїся імперії. Це основне.
Наступним після Самостійності (суверенітету) йде Соборність: дякувати Богу, але Україна зберегла всю свою територіальну цілісність, а не розвалилась на обособленні шматки-регіони, чому було чимало загроз за всі 20 років. Навіть Крим вже тільки формально є автономією, але фактично цілковито злився з Україною по всіх соціально-економічних параметрах. Порівняйте Придністров'я в Молдові щоб точно зрозуміти про що йдеться. Також не відбувся ні Східний, ні Західний сепаратизм, хоча процеси ставали іноді досить масштабні, проте вони не набули реальних обрисів завдяки одні простій і найголовнішій причини: сепаратизм не мав підтримки в масі самого народу. Соборність України відбулась і це також одна з головних позитивних удач.
Можна вважати, що ці складові національної ідеї у формулі "За Українську Самостійну Соборну Державу" виконано. На цьому наш позитив і завершено, тому що значно гірше ми маємо ситуацію з означеннями "Української" та "Держави". За своїм сучасним форматом Україна є денаціоналізована країна з формальними ознаками української етнодомінанти. Простіше кажучи десь 2/3 населення України "типа русскоговорящие" без якоїсь яскравої національної самоідентифікації, що вживають українську мову тільки за службової необхідності. Рівень сучасної "українськості" в Україні найкраще демонструє те, що у воді не тоне: вічно юний козел - співучий ректор Михайло Поплавський. Маємо вже навіть не оту декоративну але якісну "шароварщину від Вірського", а щось з містерій буф з голими дівками у віночках та опудалом у вишиванці. Ось він найвищий рівень псевдо-української кіч-культури, яку масштабно продукує відповідний столичний вуз! Подібна "українськість" не навертає неукраїнців, а відвертає навіть українців. Але як сказав наш перший президент України Леонід Кравчук, цитуючи класика: "Маємо те, що маємо". Хоча у Івана Багряного ця фраза має важливе логічне продовження: "Маємо те, що маємо, але зобов'язані зробити все, щоб виправити на краще" Не уявляю, як це можна буде зробити, хоча і дуже хочу, що зміст поняття "Українська" набрав справді грунтовної якості. Та поки наші моральні авторитети нації творитимуть щось на кшталт "Записок самашедшаго" - ми приречені на невігластво. Ми приречені на "безукраїнську Україну". Сумно, але факт.
Не кращі справи у нас з тим, що розуміють за терміном "держава":  це є чітка правова конструкція - якщо стисло охарактеризувати його зміст. Не відкрию державної таємниці, бо це ні для кого давно вже не таємниця, що в Україні сфера права починаючи від Конституції України і на всіх-всіх інших рівнях правової системи мають один єдиний постулат "Своя рука - владика", а в народному трактуванні: "Закон, як дишло - куди поверне, так і вийшло". Не знаю, як кому, а мене вражає механіка функціювання державної системи в Україні, де 9/10-х всіх процесів відбуваються у позаправовому полі. У нас не право обумовлює дію, а навпаки. Унікальне досягнення, яке бездоганно забезпечує міністр юстиції Лавринович: він може формалізувати у формат існуючого права будь-що і будь-коли. Про яку державність може йти мова, коли у нас вдумайтесь: на законних підставах може бути все що завгодно! І найцікавіше, що нікого в Україні це не здивує. То іспанських депутатів шокувало голосування "багатостаночників" у нашій Верховній Раді - для нас усіх давним-давно це стало нормою! Більше того, коли представники від ВО "Свобода" обурюються в телешоу з цього приводу цитуючи відповідну норму Конституції України про обов'язковість особистого голосування депутатом, вони одночасно абсолютно спокійно у Львівській обласній раді на сесіях також голосують за відсутніх побратимів по партії і вважають це абсолютно законним, бо щиро впевнені, що та норма з Конституції стосується виключно депутатів ВРУ! І то доти, доки там нема самих "свободівців"...
Правова конструкція Української Держави надскладна формально і надпроста за змістом, який весь увібрала одна фраза: "Не попадайся". Хто з наших українських водіїв думає про дотримання правил дорожнього руху? Однозначно ніхто, тому що всі вони думають про одне: як би не попастися інспектору ДАЇ. А той інспектор так само чхати хотів як водії дотримуються правил дорожнього руху і що робиться на дорогах, бо для нього головне - вчасно підловити порушника, обібрати і їдь собі далі, порушуй... І така сама ситуація у всіх сферах нашого українського буття. Однозначно правової системи як і відповідної правової свідомості в Україні не існує, тому говорити про її державність як сталу правову форму суспільного буття є просто безглуздо, з чим нас всіх і вітаю.
І тепер про одну з наших найголовніших бід в Україні - корупцію. Але спершу одне зізнання: мені доводилось спілкуватись з досить значною кількістю так званих "корупціонерів" і серед міліції, інших правоохоронних і контролюючих державних структур, з урядовцями різних рівні тощо і я беззастережно стверджую, що на 99 %  це все є прекрасні люди! Відсоток подонків там значно менший за наше побутове життя, тому я категорично не погоджуюсь все звалювати стосовно корупції на так званий "людський фактор".  Як казав мій знайомий: за реальним змістом часто балет буває значно жорстокіший за бокс, а просто форма вираження різна, через що мало хто розуміється в суті процесу. Корупція не є приватною ініціативою окремої особи! Вона системний продукт, який є головним чинником поєднання у співіснування двох економік в нашій державі: легальної і тіньової. І що найцікавіше в цьому економічному процесі, так той факт дуже частого поєднання в одній людині і бізнесмена, і політика, і урядовця, що є безпосереднім учасником одночасно і в державній економіці, і в так званій "тіньовій" - нелегальній. В нормальній державі фахова приналежність чітко роз'єднана: бізнесмен - окремо, політик - окремо, урядовець - окремо, а у нас все це разом, як напис на одному з медичних кабінетів "Послуги стоматолога і практолога" - це реально було, не жартую. І я можу нагадати, який економічний колапс пережила України перші 3-4 місяці після перемоги Помаранчевої революції коли корупція в Україні самоліквідувалась як реальний факт. Всі корупціонери добровільно стали порядними людьми і - о жах! Країна стала валитись в економічну прірву, тому що легальна державно економіка втратила контакт з економікою тіньовою. Звичайно, якби при владі опинились люди розуму і честі, то вони б зуміли швидко об'єднати обидві економіки в одну, але... Знову вертаємось до класика: "Маємо те, що маємо" До речі, чув, що ця фраза стала улюбленою у Леоніда Макаровича при перегляді своїх банківських рахунків. І не тільки у нього вона стала улюбленою в подібній сцені життя. Тому корупція - це вам не хухри-мухри, а наш національний фатум.
Таким чином узагальнити 20-річчя державності України можна так: добре так, як є - аби не гірше. Цю фразу мені у Львові доводиться чути найчастіше. Справді не є все у нас аж надто погано, але до доброго ой як далеко!
Стосовно прогнозів майбутнього України, то я тут повний нуль. Я вже був свідком таких неймовірних подій, які не міг наперед не те що обдумати, а взагалі не міг повірити, що таке можливо. Але Луценко і Тимошенко в тюрмі, а Віктор Янукович - наш президент. Звучить досить обнадійливо. В якому сенсі? Та в тому самому, що й одночасні послуги стоматолога і практолога... Поживемо - побачимо.
З новим роком - з новим щастям, Україно!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 грудня 2011 р.


Світова Людина
(відступ, але не фентезі)

епіграф
«Я демократ і ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє» 
Жорж Дикий

Свої особисті погляди на життя я виклав у дописі «Люблю я бути українцем» і ще подібних по темі "Анархізм і націоналізм - чи можливе поєднання?" тощо, тому не бажаю повторюватись, а бажаю додати дещо більш узагальнено, щоб розставити всі крапки над "Ї".
Розумію, що мене можуть звинуватити у пропаганді індивідуалізму чи егоцентризму, а звідси - егоїзму. Ну і ще - космополітизму. Відповідаю на ці звинувачення просто: хто чого шукає - те і знайде. Я особисто шукаю позитивного змісту життя людини, тому що для мене головним в цьому світі є Людина. Кожна людина світу!
Життя кожної людини є неповторним і безцінним,  саме воно є найвищою світовою турботою. Інша справа, що не можна погодитись визнати Людину як світову домінанту над усім в природі. Людина не цар природи, а її частинка, співмешканець разом з усіма іншими частинами природи, отже людство повинно шукати компромісу свого співіснування з Природою, а не екстенсивно знищувати все в природі для власного добробуту, що ми наразі надуспішно робимо.
Звідси виникає проста схема дуалізму: людина приходить у цей світ з гарантованою турботою про його життя і зростання, але потім і людина має віддячити світу своїм позитивним ставлення до життя і світу. Отже всі соціальні утворення як: сім'я, громада, держава, нація, релігія тощо є вторинними по відношенню до кожної конкретної людини - не домінуючими, а вторинними.
В кожній  нормальній сім'ї тішаться з народження дитини і намагаються їй допомагати вирости здоровою і розумною людиною, а не від самого ще зачаття задумуються над тою користю, яку можуть отримати від цього. Так само має ставитись до людини і громада, держава тощо, а тоді правильно вихована людина належно пошанує і свою родину, і громаду, і державу.
Зрозуміло, що в сучасному світі глобалізації багато етичних норм трансформуються, зокрема активно нівелюється етнографічна  розмежованість, зовсім зникає ознака національності як важливої соціальної складової, тому говорити зараз про якість «національні держави»  стає анахронізмом, хочемо ми того чи не хочемо. Поняття національності з соціальної категорії вже перейшло в суто індивідуальну. Не бачу в цьому явищі чогось катастрофічного, але не вважаю втрату національної ідентичності корисною, про що давно вже написав у іншому своєму дописі «Екологія наших душ».
Я є свідомим противником всяких теорій і  соціальних схем, де людина стає автоматично складовою певної суспільної структури і відповідно усталеного змісту життя без можливості усвідомлення своєї свободи вибору. Можливо це виключно мої негативи до колективної волі, до комунізму і тому подібних диктатурних ідеологій, через що я є ідейним прихильником анархізму в правильному розумінні цього терміну. Визнаю, що моєю ідеєю є Людина Світу, яка сама творить своє життя як і щастя. Для мене Людина Світу є отим носієм головних тез світової гармонії Свободи і Справедливості.
Знаю, що звучить пафосно і сам насміхався з різних подібних опусів, але я сказав те, що мав сказати. Як вийшло - так і вийшло. Своїх думок я не примушую переймати, а хто захоче - най і бере. Мені не шкода, бо для того і написав це.
Міг би і змовчати, якби мене не турбували так звані «світові месіанські синдроми», тобто коли частинка людей починає вважати себе вищими за інших, а значить вони самі наділяють себе правом розпоряджатись іншими людьми, їх життям і щастям. Маю на увазі не тільки рух масонів, але в узагальненій формі всіх соціо-релігійних концепцій в стилі «стада і його поводирів».
Власне тому і вважаю за потрібне вказати чіткіше, що я не визнаю жодних непроханих доброзичливців соціального гатунку, що «без мене мене женили» - не треба мені вашої непроханої ласки «ощасливлення», бо не маю охоти потім її відробляти сторицею. Нехай моє маленьке особисте щастя буде винятково моєю заслугою і винагородою за усі труди праведні.
І сам я нікому нічого не нав'язую як істину-перфект з усього того, що буду оповідати у своїх подальших дописах. Мій задум інакший: я спробую описати що саме я розумію під космічним узагальненням Людина Світу. Сподіваюсь, що буде цікаво...
Це буде реалізація одної моєї давньої задумки  (можливо не без впливу популярного кінофільму "Отроки во Вселенной"), коли я ще вчився на педагога, яким так і не став, - я тоді придумав ігрову схему наскрізної побудови всього навчального процесу як наче ось учні під керівництвом учителя прибули на Землю з іншої планети і вивчають її як дослідники: а там усі предмети шкільної і позашкільної програми, ще й виховання потенційних науковців одночасно.  Не склалося, тому вирушаю в дорогу таким, як є: Людиною Світу. Вирушаю, щоб поспілкуватись з іншими, в чомусь зі мною подібними...

