СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ (Поезії 1977-1980 рр.) МАРКО ЗАЦЬКОВАНИЙ

 

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ (Поезії 1977-1980 рр.) МАРКО ЗАЦЬКОВАНИЙ

автор Трохим Шинкарук




Марко ЗАЦЬКОВАНИЙ

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ

(Поезії 1977-1980 рр.)


О Боже вічної стихії,
пошли мені дар крилатого слова,
щоб міг я ним поразити
все зло на землі!
(епіграф)

Книжка Трохима Шинкарука, що взяв собі псевдонім Марко Зацькований, – це передсмертна віршована сповідь незламного політв'язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року.
Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в'язниці та в таборах на Донеччині, – з попередніх років, правдоподібно, не збереглися.
Читаючи книжку Трохима Шинкарука, схилімо голови перед його світлою пам'яттю і самопожертовною боротьбою за волю України...

Видавництво: «III тисячоліття», м. Чугуїв, 2001р.

Ця книжка видана за кошти її упорядника Івана Гнатюка й письменниці Лесі Храпливої
 
Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк

© Марко Зацькований (Трохим Шинкарук), 2001
© Іван Гнатюк, упорядкування, вступне слово, 2001

Наново відсканував і виклав до Інтернету в січні 2015-го Богдан Гордасевич, м. Львів
Комент Богдана Гордасевича: Мене особисто вразило найбільше оте благородне «...помилування просити не буду». А ще вважаю ці вірші як ніколи важливими для тих, хто зі зброєю в руках та власним життям боронить Україну та свою і всіх нас свободу власне у тих місцях, де рука ката обірвала життя непересічної людини і поета – Трохима Шинкарука, який взяв свобі цілком прозорий псевдонім: Марко Зацькований. Помстимось за нього, за його скалічене життя і ніколи не зрічемось жити вільно у своєму краї! Смерть московським окупантам і агресорам!


ПАМ'ЯТНИК НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА

(Стаття передрукована із часопису «Зона» за 1998 рік, ч. 13, стор, 222.)
 
Усякі бувають несподіванки – сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом – Марко Зацькований, – і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п'ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в'язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він – «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців важкопрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в'язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, – саме такий, який міг стати плічопліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичними в'язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в'язням, лад і порядок.
Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шинкарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. Трохим Шинкарук убив його привселюдно на плацу як ката. За той вчинок судили Трохима й добавили йому нове двадцятип'ятилітнє покарання, – добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в'язнів звільняти достроково,  Шинкарука десь у п'ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев'яностих роках блаженної пам'яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який перебував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в'язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі «Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно волелюбною і мужньою особистістю, але й талановитим поетомсамоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв'язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніколи б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, – я просто зобов'язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука  Марка Зацькованого з останніх років життя (писані раніше – не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам'ятником на його безіменній могилі.

Іван ГНАТЮК



СЛОВО ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА НЕ СКОРИЛАСЬ

Цю збірку поезій – грубий зошит з написаними рукою автора віршами – до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шин
карука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

Редакція часопису «Зона» (1993р., число 4)

ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА
 
З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-го табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
Трохима Шинкарука перевели з 10-го до 17-го табору в Соснівці («до Шведа») в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім'я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині – мужолозтві – і посадило до ізолятора. Всі ми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» (начальник зони - ред.) потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО (штрафного ізолятора - ред.), але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в'язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зробилися жертвою каге
бістської брехні.
Трохим дуже багато писав віршів і завжди читав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір'ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів знаходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час. У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев'язку. Поки перев'язували провокатора, Трохим утікчерез вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою. Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в'язниці... А за ті двадцять п'ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А йотім Трохим повідомив, що скінчився строк за політичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області. Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам'ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим»
Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув...
За деякий час я отримав листа від Сашка – в'язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована
КГБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
 
Розповідь Сашка:

«Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в'язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б'єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в'язневі.
Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити... За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг – 15 років».


Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.

Павло КУЛИК,
м. Ковель, лютий 1993 р.



ПРОЛОГ

Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопила мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, – а за ґратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, – перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відображаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці – це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

Марко Зацькований (Трохим Шинкарук)


ОСІНЬ – 1
 
Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті:
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев,
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
 
м. Володимир, 27.9.1977

 
* * *
Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу
І скрізь, як тільки-но когось побачив,
Мов цуценятко, хвостиком крутив.
Та гордий рід його ж і не злюбив,
Хоч ніби діяв він на славу роду,
Та цим ганьбив левиную природу...
 
м. Володимир, 1977


ТРОЯНДА

    Присвячується пам'яті Алли Горської
 
Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П'янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров'ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправданя слів!

Лиш в оргіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!

м. Володимир, 23.10.1977


СУПУТНИЦЯ

О мріє крилата, супутнице сива,
Народжена сумом запалих могил,
Над долею котрих тополя журлива
Риданнями тьманить віки небосхил.
Там степ і Славутич німіють від болю,
Як-но пригадають забуту їх долю,
Там збилося безліч неситих смертей
І томлять пожадливі більма в чеканні,
Коли над проваллям в нестерпнім стражданні
Прикутий до скелі скона Прометей!
 
Там скрегіт меча об широкі кольчуги
Незламної волі потверджував гарт,
Там чесною платою був за наруги
У посвисті шаблі сталевої жарт.
Куди б не вела ти, богине закутих:
На цвинтар владарності предків забутих,
Чи в хащі незнані майбутніх століть –
Там точить хробак з поколінь в покоління
Посіву прирослого в землю коріння
На славу підлоти сумних лихоліть!

Не раз ти водила мене із в'язниці
В простори, де в'ються невтомні орли,
Де спалі відлуння з вершин громовиці,
Немов стоголосі литаври гули.
Де тиші могильної хижі кайдани
Троюдять вдові незагоєні рани,
Сирітства знеможених збільшують слід,
Де з правіку темрява келій глибоких
Гасила надії сердець одиноких
На променя світлого жданий прихід!
 
Водила й на берег під верби похилі
З коханою журної пісні співать,
Де в дзеркалі вод, наче там, в небосхилі,
Зірки зачудовано так миготять!..
Де юнь невблаганна в надранкову пору
Долає в коханні твердинь непокору,
Де кров по артеріях вихрем буя,
Де серця удари під трель солов'їну
Торують майбутнього довгу стежину
В журчянні чарівних казок ручая!

Веди ж мене, мріє, призначена Богом
В супутниці вірні моєї судьби,
За хмари, навислі над рідним порогом,
На материн поклик у смерч боротьби!
Дерев урагану шаліє в негоду,
Де шал вулканічний осушує воду,
Де стогнуть в змаганнях бурхливі моря –
Там криється велич жаданої втіхи:
Там прадіда меч був підпорою віхи,
Там сяє з висот Прометея зоря!

м. Володимир, 17.11.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ

Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві –
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.

м. Володимир, 19.11.1977


ПОБАЖАННЯ

Хай сонце і зорі
На ріднім просторі
Тобі, незабудко, освітлюють шлях,
Хай радість кохання,
Як квітки буяння,
Не гасне в твоїх променистих очах!

м. Володимир, 19.11.1977


БЕРЕЗИ

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в спогадах – наче дівочий вінок:
Коли ви зелені, коли й золотаві,
Красою ви – вірні русалки з казок.

Чи я на край світу, де хуги й морози,
Чи вдома плекаю троянди й красу,
Я вас, кучеряві, крізь вихри і грози
Зігрітими в серці в простори несу.

Ви краю мойого нескінчені думи
І мрії безсонні співучих пташин,
Обірвана пісня в пісках Каракумів
Чи в сопках засніжених вічно вершин.

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в сяєві – наче перлини роси,
Коли ви зелені, коли й зеленаві,
Мойого Полісся ви – велич краси.

м. Володимир, 23.111977

 
ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ

Не пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міра німа.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

– Що ж криється в тиші гнітючій –
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

– У схованій в землю потворі –
В могильниці сяєва зір,
Що душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк – ні гугу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні –
Це туги одвічний сурмач.

м. Володимир, 24.11.1977


КРАСУНЯ

    До спогаду Анастасії Т.:
    «Хай буде проклятий той, хто в'яжеться
    з ворогом хоча б у подружній любові:
    слабого духом така злука полонить
    гірше татарського аркана, сильного зламає,
    наче буря самітного дуба в полі».
    Юліян Опільський
 
Красуне смугла, грецької породи,
Невдалий плоде кинутих рослин,
Прищеплених стихією злигоди
На тлі здавна окрадених руїн
Моєї, кров'ю злитої, святині,
То ж їм зігрітою не в самотині –
В сім'ї зросла на хлібі й на воді,
В живій сім'ї привітного народу,
Отам, в степах, оплаканих тоді,

Коли вітри північної стихії
Чорнили небо протягом століть,
Коли в степах шаліли суховії
І тьмарилась пожарами блакить,
Коли гриміли криці передзвони,
Коли в екстазі смертному нерони
Поживою бродячих псів були,
Коли над прахом ворога крізь хмари,
Як вольності крилатої примари,
У височінь здіймалися орли.

Коли в Славутича прозорі хвилі
Лились потоки материних сліз,
Коли владар, підтоптаний на силі,
Не сухаря – з дерев коріння гриз...
Отож тоді моя привітна мати –
Щоб людяність і далі прославляти –
Пригріла щиро на своєму тілі
Стихією занесену стеблину
І, мов душі улюблену жоржину,
Поїла соком власної землі.