Богдан Гордасевич
Львів -  Рясне  
10.12.2011 р.



Добровільна Армія України

Проект

Добровільна Армія України

В сучасних умовах відзначення 20-річчя Збройних Сил України (далі - ЗСУ) маємо визнати нашу фактичну не готовність захистити країну та її населення власною військовою потугою від навіть незначних загроз військового гатунку з боку іноземних держав, що, відповідно, провокує на зневажливо-погрозливе ставлення від держав з потужним воєнним потенціалом.
До цього часу у нас в Україні не розроблена військова доктрина для ЗСУ, як відсутня і структурна концепція Української армії як сучасної модерної військової формації. Однозначно далі не можна покладатись на виключно державну адміністрацію, уряд і якісне державне забезпечення ЗСУ, тому що навіть за найкращих умов це не буде достатньо для обороноздатності країни. Нова Українська армія повинна бути виключно професійна і високотехнологічна, але і нечисельна, тому що всіляке побутово-технічне забезпечення армії мають робити не військові, а цивільні люди та організації. Статус військовослужбовця має бути особливим і тому не кожному доступним. Але над тим хай працюють державні мужі-політики та фахівці з професійних військових.
Питання в іншому: існування професійної високотехнологічної армії не дозволяє провести швидку і якісну мобілізацію основної маси готових до призову одиниць з чоловіків і жінок з причини їх фахової непідготовленості, отже у випадку військового конфлікту будь-якого масштабу з умовно 45 мільйонів населення України фактично готові до бою будуть максимально 200 тис. одиниць військових, а також частково інші силові структури в державі, як службовці МВС, СБУ, погранвійська, МЧС, ну і ще де-які зможуть бути змобілізовані державні охоронні сили, але ясно наперед їх не високу військову підготовку, отже й невисоку ефективність для ведення сучасної війни. За найкращих підрахунків це буде 400 - 600 тисяч разом з ЗСУ, а що буде з отими ще понад 44-ма мільйонами люду? Він просто постане як баласт під назвою "мирне населення", яке змушене буде страждати без жодних можливостей себе захистити?
Однозначно відкидаю ідею формування різнобарвних козацьких частин як архаїчності самої структури цих військ та їх ідеології, але єдине схвалюю - наглість їх самоорганізації, яку і пропоную визнати в якості рушійної сили у створенні Добровільної Армії України (далі - ДАУ). Головне завдання ДАУ є первинна військова підготовка та організаційна підпорядкованість сил самооборони по захисту безпосередньо мирного населення у випадку військового конфлікту. Зрозуміло, що якщо всі службовці-силовики будуть мобілізовані для участі безпосередньо у бойових діях, то їх місце мають зайняти інші підготовлені заздалегідь сили, а не нашвидкоруч зібрані випадкові утворення з груп незнайомих людей з малопридатною зброєю в руках і зовсім не підготовлених тактично до дій у подібних обставинах  безладдя та хаосу. Паніка серед населення є одною з головних причин поразки і навпаки саме єдність військових і мирного населення країни дозволила Фінляндії дати достойну відсіч агресії СРСР у 1939 - 1940 рр., а В'єтнам вистояв проти окупаційної військової машини США 1964 - 1975 рр. і зупинив агресію Китаю у  лютому 1979 р. Це яскраві приклади коли організованість і воля народу перемогли значно сильнішого нападника.  У нас в Україні паніку 44-х мільйонів людей мало що спроможне зупинити, отже поразка вже гарантована за найкращої в Україні професійної армії.
Таким чином в Україні потрібно створити мережу добровільних військових формувань за територіальним принципом узявши за взірець побудову Української Повстанської Армії, а особливо її тактичні та практичні напрацювання вишколу включно з оновленою системою схронів, щоб вберігатись від застосування ворогом високотехнологічної зброї в полюванні на людей. Головним для ДАУ є не озброєння і воєнізація населення, а підготовка фахівців серед мирного населення на випадок надзвичайних ситуацій, як знавців-організаторів захисту і порятунку на місцях. І то мають бути не просто одинаки, а поєднанні в єдину мережу члени ДАУ.
Все в ДАУ має проходити за принципом повної добровільності, що не спростовує внутрішню субординацію і командний принцип підпорядкування з гори в низ, а також обов'язкову дисципліну. Просто спочатку свого командира підлеглі оберуть самі, а від їх кількості буде визначатись статус цього керівника. Після цього керівник має всю повноту влади включно з судовою у періоди надзвичайного стану, а вже опісля буде відповідати за правомірність своїх вчинків. Класична світова практика всіх добровільних військових формацій.
Головні принципи та ідеї вже сказано щодо Добровільної Армії України, тому далі можна і не читати, бо то йдуть мої розмисли про можливу структуру ДАУ, звання та обов'язки і все інше просто для прикладу.

7 грудня 2011 р.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Розумію, що можливо і дмухаю на холодне, що можливо все є і буде гарно, тихо і затишно, але не даремно кажуть, що береженого й Бог береже. Як і "Si vis pacem, para bellum" не застаріло: хочеш миру - будь готовий до війни, бо тільки це найкращі заспокійливі ліки для потенційного агресора.
Звичайно, в України є світові гарантії безпеки після відмови від наявності ядерної зброї, але події навколо о. Тузла яскраво показали не дуже якісну дієвість цих гарантій. Російсько-грузинський конфлікт найкраще викрив безпомічність мирного населення, як і повільну реакцію світових сил безпеки. Найбільша загроза військового конфлікту та агресії для України безумовно існує з боку Росії, яка, доречно зауважити, відмовилась підтвердити свої узяті зобов'язання гаранта безпеки України за "Будапештським меморандумом". Авторитарні режими є взагалі потенційною загрозою для всіх сусідніх держав, тому і Білорусь, як і Росію варто оберігатись, бо стрельне чоловікові щось в голову як Брежнєву Льоні у 1979 р. - і вже є "Інтервенція СРСР до Афганістану" з усіма відповідними наслідками. Хто дасть гарантії, що старіючі вінценосні Лукашенко і Путін не стануть наслідувати "гемнерального"? Ніхто.
Взагалі світ зараз в дуже нестабільному стані економічних криз і соціальних проблем, тому вважаю створення Добровільної Армії України цілком слушною ідеєю. До того ж сприятиме становленню демократії в Україні, тому що владі не так просто стане узурпувати владу тощо.
Дуже корисною в цьому плані вважаю для вивчення науково-історичну та мемуарну літературу стосовно процесів підготовки і створення Легіону Січових Стрільців у часи Першої Світової війни, які були започатковані як спортивно-воєнізовані товариства "Сокіл" і "Пласт".