Плекала щиро ласкою матусі –
Промінням сонця, як своє дитя,
На чатах мліла, щоб, бува, безвусі
Не тьмарили їй променів життя.
Ішли літа – мінялись покоління,
Немов зубами, прийняте коріння
Вгризалось в тіло під колючий глід –
Зросла... крукам розкосим на потіху,
Мов Богом послана для глуму й сміху,
Красуня смугла – цей невдалий плід!

Зросла, зросла!.. А краще б не родилась,
Не множила б їм бур'яну в житах,
Чи путом на осиці задушилась,
Упир не мав би здобичі в степах!
На смітниках кохання б не шукала,
Потворою безчестя б не блукала
На тлі моїх озорених святинь,
Не гасло б над могилами сузір'я,
На блиск перлин і святості довір'я,
Не впала б зради проклятої тінь!

Шумлять бори, шаліє хуртовина,
Осика жде дарунка від проклять,
Старенька мати молиться на сина,
Коли встає, коли й лягає спать!
Аж дрож невтомний, мов лавина струму, –
За святість, кинуту на здобич глуму, –
Красуні душу холодом скував,
Сумління голос, наче бас владики,
Її щоранку кличе до осики,
Куди їй присуд шлях давно проклав!

м. Володимир, 28.11.1977


ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем – орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.

м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в'ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
На здобич ласий – смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.

м. Володимир, 12.12.1977


* * *
Служив собака все життя
Сумлінно – з шкіри пнувся, неборака,
Та сліду не лишив у майбуття,
Бо жив і згинув– як собака.

м. Володимир, 1977


КОЛИ...

Коли в твій край пробуджені потоки
Несуть розсаду лютих ворогів,
Коли Славутич грізний і його притоки
Од сліз, пролитих за ніч, пнуться з берегів;
 
Коли в багні незмірної безодні
Конає краю рідного краса,
Коли над барвами розквітлого сьогодні
Піднята ворогом нагострена коса;
 
Коли риданню вдів в похмурі ранки
Вторить вогнем спустошена земля,
Коли плачем стріча затьмарені світанки
В чаду кістлявою забуте немовля;

Коли збудився кликаний віками
Буремності оплаканий сурмач,
Коли в степах обкрадені вітрами
Могили прадідів доконує руйнач;

Коли шаліє люто громовиця
І хвилі трощать кам'яне чоло,
Коли на штурмах смерті багряніє криця
І гадь надрощує обрубане жало;

Коли тебе благає рідна мати
Вогнем запечених од крові уст:
«Вставай!» – Ти не спромігся байдужість здолати,
Ти не людина – підлої породи хлюст!

м. Володимир, 15.12.1977


ТРОЯНДИ

Цвіли троянди, росами омиті, –
Моїх садів оспівана краса, –
Пишались в сяйва теплому привіті,
Як виграє перлинами роса.
Троянди цвіт, троянди цвіт –
Це мрій окрилених політ,
Це паморозь юначих скронь
І серця кликаний вогонь.

Проходив час – і тьмарилось в блакиті,
Суворість хмура кутала сади,
Очей захланних погляди неситі
Тавром лишали втоптані сліди.
Троянди цвіт, троянди цвіт –
Це мрій окрилених політ,
Це дум нескінчені шляхи
І ганьба впалої віхи.

Шалена міць занесеної бурі
З казкових барв зірвала пелюстки –
Стовбичать тінню видива похмурі,
Неначе сумом згорблені віки.
Троянди цвіт, троянди цвіт –
Це мрій окрилених політ,
Це плід недоспаних ночей
І втома вицвілих очей.

м. Володимир, 17.12.1977


І ЗНОВ...

І знов упир ошкірив зуби,
І знов шаліє дика лють,
І знов наступних жертов згуби
Живих в могили покладуть!

І знов упир людської крові
Насмокчеться з набухлих жил,
І знов оплаканих в любові
Батьки шукатимуть могил!

І знов коханої чекання
Подовжить проблиски надій,
І знов посивіле страждання
В піснях нестиме буревій.

І знов знедолена дитина
Хова сирітства таїну,
І знов закохана дівчина
В задумі чеше сивину.

І знов лунає грізний голос,
Неначе хижий шал крука,
І знов в тюрмі сивіє волос,
І стогнуть скреготи замка...

м. Володимир, 19.12.1977


САДИ

Сади, сади – рожеві квіти,
Дитинства спогади сумні,
Пташини радісні привіти –
Це довгий сон на чужині.

Дівочих уст жаданий солод
І мрій крилатих височінь –
Душі окраденої голод
І давніх літ поблякла тінь.

Ідуть роки, сивіють скроні,
Надії пломінь погаса,
Лежить в багні, як на долоні,
Садів оплакана краса.

Замовк ручай, заснули гори,
Казок не шепче верболіз,
В чаду потьмяніли простори,
Очам забракло щирих сліз.

Лиш лютий подих урагану
Не гасне на багрянім тлі,
І клекіт грізного вулкану
Ось-ось прорветься з-під землі...

м. Володимир, 21.1978


БЕРЕГОМ

Берегом навстріч Дніпрові
Дівчина йде по діброві,
    Чорноброва, така,
    Як тополя, струнка,
    З білим личеньком.

Гордо ступає, мов сарна,
Наче русалонька, гарна:
    І голівонька в вінку,
    І намисто в разку –
    Чим не красуня?

Стала і глянула в воду,
Хвилі обожнюють вроду – 
    Українська краса,
    Як в промінні роса,
    Барвами сяє.

Очі її сумовиті –
Ясні, як зорі в блакиті,
    Мов когось з далини
    Виглядають вони
    Кожного ранку.

Доля дівчини – щербата:
Милого й рідного брата
    В диких хащах тайги
    Пригорнули сніги
    Десь на чужині...

м. Володимир, 5.7.1978


СЕЛО

Моє село, що писанка, стояло
В садах, омитих ласкою роси,
Віки прохожим очі чарувало
Перлинами казкової краси.

Засноване пошерхлими руками
Забутих предків в сіру давнину,
Воно разом з буремними віками
Прийдешньому творило далину.

Проходив час – шаліли буревії,
Та затишок цей ревно берегли
Од крил могутніх лютої стихії
Ліси, що, наче стежі, залягли.

Ліси – прославлена гординя краю,
Де квіткою росло моє село,
Де в пахощах барвистого розмаю
Кінця пісням пташиним не було.

Де володар беріг одвічну тишу,
Беріг рослини кожної стебло,
Де мозолі й чуприну найсвятішу
Шанобою вкривало все село.

Та ринула здичілою ордою
Навала чорних лютих хижаків –
Не встояло в нерівному двобою
Село – цей витвір згорблених віків.

Кістки і згарища – це свідки долі
Мого колись квітучого села,
Прокляття замордованих в неволі
І вихори незбореного зла!..

м. Володимир, 13.1.1978


НЕСКІНЧЕНА ДУМА

Далеко, далеко від рідного дому
В нестоптаних хащах тайги
Запалу могилу під свист бурелому
Навік пригорнули сніги.

Лежить в тій могилі нескінчена дума,
Жоржини окрилених мрій,
І серце орлине в грудях вольнодума,
Що вирвав з життя буревій.

Коли чорні хмари над краєм нависли
І вихри зняли лютий шал,
Орла молодого в кайдани затисли
Й на смерть повели за Урал.

А батько та мати, і дівчина люба
Сумують щодня край села,
Де шепіт у полі самітнього дуба
Нагадує думу орла.

м. Володимир, 19.1.1978


СТИХІЯ

Вирує Дніпр, вдаряють хвилі
Об кручі звислих берегів,
Блакить тьмяніє в небосхилі
І чути стогін північних снігів.

То ж б'є лавина вулканічна,
Луна стихії лютий рев,
То ж суне темрява північна
На широчінь засмучених дерев.

Згасають зорі над землею
Пісень, народжених в огні,
Троюдять рани Прометею
За святість віри в ті яскраві дні,

Коли жоржин червоні квіти
Закриють сонце пирію,
Коли крукам в блакить злетіти
Не стане місця у моїм краю!

Коли на згарищах коріння
Занеслих в поле бур'янів
Осяє сонячне проміння
Жита віками мріяних ланів!

Коли під прадідів могили,
Що стали здобиччю вітрів,
Під громом правди чорні сили
Складуть полотна власних прапорів!

м, Володимир, 7.3.1978


СПОГАД

    Троянді, що ранила моє серце
    коханням, присвячую цей спогад

Де жайвір із правіку в'ється в блакиті
І морем стелилися буйні жита,
Де матері сльози, ночами пролиті,
Зросили багряну на довгі літа,
Там ранила серце троянда строката,
Там мрія лишилась навіки розп'ята...
    Ставок, луги, крутий ручай,
    Хатина біла, розквітлий гай,
    І мила юнка, наче лань, –
    Троянда мрійних сподівань!

Там вперше легені вдихнули живиці,
Там «мамо» промовили вперше уста,
Там полум'ям вперше спалахли зіниці,
Там грянув і перший удар громовиці,
Там вперше дісталася й ноша хреста!
    Заграва, чад, в жалобі край,
    Навала сіра здичілих зграй,
    І згарищ чорні кістяки –
    То ж юності сумні роки!..

Там вперше займалось ранкове світання
Розходилась темрява скупчених хмар,
Там душу поранило тяжке зітхання,
Там крицею груди скувало прощання,
Там очі зустріли зловісних примар!..
    Тайга, сніги, далекий шлях,
    В очах навіки відбився жах,
    Припала паморозь до скронь,
    А в серці – юності вогонь!