Структура Добровільної Армії України

Основний принцип: виключно військова спеціалізація. Не поліційна чи міліційна і не мобілізаційна, тобто підрозділи ДАУ можуть бути тільки епізодично задіяні у акціях підтримання правопорядку і в жодному разі не можуть бути забрані з основної території свого розташування. Збірні похідні групи можливі, але не базові частини ДАУ.
Максимальна організаційна одиниця - район в межах сучасної адміністративної системи поділу України. Окремо міста і містечка більше від 10 тис. населення. Низова структура має розходитись так, щоб скрізь по території району були осередки ДАУ в кожному значному населеному пункті. Умовно 1 військовик ДАУ на 300-500 одиниць цивільного населення.
Як вже зазначено, звання в ДАУ підлягає головній умові: скільки бійців під своєю орудою має конкретний керівник - таке у нього і звання (див. нижче перелік). А право на владу на конкретній території визначається змагальним способом за визначеними правилами "сила камінь ломе". То вже деталі.
Не буду заперечувати, що в багатьох рисах це нагадує бандитські угруповання, які так само є самоорганізацією з контролем окремої території, але є вагома різниця в меті цих формувань: здирництво і грабунок в одних, або захист людей - у інших. Я вже наперед знаю, що абревіатура дає привід обзивати всіх причетних до ДАУ як "дауни" - і в тому буде реальна правда: треба дійсно мати особливу психічну складову тій людині, що добровільно погодиться захищати інших чужих йому людей з ризиком для власного життя. З точки зору чистого раціоналізму будь-яка людина, яка дотримується норм особистої честі є ненормальна, тобто - даун. Нехай буде так. Особисто я згоден на подібну ненормальність. Для кожної людини найбільшою цінністю є його життя, але для окремих честь - ще дорожча! Для даунів. І я один з них. Добровільно.
Пропоную наступну структурну організацію і звання: 3 рівня бойових звань, а саме: "воїн" з градацією від 1 до 5, далі йде "старший" з градацією від 1 до 5, тоді йде "керівник" з градацією від 1 до 5 - досить. Окремо має бути звання "розумник" без градацій, як не потрібну для людей наукового фаху, а не бойового, що при тому є добровольцями в ДАУ. Зміст такого вигляду звань, а не історичних як "стрілець", "хорунжий" чи "отаман" полягає в наступному: звання будуть позначатись і вимовлятись як абревіатура типу "В2" чи "С3", або "К1" - це разом з територіальнім топонімом базування дозволяє миттєво визначити кожному з ким він має справу без тривалих знайомств та розпитування, що у кризові моменти ліміту часу є надважливим.
Воїн-доброволець є основою ДАУ, тому це повинна бути не залежно від статі особа фізично загартована і обізнана в простих знаннях і навичках бою, наданні первинної медичної допомоги і системі виживання. Практично від самого початку має відбуватись спеціалізація воїнів, тому що основну низову ланку в ДАУ будуть складати 5-ки, що є найбільш мобільними в сучасній війні, які мають складатись з командира, розвідника-сапера, кулеметника, гранатометника та  снайпера. 5-ка буде стандартна одиниця ДАУ з тренованих та обізнаних вояків, до яких у випадку війни кожному члену 5-ки прикріпляють 1-3 новачків, яких він вчить у процесі бою. Таким чином підрозділ набуває одразу більшої чисельності, основа 5-ки має помічників і водночас новачки мають безпосередньо захист і науку фахівця, а не як дурне стадо гинуть масово без розумного керунку. Знаємо, як це не раз було.
Таким чином в мирний час 5-ки є основною низовою ланкою на чітко означеній території району. Керівник 5-ки має звання "В2"
Уся структура ДАУ має такий вигляд:

Воїни
В1
В2 - 5 од.  
В3 - 25 од. (одна 5-ка - тилове забезпечення)
В4 - 50 од. (10-ка - тилове забезпечення)
В5 - 0

Старшини
С1 - 100 од. (20-ка - тилове забезпечення)
С2 - 250 од. (50-ка - тилове забезпечення)
С3 - 500 од. (100-ка - тилове забезпечення)
С4 - 1000 од. (200-ка - тилове забезпечення)
С5 - 0

Керівники
(мають військо під орудою, але не безпосередньо коло себе)
К1 - 2500 од. (охорона і штаб з розумників - розвідка)
К2 - 5000 од. (охорона і штаб з розумників - оперативне планування)
К3 - 10000 од. (охорона і штаб з розумників - контррозвідка)
К4 - 20000 од. (охорона і штаб з розумників - стратегічне планування)
К5 - 0
    
Розумники
штат науковців згідно потребам і можливостям ДАУ

І останнє: я завжди з великою іронією ставився до різних нагород і мені завжди смішно дивитись на людей, які обвішані різними брязкальцями-відзнаками і вважають це великою почестю. Розумію, що вони за так не даються, але чи личить справжньому герою демонструвати на публіку свій героїзм? Не думаю. Фронтовики давно самі визнали головну ознаку героїзму: кількість нашивок за поранення. Моя пропозиція відзначати особливі бойові заслуги не чіплянням брязкалець, а спеціальним військовим званням: для воїнів це В5, старшин - С5, і майже неможливим буде К5. То буде особлива військова еліта ДАУ, звільнена від територіальної приналежності, яка має у випадку катастрофічних становищ утворювати збірні похідні групи для переходу саме в ті найнебезпечніші місця країни.
Все це, зрозуміло, просто фантазії людини не фахової у військовому ділі, але якщо наші "велемудрі і досвідчені" чисельні колишні військові не мають бажання братись за подібні актуальні теми військового забезпечення обороноздатності України протягом вже 20-ти років, то мусить це нарешті зробити хоч хтось?
І той хтось є я: Богдан Гордасевич, В1 Львів-Рясне,
7 грудня 2011 - День місцевого самоврядування.
Мої вітання в черговий раз.


Вишкіл Свободою
(Вступ 2)

епіграф
«Без свободи не буває справедливості, а без справедливості не потрібна свобода»  Жорж Дикий

Тандем свободи і справедливості є найнеобхідним початком всякого суспільного буття, як на мою думку. Причому якщо свобода несе більше фізичної складової як реального змісту осмислення стану свободи, то справедливість є виключно психологічною, отже суб'єктивною величиною, тобто не має чіткості визначення.
Вважаю тому за потрібне розставити смислові наголоси стосовно змісту понять «свобода» і «справедливість», щоб можна було далі вибудовувати всі принципи і схеми суспільних взаємовідносин як я їх собі бачу.
Свобода є фізичним станом людини за яким вона повноправно розпоряджається собою в максимальній величині. Свобода означає право людини на власний розсуд вчиняти дії і особисто нести відповідальність за їх результат. Одночасно свобода потребує фізичної самодостатності особи, тому що свободи, як «просто свободи» - не існує. Людина, яка не має засобів для життя як фізіологічного існування  - не є індивідуум в стані свободи, бо вона знаходиться в умовах необхідності суто фізичного виживання. Не думаю, що це потрібно детально доводити на прикладах, тому обмежусь цитуванням Оруєла: «Кожна людина повинна спершу наситити тіло, а вже потім потурбуватись про душу. Це є не порядок цінностей, а послідовність задоволення потреб»
Для нормального суспільного ладу основою з основ є забезпечення кожної людини мінімальним рівнем фізіологічного життя, тобто харчуванням, одягом і житлом. Не має права бути стану, коли хтось не має можливостей поїсти, не має в що вдягнутись і переночувати у нормальних умова - все це безкоштовно, як гарантована норма свободи. На моє тверде переконання сучасне суспільство достатньо розвинеуте, щоб гарантувати цей фізіологічний мінімум кожній людині не залежно від її суспільних функцій. Головне, якщо люди не поводяться як суто антисоціальні , тобто як злочинці. В наш надіндустріальний час, коли існує постійна проблема безробіття як надлишкова кількість робочої сили, для суспільства є можливим задовольняти мінімальну фізіологічну потребу певного прошарку людей навіть якщо вони не бажають заробляти собі на життя. Тобто я проти тези «Хто не працює - той не їсть», бо обов'язкова трудова повинність в СРСР (і не тільки там!), як свідчить історія, красномовно показало, як можна імітувати роботу і нічого не виробляти.
З іншого боку система так званого «ринкового капіталізму» непогано демонструє протилежну тезу: як можна працювати самовіддано на всю силу і при тому мало що одержувати від результатів своєї праці. Таким чином свобода в суспільстві повинна мати обов'язкові гарантії «права на життя» як щоденне забезпечення фізіологічних потреб і захисту, а по-друге - гарантований значний дольовий заробіток від результатів праці.
Про капіталістичні відносини типу вільної ринкової економіки або узагальнено - бізнес, існує влучне визначення, що «Бізнес - це законне привласнення чужих грошей». Власне умовною законністю бізнес і відрізняється від незаконного грабунку, де теж йдеться про привласнення чужих грошей, але якщо брати за глибинним змістом, то будь-яке привласнення чужих грошей є злочином. Будь-яке!
Знову таки немає потреби вдаватись в тонкощі теорій солідаризму або комунізму тощо. Варто зафіксувати прості зрозумілі тези, що для особистої свободи кожного в суспільстві не має бути ні бідних, ні надбагатих. Зараз існує вже поняття «мінімальний прожитковий рівень», але хто за тим пильнує, що людина бідує?
Таким чином «свобода особи» є фізична сукупність соціального забезпечення і захисту кожної окремої людини в мінімально-достатньому вигляді Це той стан, коли людині можна починати вирішувати самому: як жити і що в житті робити або ні. Звідси розпочинається сфера суб'єктивного, яке узагальнює поняття справедливості. Сюди входить як обов'язкове і «недоторканість особи», і право на рівні можливості у навчанні та праці тощо.  Звичайно і зрозуміло, що далі йде складна «Гра Долі», як і надскладна суспільна структуризація - це так і має бути! Ніхто не збирається гарантувати переможного фінішу для всіх, але більш-менш рівних умов старту в житті і справедливих умов змагання забезпечити можна і треба. В першу чергу це гарантує державна правоохоронна структура, яку не даремно часто називають ще як сфера Справедливості.
Зміст слова «правоохоронець» більш ніж прозорий: охоронець права!  Справедливий охоронець, а не те, що ми маємо зараз в Україні. Не буду всіх наших правоохоронців і в міліції, і прокуратурі, і в судах тощо обзивати хабарниками і гадами, але в загальній суспільній думці переважає негативи над позитивами стосовно наших правоохоронців і це перша й головна проблема. Неможлива правова держава, де охоронці права є найпершими його порушниками. Вони створили з  себе якби «касту недоторканих», яких закон переважно не стосується. Рідко-рідко бувають винятки, коли вже як Зварич «по-беспределу» чуда творить - тих прибирають, але ж основна маса правоохоронців в Україні забезпечує свій добробут м'яко кажучи «не дуже чесно».
Висновок з усього сказаного такий: щоб мати можливості для прогресивного вишколу свободою як окремої особи, так і суспільства загалом, нам потрібна в державі достатня соціальна захищеність і справедлива правова система.
А що зосереджено у понятті «Вишкіл Свободою?» Це означає, що кожен може робити вчинки виключно за власною волею, а не з примусу в різних його варіантах, а тоді отримувати свій результат за зроблені вчинки, як позитивний, так і негативний.
Все сказане є дуже узагальненим, але допоки ми не визначимось з таким поняттям, як головні принципи суспільного життя, концепцією та її філософією - рухатись в плані деталізації просто безглуздо. Принципи Великої Французької Революції були «Свобода! Рівність! Братерство!», а філософією теза «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини»
Філософія Жовтневої комуністичної революції було: «Грабуй награбоване» та «Хто не працює - той не їсть!», а результати наглядні: багачі дограбовують награбоване, а хто працює - той і голодний. Злочинні тези можуть призвести тільки до нових ще більших злочинів, але то вже окрема тема.
Людина нового часу має хотіти в першу чергу двох простих речей: Свободи і Справедливості. Все інше - як сам спрацюю і як повезе. Тобто основа з основ: покладатись на власні сили! І тут не йдеться про «надлюдину» з Ніцше, а просто йдеться про бажання людини хотіти прожити життя як нормальна людина: чесно і щасливо, чого і собі бажаю хоч трошки, а то щасливо виходить, а ось інше - не дуже. Умови сучасного життя не дозволяють бути чесним, якби того не хотів і не старався, але і це вже окрема тема.