Де жайвір із правіку в'ється в блакиті
І морем стелилися буйні жита,
Де матері сльози, ночами пролиті,
Зросили багряну на довгі літа,
Там ранила серце троянда строката,
Там мрія лишилась навіки розп'ята!..

м. Володимир, 3.9.1978


РІЧКА

Велика річко, течія твоя –
Це мрій моїх палкі буяння.
В твоїх прозорих хвилях бачу я
І радість-смуток, волю і страждання,
Похилих верб плакучі віти
І дівчини обличчя сумовите.

В них сумом віддзеркалено блакить,
Відбито, мов на полі брані,
Вогненний подих пройдених століть
І крові, крові райдуги багряні
Незламних лицарів країни,
Де пам'яттю для них стоять руїни.

В їх стогоні – ридання із-за ґрат,
Відлуння спале громовиці,
Тяжке зітхання мріючих Карпат,
І грізний скрегіт втомленої криці
Під сяйвом Божого світила,
Де спогад – це зруйновані могили.

В них пасмом темені відбилась тінь –
Сліди здичілого вандала –
Оплаканих тополею святинь,
Над долею яких тоді ридала
І Матір Божа серед раю,
Коли вандали вдерлися до краю.

Вони несуть кристал вдовиних сліз,
Несуть як спомин в сині далі,
Як смуток дум замріяних беріз,
Як чорний слід невтомної печалі –
Відбиток, як тавро на долі,
Лихих вандалів, їхньої сваволі.

В них тугою смерекові ліси –
Оця гординя мого краю, –
Колишуться, як в дзеркалі краси,
Сади, заснулі в пишному розмаї,
Неначе після ганьби й глуму, –
Пригнічено снують глибоку думу.

Велика річко, течія твоя –
Дороговказ нащадку в далі:
У синіх хвилях те побачив я,
Що золотом не вписане в скрижалі,
Що лицарі несуть як незабутнє
Дорогами тернистими в майбутнє.

Мордовія, 16.1979


ВОГОНЬ

    Присвячую моєму небожеві Івану Ш.

Тобі присвячую, юначе,
Вогонь, що криється в словах,
Вогонь, що в пітьмі довго і терпляче,
Уявою мандруючи в степах,
Шукав я на стежках Енея
В промінні зірки Прометея.

Вогонь, що під час буревію
Підняв героїв до змагань,
Які колись розлючену стихію
Спиняли там не силою благань,
А крицею твердого гарту,
Де хвиля йшла грізного жарту;

Де прадід збудував святиню –
Колиску волі над Дніпром,
Що виросла у кам'яну твердиню,
Межу якій значив він не пером –
Мечем довкола ставив віхи
Нащадкам кволим для утіхи;

Вогонь, що спопелив кайдани
Сатрапів східного царя,
В які отам століттями тирани
Кували долю й дух богатиря,
Де кайлом він проклав крізь скелі
До світла шлях з глибин пустелі.

Вогонь, що подихом колише гори
І вулканічно землю там здима,
Де волею осяяні простори
Поглинула похмурістю тюрма,
Де присмерк віку став на силі
І злодій справно пухне в тілі;

Вогонь, що вихором за хмари
Несе крилатого орла,
Де криються зірок сріблисті чари,
Де й досі ще люципера смола
Не очорнила копоттю блакиті
І не втопила святості в кориті.

Вогонь, що чинить бурю в ясну днину,
Здійма в безодні грізний шал,
У мандри безвісті жене дитину,
Вдиха невтому в вічний карнавал
І в течії бурхливого ручаю
Перлинами іскрить по небокраю.

Вогонь, що силою тяжіння
Зливає в поцілункові уста,
Що з правіку минулі покоління
Водив у бій за віру й честь Христа,
Де смерть на рай давала право,
Де і на стяг дивились не лукаво.

Вогонь, що дав відвагу Прометею
На крок славетного орла,
Вогонь, що став провідною зорею
Моїх жадань в безодні темряви і зла,
Де тільки й чути гавкання собаче,
Де хрест несу я гордо і терпляче.

Мордовія, 15.6.1979


СИМПТОМ ЖИТТЯ

Ще серце б'ється у грудях,
У венах ще пульсує кров,
Ще орлій спалах не погас в очах,
Ще полум'ям буя і синова любов
До матері, що в Бога просить долі.

Довкола ще гудуть дроти –
Колючі, наче присмерк волі.
По тому, хто посмів крізь них пройти,
В степах сумують жалібно тополі
І мріє сиротиною берізка в полі...

Ще шал не спав дистрофії й сухот,
Не стихло ще і гавкання собак,
Ще у долоні плеще ідіот,
Історію ще виклада блідий кістяк
З гранчастим отвором на лобі...

Ще я сприймаю хаос цей життя –
Порушення гармонії у світі,
З надією вдивляюсь в майбуття,
Що іскрою ще жеврить в колориті
Зірок, замріяних в блакиті.

Ще чую голоси сумних пісень,
Тяжке зітхання, наче зпід землі...
Прийдешнього ще бачу світлий день,
Куди летять невтомні журавлі
Ключами довгими з країв далеких...

Ще не засну я мертвим сном:
Вогнем образа палить душу,
Ще сонце зустрічаю за вікном,
Ще я живий, живу і жити мушу,
Щоби бур'ян полоти на землі...

Мордовія, 25.7.1979


КІСТЯК

Лежить під сопкою кістяк
Із круглим отвором на лобі,
Від вітру і дощу – побляк,
Немов лежить століттями в жалобі.

Лежить він мовчки, як німий, –
Цей свідок жаху літ минулих,
Ошкірив зуби, мов живий,
Немов над тими, що його забули...

Забули спопелити слід
Дикунств модерної еліти...
Кістяк, хоча й від часу зблід,
Силкується до нас заговорити.

Мовчить, зітхаючи, сосна,
Мов жах її також проймав.
Чи ж тут в краю вона одна,
Під котрою блідий кістяк дрімає?

Чом антрополого-знавці
Не візьмуть рискалі, лопати
Та не прийдуть в ліси оці,
Щоб тут свою науку звеличати?

Лежить незрушено кістяк
Із круглим отвором на лобі,
Затиснув пальці він в кулак –
І так блідніє, мов у злобі...

Мордовія, 26.8.1979


СЛОВА

Слова – це плід казкової жоржини,
Коди доглянеш – виросте краса,
Це усмішка заснулої дитини,
Це в барвах сяйва ранішня роса.

Слова – це чар прозорої блакиті,
Яскраве сяйво грайливих зірок,
Коли слова, у поцілунок злиті,
До дна вичерпують п'янливий сок.

Слова – це зерна грізної стихії,
Страшні іскринки вікових пожеж,
Коли від зла сп'янілі лиходії
Сваволі дикій не означать меж.

Слова – це грому найлютіша злоба,
Охриплий голос стомлених гармат,
Незламних месників палка жадоба
На сполох світу вдарити зза ґрат.

Слова – жахливий вибух динаміту,
Що змінює озорену блакить,
Гроза сп'янілого від оргій світу
І голос сурем у нестерпну мить.

Слова – вулкан, що збуджує народи
Із сплячки вікової в судний час,
Коли кличем невтомні верховоди
Запалять душі знехтуваних мас.

Слова – це грізна блискавиця гніву,
Що струмом здатна спопелити світ,
Аби-но лучник випустив тятиву
Й стріла її зірвалася в політ.

м. Донецьк, 23.2.1980


СТЕЖИНА

Стежино довгих літ,
Чий далі так у світ
Тайгою і міжгір'ями мене ти поведеш,
Минувши сяйво зір,
В мерзлотах синіх гір,
Немов проклятого злодюгу, спати покладеш?

Чи поведеш у бій,
Де в боротьбі святій
Вогню лавина, грім і скрегіт на шпилі змагань
У серці знімуть біль,
Що, наче рану – сіль,
Троюдить душу сном давно посивілих чекань?

На цвинтар хоч веди,
Аби лиш не туди,
Де раб вигукує хвалебні рабського життя,
Де мрії і мета –
Набити живота,
Це присмерк світу вихором несеться в майбуття.

Веди-но до Дніпра:
Напитися пора
Прозорої води з його оспіваних глибин,
Щоб сила й в самоті
Була на висоті,
Коли покличе мати йти на вирішальний чин.

м. Горлівка, 10.3.1980


У ТЕНЕТАХ САМОТНОСТІ

Одній тобі я виплекав, кохана,
Душею й серцем пам'ятні рядки:
Гірка розлука – це ж пекуча рана –
Снує щодня лиш спомини й гадки!
Кохана, серце, вір мені:
Цвітуть троянди навесні!

Нехай шаліє люта хуртовина
Жорстокої розлуки в чорні дні,
Для мене в світі ти – одна-єдина
В крилатих мріях, в спогадах, у сні!
Кохана, серце, вір мені:
З тобою й громи не страшні!

У час нудьги й тяжкі хвилини смутку,
Коли життя утомою стає,
Коли життя, неначе самокрутку,
Спалив би... Зоре, ти ж на світі є!
Кохана, серце, вір мені:
Без тебе я згорю в огні!

Ти сяєвом яскравого проміння
Освітлюєш майбутнього шляхи
І в скруту, наче святість провидіння,
Спиняєш біля смертної віхи...
Кохана, серце, вір мені:
Вже мчать до нас квітучі дні!

О зоре ясна, в безлічі – єдина,
Вогонь кохання в серці я несу,
Проб'є в розлуці смертная година –
Осяю ним навік твою красу!
Кохана, серце, вір мені:
В уяві – ти і ти – у сні!