З повагою до всіх, хто читав і дочитав, а потім ще й відгукнувся.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
  03.12.2011 р.

Ще одне привітання з референдумом 1 грудня 1991 р.
  
Почув такий закид, що надто багато в нас урочистих дат, які потрібно відзначати на державному рівні: тільки 22 листопада відзначали День Свободи, а вже настало 1 грудня з ювілейним 20-им роком Всеукраїнського референдуму на підтвердження Незалежності України.Справді не встигаю при всій своїй зацікавленості на все зреагувати, але якраз цьому і радію: це є яскравим прикладом і доказом величезного історичного буття України, бо де ще в Європі знайдете храм, який відзначив своє 1000-ліття, як наша Софія Київська - нема. Ми ж таку подію відзначили скромно, наче соромились.Можливо, що справді не варто все відзначати підряд і обов'язково з першими особами держави і регіонів. Так само потрібно припинити смішну практику з радянського часу святкувати якісь свята податківців, бухгалтерів чи механізаторів. Є регіони, де є причина святкувати Свято шахтаря - нехай собі святкують, але не державному рівні відзначати - це смішно. Ще міжнародні свята можна відзначати і то побіжно.Тобто більша частина свят і відзначень дат має відбуватись виключно на громадському рівні, але не державному. Особливо щодо свят професійного характеру. А з релігійних - тільки Різдво і Великдень залишити загальнодержавними.З іншого боку ніхто не повинен чітко розмежовувати: оце ваше свято, а оце - наше. Так 9 березня не є святом офіційно, але воно існує на всезагальному рівні свідомості в Україні, тому важко уявити цей день без покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку усіма і державними, і громадськими провідними діячами. Щось подібне приємно вразило на нещодавньому відзначенні 26 листопада пам'яті жертв Голодомору, коли це було зроблено на сугубо духовному рівні: вперше 4 президенти України відзначили цю подію спільним дійством на меморіалі Голодомору в Києві, а потім ще побували у Биківні на меморіалі Жертв репресованих. Все було в цей день суто добровільно, тому і втішає що настільки гарно подали приклад перші особи нашої держави. Не було державних розпоряджень на місця обов'язкового характеру, а була добра воля громади, що особливо стала помітна ввечері величезною кількістю свічок у вікнах квартир. Так і має бути, як на мене, більшість свят - без державного втручання. І тому я не надто переживаю, що про ювілейну дату 20-річчя Всеукраїнського референдуму - добре так, як є. Подібне я казав і про 22 листопада: не має значення як відзначають чи не відзначають День Свободи - головне, що цей день був. Аналогічно і до сьогоднішнього відзначення ювілею: гарно і помірковано - хто хоче, той і відзначає. З боку держави президент України зробив офіційне вітання - цілком достатньо. Взагалі чим менше державні мужі та чиновники будуть брати участь у різних святкових дефілядах - тим краще для держави, бо їх цілодобове утримання надто дорого обходиться суспільству. В завершення трошки особистого: буває находить такий настрій як: "Ну що тобі більше за інших треба? - та живи тихо в своє задоволення і не пхайся, куди треба чи не треба - якось без тебе обійдуться!" Можливо, що так і дійсно для мене було б краще, бо життя вдалося, як то кажуть у фільмах про щасливчиків, яким я і себе вважаю. Не буду вдаватись в розмисли по цій темі, а просто скажу наступне: єдине,  що в цьому світі мене змушує братись до громадської роботи - це діти. Так! І не тільки мої особисто, а от коли бачу оте маля ще таке смішне, наївне і невинне, для якого весь світ ще суцільна "terra incognita" і дитина щиро сподівається у добро від світу, а я вже з вершин свого досвіду розумію у яку далеко не найкращу соціальну та екологічну сферу цій дитині прийдеться увійти, бути, зростати і жити, то відчуваю себе таким нікчемним чоловіком і в саме такий момент вирішую однозначно: все, буду намагатись поліпшити цей світ для майбутніх поколінь, щоб вони отримали після мене світ справедливішим, чистішим і кращим , аніж той, що дістався мені. Знаю, що можу не багато, але знаю і те, що буду робити все можливе в межах моїх сил. Скільки стачить - стільки і буду. А результат - оцінять нащадки. Додам, що не закликаю наслідувати мене, долучатись і т. п. і т. д. Все це не суттєво. Для мене. Це вже суттєво для вас, що обрати, а я вже обрав - 1-го грудня 1991 р. І не тільки я. От і прекрасно. Ще раз вітаю з святом.Богдан Гордасевич

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
01.12.2011


Лист ведучому радіо "Єра" політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше - під час виборчої компанії. Це основне. Закон - це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує "закон під себе", то іронізую в тему, як визнання тим "підганяйлом" власної інвалідності, тому що "під себе роблять" виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою "один депутат - один голос", тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше - безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 - 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі "звітування перед виборцями" або так звану "роботу в округах" скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання "відкликати депутата", бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати ? - за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма "відкликання депутата" є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати - ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо - це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи "проти всіх" є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі "проти всіх" на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа "проти всіх" хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку - це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих "відкритих списків" - це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах - це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів - будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос - ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза "Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має" - цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху - сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів - Рясне
29.11.2011 р.


Ще одна жертва Чорнобиля

Чергова жертва чорнобильської мафії: померлий пенсіонер Геннадій Конопльов, який голодував у Донецьку - не був навіть чорнобильцем по своєму статусу. Чому тоді він голодував? З простої солідарності чи тому, що це непогано оплачувалось? На жаль, все будується на здогадках, тому що місцеві журналісти не мають охоти провести час безпосередньо в середовищі голодуючих, щоб проконтролювати процеси протесту і їх моральну сутність.
В першу чергу хотілось би знати, чому така обмеженість інформації про які суми грошей йдеться, як і досить красномовним є раптова відсутність в протестних акціях чорнобильців так званих афганців, що не так давно пліч опліч з тими ж чорнобильцями штурмували Верховну Раду. Явно видно, що "афганці" та інші ветерани УБД (учасники бойових дій - ред.) домоглись свого - урвали ласий шматок з бюджету країни  і втекли в кущі, щоб в спокої зжерти власну здобич, яку їм надали налякані нардепи з умовою більше не бушувати та не допомагати чорнобильцями, бо в когось треба відібрати оте бабло, а в простих українських пенсіонерів відбирати реально вже нічого, чого не скажеш про незліченну кількість фальшивих пільговиків з чорнобильської мафії. Давно відомий факт, що особливо за останні 15 років величезна кількість державних службовців і тому подібної номенклатури перед виходом на пенсію раптово ставала "чорнобильцями" з надвисокими соціальними виплатами. І про це чудово знають в Уряді України та Адміністрації Президента, як і чудово розуміють, що таку кількість паразитів прогодувати стає просто неможливо фізично.
Недолуга пенсійна реформа може закінчитись глобальною катастрофою Пенсійного фонду, якщо гроші будуть і далі "дерибанити" без належного контролю за їх справедливим розподілом. Принаймні сучасна ситуація з пенсіями абсолютно не стимулює молоде покоління ставати активними платниками пенсійних внесків, а без того ніякі псевдореформи з підвищення віку виходу не пенсію не призведуть до належного справедливого матеріального забезпечення більшості пенсіонерів країни на противагу зажерливій елітній меншості пенсіонерів з чиновників, нардепів, ветеранів-"силовиків" та УБД, чорнобильців тощо. З цього приводу варто нагадати давні знамениті слова ще претендента в президенти України Віктора Януковича: "Эти козлы мешают нам жить" - тепер вже президент України Віктор Янукович повинен визначитись хто саме є всі оті козли і належним чином з ними розібратись.
На завершення: висловлюю співчуття рідним померлого пенсіонера-"псевдочорнобильця" Геннадія Конопльова, що намагався підзаробити таким небезпечним шляхом участі в акції протестного голодування.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
 28.11.2011 р.