м. Горлівка, 12.5.1980




ЦИКЛ ПОЕЗІЙ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ


ОРЕЛ

Рожден орел в лесу дремучем,
Не солнца луч – густые тучи
Ему разили властный взор.
Душой он рвался к голубизне –
К лелеяной в груди отчизне:
Ползти орлу – не жизнь: позор!

Во тьме ночной под вой бурана,
В объятьях грозного тирана
Седых от устали и мрака дней
Ему начертан путь судьбою –
Пройти воинственной тропою
Навстреч мерцающих огней!

И в шумном вихре водопада
Звездой мелькнувшая отрада
Пленила юные мечты.
Летели камни из крутизны,
Гонимые слезой отчизны
Из гор скалистых высоты!

Но грозный рёв шальной стихии,
Её свирепость в дни лихие
Ему не создали преград:
Черпал он в громе вдохновенье –
Вступить в неравное сраженье
С врагом, не жаждуя наград!

Не жаждет он и многолетья,
Ему не свойственно в подклетьи
Простор над кручей безызвестной
Иль смерть в равнине поднебесной –
Ведь он на то рожден орлом!

г. Владимир, 26.91977


СНОВИДЕНИЕ

В буянии шумной весны,
Под гладью небесной глазури,
Роятся невольника сны
У воя стремительной бури.

То яркой зарницей они
Мелькнут из-за дымки тумана,
То, словно стихии огни,
Вольются в поток урагана.

А в них бесконечность зарит,
И явью становятся грозы,
Надежда улыбку дарит,
Пленяют дыханием розы.

Но кратко мгновение сна:
Его прерывает невежда,
И вновь исчезает она –
Весны величавой надежда.

г. Владимир, 27.2.1977


* * *
Под сенью звездных грёз
Вблизи от гнучих лоз
Алеют не цветы –
Величье красоты.
Хоть мрачен стал зенит,
Его он не пленит.

г. Владимир, 1977


ПОСВЯЩЕНИЕ

    Моему юному другу
    Александру Р.

Тебе, юнец, я посвящаю
И боль, и пламя этих строк,
И что над миром возвышаю,
Вложу я в пламенный поток
Взлелеянных душою слов,
Что вырвались с её оков.

Люблю я жизнь, её цветенье,
Сиянье в небе ярких звёзд,
Любил её и в то мгновенье,
Когда черты зарослых брозд
Крушили чувства братских уз
И создали с сестёр медуз.

Любил её и в дни стихии –
В грозе бушующих морей,
Когда захватчики лихие
Огнями тысяч батарей
На лоне вечной красоты
Крестили плод своей мечты.

Любил во мгле полярной ночи,
Под трелью северной пурги,
Когда, стонать лишившись мочи,
Я шаг за шагом в глубь тайги –
Туда, где золото и ртуть... –
Прокладывал потомкам путь.

Любил её и в подземельях,
Где начинал я все с аза,
Любил, шагая по ущельям,
Когда глядел смертям в глаза –
Глядел без страха, как казак,
Под лай звереющих собак.

Я ощущал её дыханье
В расцвете пышном лепестка,
Когда весной моё сознанье
Сбудила бурная река
И ей влекомые челны
В плесканьи сказочной волны.

Я чувствовал её удары,
Прильнув лишь к девичьей груди,
Когда на птичие базары
Летели вихрем впереди
Ключей вожатые орлы
Достигнуть бреговой скалы.

Я уловил её дыханье
И в нежном шепоте листвы,
Когда порою состраданье
Срывалось с языка «братвы»
Седому узнику во тьме,
Что век свой коротал в тюрьме.

Она кипела в птичьем пеньи,
В волшебной сказке ручая,
В поэта скрытом воображеньи,
Как горных вод прозрачная струя,
На ломе праздной суеты,
Пленяя юные мечты.

Её всю сладость в поцелуе –
В том поцелуе сочных уст...
Вкушал я, лишь её почуяв,
Как сок земли вкушает куст,
Рощен природой без воды
На скалах каменной гряды.

Любил её под звон бокалов
В шальном круженьи юных пар,
Где вой звереющих шакалов
Бессилен был зажечь пожар,
Где с входа в крепость снят запрет,
Где смертью храбрых гиб обет.

Пускай фанаты-недоумы
Загробной святостью живут,
Звезда моей заветной думы
Смела запреты этих пут
И сладость жизни наших дней
Зажгла мне тысячью огней!

Не верь, юнец, в загробья дали,
Пей сладость жизни на земле:
Глаза твои давно устали
Высматривать иллюзию во мгле,
Опутанной сетями пауков,
Чтоб ты не вырвался с её оков!