Роздуми на тему Голодомору
   
Сама тема не дозволяє вживання слів і фраз як "радісно" чи "мені приємно" тощо, але коли я бачив чотирьох президентів України разом на покладанні квітів до меморіалу Жертвам голодомору, а потім всі вони поїхали до Биківні, де вшанували пам'ять репресованих, розстріляних і похованих тут сотень тисяч людей - це однозначно викликало у мене дуже і дуже позитивні враження.
Ще зовсім недавно на урочистий ювілей 20-річчя Дня Незалежності України цього єднання не спостерігалось. Як не було помітним минулого року духовна глибина у відзначенні цієї вічнопам'ятної дати владними структурами, а також в ЗМІ, зокрема - на телебаченні. Цього року все пройшло значно виваженіше, щиріше із співчуттям та пошаною. А що не було масовості заходів та великої кількості людей у процесіях - то цього і не потрібно, тому що головна масовість має відбуватись в душах людей по всій Україні. Мільйони невинних мучеників освячують наше теперішнє буття, той мир і спокій, що є у нас зараз. Коли хтось починає нарікати та бідкатись, як погано йому живеться, то часом так хочеться відповісти: вам все зле зараз тому, що ви справжньої біди не зазнали. Принаймні я ні разу не чув від людей, що пройшли війни та голод, подібних нарікань при всьому їх нелегкому житті, яке насправді в нас є.
Наголошую ще і ще на тому, що не потрібно штучної масовості ні заходів, а ні їх учасників у відзначенні такої глобально-трагічної дати, як геноцид українського народу через застосування голодомору, а потрібно саме те, що продемонстрували 26 листопада усі 4 президенти України - добру волю і щире співчуття. Ніхто в цей день з політичних діячів не думав про так званий піар, як і не було якихось протистоянь.
Часом лунають нарікання, чому ми в Україні надто багато значення надаємо вшануванню трагічних дат з нашої історії, а не радісним перемогам: чому Берестечко, Крути, Базар, голодомори, Бикивня, Павлокома і Бабин Яр? Чому не Зборів, не Конотоп, не Чортків, не Космач, або ще якісь інші перемоги, які були у нас? Напевно це тому, що поразки значно більше виховують, гуртують і гартують націю, що яскраво засвідчено ще у величній літописній повісті "Слово о полку Ігоревім". Усвідомлення спільного горя, всенародної трагедії спричиняє до духовного очищення нації від усякої душевної захланності, яку навпаки спричиняють перемоги і грабунок майна переможеного. Чи не в цьому першопричина того, що Німеччина стала і є світовим лідером, а СРСР зник з мапи світу, як приклад всім нам.
Доречно також зауважити, що вшановуючи трагічні дати з історії українського народу, ніде не звучить ні безкінечних бідкань, що ось які ми нещасні і безневинно знедолені, як і не займаємось злобними прокльонами в бік своїх ворогів-загарбників. Навпаки в усіх таких заходах переважно настрій інший, самокритичний: і чого ж це ми піддались, якщо ми є така велетенська потуга? Хіба зараз на вшануванні жертв Голодомору та репресій прозвучала хоч одна думка щодо помсти чи вимог компенсацій? Не було жодного натяку на те. Виключно одне: як ми допустили подібну грандіозну наругу над собою? Дозволили, щоб мирний народ вимирав мільйонами люду в рідній хаті на рідній землі - що може бути  ще жахливішого?..
Плачі та бідкання, як і ненависть і намагання помститись - не мають якоїсь цінності у становленні суспільної свідомості українського народу, але нас єднає усвідомлення того, що подібне лихоліття не має більше повторитись з нами. І в тому плані в черговий раз маємо визнати просту істину: покладатись варто тільки на власні сили. Всі сподівання на чиюсь поміч в біді ніколи не справдились для українців ні в часи Хмельниччини і опісля для Мазепи, ні у революційні часи початку ХХ століття, ні у часи Другої світової війни і подальших повстанських та дисидентських рухів -  усі такі очікування на допомогу різних світових потуг були марними і примарними . На дослідженні трагедії Голодомору можна пересвідчитись навіть в протилежному: світові уряди були чудово поінформовані у правдивому стані геноциду проти українців у 1931 - 1933 роках, але свідомо замовчували цю світову трагедію з власних  корисливих інтересів, бо самі жерли наше збіжжя і тому догоджали Сталіну, як зараз догоджають Путіну заради дешевих енергоносіїв з Росії, віддавши вкотре Україну на поталу. Але ми вже не ті, кого можна легко подолати.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
28.11.2011 р.

День Свободи! Так! І тільки так!

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
22. 11. 2011


Гідно продовжити розпочате

    17.11.11, 15:55 Свобода і справедливість дослідження, майбутнє, україна   

Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...

14 жовтня 69-та річниця створення УПА

    , 14:33 Ми любимо тебе, Україно! 14 жовтня, покрова, упа   

Моя позиція є в тому, що вагомою складовою кожного свята є його підготовка, яка і робить свято - СВЯТОМ!
Коли надходить Різдво або Великдень, здавалось стільки турбот зайвих добавляється, але всі вони якісь приємні, тому що завдяки ним відбувається творення настрою і вагомості свят для кожного по окремо і всіх разом.
І навпаки, манера святкування наскоком, бо за день-два про нього згадали і щось на швидку зліпили-притулили, стрічки й шаровари, квіти й гонорари швиденько відробили - і вмить забули. А іноді й того нема.
Не знаю, як кому, але мене дуже і дуже засмучують роздуми над тим, як у Незалежній Україні цьогоріч нікчемно відзначили визначну ювілейну дату, якою є 1000-ліття Софії Київської, а також 150-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Просто дика прірва між значенням події та її відзначенням фактичним в Україні. У тому числі й у любому моєму Львові - щось тут П'ємонтом і не пахне, на жаль.
Розумію, що значною мірою суспільна увага прикута до політичної метушні та проблемам побутового виживання, але невже всі такі немічні й убогі? Та начебто ні: довколо себе бачу повно гарних і розумних людей, які добре виглядають і начебто непогано живуть. Бачу тільки одне виправдання подібній байдужості: тоталітарне минуле, яке привчило людей гидувати всіма офіційними святами, як примусовою фікцією свята і почестей. Цим духом негативізму до чогось офіційно-державного просякнуте все наше суспільство і потрібно чимало часу, щоб люди звикли самі йти і вшановувати своїх героїв і державні події заради свого особистого бажання надати значимості цим реаліям.
Всі ми є свідомі, що державний прапор чи герб, або гімн - все це банально прості матеріальні речі: шматок різнокольорової матері, графічна картинка чи якась там музика і спів, а їх символічної значимості надає емоційне суспільне ставлення до цих речей, як особливої значимості для кожного окремо цих символів його держави. Подібним чином вшанування померлих нічого не змінює для самих померли - вони ж бо мертві. То для чого про них згадувати? Тільки задля того, що це потрібно не мертвим - це потрібно живим.
При тому, що я категоричний противник масовості святкувань, особливо примусово, я також і проти штучної винятковості, коли хтось починає себе вважати за унікального і обраного для месіанської стезі серед стовписька непосвячених і нерозумних чад людських... Для прикладу, такими є масонство, що самоізолюється від людського загалу.
Якась патова ситуація виникає. Для прикладу, я цього року 23 і 24 серпня всіма можливими чинами святкував День Прапора та 20-річчя Незалежності України у Львові, де живу, але досить багато з місцевого люду ставились до цього не дуже привітно, бо я таким чином начебто підтримую теперішню "бандитську владу" в Україні. Я відповідав їм просто і однозначно: мені чхати на владу чи ще когось, бо це є МОЄ СВЯТО! День Незалежності України є моїм особистим святом не залежно від обставин життя і влади - це моє святе свято: день мого визволення з неволі, з тюрми народів - СРСР. І я радів та відзначав усі дати-річниці Незалежності від самого початку і буду далі відзначати скільки вистачить мені життя.
Доречно зауважити, що більшість такого поміркованого люду і в часи Ющенка не дуже то проявляли активність, як і за Кучми - все знаходили причину своєї пасивності. Особливо модно стверджувати, що то є "примітивна шароварщина", а ми ото вже европейскі естети, нам смішити світ отим тупуватим патріотизмом вже не гоже тощо. З того всього мушу зацитувати Івана Багряного: маємо те, що маємо, але зобов'язані все те виправити на краще.
Я закликаю кожного, хто хоче плекати особисту гідність як українця, як людини, що не байдужий до власних етнічних та державних реалій життя, історичних коренів і взагалі до життя - закликаю всіх тих проявляти самостійну активність у подібних починаннях та підтримувати інших - разом ми переможемо!
Коли нас закликають об'єднуватись, то я завжди ставлю найпершим запитання: що це має бути за єднання? У нас загалом чомусь домінує думка, що то має бути якесь фізичне єднання в сильний гурт, як єдину партію яко армію чи навпаки з жорстою дисципліною, підзвітністю та організованністю. Я категоричний противник подібного єднання, тому що історія довела його силу фізичну і безсилля розумове та етичне.
Для мене єднання може відбутись тільки добровільно і виключно навколо ідеї! Ідеї, а не людини! Ми, на превеликий жаль, досі діємо навпаки, тому у нас немає ні нормальних партій, ні сильних лідерів, ні доброї влади - все якісь фантоми. І все наше життя стає суцільним фантомом, яким ми начебто і не задоволені, але мусимо жити, як вже виходить так жити...
Чому я зробив значний акцент на святах? А тому що це є знакові маяки у пізнанні людей як лідерів і потенційних претендентів на державну владу. Лідер має організовувати, збирати, просвіщати, вести людей до святинь, а не до навпаки виглядати коло яких місць люди мають тяглість збиратись і скок-прискок він уже тут піариться, в грудки себе б'є, який він шанувальних цього місця, події, героя тощо.
Також і люди, як маса, в процесі творення святкового дійства краще організовуються і заводять знайомства, обмінюються живою інформацією і думками, що є дуже важливо для нейтралізації політично-технологічного зомбування різноманітними ЗМІ і тому подібним чином. Образно кажучи: підготовка і проведення різних державних свят, відзначення важливих дат, історичних персон є для громадськості тим, що для спортсменів є тренажерний зал - м'язи треба тренувати, щоб на змаганнях перемагати.
Давно над тим думав, але не бачив потреби виголошувати подібну промову, а тепер навпаки  вбачаю, що вона на часі. Помічаю в Україні значний рух ініціативності окремих людей в бажанні змінювати своє життя на краще власними силами, а не вичікує на "ману небесну". Вже мало хто вірить і живе в очікуванні "доброго лідера"-керманича для держави і нього персонально, що всіх охопить турботою і достатком. Не буде цього ніколи! Сам рухайся і роби щось для цього. Щоб жити радісно і святково, треба ясно зрозуміти, що правдиве щастя людині ніхто не подарує - вона сама повинна його створити. Щастя не можна вижебрати - тоді яке це щастя?
І якщо хочеш жити святково - то й живи! Бери і твори це свято: свято поваги до роду, народу, держави, а отже і себе самого, як спадкоємця і сучасника. Власне задля цього і гинули всі ті, кого ми будемо згадувати 14 жовтня на свято Пресвятої Покрови-Богоматері: всіх, хто віддав своє життя за те, щоб зараз ми могли вільно обирати долю, життєву ролю і взагалі бути вільними та щасливими.
Цінуючи Чин самопожертви Героїв кожен поглибить зміст та якість свого життя і щастя сьогодення. Давайте будемо щасливі! Занадто багато людей вистраждали нам цю можливість - бути щасливими.
Будьмо!
Слава Україні!
Героям слава!

Богдан Гордасевич
м. Львів
06.10.2011 р.

Про 18 Форум видавців у Львові 14 -18 вересня

    21.09.11, 12:01 Ми любимо тебе, Україно! книга, львів, україна, форум видавців   

Яко львівський літератор та імпресаріо-літагент поета Жоржа Дикого, а ще популяризатор творчості відомої української письменниці Галини Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001) - я приймав участь майже в усіх Форумах від його започаткування у вже далекому 1994 р. Було за цей час багато всякого і різного, доброго і не дуже, але лишалось головним час, місце і сама подія.
З року в рік всі знали, що у вересні у Львові у палаці Мистецтв і на площі коло палацу Потоцького відбудеться Форум видавців з усієї України з одночасним залученням міжнародних колег і друзів. На початках це було надвидатною подією для України, тому що нічого подібного ще ніде не відбувалось: не просто ярмарок - а Форум! Головною ідеєю було творча і видавнича єдність в одному місці при одночасному долученні читацького загалу. Задум прекрасний і грандіозний, який не тільки набув реалізації, але і зберігся, а не зник, як багато-багато подібних прожектів.
Особисто я до цього часу дивуюсь і в захопленні від організатора всього цього дійства - пані Олександри Коваль. От де дійсно жіночка з левовою статурою і натурою, при тому вишукано елегантна і делікатна, а навіть надто стримана в спілкуванні. І то стільки років пройти таку кількість кроків поступу в українській книговидавничій справі - це викликає чималу повагу. Це вам не генерал армії за посадою в СБУ, а генералісімус над генералами видавництв за фактом!
Ви молодець, наш шановний генералісімус - Олександра Коваль! Ви справедливо заслужили це звання і сподіваюсь, що всі ми дружно підготуємо належне дійство відзначення цього статусу у процесі ювілейного 20-го Форуму видавців, який вже зовсім близько - через рік.
Щодо проминулого вже форуму, то скажу головне враження від нього, як процес стабілізації у свідомості учасників щодо впевненості у правильності нашої праці і дії: українська книговидавнича справа відбулася, зміцнилася і має значну потугу рухатись далі. Зовсім зникли нотки жебрацтва-меценатства і випрошування преференцій в держави, бо давно переконались в їх безрезультатності. Наші видавці беруть і роблять самі здавалось нездійсненні проекти, а письменники пишуть видатні і найвидатні твори з думкою про свого читача, про його душу і любов, а не про його гроші. Погодьтесь, що навіть найскандальніший Олесь Ульяненко писав не заради грошей свої надеротичні твори, а виключно заради правдивого відтворення життя. Його вже нема з нами, але гасло звучить: пиши правду, а не штампуй грошові підробки творчої халтури.
На мою особисту думку: головним принципом українського книговидавництва є не домінанта заробітчанства, а продукування виробів на збагачення духовності українського народу! Яку б українську книжку я не узяв до рук - і я відчуваю вкладену у ній любов автора і видавців до майбутнього читача, повагу, зацікавленість в почуттях читача від їх книги, а не суто в кількості грошей, які можна з нього витягнути "заманухою".
"Ми щиро любимо свого читача!" - таким було неписане гасло Форуму видавців у Львові завжди, як і тепер, хоч про нього не писали на плакатах, не говорили в промовах, не оголошували у ЗМІ, але воно звучало космічним резонансом в душі кожного, хто приймав участь у форумі. Щиро вдячний усім-усім за це!
Можна багато описувати власних вражень і можливо я це в подальшому спробую зробити, а наразі хочу подякувати всім, хто підходив до мого столика з книгами і приділив часточку своєї уваги, щось придбав або просто сказав кілька дружніх слів (недружніх не було!).
Моїм традиційним прощальним виразом стала фраза: "Радий був побачитись! Зустрінемось знову за рік на форумі!" Сподіваюсь, що і ви не проти нової зустрічі на Форуму видавців у Львові?

Богдан Гордасевич
20 вересня 2011 р.
м.Львів


Не газуйте до суду щодо газу

    , 12:51 Ми любимо тебе, Україно! газ, дружба, суд   

Як ви гадаєте, чи є сенс судитись з Росією за газ? Навіть якщо справа виграшна на всі сто, як було у Фірташа?
Почну пояснення з байки, де є близький Віктору Федоровичу образ вовка: "Якось вовк спіймав здобич, а ведмідь її відібрав. Вовк пішов судитися до царя звірів - до Лева у Львів (він  же і Страсбург), а той присудив справедливо: здобич вполював вовк і вона його, отож ведмідь має повернути її вовку. Справедливість ствердилась! І ведмідь підкорився волі присуду і сказав, що най вовк прийде до нього по свою здобич і забере її. Отак приходь і забирай, але зауваж, що в рішенні суду ні слова нема, що ведмідь не має права полювати на вовка і що той не може сам стати здобиччю разом з своєю законною повернутою здобиччю. Мораль байки така: не лізь в печеру до змія-горинича, якщо ти не грузин"
Одним словом хотів би я бачити того судовиконавця у виграшній справі проти Росії...
То що маємо робити? Коритись диктату з Росії? Звичайно, що коритись, а не нариватись, щоб не стати здобиччю. Якщо когось "примусили до миру", а нас примушують до дружби - будемо дружити на мус з відповідною чесністю і порядністю...
Я от нещодавно прочитав гарну публікацію в "Українській правді" Володимира Дзьобака "Вони на гачку у Путіна. Вона і... Україна!" (http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/9/6574650/) - тут все гарно розписано, але дивним чином пропущено досить важливу тему: "Транзитну мережу газу в Україні включно з газосховищами і власним газовидобутком"
Давайте подумаємо добре і вияснимо: а що нам дасть суд з Росією, окрім неприємностей? Явно мало що. То нащо на нього витрачати зусилля і кошти. Якщо Росія не схоче піти на паритетні домовленості - їх не примусиш жодним чином і тоді що ми робимо? Те, що й робили завжди з такою дружбою на славному газопроводі "Дружба", тільки на порядок збільшуємо масштаби: тобто продовжуємо красти газ з магістральних газопроводів транзиту газу і твердо в тому не зізнаватись. Будемо жалітись, що все старе, а оновити грошей нема - усі в Росію йдуть... Зрозуміло, що одразу почнуться дружньо-погрозливі пропозиції спільного консорціуму для модернізації газопроводу, а ми на те: нащо той клопіт, як ви он новеньке і гарненьке будуєте в обхід України? Нас же і це барахло влаштовує - воно так гарно і корисно для нас протікає...
Гнила комбінація, але я особисто кращої не бачу. Європейці вкотре кидають нас "під танк розборок" з Росією сам на сам, тому і ми маємо право не сильно з ними панькатись і вибачатись до того часу, аж поки вони дружно від імені Євросоюзу не зроблять давно назрілу пропозицію нам: розпочнуть купувати газ на кордоні України з Росією і вже за його транзит домовлятись безпосередньо з нами. Думаю не треба пояснювати наскільки це убезпечить Україну надалі від шантажу з боку Росії в питання постачання газу і його вартості.
Є ще варіант федералізації України з Росією і Ко, про що цілком плідно домовлялись Путін і Тимошенко, але чомусь не дуже погідно стало виходити з Януковичем.
Хто його зна, як все буде далі, але що судитись безглуздо - це однозначно.
Я так вважаю.
А ви?

Богдан Гордасевич
14.09.2011р., м. Львів


А ви помітили?

А ви помітили, хто дякую, кому дякує і за що дякує?
Мова йде стосовно дивно розпіареної в Україні фрази-гасла "Спасибо жителям Донбасса за президента пи_до_раса!"
Особисто моїх інтелектуальних потужностей не вистачає, щоб пояснити цей варіант подяки, бо взагалі традиційна формула, що "обов'язком влади є задоволення потреб народу" під яким я особисто розумію як "підвищення добробуту і духовності громадян країни" в Україні набрало зовсім іншого ненормального характеру.
Погодьтесь, що коли величезна кількість людей країни виголошує подяку за наявність у них президента-збоченця, то значить цим людям із таким президентом добре! Він їх задовільняє! Вах! За кордоном вкотре шоковані фантомом "загадковості слов'янської душі" - принаймні я не уявляю, як вони пояснюють поширеність в Україні вищенаведеного гасла. Спробуйте розтлумачити іншим цей парадокс, коли противники Януковича на виборах у президенти через півтора роки почали масово дякувати своїм опонентам за те, що їх кандидат виявився сексуальним збоченцем - ???
Якщо мова йде про глибоко прихований сарказм, який не кожному дано зрозуміти, то з Донбасу лунає не менш саркастична відповідь "Да пожалуйста! Сосите, сколько влезет - нам не жалко!" І що лишається з того сарказму для шанувальників гасла подяки Донбасу?
Взагалі мене це мало обходить, бо я належу до зникаючого виду чоловіків з нормальною сексуальною орієнтацією стосовно жіночок, тому міг би проігнорувати цей епізод з життя країни, якби не підмітив загадкового моменту: чомусь цей явно не українського походження слоган став поширеним в Україні не тоді, коли президент Янукович підписував сумнозвісні "Харківські угоди", а саме тоді, коли він навпаки став у позицію протистояння щодо диктату з боку Росії. От і задумайтесь, в кого є чим!
І класикою жанру вже є те, що супер-бупер-ультрапатріоти України, які на словах просто голими руками готові роздерти тих москалів, насправді за хитрої та підступної махінації-спецоперації з підбуренням на кшалт такого ось гасла до власної української влади стають ярими помічниками тої самої ненависної їм Московії - і це вже чисто наш традиційний український феномен, з чим всіх нас і вітаю. Такі вже ми є - взаємовічливі.

Богдан Гордасевич
09.09.2011


Відкладем війну на потім

Співдоповідь Богдана Гордасевича з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України.