Мордовия, 8.5.1979


ВОЛК

Я старый волк. Юнцом я влип за смелость в клетку,
Всю жизнь заставили меня на лес смотреть сквозь сетку?
Стремясь и пряником, и плетью приручить.
Года со мной велась разумная беседа –
Молчать, плясать и лаять грозно на соседа
Мои мучители меня хотели научить.

Но к псам придворным чувствую одно презренье.
Я волк. Волкам присуще волчье умиленье –
С разорванной добычи пар и липка кровь,
И дебрь – необжиты собаками равнины,
Иль там в горах туманом скрыты полонины,
Куда влечет меня неслыхана любовь!

Я волк. Не смею изменить своей природе:
Всегда я предпочтенье отдавал свободе
И вам, мучители, сказал: – Идите прочь!
Довольно уж пугать жестокостью закона.
Коль смерть мне суждена, прижмусь к земле без стона!
Иль невидимкой счезну я в глухую ночь!

А если жить мне так придется до могилы
Иль чуткий сторож сунет мне в бочину вилы
И я погибну, не оставив и следа,
А также счезнет мною обжита трущоба,
То недруги и братья скажут, став у гроба:
«Он волком был и им остался навсегда!»

г. Донецк, 21.2.1980


СТРАДАНЬЕ

Не ради глупых развлечений,
Не ради праздных чувств души,
А ради томных умилений
Открыл объятья я в глуши
Тебе, любимое созданье –
Моя ты радость и страданье!

И ради сказочных буяний
Неугасимого огня,
Что озарил нам путь исканий
К созданью счастливого дня,
Где звезд лучистое сиянье
Пленить тебя, моё страданье!

Где пыл томительных мечтаний
Открыл к решению ключи,
Минуты долгих ожиданий,
Как свет услужливой свечи,
Нашли в томленьи угасанье, –
Поверь ты мне, моё страданье!

И ради пламенных дыханий
Тебе неведомой любви,
Любви небесных пониманий,
Что дышит жизнью в нас в крови,
Где сердцу чуждо прозябанье, –
Прильни ко мне, моё страданье!

Не ради глупых развлечений,
Не ради праздных чувств души,
А ради томных умилений
Открыл объятья я в глуши
Тебе, любимое созданье –
Моя ты радость и страданье!

г. Горловка, 26.5,1980


МОЙ ДОБРЫЙ ДРУГ...

Мой добрый друг, тебе сложил я эти строки,
Душой взлелеяны в буранах мрачных дней,
Где алой крови, слёз багровые потоки
Сиять с небесных гор заставили темней
Поэтами воспетое в веках светило,
Что мир когдато лаской матери пленило.

Тебе, мой друг, сквозь тучи, море, океаны
Дорогу к радости готов я проложить,
И бед житейских беспощадные вулканы –
Слезами палачей и кровью затушить
Во имя счастья той торжественной минуты,
Когда мы сбросим проклятых запретов путы.

Когда звезда давно мечтаемой свободы
Пробьёт лучами стойкий камень темноты
И мы войдём под вековых святилищ своды,
Как рыцари, без страха и без суеты,
Где сполнится души растерзанной желанье
И смертью навсегда покончит прозябанье.

Смелее, юноша, шагай заре навстречу:
Желанного достигнуть можно лишь в борьбе,
Клинком рубай, где нужно – поливай картечью
Чтоб пламя пушек не угасло в той злобе,
В злобе шальной, неслыханной доныне силы,
Что кол поставит на цепей твоих могилы.

г. Горловка, 12.6.1980


ДОРОГИЙ М1Й ДРУЖЕ!

Надійов захід мого сонця.
Жаль!.. Але по-іншому я не можу...
Не картай.
23.12.1980 р., Трохим

Р.S. Зроби так, щоб ці вірші не пропали зі мною. Трохим





ЗМІСТ

І. Гнатюк. Пам'ятник на безіменній могилі поета
Лист Павла Кулика
Пролог
Осінь-1
«Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу...»
Троянда 
Супутниця 
Перед загрозою 
Побажання 
Берези 
Туга в пташиному світі 
Красуня 
Осінь-2 
Відповідь хижаку 
«Служив собака все життя...» 
Коли 
Троянди 
І знов... 
Сади 
Берегом 
Село 
Нескінчена дума 
Стихія 
Спогад 
Річка 
Вогонь 
Симптом життя 
Кістяк 
Слова 
Стежина 
У тенетах самотності
Орёл
Сновидение 
«Под сенью звездных грёз...»
Посвящение 
Волк 
Страданье 
Мой добрый друг 
Дорогий мій друже! 
Післяслово


Літературно-художнє видання

МАРКО ЗАЦЬКОВАНИЙ
(Трохим Шинкарук)

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ
(Поезії 1977-1980 рр.)

В авторській редакції
Здано до набору 2.08.2001. Підписано до друку 4.08.2001.
Україна, Харківська обл., м. Чугуїв





Создан 02 фев 2015