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.
Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів'я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.
Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку - це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об'єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована "стратегічна багатовекторність", як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу "Митний союз" чи вступ до НАТО і тому подібне.
Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо - вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості - дуже сподіваюся!
Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,- з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня - то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.
Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді - це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу - важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.
А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав - мужик зробив. От Ющенко сказав: "Ці руки нічого не брали" - і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим - чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.
А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...
Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.
Повторюю всоте: війна з владою - це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.
Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах - і результат, і відповідальність буде.

Львів,
28 серпня 2011 р.



Вітаю з залежністю від Незалежності!

Україні виповнилось 20!

Вагома дата, якщо оцінювати її з точки зору просто людини, вік якої обмежений у 2-4 таких періоди. Можна багато доточувати часових розмірів до державницького буття України, але варто визнати, що реально як омріяна багатьма поколіннями українців Самостійна Соборна Українська Держава - це сталось 24 серпня 1991 року. Фактичне державне буття України починається від цього часу, а все інше - то історія державотворення.
Водночас потрібно чітко для себе визначити, що незалежність Україні дісталась чисто механічно, як і всім іншим республікам СРСР просто за фактом його самоліквідації. Далі кожен уламок цієї імперії поплив своїм курсом, а Україна обрала за курс - багатовекторність...
Що з того вийшло - прошу самим визначатись. Щоб добре було - не скажу, але категорично не погоджуюсь, що все погано аж нікуди. І тут зовсім не "маємо те, що маємо...", а якраз: маємо те, що заслуговуємо! Народне прислів'я каже: біда вимучить - біда й виучить! Подивимось далі, чому нас за 20 років життя научило, бо як влучно сказав Степан Бандера: "Ніщо не зупинить ідею, час якої настав"! А на думку Богдана Гордасевича, для сучасної України настав час такої ідеї: "Якщо у народу немає гідних лідерів, то лідером має стати сам народ" - тільки так! І крапка.

Слава Україні! Героям слава!   

Богдан Гордасевич
м.Львів
24.08.2011р.


Мені соромно за себе через них

Вже вкотре прийшло мені повідомлення з посиланням на цей сайт "Дело Скляра" http://genasklyar.moyblog.net/ і я знову розсилаю його, щоб підтримати хвилю уваги до цієї справи, але водночас я вирішив написати замітку наступного змісту.
До цього часу я свідомо оминав і не коментував всі теми стосовно справ і суду як екс-голови МВД Юрія Луценка, так і екс-прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко, просто щоб не додавати їм зайвого піару в захист яко "переслідуваної опозиції". Тим більше, що я вважав це добрим знаком або за юридичною термінологією - прецедентом, що нова влада проводить суди над старою, а не списує їм всі гріхи в ім'я майбутніх своїх гріхів. Типу: ви покрали і йдіть собі з миром, а тепер наша черга... Влада діюча має перебувати під подібною загрозою! Так має бути, через що теперішня влада вже примушена задуматись, чи не сядуть і вони колись на лаву підсудних...
Тобто давайте чітко розрізняти, коли судять просто "опозицію", тобто лідерів не провладних політсил, які взагалі не були при владі подібно до Білорусі, чи судять "опозицію" з колишньої влади, яку народ відкинув в опозицію через їх неправильну позицію будучи при владі. Це є перше.
Наступним є власне тема недолугості правової системи, на яку нарікає відкинута від влади "опозиція", на що їм правильно відповідають тим зауваженням, а чому ж ви не зробили правильної чесної судової реформи? Не хотіли, бо нечесна судова система будучи підконтрольна адміністративному тиску вас повністю влаштовувала, бо при владі були ви і нічого міняти не хотілось, аж тепер он як заверещали. Е ні - давайте ласуйте ті страви, якими всіх нас годували. Що? Хріново? А простим людям давно вже так.
Відверто скажу, що мене зовсім не тішить, якщо будь-кого навіть за злочин садять за грати, але я цілком погоджуюсь з висловом людини, яка прореагувала на арешт Юрія Луценка таким чином: "Що, обіцяли "Злодіям - тюрми" і нікого щось не пересадили, то тепер посидіть самі в тюрмі замість злодіїв, яких ви мали туди запроторити" - і хіба це не правда?
Для мене особисто немає жодних сумнівів, що Юрія Луценка посадили за грати виключно з помсти за його злий жарт з посадкою Бориса Колесникова, а як кажуть москалики: "Долг платежом красен" Щоб не бути голослівним, нагадую цитатою з світлиною
 
Освобожден из под стражи Борис Колесников

13 июля 2005 года Бориса Колесникова освободили из-под стражи. Некоторое время спустя Генеральная прокуратура закрыла данное уголовное дело за отсутствием состава преступления, пишет [info]genshtab_info.
Как известно, после президентских выборов-2004 и «оранжевой революции» Колесников попал под прицел пришедших к власти политических оппонентов. В рамках реализации предвыборного лозунга Виктора Ющенко «Бандитам - тюрьмы!» правоохранительные органы возбудили против председателя Донецкого облсовета уголовное дело. В частности, ему инкриминировали завладение с применением вымогательства акций фешенебельного донецкого торгового центра «Белый лебедь».
Несколько месяцев политик просидел в СИЗО. Именитые зарубежные и отечественные адвокаты при поддержке авторитетных политиков- «регионалов» добились освобождения Колесникова из-под стражи и закрытия уголовного дела «в связи с отсутствием состава преступления». А позже потерпевший по «делу Колесникова», бывший совладелец «Белого лебедя», сам попал под следствие - «за дачу ложных показаний».
Борис Колесников был задержан в апреле 2005 года после допроса в Генеральной прокуратуре Украины. Председатель Донецкого облсовета вызывался в Генпрокуратуру как свидетель по делу о сепаратизме (дело было возбуждено в связи с проведением 28 ноября 2004 года в Северодонецке съезда представителей южных и восточных областей Украины. Съезд принял решение провести референдум и объявить Донбасс автономией, если Виктор Янукович не будет признан президентом Украины).
В июле 2006 года Колесников подал на Пенчука в суд, обвинив его в клевете и вымогательстве.

і ще однією для порівняння вже 2011 року

І що ви відчуваєте? Мені особисто соромно, дуже соромно в основному за себе, але через них - оцих недолугих політиканчиків з обох боків протистояння. Якщо ви пани один з одним таке витворяєте, то що казати про простіших посполитів?
Мені відверто кажучи є глибоко начхати на помсту Юрію Луценку з боку Бориса Колеснікова, але мене сильно вразив ось цей матеріал, що я прочитав у газеті "Високий замок" буквально по кількох тижнях арешту Луценка і тоді я про себе зло прошипів: не за Колесникова сидиш Луцик, а за цього невинного хлопця караєшся, бо тоді при тобі він ось так мучився ні за що - ні про що... І він вам помститись безсилий, як ось тепер ще доля Скляра додалась...
Прочитайте уважно і відчуйте цей біль за скалічене дитинство і цього хлопця, і тих, кого ще було згвалтовано і вбито через те, що справжній злочинець залишався на свободі.

Вісім років на нарах відсидів ні за що...
Іван ФАРІОН  
Минулої п’ятниці із виправної колонії №50, що під районним Миколаєвом (Львівська область), випустили на волю 22-річного Якова Поповича.
Він відсидів за ґратами у різних місцях вісім років, повинен був пробути там ще сім – оскільки засудили до 15-річного ув’язнення. Хлопця вважали сексуальним маніяком, інкримінували йому зґвалтування і убивство 9-річної племінниці. Лише через вісім років поневіряння по тюрмах вітчизняне правосуддя встановило, що Яків абсолютно ні в чому не винен…
Та вереснева трагедія 2002 року шокувала всіх жителів міста Пологи Запорізької області. В очереті неподалік колишнього цегельного заводу знайшли замордованою 9-річну третьокласницю Яну Попович. Після школи вона пішла до бабусі, однак додому так і не повернулася. Як потім з’ясувалося, після вбивства садист ще й поглумився над бездиханним тілом. Міліція запідозрила у злочині 14-річного семикласника Якова Поповича, якому дівчинка доводилася племінницею. На хлопця накапав у міліцію… місцевий вчитель. Коли пошуки зниклої не дали результатів, саме Яків підказав місце, де ще можна шукати дівчинку. Тож педагог вирішив, що це справа рук його учня, тим більше, що того фатального дня він неподалік на ставку ловив рибу. Хлопця забрали у райвідділ прямо з уроку, одягли кайданки. А згодом висунули страшне звинувачення, хоча відтворення подій під час слідчого експерименту доводило, що злочин не міг вчинити підліток…
У суді Яків заперечив свою вину, сказав, що свідчення давав під тиском. Розповів, що міліціонери знущалися над ним: протягом двох ночей не давали спати, затискали пальці у дверній щілині, пускали в очі цигарковий дим, змушували довго стояти на колінах, тикали в лице дулом пістолета.
Він відпирався. Лише коли слідчі пригрозили Якову, що його батьків чекає розправа, якщо не візьме вину на себе, під диктовку написав сфабриковані покази…
Вирок у підтасованій справі затвердив Верховний суд. Неповнолітнього відправили у дитячу колонію, потім перевели в один заклад для дорослих, другий. Від пережитого нині волосся 22-річного Якова Поповича вкриває сивина. Тяжко було не тільки йому. Батьки виплачували 50 тис. грн. компенсації рідним убитої, на вулиці їм не давали проходу, а якось побили матір засудженого, бо, мовляв, виховала «ірода». Через це сім’я Якова змушена була продати будинок і переселитися у Житомирську область…
Після ув’язнення Якова Поповича насильства у Пологах не припинилися. Жертвами невідомого маніяка стали ще декілька дівчат віком до 20 років. За підозрою у вчиненні насильства правоохоронні органи за ґрати кинули ще сімох (як виявилося потім, невинних) осіб, один з яких, не витерпівши катувань, вдався до самогубства. Врешті-решт, після чергового розбою, за фотороботом встановили особу ґвалтівника і затримали його. Ним виявився 52-річний працівник насосної станції Сергій Ткач (саме пучок його волосся затиснула у руках замордована Яна Попович). Убивця був колишнім працівником міліції, якого вигнали з органів. Коли його брали, сказав оперативникам: «Я чекав вас 25 років». Саме стільки часу нелюд полював на жінок. Колишній мент зізнався у вбивстві і зґвалтуванні Яни Попович, розповів про інші свої «геройства». Його звинувачують у 80 випадках зґвалтувань і убивств. А на допитах стверджував, що має на своєму рахунку не менше ста жертв…
Після зізнання пологівського маніяка справу Якова Поповича було переглянуто «за новими виявленими обставинами». Хлопця оправдали. Четвертий день він на волі. Забирала його з колонії згорьована мама, яка довгі вісім років разом із сином переживала несправедливо завдану кривду.
Виконувач обов’язків начальника ВК №50 підполковник Іван Волчанський у розмові з кореспондентом «Високого Замку» сказав, що Яків Попович під час перебування у колонії поводився нормально. Працював у їдальні. Завжди казав, що не винен, але не вірив, що справедливість коли-небудь переможе. За останні двадцять років це другий випадок у цій колонії, коли засудженого звільняють достроково через його невинуватість.
- Засуджені поздоровляли Якова, раділи за нього, – розповідає Іван Волчанський. – Судячи з розмов, багато з них мають надію, що колись переглянуть і їхні справи, оправдають або зменшать занадто жорстке, на їхню думку, покарання.
Якова Поповича чекає тепер нове життя. Крім усього, він має намір домогтися матеріальної компенсації за вчинену щодо нього наругу. А суворо каратимуть тепер, очевидно, тих неуків у погонах, хто допустив службовий злочин, безпідставно запроторивши за ґрати невинну душу. Як показують факти, Яків Попович не перша з них. І, на жаль, не остання…

Хто дочитав, тому щиро скажу, що вину за ці жахливі події я переношу і на себе, тому що це і я дав владу Юрію Луценко, коли голосував на виборах 2008 р. в першу чергу за його "Народну самооборону"
Моя думка однозначна: виборець має відповідати за свій невдалий вибір принаймні перед своєю совістю, щоб визнати помилку і провину за неї. Це є шлях до відповідальності за свій вибір у майбутньому.

Богдан Гордасевич
м.Львів
 31.07.2011р.


Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне  
   16.07.2011 р.


Починати діяти потрібно вже

Почув від цікавою людини цікаву думку: даремно ми не дали перемогти Януковичу у 2004. Цікаво було б почути огрунтування такого погляду у минуле, тому що я більше дотримуюсь погляду: добре так, як є, хоча хотілось би кращого. Тобто в загальному плані динаміка розвитку суспільства в Україні як поступ від "зони і її зеків" до громадського співжиття вільних людей - мене влаштовує, особливо у порівнянні з країнами-братами по нещастю перебування в СРСР.
В котре переконуюсь, що живе безпосереднє спілкування значно продуктивніше і динамічніше за спілкування в Неті, але водночас воно чисто енергетичне і мало що лишає фіксованого. До того ж спроба фіксувати розмову навіть пост-фактум виглядало б як суцільний сумбур фраз і думок. Описати важко, а не записати означає знищити, бо найперше правило журналістики звучить так: якщо відбулась подія, але про неї ніхто не дізнався - значить події не було.
Найголовнішим в цій ознайомчій зустрічі було те, що дві діаметрально протилежні за своєю генезою, а саме: літератор-демагог та інженер-прагматик, - і знайшли повне порозуміння в головних позиціях сучасного державницького стану в Україні:
1. Двадцять років українське суспільство зріло-визрівало і зараз настає слушна година для... Для всього, тож від нас простих-непростих громадян України тепер залежить, чи ці зміни будуть позитивні чи деструктивні щодо процесу створення громадянського правового і справедливого суспільства в Україні.
2. Ринкова економіка в Україні називається "тіньовою економікою", яка і є головною потугою в майбутньому, а головним завданням є збільшення максимально отої тіньової економіки, щоб можна було без шкоди для держави і людей знищити нікому не потрібну деградовану надбудову державної економіки разом з її анти-анти-анти... державним бюрократичним апаратом.
3. Максимально спрямовувати зусилля на соціальне примирення різних верств в Україні, а не на конфронтацію. І багаті, і бідні, і середні, і службовці, і приватні бізнесмени,і навіть депутати - це все наші люди, громадяни України, а тому нам краще домовлятись про умови нормального співжиття, аніж вишукувати гарної ворожнечі. Зміст простий: багаті не повинні платити за бідних, чим нас постійно спокушають, а багаті повинні допомагати бідним перестати бути бідними! Звичайно що при цьому багаті вже не будуть такими аж багатими, але вони залишаться живими, що, погодьтесь, вартує часткових жертв.

Це основні напрямки, а узагальненим було рішення робити регулярно подібні зустрічі зацікавлених людей для обміну думок і вироблення чітких постулатів та керунків щодо співдії на майбутнє.
Як літератор, я б обіграв зміст нашої розмови таким чином: був час, коли Слово і було Ділом, але вже надійшов час, коли Слово є початком Діла, щоб по часі Слово постало за результатом Діла.
В Україні вже є багато людей, які беруться до діла самотужки на всласний розсуд і їх вже не зупинити, що і добре. Просто варто скоординувати наші зусилля, щоб не плутати справи одне одному. Так я думаю, тому вважаю за потрібне робити подібні до нашої зустрічі-наради в доброму товарствві добрих людей задля доброї справи.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
15.07.2011 р.


Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

гасло "Майбутнє починається з мрії"

Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!

Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"

1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.

2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:

    а) існуючі вже на цей час;

    б) задум і проекція нових;
   
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.

4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.

5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"

6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.

7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:

    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні

    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"

Задум проекту укладено Богданом Гордесевичем після наради з Володимиром Маліновським під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".

Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
08.07.2011 р


Безформна і безсоромна "Пенсійна реформа 2011"

Для оцінки будь-якої справи існує одна загальна процедура оцінки: кому це вигідно? Або як казав не забутній Козьма Прутков: "Зри в корень"
Не відкрию великої таємниці, коли скажу, що вся теперішня політично-економічна еліта в Україні веде свою генезу з комуністично-номенклатурного прошарку СРСР. Винятки типу бездипломних міністра Зварича чи есбеушника Кислинського не виняток за результатом - їх вилучили з українського владного бомонду.
Отже всі-всі від А (Азаров) до Я (Янукович) включаючи сюди і всіх інших аж з Л (Литвин), з Т + Т (Тимошенко і Тігібко), і навіть з Ю (Ющенко) мають однакову "совкову" парадигму свідомості стосовно формування та функціонування системи влади, а саме: я найрозумніший, а інші - не такі. В класичному народному варіанті радянський принцип влади звучав однозначно просто: "Я начальник - ти дурак! Ти начальник - я дурак"
Молодому поколінню українців важко зрозуміти і покірне старше "сересерівське" покоління, і те, чому влада в ставленні до людей поводить себе так, наче це збіговисько ідіотів і дебілів, яким можна в наглу брехати і дурити, тому що все одно не зрозуміють обману. І я цілком підтримую нашу владу у їх зарозумілій наглості брехати і обкрадати народ, тому що якщо вони при владі - то народ, що їх обрав, дійсно дурень!
В цьому я повністю погоджуюсь з паном Зарубінським, який чітко визначив, що влада є такою, якою її обрав народ. І обиратиме надалі! І не важко нагадати реакцію з Росії на другий тур президентських виборів в Україні: "А нам все одно, хто тепер переможе чи той, чи та..."
Що нам з вами не все одно і що ми не є дурні всі як один в Україні, за винятком влади, я і хотів би показати на прикладі ідіотизму під назвою "Пенсійна реформа 2011"
Наводжу простий приклад у найбанальному питанні стосовно збільшення віку виходу жінок на пенсію.
В Конституції України в редакції 1996 р., яка начебто є чинною на сьогодення, в Статті 24 сказано наступне:
"Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорон и праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям."
Отже що ми маємо насправді? Грубе порушення цієї норми основного закону, де під дискримінацію попадають чоловіки! Сучасним законом про пенсійний вік є градація за статтю: жінки на пенсію у 55 років, а чоловіки - у 60. Як це називається? Очевидне порушення конституційної норми рівноправності чоловіків і жінок!
Інша справа, що жінки мають право, що теж зафіксовано у наведеній статті, на "встановленням пенсійних пільг" - то і встановлюйте пільги, нешановна влада, але ж не реформуйте і далі антиконституційну статеву дискримінацію!
Якби пенсійними реформами займались дійсно розумні люди, то вони б зробили просту юридичну новацію: жінки йдуть на пенсію як і чоловіки у 60 років, але за народження і виховання дитини отримують пенсійну пільгу 2 роки за першу і другу дитину і рік за кожну наступну щодо виходу на пенсію, тобто і державі була б значна користь у питанні демографії, і справедливість соціальна була - чи не так, жіночки? Ви б і в 50 могли на пенсію піти заслужено і почесно.
Простий і наглядний приклад, яким я і обмежусь, тому що аналізувати всю дурість псевдо-реформування пенсійного законодавства я не маю ні бажання, ні потреби. Ясно і так формула побудови владної конструкції "розумних щодо дурнів": хай кожен з працюючих віддає нам свої зароблені гроші на пенсію, на освіту, на лікування, безпеку тощо, а ми, влада, будемо вирішувати, як ці гроші з користю для всіх нас використати і що з них повернути у вигляді соціальної допомоги тій людині, що зуміла вижити і дожити, трясця її матері, до цього!..
Я майже впевнений, що подумки наші урядовці мріють про стан, як в одній з країн Африки, де є чи не найнижчий вік виходу на пенсію у 50 років, а все тому, що середній рівень життя там обчислюється у 40 років, а за 45 мають рідкісні старожили. Однозначно, що реформування пенсійного законодавства йде у подібному напрямку і це власне наводить мене на просту думку: а чому зі передчасною смертю людини всі її соціальні відчислення включно з пенсійними щезають-розчиняються у суспільному казані-кориті? Чому зароблені ним кошти не переходять до найближчого кола рідних? Де справедливість?
Таким чином ми повернулись до того, з чого розпочали: до